Перший арешт

Перший арешт

Відчуваючи недовіру з боку уряду й особисто С. Петлюри, а також не маючи докладної інформації про ситуацію в столиці, П. Болбочан сприяє від’їзду до Києва делегації українських громадських діячів Полтави. Це була остання спроба полковника вплинути на ситуацію на фронті та одержати реальну військову допомогу. Як згадував В. Андрієвський, разом з ним до столиці УНР з Полтави прибули губернський комісар П. Чижевський та голова губернського земства М. Токаревський. Вони мали переконати Головного отамана у правдивості інформації, яку надсилає йому П. Болбочан та вочевидь запевнити, що на Лівобережному фронті йдуть бої не з червоними «повстанськими бандами», а з регулярними частинами «більшовицького війська» 163.

Розуміючи, що проти нього ведеться відверта наклепницька кампанія, П. Болбочан марно намагається за допомогою цієї делегації «засвідчити про лихий стан на фронті» особисто Головному отаману С. Петлюрі та підтвердити свою вірність Директорії. Делегації так і не вдалося досягнути мети, оскільки саме в ці дні реалізувався сценарій подальшої дискредитації полковника.

Це завдання, зокрема, мав виконати сотник О. Волох, який командував Богданівським полком на Лівобережному фронті у складі Запорізького корпусу. Одержавши призначення до Запорізького корпусу, він прагнув усіляко скомпрометувати П. Болбочана, не приховуючи своїх намірів обійняти командування корпусом. Розраховуючи на товариські стосунки з Головним отаманом, з яким у січні 1918 р. він формував Гайдамацький кіш Слобідської України, та на тісні контакти в партійному середовищі, О. Волох використовує протиріччя між П. Болбочаном та проводом Директорії й поширює провокаційні чутки про полковника. До нього долучились також «ображені» П. Болбочаном члени Шинкарівського ревкому та інших подібних організацій, які за будь-що бажали бачити Україну в обіймах більшовицької Росії. Посилаючись на спогади сотника Запорізького корпусу І. Барила, Я. Штендера у своїй праці «Засуджений до розстрілу» зазначає, що П. Болбочан усвідомлював руйнівну суть дій О. Волоха та його оточення. Військова спецслужба штабу Лівобережного фронту й Запорізького корпусу знала про співпрацю О. Волоха з більшовиками. П. Болбочан доповідав про це Директорії та особисто С. Петлюрі і вичікував відповідного моменту для арешту отамана 164.

Однак О. Волох, використавши зручну для нього ситуацію, 22 січня 1919 р. самовільно віддав наказ заарештувати П. Болбочана. О 5-й годині ранку 22 січня полковника було заарештовано курінним 3-го пішого Гайдамацького полку Волощенком. Одночасно був заарештований начальник штабу Лівобережного фронту полковник Гайденрайх та тимчасово виконувач обов’язків командувача Запорізького корпусу полковник Селіванський (Док. № 10).

Зусиллями О. Волоха військовому командуванню УНР справа була представлена так, щоб навіть у державних та військових провідників не виникало сумніву в «зраді» П. Болбочана. Дехто з них, зокрема Б. Мартос, навіть стверджували, що його було заарештовано за наказом республіканського уряду. М. Стахів, у свою чергу, намагаючись виправдати дії Головного отамана, у праці «Україна в добі Директорії УНР» наводить текст телеграми О. Волоха до С. Петлюри, яка спростовує це твердження. «Сучасне становище примусило мене заарештувати отамана Болбочана з його штабом і вступити в тимчасове керування Запорізьким корпусом, — писав О. Волох. — Арешт був зроблений у зв’язку з невдачами під Полтавою, а також недовір’ям запорізьких військ до нього за орієнтацію на Дон…» 165.

Перебіг подій, пов’язаних з арештом полковника Болбочана та членів його штабу, за спогадами очевидців детально реконструював Я. Штендера у своїй монографії. Зокрема, він спирається на опубліковані ним свідчення полковника І. Дубового — командира полку ім. І. Мазепи Запорізького корпусу, який був заарештований разом із П. Болбочаном, — та спогади сотника І. Барила, опубліковані в 1971 р. в часопису «Батьківщина» (Торонто). Згідно з цією інформацією разом з П. Болбочаном були заарештовані всі старшини, які в той момент перебували разом із полковником у його вагоні, у т. ч. його особистий ад’ютант І. Корж. Завдяки заходам І. Дубового полк ім. І. Мазепи, що 23 січня прибув до Кременчука, дізнався про арешт. «Негайно була відправлена делегація до Волоха на чолі зі сот. Авраменком, — свідчив І. Дубовий. — Сот. Авраменко запропонував Волоху звільнити мене негайно, бо в полку неспокій, просто Мазепинці готові до бою… За яких півгодини я був звільнений і запрошений до вагону Волоха» 166. Там-таки І. Дубовий став свідком переговорів отамана з С. Петлюрою по телеграфу.

Його свідчення підтверджує у своїх спогадах сотник І. Барило, у той час — старший ад’ютант оперативного відділу штабу Лівобережного фронту, який був присутній на телеграфі й описав перебіг переговорів О. Волоха з Головним отаманом. «Виявилося при розмові, що значковий Гайдамаків О. Волох мав наказ від Гол. От. Петлюри заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти», — зазначав сотник І. Барило. За його словами, виконати цей наказ гайдамаки не змогли, оскільки проти них «активно виступили всі Запорозькі формації за винятком Дорошенківського полку» 167.

Суперечливість тверджень свідків арешту П. Болбочана до певної міри пов’язана зі спробами виправдати дії Головного отамана. Однак, незважаючи на протиріччя в словах очевидців, можна припустити, що С. Петлюра дійсно міг віддати усний наказ про арешт та страту П. Болбочана, спираючись на «ґрунтовні докази» його зради, надані О. Волохом. Не можна також виключити й жорсткого тиску в цій справі на Головного отамана з боку В. Винниченка та прокомуністичних сил.

П. Болбочан вимагав зустрічі з О. Волохом або його заступником сотником О. Загродським. Останній в розмові із заарештованими так нічого йому й не зміг пояснити, крім того, що вони, мовляв, зрадники. Сотник І. Барило свідчить, що запорожці були рішуче налаштовані відбити у гайдамаків свого командувача. «Запорожці були б цілковито знищили Гайдамаків і Дорошенківців, — наголошує він, — але полковнику Болбочанові було шкода козаків і [він] не бажав категорично проливати кров, а тому суворо заборонив збройно виступати, підкреслюючи, що зайшло якесь непорозуміння і провокація, а суд чи властиво, правке доходження, висвітлить все» 168.

Кінний дивізіон під командуванням сотника П. Дяченка, як найбільше відданий командувачу, одразу подався до Кременчука з метою звільнити П. Болбочана. По дорозі, в с. Крюкові, козаки розбили підрозділи 3-го гайдамацького полку 0. Волоха, який супроводжував арештованих. Лише після втручання П. Болбочана, який умовив своїх вояків утриматись від застосування зброї, конфлікт було припинено 169. Він вимагав, аби його разом з іншими заарештованими відправили до Києва для з’ясування ситуації.

Полковник І. Дубовий свідчив, що після арешту командувача і членів штабу в одному з готелів Кременчука він зібрав командирів усіх частин 1-ї Запорізької дивізії для з’ясування подальших дій. «На цій нараді і було вирішено, що коли Отаман (П. Болбочан. — Авт.) арештований по наказу Головного Отамана, себто найвищим органом влади, — пише І. Дубовий, — то ми, Запорожці можемо звернутися тільки туди й там шукати справедливості». Присутні на нараді вважали за необхідне відправити разом із заарештованими свою охорону, аби вберегти їх «від різних Волохівських несподіванок на місці» 170. У свою чергу, Н. Авраменко, який разом із М. Зайцем та В. Мальцевим був делегований командирами частин 2-ї Запорізької дивізії до 0. Волоха для з’ясування причин ув’язнення П. Болбочана та членів його штабу, згадує про зустріч із заарештованими. За його словами, їхні ад’ютанти (І. Корж, Довбня і М. Письменний), які перебували в одному вагоні з ув’язненими, мали при собі зброю. Варта гайдамаків була нечисленною і розташовувалася ззовні. Тобто, при бажанні, заарештовані могли якщо не вільно, то у всякому разі без особливих зусиль опинитися на волі. За словами Н. Авраменка, під час зустрічі з Волохом делегати від запорожців дали «слово честі і поруку всіх командирів частин (запорожців. — Авт.)», що довезуть заарештованих до Києва 171.

В історичній літературі бачимо розбіжності в датуванні першого арешту П. Болбочана. Зокрема, фігурують дві дати: вранці 22 січня та ніч з 24 на 25 січня 1919 р. Більшість авторів, спираючись на особисті свідчення П. Болбочана у першому відкритому листі до Головного отамана та членів Директорії від 26 січня 1919 р. (Док. № 6) та в рапорті до військового міністра УНР від 5 березня 1919 р. (Док. № 10), вважають, що арешт було здійснено о 5-й годині ранку в ніч 22 січня. На наступний день — 23 січня 1919 р. — полковник Болбочан та члени його штабу разом із групою запорожців з 8 осіб, у тому числі полковник В. Мальців, сотники Б. Монкевич та Н. Авраменко, ад’ютанти заарештованого — М. Письменний та І. Корж, виїхали до столиці. Як уже згадувалось, у цей час у штабі Лівобережного фронту перебував М. Міхновський. Він, за словами С. Цапа, попереджений старшинами запорожців, «взявши клунок на плечі, зник в темряві й хуртовині тої сумної пам’яті ночі» 172.

О. Волох із свого боку відправив 8 чоловік гайдамаків, які, за твердженням С. Шемета, їхали окремо в іншому вагоні 173. Звичайно, якщо П. Болбочан дійсно був зрадником, який намагався всіляко шкодити українській справі, йому ніщо не заважало втекти разом із своїми прибічниками під час поїздки. Однак сам факт його щирого бажання шукати правди в Головного отамана С. Петлюри та Директорії зайвий раз засвідчували його вірність національній справі та лояльність до республіканського проводу. У 1920 р. М. Гавришко (у час описуваних подій — командир 10-ї Запорізької дивізії) в рапорті до Ради народних міністрів УНР з приводу першого арешту П. Болбочана зазначав, що «тверда надія на правдиве слідство заспокоювала в цім випадку обурені гнівом серця війська Запорожського корпусу». У свою чергу він також особисто «разом зо всіма» висловлював сподівання, «що правдиве слідство відкриє усю дійсність» (Док. № 62).

За свідченнями сотника І. Барила, О. Волох мав наказ Головного отамана стратити П. Болбочана та членів його штабу ще по дорозі до Києва, однак присутність запорожців завадила йому це зробити. Сотник у своїх спогадах зазначав, що, коли С. Петлюрі доповіли про прибуття заарештованих до Києва, той, з огляду на можливість заворушень прихильників полковника в столиці, вигукнув: «Що ви наробили, чого ви їх сюди привезли174.

Суперечність у свідченнях сучасників подій, заважає чітко визначити, чи дійсно С. Петлюра першим віддав наказ про арешт П. Болбочана, чи його поведінка була реакцією на арешт, самовільно вчинений отаманом О. Волохом. Проте немає сумнівів, що своєю акцією О. Волох не лише грубо порушив військову дисципліну, але й вчинив злочин, безпідставно заарештувавши свого військового начальника та членів штабу корпусу. У своєму листі від 28 травня 1920 р. до Ради народних міністрів УНР полковник М. Гавришко, який у січні 1919 р. був безпосереднім учасником тогочасних подій, зазначав, що «оголошена Волохом зрада Болбочана, була дуже добре використана комуністами» (Док. № 62). Я. Штендера, аналізуючи перебіг подій навколо першого арешту П. Болбочана, вважає, що телеграма О. Волоха була «прикриттям незаконного арешту, інспірованого, очевидно, В. Винниченком за згодою С. Петлюри» 175. Натомість Н. Авраменко у своїх спогадах стверджує, що бачив у О. Волоха телеграму С. Петлюри і наводить її текст: «Арештованого отамана Болбочана доставити в Київ разом з штабом. Ви (О. Волох. — Авт.) призначаєтесь командиром корпусу Петлюра» 176.

Таким чином, головне командування армії за згодою Головного отамана С. Петлюри дало санкцію на арешт П. Болбочана та полковників Гайденрайха й Се ліванського. Одночасно, як згадував П. Дяченко, «після арешту полковника Болбочана нашому полкові було заборонено носити його ім’я, навіть було наказано звернути печатки». Полк мав називатись Республіканським, але, за його словами, вони цю назву відкинули. Найчастіше їх називали чорношличниками 177. На думку

В. Вериги, ситуація з першим арештом П. Болбочана засвідчує, що Головний отаман був схильний довірятися різного роду авантюрникам, не лише всупереч здоровому глузду, але й національним інтересам України. «Петлюра не грішив знанням людських характерів, — наголошує дослідник, — найкращим доказом чого може послужити справа полк. П. Болбочана й отамана О. Волоха, яка мала трагічні наслідки спершу для полк. Болбочана, одного з найкращих полководців Армії УНР, далідля Запорізького корпусу, командування над яким Петлюра передав своєму протеже, отаманові Волохові, а потім і для всієї української армії» 178.

У подальшому О. Волох неодноразово вдавався до антидержавних акцій, проте жодного разу не був покараний урядом. Після самочинного арешту П. Болбочана він наприкінці березня 1919 р. здійснив подібний вчинок, який можна кваліфікувати як військовий заколот. О. Волохом був заарештований командувач Південної групи військ УНР отаман Ф. Колодій і начальник його штабу полковник Є. Мєшковський. Одночасно за підтримки групи українських есерів 21 березня 1919 р. у Вапнярці було створено «Революційний комітет Південно-Західного фронту України». Новопосталий ревком проголосив радянську владу й оголосив про боротьбу проти Директорії 179.

Зрада О. Волоха завдала великої шкоди УНР, оскільки значна частина армії знаходилась на півдні. Українська армія змушена була відступати. Запорізький корпус був виведений на територію Румунії, де був обеззброєний і позбавлений військового майна (40 ешелонів) 180. Цей вчинок О. Волоха також залишився безкарним. Навпаки, восени 1919 р. С. Петлюра доручив йому створити 3-й гайдамацький полк, який мав діяти в денікінському запіллі 181. Уже пізніше, 26 листопада 1919 р., на нараді у Старокостянтинові О. Волох відкрито виступив із заявою проти уряду УНР і Головного отамана С. Петлюри, стверджуючи, що «єдиним порятунком є признання радянської системи, нав’язання союзу з червоними росіянами і війна вкупі з ними проти цілого світу» 182. Навіть після цього, маючи всі підстави й можливості заарештувати Волоха, С. Петлюра не зробив цього. А невдовзі, на початку грудня 1919 р. у Любарі, О. Волох остаточно зрадив уряд УНР, забрав державну скарбницю й перейшов на бік більшовиків. Невдовзі О. Волох публічно засудив С. Петлюру і весь республіканський провід. Виступаючи свідком на процесі «ЦК УПСР» у 1921 р., він детально розповів історію своєї зради. Тепер від ганьбив українських лівих есерів («боротьбістів»), яким у свій час передав гроші, викрадені із скарбниці. Свідчення О. Волоха дають можливість стверджувати, що ще на початку 1919 р. він відверто симпатизував більшовикам і лише шукав слушної нагоди перейти на їхній бік 183.

Так ганебно закінчив свою діяльність занархізований отаман, який при потуранні Директорії першим активно прилучився до політичного цькування та протиправних дій щодо полковника П. Болбочана.

Після прибуття до Києва 24 січня 1919 р. (Док. № 10) П. Болбочан перебував під домашнім арештом у готелі «Континенталь» у кімнаті № 22. Сусідні з ним помешкання займали: Головний отаман С. Петлюра, Рада міністрів республіканського уряду, у тому числі військовий міністр О. Греків, командир корпусу Січових Стрільців Є. Коновалець та інші.

Члени штабу Запорізького корпусу Селіванський та Гайденрайх утримувались у приміщенні головної варти. «Наглядати» за заарештованими було доручено Осадному корпусу Січових Стрільців Є. Коновальця. Єдине офіційне звинувачення, почуте П. Болбочаном і запорожцями, які прибули разом з ним, після приїзду до Києва, прозвучало з вуст В. Винниченка. Як свідчить С. Шемет, голова Директорії сказав, що арешт відбувся з наказу уряду і причиною його став «недемократизм» командувача Лівобережного фронту 184. Ані заарештовані, ані прибулі з ними запорожці не могли дістати чіткої й виразної інформації про причину арешту. Є. Коновалець у своїх спогадах зазначав, що «коли отаман Болбочан питав мене пояснень в справі його арешту, то дійсно я не міг дати йому тих пояснень» 185. Цікаво, що Селіванський та Гайденрайх, за свідченням Н. Авраменка, вже через кілька днів після арешту були звільненні з-під варти і вільно мешкали у Києві. Зокрема, Селіванський, як і дружина П. Болбочана — Марія та запорожці, які прибули разом із заарештованими, оселився у Михайлівському монастирі. Згодом він разом із своєю родиною виїхав до Канева, де навесні 1919 р. після встановлення радянської влади очолював мобілізаційний відділ місцевого військового комісаріату 186.

Незважаючи на це, лідерами соціалістичних партій почав реалізовуватися сценарій шельмування та дискредитації П. Болбочана. Першу роль у ньому відіграв офіційний орган Інформаційного бюро Армії УНР газета «Українська Ставка», головним редактором якого був відомий публіцист і впливовий діяч УПСР Н. Григоріїв-Наш. 25 січня 1919 р. часопис повідомив про арешт «чорносотенного» командування Лівобережного фронту, яке нібито «свідомо проводило свою роботу в тім напрямі, щоби викликати серед народу недовір’я і ненависть до Директорії і Української Республіканської Армії і до цілої української справи». Далі часопис стверджував, що «штаб ударної групи Січових Стрільців, котра виступила на Лівобережжя на допомогу Болбочанові, ознайомившись з контрреволюційною, провокаторською діяльностью штабу Болбочана, заарештував отамана Болбочана і всю його компанію» 187.

«Українська Ставка» ні на день не припиняла публічного цькування П. Болбочана та членів його штабу. Не варто забувати, що це був офіційний орган республіканської армії, який поширювався у всіх військових підрозділах. 26 січня 1919 р. газета писала, що «руське офіцерство, яке влізло в Українську Армію за Гетьмана… потайки від Директорії увійшло в спілку з Добровольцями й давало їм зброю, та гроші, а коли руські більшовики стали наступати, то покинули фронт, навмисно зробили паніку серед війська і плутанину, щоб пустити більшовиків, а самі стали одступати на Миколаїв, щоб поєднатися з добровольцями». Без жодних підстав «Українська Ставка» стверджувала, що командування Лівобережного фронту нібито «вивозило і гроші» до добровольців. Повідомлялось також, що з наказу Головного отамана П. Болбочана та його штаб було заарештовано за зраду і віддано під військовий суд. Одночасно наголошувалось, що перед революційною Армією УНР стоїть завдання «виявити решту зрадницької старшини і віддати під суд» 188.

Одне з головних звинувачень, висунутих проводом УНР проти П. Болбочана, полягало у нібито навмисній дестабілізації військово-політичної ситуації на Лівобережній Україні. Як свідчить у своїй книзі «Україна в огні й бурі революції, 19171921» І. Мазепа (один з провідних діячів УСДРП), у ході проведення Трудового конгресу України стало відомо, що «становище на фронті безнадійне». «Оповідали, що багато в цім завинив своєю самовільною політикою командуючий Лівобережною Україною отаман Болбочан, — пише він. — Були відомості, що Болбочан не виконав наказу головного командування і не підійшов до Києва з лівого боку Дніпра, чим відкрив большевикам фронт на лінії Київ-Бахмач» 189. Далі І. Мазепа відверто звинувачує П. Болбочана у зв’язках з Добровольчою армією, на з’єднання з якою, за його словами, він відступив на Полтаву, Кременчук і далі по Дніпру, «збираючи по дорозі цукор та інше майно і все це направляючи на Одесу» 190.

Проте Є. Чикаленко, аналізуючи у своєму щоденнику події, пов’язані з арештом П. Болбочана, писав, що військова допомога, яку все ж таки Директорія вирішила надати командувачу Лівобережного фронту для відсічі більшовицького наступу, вже не могла змінити ситуацію. Крім того, за словами Є. Чикаленка, «відділ галичан по невідомій причині опинився не на харківській дорозі, а на кременчуцькій». Він висловлював підозру, що «полтавські залізничники-більшовики перевели їх не на ту лінію, щоб не допустити до Харкова». Є. Чикаленко вважав арешт П. Болбочана спробами проводу УНР перекласти на нього провину за поразку української армії на Лівобережжі. «Тепер всю вину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його в зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги, або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він без перериву воював цілий рік і в подяку за це (а може якраз за це) тепер і арештували його», — констатував він 24 січня 1919 р. 191

Висунувши звинувачення, влада змушена була конче знайти докази зради П. Болбочана, насамперед документи та гроші, які «переправлялись» на допомогу Добровольчій армії. Обшук у його помешканні, а також у помешканні дружини й тітки, який проводив з наказу уряду Ю. Чайківський — начальник політичного відділу штабу Осадного корпусу Січових Стрільців, помічник отамана Є. Коновальця у справах розвідки та охорони порядку в Києві — не дав жодних компрометуючих матеріалів. При обшуках було вилучено чимало особистих речей, документів і грошей як самого П. Болбочана, так і його близьких, загальною сумою близько 90 тис. карб. 192

Незважаючи на повну відсутність будь-яких доказів висунутих звинувачень, з П. Болбочаном не побажав зустрітися жоден з республіканських лідерів, керівників політичних партій та військового відомства. Протягом усього часу перебування в Києві полковник так і не одержав жодних офіційних роз’яснень причини свого арешту. При заарештованому залишався його ад’ютант М. Письменний. На прохання П. Болбочана другий осавул І. Корж охороняв дружину полковника і невдовзі виїхав з нею до Станіславова. Решта членів запорізької делегації, яка разом із заарештованими перебувала в Києві, так і не зустрівшись з С. Петлюрою і не дізнавшись про причини арешту П. Болбочана, повернулась до своєї військової частини 193.

26 січня 1919 р. П. Болбочан надсилає першого відкритого листа до Головного отамана С. Петлюри, членів Директорії, прем’єр-міністра В. Чехівського, начальника Генерального штабу А. Мельника, голови Українського національного союзу М. Шаповала, голови Української партії соціалістів-самостійни-ків О. Макаренка, військового міністра О. Грекова, полковника Є. Коновальця, до полків Республіканської дивізії та до низки українських і російських часописів, які видавалися в УНР. Він просив пояснити причину арешту. У гостро критичних тонах П. Болбочан змальовує діяльність Директорії, уряду та Генерального штабу, звинувачує їх у неспроможності подолати безладдя й анархію, що поширювалися в Україні, непрофесійній діяльності та демагогії. Він повністю відкидає наклепи щодо своєї зради та намагань порозумітися з командуванням Добровольчої армії, розгону селянських з’їздів тощо. Полковник доводить абсурдність висунутих проти нього звинувачення в єврейських погромах, яких він дійсно не допускав на підлеглій йому території. Натомість закидає республіканському проводу спроби порозумітися з більшовиками. «Бідна Україна, — наголошує П. Болбочан у своєму листі, - ми боремся з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар».

Одночасно полковник звинувачує представників Українського національного союзу в недотриманні ними своїх обіцянок зберегти адміністративний апарат, який залишився від Української Держави, та в потуранні анархії. «Ви сліпі були і твердо вірили, що все напоминающе гетьманське повинно згинути, але для цього необхідно зараз же дати було нове що-небудь і ніяк Ви не хотіли вірити мені, що повстання можна провести організовано, а не анархічно, не визиваючи анархії», — наголошує П. Болбочан. Чи не найгострішим був його докір партійним діячам, які не зважали на те, що шкодять власній державі, відстоюючи свої особисті та вузькопартійні інтереси. П. Болбочан наголошує, що в країні не буде порядку доти, доки всі громадські діячі не усвідомлять, що вони «перше всього українці, а потім вже партійні діячі, потім вже хоч і готтентотської партії» (Док. № 6).

Намагаючись з’ясувати причину свого арешту, П. Болбочан запитує, чи не його передбачення, що «за повстанням буде анархія», і не його вимоги «організованості, а не демагогії» спонукали лідерів Директорії ізолювати його? Він також не виключає можливості, що причиною арешту стала його критика на адресу бездарних керівників Генерального штабу і звинувачення, що вони «не тільки самі не організували армії, а й руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати навіть організацію своїх частин» (Док. № 6).

Із цього листа стають відомими й деякі подробиці, що зайвий раз підтверджують припущення багатьох дослідників справи П. Болбочана щодо намірів О. Волоха обійняти посаду командувача Запорізького корпусу. Полковник писав, що, розуміючи негативне ставлення до нього з боку республіканського проводу, він звертався до військового командування й особисто С. Петлюри, аби йому дозволили залишити посаду командувача Лівобережного фронту й повернутися до командування Запорізьким корпусом. Для з’ясування цієї ситуації він мав намір 22 січня 1919 р. виїхати до Києва, але в той самий день рано вранці був заарештований з наказу О. Волоха (Док. № 6).

Слід звернути увагу, що у відкритому листі від 26 січня 1919 р. П. Болбочан відверто заявляє про свої наміри виїхати з України після свого звільнення й відмовляється від подальшої співпраці з урядом УНР. «Требую для себе свободи, я її заслужив, — наголошує він. — Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду — не по дорозі» (Док. № 6). Останні слова яскраво відбивають загальний настрій П. Болбочана, та й, зрештою, глибину конфлікту, який утворився між ним та проводом Директорії.

Як зазначає у своєму нарисі про П. Болбочана М. Середа, полковник «замість спокійно виждати слушний час і заховати в його положенні такт, перейшов в атаку на всіх тих, хто мав нещастя в той час репрезентувати уряд». На думку автора, саме через перший лист отамана, в якому той не пошкодував «ні чорнил, ні погрозливих і образливих слів», лідери лівих політичних партій «вимагали від Головного Отамана суворого покарання Болбочана, яко виразного і відомого контрреволюціонера, що своїми відозвами підривав престиж уряду і політичних угрупувань» 194.

Між тим, після арешту П. Болбочана військова ситуація на антибільшовицькому фронті ще більше погіршилась. Свою діяльність на посаді командувача Запорізького корпусу Волох виявив тим, що заборонив носити погони, введені за часів Гетьманату, та наказав ввести як відзнаку червоні розетки — символ революції 195. Обіцяного наступу на Полтаву на чолі з отаманом О. Волохом українські частини так і не здійснили. Натомість самовільне залишення фронту Гайдамацьким полком під командуванням О. Волоха дозволило більшовицьким частинам здійснили прорив, що стало однією з причин відступу вглиб УНР всієї Лівобережної групи.

Після арешту П. Болбочана бойовий дух запорожців неухильно падав. Стомлені в тяжких боях частини були не в змозі дати належної відсічі ворогові. Новий командувач не зміг організувати належної оборони. Майже вся Лівобережна Україна на початок лютого 1919 р. опинилася в руках Червоної армії 196. Амуніція, військові припаси та склади дісталися ворогові.