Другий арешт

Другий арешт

Можна припустити, що телефонна розмова між С. Петлюрою та В. Сальським прискорила розвиток подій. Головний отаман миттєво відреагував на рапорт М. Гавришка і надіслав командувачу Запорізької групи військ Армії УНР В. Сальському телеграму, яка й вирішила долю державного інспектора М. Гавришка та полковника П. Болбочана. Згодом її текст як наказ (згадується також як наказ Головного отамана 4.479 від 9. VI. 1919 р.) було оголошено в полках Запорізької групи й надруковано в часописі Дієвої армії УНР «Український козак»: «Сьогодні в ранці Державний Інспектор Запоріжської групи Гавришко самовільно і незаконно усунув з посади Командуючого Запоріжською групою Отамана Сальського, призначивши на його місце Болбочана, — наголошувалось у документі. — Вчинок цей Державного Інспектора Гавришка є незаконним і тому пан Гавришко мною усовується з посади Інспектора з відповідальністю перед судом за зроблений ним злочин; Отаман Сальський, котрому довіряю я, як Головний Отаман, і наше Народне Правительство, і котрий доказав свою велику здібність з надзвичайним успіхом провівши таку складну операцію, залишається і надалі Командуючим Запоріжською групою» (Док. 20). Дії П. Болбочана, який, за словами наказу С. Петлюри, оголошеного телеграмою, «одмовився не приймати посади, а заявив, що Головний Отаман мусить рахуватися зі ставшимся «фактом» і поставив ряд вимог цілком політичного характеру, заявивши, що його обрали командири полків 7-ої дівізії і «чорношликів» і що ці військові частини, особливо «чорношлики», цілком підтримують його» кваліфікувалися «як самовільний захват власти». Одночасно Головний отаман оголошував, що він призначає слідство над полковником, наказуючи йому «негайно прибути до Ставки» (Док. 20). Текст телеграми свідчив, що Головний отаман виніс своє рішення: дії П. Болбочана визначались як «самовільний захват власти».

Однак у той же день, тобто 9 червня 1919 р., С. Петлюра вирішує справу більш кардинально. Він власноручно пише новий наказ начальнику контррозвідувальної частини розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР М. Чеботаріву: «За злочинну діяльність проти законного народного правительства, за злочинне захоплення влади» заарештувати полковника П. Болбочана та державного інспектора М. Гавришка (Док. № 22). У цьому наказі С. Петлюра посилається на інший документ — наказ головної команди військ УНР ч.75 від 24 травня 1919 р., за підписом Головного отамана (оголошений військам Дієвої армії УНР як ч. 171 27 травня 1919 р.) 288, відомий ще як дисциплінарний статут, виданий з метою «введення міцної дісціпліни і карности в військах У.Н.Р.» [17]. Посилання на наказ ч. 75 у розпорядженні М. Чеботаріву мало на увазі статтю 8 дисциплінарного статуту «За підбурювання за час бою других словами, прикладом або іншими ділами до дизерції, віддачі або іншому ухиленню від бою (ст. 246 В. У. про кари)». Ця стаття передбачала кару на смерть. Останній абзац наказу ч.75 (тобто дисциплінарного статуту) проголошував, що обвинувачені у вказаних в ньому злочинах підлягають надзвичайному військовому суду на підставі вже згаданого закону Директорії УНР від 26 січня 1919 р. Таким чином, вже саме посилання на закон ч.75 (дисциплінарний статут) у наказі начальнику контррозвідки М. Чеботаріву про арешт П. Болбочана та М. Гавришка не викликало жодних сумнівів стосовно їхньої подальшої долі — після вказівки користуватися вище зазначеною статтею їх чекала кара на смерть.

Уже наступного дня — 10 червня 1919 р. М. Чеботарів, якому був доручений арешт осіб, згаданих у наказі Головного отамана, доповів рапортом про його виконання своєму безпосередньому керівникові — начальнику розвідувального відділу штабу Дієвої армії УНР В. Коваленку: «…При активній допомозі другої сотні Дорошенківського полку, Запорізької дивізії арештований між 11-ою і 12-ою годиною 9-го сего місяця Отаман Болбочан, який під охороною направляється в Чорний Острів» в розпорядження Штабу Дієвої армії (Док. № 23). Того ж дня В. Коваленко, згідно зі встановленим порядком, доповів рапортом про арешт П. Болбочана начальнику штабу армії А. Мельнику.

Безпосередній перебіг другого арешту П. Болбочана подається у згаданій вище праці С. Цапа. Він, зокрема, зазначає, що М. Гавришко, П. Болбочан, сотники М. Письменний, І. Корж та інші знаходились у приміщенні штабу 3-го Запорізького полку ім. С. Наливайка, що був у резерві.

В. Сальський разом із своїми старшинами залишились у штабі групи. Туди близько 20-ої години вечора 9 червня 1919 р. прибули державний інспектор В. Кедровський та його заступник І. Романченко, а також керівники військової спецслужби штабу Дієвої армії УНР В. Коваленко та М. Чеботарів. Останні, за словами С. Цапа, віддали наказ одному з військових підрозділів 6-го Запорізького полку ім. Дорошенка (відомого також як Гайдамацький полк) затримати П. Болбочана та М. Гавришка. Аби випередити цю акцію, прихильний до Болбочана сотник дорошенківців Ю. Хміл. [18], якому було доручено провести арешт, повідомив про це обох полковників.

У присутності старшин запорожців та особистих ад’ютантів П. Болбочана він запропонував їм змінити помешкання, аби уникнути затримання. Далі сотник Хміл. оповів, що має доручення «у випадку якогось спротиву подати знак частині ССів під кермою сотника Романа Сушка, які мають зараз же штурмувати як Штаб Запорізької групи так і штаб 3-го Запорізького Наливайківського полку, та що біля штабу групи знаходяться вже сотні СС під командою сотника Сушка, розставляючи тяжкі кулемети і стоять всі напоготівлю» (Док. № 64). Тут варто згадати, що за часів Української Держави до складу 2-го Запорізького полку, яким командував полковник П. Болбочан, входив і загін Січових Стрільців під орудою Р. Сушка. Між козаками та стрільцями не склалися добрі стосунки і, як зазначає С. Шемет, «розвивався наддніпрянсько-галицький антагонізм». Аби не порушувати єдності війська, П. Болбочан добився перед гетьманським урядом виокремлення Січових Стрільців у самостійну частину, яка з дозволу П. Скоропадського у вересні 1918 р. сформувалася в полк у Білій Церкві 289.

Стосовно участі Січових Стрільців в арешті П. Болбочана та М. Гавришка негативно висловився дещо згодом Є. Коновалець. Він, зокрема, зауважував, що про наказ верховного командування групі Січових Стрільців під орудою Р. Сушка, яка розташовувалась неподалік Проскурова, «ліквідувати цю авантюру» дізнався вже після арешту колишнього командира запорожців. «Я стояв на становищі, що нова історія з отаманом Болбочаном є внутрішньою справою Запорізького корпусу, а ніяким державним переворотом, вимагаючим надзвичайних заходів реагування, як, наприклад, оскілківський, та що годі вживати Січових Стрільців для жандармської служби і в запіллі і на фронті», — наголошував Є. Коновалець 290.

Ймовірно, що не лише Є. Коновалець хотів розібратись у цій справі. Зрештою, аби нейтралізувати незадоволення запорожців і тих, хто симпатизував П. Болбочану, власне, й було розпочато кампанію його дискредитації: поширення чуток про спробу державного перевороту, нібито розповсюдження ним політичних відозв тощо. Однак реальних підстав для подібних звинувачень не було. Про це переконливо свідчила й поведінка самого П. Болбочана під час арешту.

На здивування всіх присутніх у штабі 3-го Наливайківського полку, а згодом і на превеликий жаль більшості запорожців, П. Болбочан відмовився від пропозиції сотника Хміл. уникнути арешту і зажадав, аби той виконував наказ командування. Тим часом командир наливайківців полковник П. Зельницький віддав розпорядження своїй частині зайняти позицію навколо штабу і приготуватися до оборони. У той же час сотня дорошенківців під орудою Хміл. починає наближатись до приміщення, в якому перебувають П. Болбочан, М. Гавришко та інші старшини. «Охоронна сотня Наливайківців затримує «глодосців» [19] перед будовою Штабу полку й далі не пускає, — зазначає С. Цап. — …«Глодосці» пасивні, бачучи перед собою загартованих дисціплінованих регулярників. Старшина Наливайківського полку дає «глодосцям» 5 минут часу для залишення терену перед будовою полку… Довідавшись про цеполковник Болбочан наказує не чинити жодного спротиву і пропустити сотника Хм. до себе». Як свідчить далі С. Цап, «старшини просять Болбочана, щоб він вийшов на двір заднім ходом будови». Цю пропозицію полковник відкидає, заявивши: «Я не вчинив нічого протизаконного, нічого не боюся, хоч і знаю вибрики уряду…». На його прохання полковник М. Гавришко, ад’ютанти та старшини 3-го Запорізького полку ім. С. Наливайка виходять з приміщення штабу. П. Болбочан власноручно віддав сотнику Хміл., який прийшов його заарештовувати, «свою кавказьку шаблю, револьвер, планшетку з полевою книжкою» і наказав виконати одержаний від командування наказ (Док. № 64).

Аналізуючи та зіставляючи факти, подані С. Цапом, який уперше детально висвітлив перебіг другого арешту Болбочана, не можна сумніватися в їхній правдивості. Вони підтверджуються документами слідчої справи П. Болбочана. Зокрема, і в спогадах, і в документах збігається тривалість часу між прибуттям у Проскурів державних інспекторів В. Кедровського й І. Романченка, керівників військової спецслужби В. Коваленка й М. Чеботаріва та виконанням наказу, підтвердженим у рапорті начальника контррозвідки (Док. № 23). Сотник С. Цап у своїй праці «Тернистими шляхами во ім’я державності» посилається на свідчення багатьох осіб, які були присутні під час арешту. Залишивши на прохання П. Болбочана приміщення штабу 3-го полку, вони слідкували за подіями через відчинене вікно кімнати.

Принагідно зауважимо, що в день арешту П. Болбочана відбулася подія, яка, на нашу думку, могла прискорити прийняття Головним отаманом рішення про його невиправдано суворе покарання. Саме 9 червня 1919 р., коли було видано наказ про арешт Болбочана, Є. Петрушевич був проголошений диктатором 30 УНР. Начальним вождем Української галицької армії став талановитий український військовий О. Греків 291. І диктатор Є. Петрушевич, і генерал О. Греків сприймались як можливі політичні конкуренти С. Петлюри та ймовірна загроза існуючому уряду УНР. У донесеннях агентів Політичного департаменту МВС УНР імена Є. Петрушевича та О. Грекова часто згадувалися в одному контексті подій, пов’язаних із П. Болбочаном. І. Мазепа у своїй праці «Україна в огні та бурі революції» писав про нібито існуючі наміри правих: «…за допомогою Болбочана усунути соціалістичний уряд і Петлюру та проголосити диктатуру Петрушевича і генерала Грекова». Він звертає увагу, що «виступ Болбочана», проголошення Є. Петрушевича «диктатором Галичини» та призначення О. Грекова командувачем Галицької армії сталися в один день. «Отже уряд мав підстави виводити, що дійсно якийсь подібний план в правих колах існує», — наголошує І. Мазепа 292.

9 червня 1919 р. напередодні арешту П. Болбочана головний державний інспектор у військах Армії УНР В. Кедровський та його заступник І. Романченко, у підпорядкуванні яких були всі державні інспектори, зустрілися з полковниками Запорізької групи — авторами звернення до М. Гавришка — стосовно призначення П. Болбочана командувачем групи замість В. Сальського.

Перебіг зустрічі В. Кедровського з полковниками був запротокольований, і згодом цей документ потрапив до судової справи П. Болбочана. Зміст протоколу дає можливість зрозуміти, що головний державний інспектор намагався не лише переконати полковників у помилковості прийнятого ними рішення, але й залякати їх можливими репресіями з боку вищої військової влади у разі їхньої непокори. Ним, зокрема, був оголошений уже цитований вище наказ Головного отамана ч. 479 від 9 червня 1919 р., яким П. Болбочан та М. Гавришко оголошувалися поза законом за спробу «самовільного захоплення влади» і в якому козаки та старшини Запорізької групи попереджалися, що у випадку виконання наказів П. Болбочана вони будуть визнані «зрадниками України» (Док. № 20).

Судячи з протоколу зустрічі В. Кедровського й полковників, дії останніх були продиктовані щирим бажання бачити на чолі свого військового з’єднання улюбленого командира, який понад рік пліч-о-пліч з ними воював за незалежність України і якому вони завдячували не лише блискучими перемогами над ворогом, але подекуди і власним життям. Державного інспектора повідомили, що бажання мати П. Болбочана на чолі групи висловила переважна більшість козаків усіх полків. Вони навіть запропонували провести опитування козаків «уставним способом», щоб військова влада змогла дізнатися про «настрій і бажання козаків і старшин» відносно призначення П. Болбочана. Але, як видно з протоколу, полковники погодились не робити опитування, яке могло внести розлад між вояками.

Полковник П. Дяченко, висловлюючи загальну думку запорожців, які були на зустрічі з В. Кедровським, зазначив, що силою вони не будуть добиватися призначення П. Болбочана їхнім командиром (Док. № 21). Показовим, на наш погляд, є той факт, що полковники жодного разу не висловили недовіру до дій свого колишнього командира і з сумнівом поставилися до розповіді І. Романченка — заступника В. Кедровського — про нібито відмову П. Болбочана підкоритися їхнім наказам, що кваліфікувалось як протиправна акція. У зв’язку з цим Зельницький заявив, що це не переконує його у тому, «що Болбочан збирався робити переворот». Він також вважав, що «необхідно було усунути в корпусі того безладдя, яке сталося за останні часи» і саме це, на думку полковників, як ніхто інший міг зробити П. Болбочан, який, на відміну від багатьох, був «аполітичним» (Док. № 21).

Поведінка П. Болбочана в ході спілкування з В. Кедровським і його співробітниками свідчила, що командир запорожців знову обрав законний спосіб доведення своєї невинності і не захотів уникнути арешту втечею, сподіваючись на справедливе розслідування. Маючи чимало можливостей скористатися підтримкою відданих йому запорожців, він не пішов на це з принципових міркувань. Попри всю гостроту критики дій уряду, П. Болбочан дотримувався принципової позиції — армія не повинна безпосередньо втручатися в політичні акції, тим більше — ініціювати переворот. Подібну позицію він послідовно відстоював протягом усього періоду служби в українській армії.

Таку ж позицію обрали й полковники, які були присутніми на зустрічі з В. Кедровським та його заступником І. Романчен-ком. Вони дійсно були щирими у своїх свідченнях і відверто демонстрували, що не мали жодних політичних намірів, намагаючись повернути на свою колишню посаду полковника П. Болбочана. Зокрема, начальник 7-ї дивізії Осмоловський наголошував, що «військо не піде за одним чоловіком для того, щоби зробити переворот, не піде проти Уряду» і що запорожці бажали бачити своїм командиром П. Болбочана, який на їхню думку, був «реабілітований дорученням уряду їхати в Італію» (Док. № 21).

Наприкінці зустрічі з В. Кедровським усі присутні полковники письмово підтвердили, що вони заслухали наказ Головного отамана 4.479 і дали обіцянку вжити «всіх заходів», щоб не допустити захоплення влади в Запорізькій групі П. Болбочаном силою (Док. № 21). Таким чином, уряд одержав від полковників не лише усне, але й письмове підтвердження, що вони не виступатимуть проти існуючої влади і не намагатимуться силою підтримати опального полковника у випадку, якщо той проігнорує рішення вищого військового командування і буде наполягати на своєму призначенні командувачем групи. Разом з тим, навіть скупий протокол зустрічі державного інспектора В. Кедровського з командирами військових частин, які виступали за повернення колишнього свого командира, дає можливість зрозуміти, що здебільшого вони досить аргументовано пояснювали мотиви свого рішення поза політичними намірами. Один з головних аргументів, який вони висували і який, на нашу думку, є достатньо виваженим, стосувався першого арешту П. Болбочана та подальших кроків влади щодо цього. «Болбочана не судили, реабілітували, посилали в Італію формувати війська, — наголошував у своєму виступі полковник Зельницький. — Узнавши це, ми прийняли на увагу те, що Болбочан сам формував частини, ім’я його високе, а раз він реабілітован, тільки ця реабілітація не була оголошена, ми… постановили щоби у нас був за отамана Болбочан, про що доложили Державному інспектору» (Док. № 21).

Проте думка командирів запорожців, як, зрештою, й усього особового складу, була проігнорована. Складалося враження, що доля П. Болбочана вже була визначена заздалегідь.