Гетьман. Перший рік влади. 1666

Гетьман. Перший рік влади. 1666

Петро Дорофійович Дорошенко був гетьманом Правобережної України в 1665—1676 роках. Безумовно, це пік його політичної кар’єри, час, що зробив його одним з найпомітніших героїв української історії. З усіх українських лідерів тієї смутної епохи він, мабуть, більше за всіх заслуговує на титул спадкоємця Богдана Хмельницького. І як дипломат, і як воєначальник, і як адміністратор. Дослідники незмінно відзначають, що Дорошенко робив усе для здійснення своєї надпрограми – возз’єднання розірваної на дві частини країни, визнання України як геополітичної реальності іншими країнами. Недарма саме він дістав серед істориків прізвисько Сонце Руїни. Інша річ, що знайти спосіб здійснення цієї мрії, який влаштував би все населення країни і правителів країн-сусідок, уникнути при цьому жорстокості і крові, домовитися з усіма внутрішніми суперниками було неймовірно тяжко. Дорошенкові цього зробити не вдалося. Ні переконати у своїй правоті народ України, ні запобігти вторгненню жадібних і розлючених іноземців, ані цілком підкорити своїй харизмі й ідеї політичних конкурентів. Ми можемо сумніватися в тому, що Дорошенко ніколи не діяв, керуючись особистими честолюбними або корисливими інтересами. Відрізнити подібний розрахунок від щирої ідейності не так-то й просто. Можемо звинувачувати гетьмана в тому, що віддав кровожерливим татарам і туркам українську землю, стратив кількох противників тощо. Але не варто забувати, що йдеться про XVII сторіччя, і в будь-якому разі, людина, котру поважали царі, королі і хани одночасно, заслуговує і на нашу з вами повагу.

На жаль, історика, який взявся б описати внутрішньополітичну, соціально-економічну, культурну діяльність багаторічного правобережного правителя, очікують великі труднощі. Джерела, а за ними і спеціальна література звертають увагу майже винятково на міжнародну діяльність та війни, що вів гетьман. І це можна зрозуміти. Яке вже там культурне будівництво, коли міста ледве встигають (якщо встигають) відбудовувати укріплення. Яка вже там економіка, коли населення країни постійно зменшується[19], поля витоптуються, майно грабується. Що можна сказати про судову систему в місцевості, де тільки старожили можуть розповісти, що таке відносно мирний час?

От про що свідчить історична література, що ґрунтується на аналізі досить уривчастих документальних свідчень того часу. Велику увагу Петро Дорофійович, звичайно, приділяв зміцненню свого внутрішньополітичного становища. Це здійснювалося шляхом призначення на відповідальні посади довірених людей, і нижче ми дамо короткий огляд складу керуючої ланки Правобережної України в ці роки. Окремої уваги гетьмана заслуговував процес наповнення скарбниці за рахунок не тільки традиційних зборів, але й подарунків, і військової здобичі, й відбирання майна в політичних противників та польської шляхти, що прагнула до колишньої економічної могутності. Першочерговою видатковою статтею бюджету було, звичайно, утримання армії. Дещо могло перепасти і козацькій еліті (млини, збори на мостах, села тощо), і, безперечно, православній церкві. Дорошенко піклувався про зміцнення митної системи, карбував власну монету, вживав заходів для припинення відпливу населення на лівий берег (щоправда, здебільшого безуспішно). В історичній літературі та біографічних довідках зустрічається твердження, що, здійснюючи політику колонізації вільних земель, гетьман на степовому пограниччі створив новий Торговицький полк. Це, щонайменше, спірно. Як буде показано нижче, торговицький полковник Щербина був серед тих, хто голосував за Дорошенка ще в козацькому таборі під Богуславом улітку 1665 року. Це дані, наведені в дуже серйозній, підпертій великою кількістю джерел праці В. Кривошиї. Вивчаючу історію Поділля, співробітники Вінницького краєзнавчого музею також упевнилися, що Торговицький полк був створений у 1664 році – тобто до обрання Дорошенка гетьманом.

Намагаючись уникнути зайвого тиску з боку старшини, господар булави часто скликав козацькі ради, і є навіть відомості про те, що Дорошенко залишав місце голосування, щоб не впливати на його хід. Свідчення, скоріше, легендарного характеру, але апеляція до народної думки з боку сильного правителя, що намагається позбавити впливу групу надзвичайно багатих і амбіційних підданих, сама по собі не є чимось унікальним. Так діяв Юлій Цезар, Іван Грозний, Філіпп Красивий – тобто багато виразників абсолютистської ідеї.

Щоб не втрачати частину війська під час кожної міжусобиці, підсилити гетьманську владу, мати надійні, дисципліновані підрозділи і на полі бою, і як поліцейську силу, Петро Дорофійович створив постійне 20-тисячне військо з найманих частин – знаменитих дорошенківських сердюків. Це була піхота, набрана як з місцевого населення, так і з сербів, валахів і молдаван. Отож, цей гетьман вже не покладався тільки на власну харизму і хотів би мати щось більше, ніж любов мас і рядового козацтва, яка не раз показувала свою мінливість.

Назвемо людей, що стали головними дійовими особами дорошенківського апарату управління. Ще в серпні 1665 року на стихійній раді під Богуславом його підтримали полковники: чигиринський (Прокіп Бережецький), черкаський (Андрій Вороненко), білоцерківський (Харко Тарасенко-Тараненко), київський (Павло Яненко-Хмельницький), корсунський (Гнат Уланівський), паволоцький (Ярош Грицина), уманський (Григорій Білогруд), торговицький (Степан Щербина) і кальницький (Василь Лобойко). Крім зазначених полків, до складу Правобережної Гетьманщини входили також заколотний на перших порах Брацлавський, Канівський (тривалий час полковником тут був Яків Лизогуб), Подільський (з центрами в Могильові і Межибожі, багато років господарем краю був полковник Остап Гоголь) і якийсь час – Лисянський (1661—1666 і 1674). У 1666 році був скасований Овруцький полк на півночі Гетьманщини. У військовій, а не в територіальній структурі існували ще полки, якими командував безпосередньо гетьман. Це три запорозьких полки, три сердюцьких і ще один піхотний.

Показово, що Дорошенкові вдалося об’єднати навколо себе як колишніх виговців (Чекаловських і Петрановських), так і прихильників Юрія Хмельницького (Зеленських, Гоголів).

Польський вектор зовнішньої політики тримав у своїх руках ротмістр надвірної корогви (хоругви)[20] Ярема Петрановський, Михайло Зеленський, що став свого часу брацлавським полковником, генеральний писар Іван Чекаловський, чигиринський полковник Прокіп Бережецький, корсунський полковник Гнат Уланівський. З 1670 року переговори з поляками в Острозі вели призначений за рік до цього генеральним писарем Михайло Вуяхевич і генеральний суддя Герман Гапонович. Кримський напрямок контролювали чигиринський отаман Семен Білоцерківець, той-таки Михайло Зеленський, син розстріляного поляками миргородського полковника Данило Лісницький, якийсь «пан» Дубяга. Турецьку політику розвивали генеральний суддя Михайло Радкевич-Портянка, генеральний суддя Григорій Білогруд. Московську – Григорій Дорошенко. Особливо важливі доручення часто виконував ротмістр надвірної корогви, усім відомий Іван Степанович Мазепа. Заслуговують на окрему згадку Іван Демиденко, Федір Коробка та Яків Корицький, які свого часу обіймали посади генерального обозного, Лука Бускевич – генерального писаря, Жадан Якименко, Михайло Харлан і Дем’ян Пиляй – осавулів, Яків Улезко – генерального судді, Григорій Гамалія – паволоцького полковника. Досить значну роль відігравав у старшині тесть гетьмана (за першим шлюбом) Семен Половець.

Це далеко не повний перелік усіх, хто в різні роки підтримував Дорошенка, посідав місця у владі. Для козацької держави була характерна досить часта ротація полковників, регулярно обновлялася генеральна старшина. Дехто переходив на бік противників гетьмана. Приміром, згаданий Гнат Уланівський був розстріляний у 1671 році як прихильник М. Ханенка. У той же час на польський бік перейшов Михайло Зеленський.

З-поміж усіх соратників Петра Дорошенка особливе місце посідає київський митрополит Нелюбович-Тукальський. Йосиф Тукальський був обраний православним духівництвом на Київську митрополію в 1663 році, після смерті попереднього глави церкви Діонісія Балабана. Однак це обрання не визнали деякі православні ієрархи західних єпархій, які знайшли собі заступників в особі представників польської світської влади. Природним їхнім союзником став і гетьман Павло Тетеря, котрий, як було сказано в попередньому розділі, доніс Яну Казимиру на митрополита, Юрія Хмельницького і Григорія Гуляницького як на змовників. Так ієрарх опинився в Марієнбурзі, а привілей на митрополію польський король у червні 1664 року надав перемишльському єпископу Антонію Вінницькому. У 1667 році Тукальський вийшов з в’язниці й оселився при Дорошенкові в Чигирині. 6 березня 1668 року за клопотанням гетьмана його було затверджено константинопольським патріархом у званні київського митрополита і патріаршого екзарха в Польщі і Литві, але й після цього західноукраїнський клір і поляки інтригували проти соратника Дорошенка. Йосиф Тукальський став найближчим радником Петра Дорофійовича. Він освячував практично всі заходи свого світського заступника. Нелюбович-Тукальський був противником можливої протекції з боку Москви, хоча й підтримував бажання гетьмана об’єднати Україну. За допомогою останнього митрополитові навіть удалося запроторити у в’язницю намісника митрополії на лівому березі Мефодія – відверто проросійського клірика. Глава української православної церкви піклувався про підтримку не тільки церков і монастирів, але й братерських шкіл, регулярно втручався в політичні справи. У 1670-х роках московський уряд вів з ним переговори як із впливовим міністром. Помер Йосиф Нелюбович-Тукальський у липні 1676 року – того самого року, коли скінчилося й гетьманство його високопоставленого друга.

Перейдемо до огляду подій перших двох років гетьманату Дорошенка.

Першим противником Дорошенка став брацлавський полковник Василь Дрозденко, який і сам розраховував на булаву. Переможець Тетері Дрозденко схилявся до прийняття протекторату з боку Росії. Брацлавський полковник у боротьбі з гетьманом зазнав поразки, позаяк останній мав усе-таки набагато могутнішу підтримку в особі керівників більшості правобережних полків і татарських мурзів, які дістали від правобережного гетьмана 60 тисяч золотих і право збирати ясир. Дрозденка було схоплено, відвезено до Чигирина і там страчено.

Найважливішим питанням 1666 року були, звичайно, відносини з поляками. Самійло Величко, розповідаючи про січневу раду 1666 року в Чигирині, спеціально підкреслює, що при цьому «не було специфіковано, при якім монарху залишатись – чи при польськім, чи при московськім». Є відомості, що вже 22 лютого 1666 року на раді в Лисянці козаки ухвалили розірвати відносини з Річчю Посполитою. Очевидно, це все-таки не цілком правильне прочитання документів. Багато рішень на радах досягалося шляхом акламації – тобто масовими вигуками з місця, схвальним або осудливим гулом. Подальша історія не дозволяє нам робити висновок, що в 1666 році гетьман уже пішов на розрив з Польщею. Приміром, у своєму літописі Грабянка повідомляє, що саме на цій раді козаки вирішили просити в польського короля підтвердження традиційних вольностей. Це вже набагато більше скидається на правду. Тим паче що одним з перших підписаних Дорошенком як гетьманом документів був лист із підтвердженням свого підпорядкування польському монарху. В листах до «природного сюзерена» гетьман просив Яна ІІ Казимира направити універсали до лівобережних козаків і кошового отамана Січі із закликом повернутися під руку короля. Одночасно Дорошенко намагався «вибити» собі від монарха більше повноважень, повернути низку втрачених козаками позицій. Він просить Яна III Собеського дозволити гетьманській адміністрації збирати податок на утримання війська, звільнити українські міста від обов’язку утримувати польські гарнізони. Посольство, відправлене гетьманом у Варшаву, повинне було наполягати перед монаршою особою на таких пунктах:

1) коронне військо не повинне поводитися жорстоко з місцевим населенням;

2) польські жовніри[21] не повинні зупинятися в тих місцях, де вже стоїть українська піхота;

3) польський гарнізон має бути виведений зі столичного Чигирина;

4) гетьман повинен отримати індукту (право стягувати внутрішнє мито) і збирати різні доходи з Чигиринського староства;

5) необхідно прискорити відправлення королівських листів на Січ;

6) з польської в’язниці мають бути звільнені Тукальський, Хмельницький і Гуляницький, а з московського полону – брати Петра Дорошенка.

Наступне посольство з Чигирина доповнило ці пункти вимогою скасувати унію, захистити православну віру, дозволити козакам селитися в шляхетських маєтках, відкрити нові православні школи в Києві.

Позитивної реакції з боку уряду Речі Посполитої не надійшло. Ані польський король, ані сейм зрештою так і не підтвердили свою згоду на обрання гетьманом Дорошенка. Ян ІІ Казимир дорікав йому за проведення самостійної зовнішньої політики і явно не збирався виконувати прохання гетьмана щодо своїх гарнізонів. Цим він тільки прискорив відхід від нього Дорошенка, який діяв і без дозволу сюзерена. Ще лютнева рада ухвалила, «щоб у їхніх містах польських людей ніде не було». Гетьман відмовився пустити польські гарнізони у Брацлав, Корсунь і Могилів, вимагав, щоб поляки віддали Білу Церкву. Дорошенко листувався з низовими запорожцями, які сприйняли звістку про його обрання з пересторогою і рекомендували віддатися під руку московського царя. Прийшовши до влади не без допомоги татар, Петро Дорошенко не втрачає контакт і з ними, незважаючи на зміну влади в Бахчисараї – у березні Мухаммед-Ґірея змінив хан Аділь-Ґірей ІІ. У червні 1666 року гетьман вже отримує від нього якусь військову допомогу. Утім, основна підтримка йому надійшла трохи пізніше.

Думка про об’єднання України під однією булавою не полишала господаря Чигирина. Не чекаючи універсалів од короля, Дорошенко і сам розсилав по містах лівого берега універсали, в яких закликав підтримати його претензії. Нагода втрутитися в справи Лівобережжя йому випала в липні 1666 року, коли проти російської присутності і гетьмана Брюховецького підняли повстання козаки Переяслава. На допомогу заколотникам Дорошенко вислав невеликий загін сердюків.

У серпні 1666 року Ян ІІ Казимир, щоб відновити втрачені в ході останніх трьох років позиції на Правобережжі, наказує коронному гетьманові виступити на територію Гетьманщини. Так, від дрібних сутичок через польські гарнізони держава Дорошенка і Річ Посполита переходять до повномасштабних воєнних дій. У цій ситуації без серйозної допомоги від татар було вже не обійтися. Мабуть, саме тому у вересні на річці Цибульник гетьман присягнув трьом представникам татарської держави, «що йому бути з ханами в дружбі». Тоді ж на поміч Дорошенкові приходить багатотисячна орда Девлет-Ґірея ІІ. Узагалі ж хан дістав від свого сюзерена турецького султана наказ виступити на допомогу гетьманові проти поляків. Але татар цікавив у той момент менш розорений лівий берег. Тому як удар вибирається напрямок на Переяслав, де тривало козацьке повстання. Там заколотникам удалося вбити місцевого полковника, поставленого Брюховецьким[22]. Російський же воєвода зміг укріпитися в замку, після чого козаки підпалили місто і стали неподалік – у Золотоноші. У вересні на допомогу їм і приходять війська Девлет-Ґірея ІІ та Дорошенка. Татарський полководець зупинився під Криловом і звідти розіслав загони за Дніпро під Переяслав, Ніжин, Прилуки та інші міста, що дало йому близько п’яти тисяч полонених. Армію російського князя Щербатова було вщент розбито. Плануючи і ведучи воєнні операції на лівому березі, Дорошенко намагався переконати поляків у своїй відданості. Восени 1666 року він активно листується з польським воєначальником, на той момент коронним маршалком Яном ІІІ Собеським. Гетьман називає себе «вірним підданим його королівської милості», а з приводу походу на Лівобережжя скаржиться: «Не маючи сил, я так мушу скакати, як мені заграють», маючи на увазі підлеглість своїх планів татарським інтересам. Дорошенко лукавив. Операція на лівому березі мала своїм завданням не тільки здобич для татар, а й посилення впливу самого гетьмана по той бік Дніпра. І це йому вдалося. Чимало козаків перейшли на правий берег, а деякі сотні лівобережних полків орієнтувалися на Дорошенка більше, ніж на Брюховецького, і надалі. В одній із грамот царського уряду, вже після укладення Андрусівського перемир’я, у березні 1667 року вказувалося на те, що за договором з Польщею лівобережні міста належать цареві, однак у Золотоноші й Піщаному «засіли» козаки і «чинять усілякі бійки і розорення». 30 травня того ж року полтавський воєвода Валконський повідомляв начальство про «хисткість» місцевих жителів, що сподіваються на підтримку запорозьких козаків, які в свою чергу схиляються до «зрадника Дорошенка».

Потрібний був Девлет-Ґірей ІІ гетьману і для війни на правому березі, де відкрита сутичка між ним і поляками ставала неминучою. З літа тут розвивав наступ польський воєначальник Маховський. Його дії в українських містах, які вважалися неблагонадійними, мало чим відрізнялися від татарських жорстокостей. Зустріч військ Маховського і Красовського з одного боку і Дорошенка і Девлет-Ґірея ІІ – з іншого відбулася в грудні 1666 року під Браїловим на Брацлавщині. Тут поляки зазнали нищівної поразки. За свідченням хроніста І. Єрлича: «…мало хто живим утік». Самого Маховського у кайданах було доправлено в Крим. Після цієї перемоги татари і козаки зробили кидок на Львів, Люблін, Кам’янець-Подільський, де знов-таки було захоплено багато полонених – за деякими даними, до 40 тисяч чоловік.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.