Перший арешт

Розходження між полковником Петром Болбочаном і членами Директорії, особливо з її головою Володимиром Винниченком, поступово переросло у ворожнечу.[1] На думку С. Шемета, така ситуація склалась внаслідок того, що, Український Національний Союз, котрий своїми обіцянками переконав полковника Болбочана взяти участь у протигетьманському повстанні, "незабаром почав свій вплив на хід подій, в міру того, як під час повстання зростав вплив руйнівних, кочових елементів, для яких всяка осіла державність є зайвою і неприємною. Таким чином полковник Болбочан зі своїми Запорожцями були втягнуті в повстання обманом, і тому Запорозький Корпус, яко опора державности, яко сила державно-будуюча, мусів вступити в конфлікт з революційним, руйнуючим елементом. Відсіль, власне, походить недовір'я революційної демократії до Запорозького Корпусу, і всі ці непорозуміння, які повстали між командуванням Корпусу і Директорією".[1а]

"Не пройшло й тижня після перевороту, — пише сотник Іван Барило, — як на Лівобережжі появилася маса різних "культурно-освітніх інформаторів" і то все зі ставки Гол. Отамана Петлюри. Ці люди удавалися безпосередньо до полків з різними інформаціями, але виявилося, що ці особи мали за завдання підривати авторитет полк. Болбочана, самого Запорозького Корпусу і провокувати його". Одного з таких "інформаторів", коли він розпочав видавати різні "поглиблюючі революцію" розпорядження, хотів арештувати комендант станції Полтава — Харківська. Однак, як виявилося, той посланець мав "необмежену владу" від Петлюри і заявив, "що сам можу арештувати вас всіх і самого Болбочана"[1б] Не без певної іронії це сталося внаслідок прагнення полковника Болбочана встановити владу Української Народної Республіки і завести правопорядок на території, за яку ніс відповідальність. Саме з такою метою він видав наступний наказ:

"Оголошую, що ніяких совітів [Рад — Я.Ш.] робітничих депутатів, монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була, — монархічна чи більшовицька".[2 *]

Головним чином відозва спрямовувалась проти противників української державності, особливо більшовиків, які мали на увазі використати слабкість української влади і, поширюючи хаос в країні, захопили її у свої руки. Ще на початку 1918 року, коли більшовики були змушені відступити з України під натиском українських і німецьких збройних сил, вони залишили за собою підпільні групи; ті групи ніколи не припиняли своєї підривної діяльності. В тій руїнницькій праці свідомо і несвідомо допомагали різні прошарки українського суспільства. Своїми намаганнями не допустити до різних з'їздів і зібрань полковник Болбочан також старався не допустити до двовладдя, що закорінилося ще під час режиму Центральної Ради.

В Харкові, наприклад, 15 листопада робітники паровозобудівного заводу схвалили більшовицьку резолюцію, що вимагала відновлення радянської влади на Україні, Незважаючи на виданий наказ полковника Болбочана про заборону рад, робітники деяких підприємств міста створили організаційно-виборчу комісію, яка й провела вибори до рад робітничих депутатів. Згідно з їхніми підрахунками, більшовики здобули більшість.[2а] 2 9 листопада відбулося перше засідання ради робітничих депутатів.[3 * **] із 90 депутатів 56 були більшовики, 16 лівих есерів, 10 безпартійних, 6 меншовиків і 2 анархісти. Та к, як більшовики мали перевагу в раді, вони могли обрати своїх представників до президії: С. Я. Тишкова — головою, Н, М. Винокура, Е. іонанса, І. К. Дудку (Петинського) членами президії. Щоб зліквідувати зародок двовладдя й опозиції до українського уряду, полковник Болбочан наказав арештувати президію і, "переписавши всіх присутніх", розігнав засідання,[4 *] Одначе більшовики і їх прихильники не здавали позицій. На знак протесту проти "насильства" вони організували загальний страйк. Президія ради робітничих депутатів ухвалила, що страйк не припинеться, поки не будуть задоволені такі вимоги:

"1. Діяльність Ради робітничих депутатів Харкова, як повноважного органу харківського пролетаріяту, не підлягає ніякому обмеженню і контролю з боку будь-яких властей. Повинна бути забезпечена повна свобода зборів, слова і друку як Раді, так і іншим робітничим організаціям.

2. Раді робітничих депутатів повинна бути надана, зважаючи на загрожуючу революцію білогвардійців і англо-американців, повна технічна й організаційна можливість негайної мобілізації робітників для відбиття цієї небезпеки".[5]

Невідомо, з яких міркувань, політичних чи тактичних, членів президії було звільнено і страйк припинено. Подібна ситуація виникла із залізничниками харківського вузла, які також після арешту їхнього комітету в грудні, проголосили страйк, і знову українська влада була змушена звільнити арештованих.[6]

Тепер можна поставити запитання: якщо полковник П. Болбочан намагався ліквідувати різного роду двовладдя і тим самим зміцнити владу Української Народної Республіки, то чому його заходи мали б вважатися небажаною діяльністю і викликати до себе ворожість з боку урядових кіл? і чому саме "на полковника Болбочана… сипалися всякі вимисли в його контрреволюційності і навіть зраді за його рішучу поставу московських неділимців білого і червоного напрямку, та проти всіх охочих до анархічного захоплювання влади в ім'я якихсь неокреслених гасел"?[6а]

Відповідь на ці питання складна тому, що вона охоплює декілька поглядів. Наприклад, зовсім інакше дивився на заходи полковника П. Болбочана голова Директорії Володимир Винниченко. "і тут же треба зазначити, — пише він, — надзвичайно шкідливу ролю полковника Болбочана на Харківщині. Цей виразний і свідомий український реакціонер зразу підірвав і навіть убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії. Виставляючи себе як офіціяльного представника Директорії на Харківщині, він поводився там як найлютіший противник і ворог її. Не кажучи вже про те, що він наставляв скрізь таку адміністрацію, яка нічим майже не відрізнялася від гетьманської (а часто лишав на місцях і самих гетьманців), він учиняв ще такі речі. В Харкові саме під час повстання меншовиками скликався робітничий з'їзд. По всім даним з'їзд мав бути не більшовицький. Отже з цієї причини не було підстав ставитись до його неприхильно. Але Болбочан, будучи політичним неуком, а крім того ворогом взагалі робітництва, яке б воно не було, більшовицьке чи меншовицьке, з'їзд заборонив. Це викликало в меншовиків здивування, потім обурення. З'їзд було розпочато без дозволу Болбочана. Тоді цей один із плеяди "національних героїв" силою розігнав з'їзд, а багатьох учасників і керівників його арештував і розстріляв".[7 *] Одначе, як було сказано вище, посилаючись і на інформацію з друкованого радянського джерела, з'їзд робітників в дійсності ставився вороже до української державності і навіть, як зазначає сам В. Винниченко, зігнорував заборону полковника П. Болбочана. Далі він сам визнає, що "більшість робітничого з'їзду, мовляв, була неукраїнська й поставилась би негативно до української влади".

"… дізнавшись про розгон робітничого з'їзду в Харкові, я зразу поставив С. Петлюрі, як Головному Отаманові українських військ вимогу, щоб цього "діяча" було заміщено або, принаймні, послано до його комісара для контролю в його політичних виступах і діяльности. Але Симон Петлюра, — як пише далі В. Винниченко, — взяв під свою оборону Болбочана й нікого до його не послав, посилаючись на те, що ми від Болбочана відрізані, крім того Болбочан може образитись, а він головна наша сила на Харківщині й усьому лівому березі".[8]

Дещо меншу стурбованість виявляє В. Винниченко з'їздом селянської спілки на Полтавщині, що був, як констатує він, "цілком український, під керівництвом свідомих українських діячів. І Болбочан цей з'їзд також розганяє, й багатьох учасників його поре різками".[9 * **]

Одначе на підставі більш об'єктивного дослідження, справа з селянським з'їздом виглядала дещо інакше, ніж про це пише В. Винниченко, У Матвія Стахіва, колишнього офіцера Галицької армії, історика, знаходимо цікаву інформацію, котра дозволяє читачам самим дати оцінку наведеним фактам. "Цей з'їзд Полтавщини мав до 400 селянських делегатів. Проте майже половину з них фальшованими діями пропхали більшовики разом з "боротьбистами". Дійсні селянські делегати підтримували владу Директорії. Друга частина з'їзду, опанована більшовицькими агітаторами, старалася здобути більшість на з'їзді безсоромними нападами на владу і взагалі на українську державність. З'їзд привітав особистий представник полковника Болбочана, який бажав з'їздові найкращого успіху. Але цей успіх був би сумнівний, якби відповідальна влада не боронила з'їзд перед більшовицькою провокацією. Особливо нападав на Директорію УНР якийсь ніби-то делегат, який навіть не вмів говорити по-українськи. Власне Болбочан виступив в обороні Директорії і наказав притримати підозрілого агітатора та зробити в нього ревізію. При ревізії в нього знайдено 400.000 новеньких рублевих банкнотів. Було ясно, що це урядовий совєтсько-російський шпигун і провокатор. На допиті він признався до своєї служби".[10]

Однак корені проникнення у розташування Болбочана різного роду прихованих ворогів і диверсантів набагато глибші. Тому варто погодитись з твердженням колишнього члена Директорії О. М. Андрієвського, котрий, аналізуючи цю сторону дійсності, зауважує, що справа полковника Болбочана почалася ще в Києві, і додає, що до знищення Запорозького Корпусу, разом з В, Винниченком, причетні були "член Директорії А. Макаренко, залізничник Вірко і с, р. Григоріїв-Наш"…[10а *]

Невдовзі стало ясним, що новоутворена екзекутива Директорії УНР не мала такої політичної спрямованості, що була потрібна на той критичний період, коли в країні окреслилось надзвичайно складне становище, зрештою, вже навіть на початку січня в самій столиці "панувала загальна тривога і непевність".[11] В політичній сфері уряд УНР не був спроможний визначитись щодо державного устрою в країні, не знав, де шукати союзників, не усвідомлював, що, вдаючись до політичних суперечок і вагань, він підривав своє існування. Як зазначає один з учасників тих подій, "… ні Винниченко, ні Директорія в цілости не мали ясної політичної лінії, так що довкола Директорії панував такий самий хаос політичної думки, як і внутрі її. В самому ж нутрі Директорії, особливо по приїзді до Києва, виявилися тоді яскраві ріжниці думок між поодинокими членами, що надії на якусь "гармонію" влади показалися високо наївними. Передусім кидався у вічі антагонізм між Винниченком і Симоном Петлюрою. Далі показалося, що особистий склад Директорії є безумовно навдалий, і що в такому вигляді Директорія буде нездібною вивести Україну з небезпеки кількох воєн та закріпити державність".[12 *]

іншою проблемою Директорії були ускладнені політичні відносини з більшовиками. Як згадувалося раніше, перед початком протигетьманського повстання голова Українського Національного Союзу В. Винниченко заключив з більшовиками Християном Раковським і Дмитром Мануїльським, членами російської делегації, що вела в Києві мирні переговори з урядом Скоропадського, угоду про надання допомоги повстанцям, Про цю угоду, зазначає Є. Коновалець, Винниченко "нічого не сказав та яку більшовики, як звичайно, зараз таки зломали, розкинувши масово, ще до зайняття Києва повстанчими військами, летючки із закликом до непослуху й бунту проти Директорії".[13] Ті загони повстанців, яких більшовики вислали під прапори Директорії, щоб повалити Українську Державу, хоч і тимчасово збільшили загальну кількість збройних сил УНР, тепер деморалізували інші українські відділи, під час боїв переходили до більшовиків і часто вступали у бої з регулярними частинами української армії. У деяких випадках більшовики навіть були командирами повстанських відділів.[13а] Як зазначає С. Шемет, "московські більшовики, що на початку повстання удавали її [Директорії—Я. Ш.] союзників, про що й сама Директорія інформувала українське населення в своїй пресі, раптом — без оголошення війни почали просуватися в Україну й переважаючими силами навалилися на нечисленне українське військо". Численні українські повстанці, що на початку повстання йшли за Директорією УНР, в короткому часі по здобуттю Києва почали розходитися по домах, "а решта перетворилася в окремі повстанські загони, в більшості на радянській плятформі й не завжди прихильні до Директорії…"[14] З наведеного вище можна зробити висновок, що політика росіян-більшовиків проти України зовсім не змінилася з часу Центральної Ради, і тим самим стала головною перешкодою на шляху до відновлення української державності. Ще 5 липня 1918 року в Москві відбувся з'їзд делегатів комуністичної партії на Україні. На цьому з'їзді було сформовано Комуністичну партію більшовиків України, КП(б)У і схвалено таку резолюцію: "У справі взаємовідносин України й Росії відділення України від Росії через економічні стосунки неможливе, і КП(б)У повинна боротися за революційне об'єднання обох держав на основі пролетарського централізму в межах Російської Соціалістичної Федеративної Совєтської Республіки".[15] При цьому можна додати, що до складу Центрального Комітету КП(б)У увійшли тільки два українці — Володимир Затонський і Панас Буценко. Тому з самого початку існування української компартії вона була під цілковитим контролем російської і не могло бути мови про якусь незалежність України, навіть і радянської. Таку політичну лінію підтвердив другий з'їзд КП(б)У у Москві 18 жовтня 1918 року. В переобраному Центральному Комітеті компартії знову знайшлося місце тільки для двох українців — Володимира Затонськогоо і Миколи Скрипника. Щоб не було жодного непорозуміння щодо майбутнього України, з'їзд підкреслив, що співпраця з різними політичними партіями, навіть з тими, що виступали з радянськими платформами, зводилася тільки до "використання їх для технічної допомоги більшовикам".[16] Отож, надії тих українських політичних діячів, які вважали, що буде можливо порозумітися з російськими більшовиками, виявились так само безпідставними, як і сподівання лівих соціал-демократів і соціал-революціонерів, що з перемогою більшовиків вони зможуть створити хоч і радянську, але, до певної міри, незалежну Україну.

В той час Москва детально розглядала своє небезпечне становище. У жовтні 1918 року по лінії Уралу був створений перший антибільшовицький фронт. На півдні, на Дону, стояли донські козаки генерала Краснова. Щоб забезпечити надійне існування. Москва виношувала плани негайним ударом, знайшовши слабку сторону, утвердити владу російського більшовицького уряду. Розглядаючи всі можливості, врешті-решт, таким напрямком було обрано Україну. З огляду на капітуляцію Німеччини і передбачення, що незабаром німецькі збройні сили залишать Україну, 11 листопада 1918 року Рада Народних Комісарів (Раднарком) доручила Революційно-військовій Раді Республіки протягом десяти днів виробити оперативний і організаційний план наступу на Україну з метою "підтримати повстання робітників і селян проти Гетьмана".[17] Сама ж революція в Німеччині стала сигналом до загального наступу на Україну.[17а]

З поваленням Української Держави, Рада Народних Комісарів Росії спрямувала вістря своєї пропаганди проти Директорії УНР. Більшовики використовували навіть висадку військ Антанти в Одесі, що була здійснена в другій половині грудня, для того, щоб твердити, що десант має на меті повернути на Україні поміщицький режим, відібрати від селян землю, яку вони одержали під час революції, і "поневолити всіх трудящих інтернаціональним капіталізмом",[18] Більшовики також твердили в своїй пропаганді, що Директорія вже заключила угоду з командуванням військ Антанти в Одесі про спільний виступ проти трудящих і тим самим запродала "Україну і українських трудящих, як рабів інтернаціональному капіталові".[19]

Одначе керівництво більшовиків не покладалося лише на успіх своєї пропаганди. Вже 20 листопада 1918 року більшовики розпочали наступ в трьох напрямках: Київ, Харків і Луганськ.[20] Для того, щоб не видаватися відвертим агресором, з наказу більшовицького керівництва 29 листопада 1918 року було сформовано так званий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України.

Український уряд опинився у складному становищі. З одного боку, прихильники порозуміння з Раднаркомом Росії надіялися дійти до примирення з Москвою, вважаючи наступ більшовицьких військ непорозумінням, яке можна все-таки полагодити. З другого боку, становище на фронті з кожним днем погіршувалось, і цього не можна було ховати під покривалом "непорозуміння" або "авантюри" невеликої групи місцевих комуністів. В дебатах серед урядових кіл, як найкраще полагодити українсько-російський конфлікт, перемогла група, що домагалася порозуміння з Москвою, і тим самим приспішила дальший, некорисний для України, розвиток подій.

Дипломатичні зусилля уряду УНР не дали жодних позитивних наслідків. За той час, як обидві сторони обмінювалися дипломатичними нотами, а українська сторона висилала офіційну й неофіційну делегації для полагодження конфлікту, більшовицьке військо з кожним днем займало щораз більше української території і незабаром стало загрожувати столиці країни. І тільки 16 січня 1919 року уряд УНР "мусів офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти України".[21 *]

Внаслідок політики прихильників замирення, що її підтримували голова Директорії Володимир Винниченко і прем'єр-міністр Володимир Чехівський, до кінця листопада більшовики зайняли Рильськ, Логів, Кориниве, Михайлівський Хутір і Новгород- Сіверський. У другій половині грудня їх сили здобули Білгород, Вовчанське, Шістку, Новозубків і Городню. До кінця грудня в руках більшовиків була значна частина Харківщини, майже половина Чернігівщини і частина Київської губернії.[22] А 17 січня ворог уже підступав під Полтаву.[23]

Все ж таки, на думку В. Винниченка, не Москва, яка збройною силою захоплювала українську територію, а інші елементи намагалися не допустити до бажаного українсько- російського порозуміння, серед них — полковник Болбочан.

"Болбочан уже зовсім не церемонився й провадив цілком реакційний похід не тільки проти робітництва й селянства, але й проти державности. Все частіше стали поступати з боку українських, навіть не соціалістичних діячів, донесення на цього отамана й "національного героя". Але головний отаман і головний "національний герой" боронив його всіма силами й саботував постанови Директорії про зміщення Болбочана". Як зазначає далі В. Винниченко. "така політика не сприяла мировому настрою ні пятаковців, ні російського Совітського Уряду".[24] і навіть коли стало зовсім ясно, що Раднарком не мав жодного наміру припинити свою заздалегідь плановану агресію і примиритися з Директорією, В, Винниченко все-таки складає вину не на російських більшовиків, а радше твердить, що це "болбочанівці й петлюрівці починають робити всякі заходи, щоб той мир зірвати. Для того Болбочан посилає все тривожніші й тривожніші звістки з свого фронту, подає неправдиві відомости, залякує, провокує, викликає зайву ненависть. Сам, не будучи в силі справитись навіть з недисциплінованими відділами повстанців, весь час з своєю офіцерньою падає в паніку, деморалізує своє військо, розганяє його".[25 * **]

Так твердив голова Директорії, коли більшовицьке військо зайняло майже все Лівобережжя. Беручи до уваги цілковите ігноруванні фактів В. Винниченком, не можна дивуватись тому, що він міг з переконанням твердити, що"… не більшовицькі агітатори розкладали наші республіканські війська, що так геройсько бились з гетьманцями й німцями, а ми самі, наша болбочанівшина, пеглюрівщина, коновальщина".[26]