Документ № 62 Рапорт полковника М. Гавришка Раді Міністрів УНР

Документ № 62

Рапорт полковника М. Гавришка Раді Міністрів УНР

28 травня 1920 р.

У.Н.Р.

Запорожського війська Полковник Гавришко Микола

Ч. 48 28 травня 1920 м. Вінниця

До Високої Ради Міністрів Української Народньої Республіки

Рапорт

В 1919 р. в червні місяці 13 дня відозвою Голови Ради Міністрів п. Мартоса до народу України я був оголошений зрадником

держави і народу, а також поза законом за допущення мною, як інспектора Запорожських військ до команди Запорожським Корпусом полковника Болбочана, який перед тим безпідставно був заарештований підлеглим йому командантом полку, нині відомим авантюрником Волохом. Мені було приписано замір на реставрування Гетьманщини та инше, не вважаючи на те, що ще з першого дня обібраня гетьмана Скоропадського, передбачаючі з цього наслідки, я не погодився на визнання над собою його влади і примушений був залишити межі України; а за зраду Скоропадського Україні та взагалі по міркуванням державного характеру, я прийняв команду над Республіканським військом на північній Полтавщині й успішно закінчив борбу з гетьмансько-російськими військами та їх потішниками Німцями.

Алеж на далі я не міг спокійно девитись на ті важкі події, які переживала наша Вітчина при гнилім запіллю та відсутності належного боевого керування, що створювало атмосферу сприяючу остаточному руйнованню української армії і держави. Однако, як військова людина, я завжди був далекий від того, щоби позволити собі втручатись в політику що до праці або програму уряду, а тому лише дбав про свою працю, яка-би чесно проводилась в межах моєї компетенції. Особливо це було необхідно тоді, коли Директорія цілком перейняла [владу] до своїх рук, а разом з тим почались інтриги та демагогічні вчинки серед деяких осіб командного складу. Так в початку 1919 р. Омелько Волох в Кременчузі заарештував команданта Окремого Запорожського Корпусу полковника Болбочана ніби-то за зраду. Для менеж цілком було ясно, що Волох ще не доріс до того, щоби бути здібним викоріняти будь яку зраду в державі, а навпаки, в кожну хвилю важкого державного життя він гаразд приложити свою руку до усякого роду зради і як що він заарештував полковника Болбочана, то виключно задля того, щоби самому обняти команду корпусом, що і сталося. Тверда надія на правдиве слідство заспокоювала в цім випадку обурені гнівом серця війська Запорожською корпусу; в тім разі і я, як н[ачальни]к 10 п[ішої], дивізії, тоді підлягавшої полковнику Болбочану, разом зо всіма вірив, що правдиве слідство відкриє усю дійсність. Частина людей зі слабими головами, а то й нечистою совістю кричала про зраду, мислила, що виключно полковник Болбочан віддав Лівобережну Україну, а деякі таємні особи з Шинкарівського табору, як змії шипіли про зраду Болбочана, надаючи цьому характер [під]лої системи зрадництва, так званої «болбочанівщини» і коли зараз приймемо до уваги таємну інструкцію агітаторам-комуністам то з попередньої промови комісара Лейби Бронштейна-Троцького до курсантов видно, що оголошена Волохом зрада Болбочана, була дуже добре використана комуністами, а коли прийняти до уваги дальнішу діяльність Волоха аж до переходу в стан комуністів-грабіжників, то хто може заперечити, що Волох виконав свої завдання гірше, як того хотілося Лейбі Бронштейнові-Троцькому. На превеликий жаль деякі Українці ніби-то на захист патріотизму, на всіх роздоріжжях твердили про зраду Болбочана і цим приносили користь тільки одним завойовникам комуністам, а тут ще до всього того і «вірні сини України» висунули радянське гасло. Кільце большевицьких полків гнало весь фронт українських озброєних людей, бо назвати їх військом з погляду військової науки було трудно.

Правда були в той час частини ще боєздатні, як Запорожський корпус, бо Волох зараз же по арешті Болбочана захворів на тиф і тому не вспів деморалізувати корпус. Фронт систематично посувався на захід, тимчасом приятелі комуністів, що перебували серед нас, продовжували свою чорну працю.

Запорожський корпус докотився аж Уманщини, де зупинився до бою і цілою низкою боїв відпер ворога, але команда армії здала вже Козятин, а деякі особи, що займали поважне місце в штабі дієвої армії, просто зазначили про припинення війни. На біду до корпусу повернувся Волох і досить демагогічно приступив до команди корпусом 13 березня 1919 р. Я в той час тимчасово виконував обовязки начальника штабу корпусу і з першої розмови з Волохом прийшов до переконання, що він має намір зєднатись з комуністами, а тому просто заявив йому, що він погубить корпус, а сам подався до димісії, за що й був заарештований. Після цього пройшло 3–4 днів і Волох, зібравши нараду на залізниці в Ятківці під загрозою примусив підписати універсал про скасовання директоріанської влади і перехід на бік рад. Після цього розпочався формений розвал корпусу, бо начальник другої Запорожської дивізії отаман Юрко Осмоловський зі своїми полками та иншими, що прилучились до них, не підлягли цьому універсалові, а Гайдамаки, послухавши свого «батька» Волоха, розпочали з комуністами «братання», за що поплатилися цілком двома своїми куріннями та дякуючи їм майже весь загинув піший Республіканський полк. Після цього «батька» Волоха прогнали з корпусу, алеж він вже встиг вивести його на одеський шлях, Жмеринка вже була зайнята. На цей шлях вивів свої війська отаман Колодій 526, очевидно під впливом заснувавшогося в його штабі ревкому. Наймити комуністів добре знали, що на цім шляху усе добро мусить попасти до рук їх патронів. Що Волох про це дбав свідчить те, що разом з Гайдамаками він вивіз з Проскурова кільканайцять тисяч рушниць, які цілком попали до рук комуністів.

Коли Волоха усунули з посади він розпочав провадити агітацію, що війська продаються Румунам і що кожний чесний Українець не повинен вступати на землю румунських буржуїв. Але на нього тоді вже ніхто не звертав жадної уваги і тоді він першим еталоном через Бесарабію проїхав до головної ставки не для чого иншого, як для того, щоби ще нанести удар нашій армії. По приїзді нашого корпусу до Радзивілова, щоб охоронити наше військо від комуніста Волоха, я подав через начальника розвідки теперішнього начальника охорони головного Отамана Чоботаріва доклад головній команді, де документальними даними охарактеризував його діяльність, зазначивши, що у Вапнярці в присутности моїй, отамана Кобзи та полковника Зільницького Волох заявив, що після арешту полковника Болбочана він хотів заарештувати ще й усю Директорію, в тім разі і, «авантюрника Петлюру». Звичайно, що такими подіями він би виконав ці[л]ком завдання комуністів. Мені не відомо, чи цей доклад дійшов до головного отамана, але на другий-же день мені Волох заявив, що колиб він знав, що я його так атестую, то вже давно мене-би розстріляв. Свою заяву робив Волох упевнено, додавши в свій час, що сам персональний адютант головного отамана Доценко 527 на його Волоха боці. Дійсно, Волох за свою діяльність не був притягнений до відповідальности, а навпаки по кількох днях був призначений начальником першої запорожської дивізії, але дякуючи одвертому виступу проти його коменданта Гайдамацького полку полковника Виноградова 528 та командного складу инших частин дивізії, він не насмілився туди показатися. Після цього Волох одержав призначення головного отамана всіх повстанців України і війська позбулися його, алеж далеко було до того, щоб їм позбутись від руйнуючої «праці отаманів від большевизму».

Тайний лівий с[оціаліст]-р[еволюціонер] Кедровський не міг погодитись, щоб він не був теж якимсь головним і от утворюється державна інспектура, а сам він становиться головним інспектором. Стало цілком зрозумілим, що інспектура такого напрямку донищить армію і я примушений був прийняти на себе новий удар Волохівщини, щоб і надалі охоронити корпус від розвалу, а тому на прохання командного складу Запорожців, я згодився на інспектора військ, надаю право кожному начальникові дивізії підбірати собі інспектора, щоби праця провадилася в згоді; в полки, та окремі частини інспекторів не призначаю, бо інспектура во всій своїй красі зразу зруйнувала-би міць армії, яка в той час ще була. Алеж бувший помічник т. в. о. командуючого запорожською групою, теперішній комуніст Ліневський, ставши тоді начальником дивізії, підібрав собі інспектора Дерещука 529, теж теперішнього комуніста. Таким чином Волохівщина стала відживати. Цих два мужі України були в повазі у т. в. о. Командуючого Запорожською групою полковника Сальського і щоб остаточно не загострювать відносин між мною та командуючим групою, поки що усунення їх з армії відкладаю. Після цього всього, та ще й хиб командного складу під час операцій, у запорожців невольно воскресла в памяти та людина, яка залишила по собі світлі сторінки і, стоючи на боці правди, перешкоджувала Волохові та його компанії проводити на поводі у комуністів свої ганебні справи. Кроки Волоха в бік комунізму, кожна зайва від цього смерть запорожця лише зміцнювала любов та приязнь до свого чесного борця — запорожця полковника Болбочана. Після зайнята міста Проскурова до запорожців прибув полковник Болбочан, якого в той час оправдали після довгого інтернування в Галичині. В той час я одержав від командного складу запорожців заяву, про призначення полковника Болбочана до команди групою. Переконавшись в злій волі Волоха, та його компанії, бачучи як гине наша армія, і принявши до уваги міжнародню ситуацію, яка вимагала від нас міцної армії, я став на грунті зміцнення боєвої мощности армії — запорожців та охорони їх від деморалізації і розвалу Волохівщини, а тому па підставі 1. параграфа закону про державну інспектуру допустив полковника Болбочана до команди запорожського групою, пославши до Головного Отамана рапорт про затвердження. Зразки, як заяв запорожців, так рівно і моїх розпоряджень до цього додаю. Річ в тім, що по російським законам (бо про це вказівок в української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним і по оправданню його він приступає до виконання обовязків попередньої служби, таким чином моя санкція на вступ полковника Болбочана до команди Групою була цілком підставна. З цього було зроблено цілий державний переворот і мене за се було оголошено зрадником держави і народу. До цієі партії «Волохівських патріотів» прилучився, як персональний ворог полковника Болбочана, наказний отаман Осецький, безглузді розпорядження якого в бутність його Н[ачальни]ком Генерального Штабу осуджувались полковником Болбочаном, та не ним одним, а усіма, хто тільки ніс тягар військ на своїх плечах. Ці мужі держави спасали її по свойому і всіх, хто тільки болючи душею за дійсні інтереси людности України, хто в державнім розумінню загальних справ підкреслював хиби тодішнього урядового розпорядження, особливо військового центру, називали зрадниками, контрреволюціонерами то що. Диктатура соціялістичного кабінету знищила всяку волю вільного слова і на зразок совдепії засудила чимало громадян на бездіяльність.

Полковник Болбочан вже божевільний був розстріляний. Мене Осецький вже з Ярмолинець наказав без суду розстрілити і здавалось-би, що по їх розумінню, зрада винищена, так ні, треба випускати до народу України особливо відозву про зраду командного складу, що лише віднімало повагу до командного складу, а гніль запілля та невідповідні керування військами з центру давало армії цілу низку неуспіхів, що ще більше підривало довірря до бойового старшинства. Міністерство Лозанівської пропаганди 530 було отруєю армії, воно лише те й знало, що кричали про болбочанівщину, зато про Волоха ніхто ані одним прикрим словом не обмовився. Між тим Волох, виїхавши до повстанців, написав до гайдамаків листа, щоб кидали «того Петлюру» і переходили до нього — батька Волоха, де він обіцював їм золоті гори. Гайдамака Маслов, та Ліневський приложили усі зусілля, щоб допомогти «батькові Волохові», алеж на перешкоді їм став командант Гайдамацького полку полковник Виноградів, за що його зрадницьки вбили в селі Охримовцях, а тимчасом гайдамаки повели рішучу агітацію на користь Волоха і довели деякі частини до формального бунту, а тим часом ворог, зайнявши Проскурів посувався на Камянець. Дякуючи к[оманди]ру 2 запорожської дивізії отаманові Осмоловському, тому самому, що стояв разом зі мною та иншими запорожцями проти авантюрника Волоха та його прибічників, вдається Проскурів відбити, а тимчасом підоспіває галицька армія і справа на деякий час поліпшала, алеж, власне кажучи, для тих хто дивився очима не звичайного обивателя, ці справи лічитись ліпшими не могли. Київський бій виявив все це гаразд. Армія розпадалася, аж доки не докотилася до Любара-Чарториї, де Волох остаточно наніс ніж в спину частинам армії, що складалася з найкращих лицарів України. Не стану нагадувати докладно, як на Уманьщині Волох, Ліневський, Дерещук та инші крикуни «болбочанівської зради» нападали на республіканське військо, грабували його та найкращих вояків розстрілювали, то були найприкріші хвилі життя нашої республіканської армії. У важку хвилю такого її життя прилучився я до запоріжців, серед яких перебував до зєднання з фронтом

Головного Отамана, алеж офіційно я рахуюсь зрадником України та поза законом.

В час нової доби відбудови України, коли голос правди та палка любов до рідною краю покликає усіх його синів, хто тільки здібний стояти вище шкурно-посадної політики, я не можу спокійно перебувати в стороні, бо тоді я був-би по почуттю свого серця дійсним зрадником, а тому сим звертаюся до Високого Правительства У.Н.Р. з проханням розглянути мою попередню діяльність, яка мала своїм завданням боротьбу з нечесним елементом армії. Для вирішення справ про зазначену діяльність я прибув від Запоріжського Корпусу до уряду У.Н.Р.

Полковник Гавришко Микола.

(Українське слово (Берлін). - 1921. - 1 липня.)