Факти біографії

Факти біографії

Петро Федорович Болбочан [3] народився 5 жовтня 1883 р. у с. Гіджеу [4] Хотинського повіту Бессарабської губернії у сім’ї священика. Родина була незаможною і не мала жодної земельної власності (Док. № 1). Після двох років навчання у Кишинівській духовній семінарії 6 серпня 1905 р. майбутній воєначальник вступив до Чугуївського піхотного юнкерського училища¹. Як писав у своїх спогадах полковник Армії УНР М. Середа, в училищі, переважну більшість юнкерів якого складали українці, П. Болбочан «зорганізував український гурток для поширення рідного слова». Проте гурток існував недовго. Начальник школи полковник Фок заборонив його діяльність, обмежившись лише усною доганою П. Болбочану ², хоча подібні вияви національної самосвідомості на той час для більшості українських юнаків могли обернутися виключенням з навчального закладу, а нерідко й ув’язненням.

У 1909 р. після закінчення училища П. Болбочан у ранзі підпоручика зі старшинством був відряджений у 38-й піший Тобольський полк — одну з найстаріших військових частин, засновану в 1703 р.[5] Протягом року він тимчасово виконував обов’язки завідувача мобілізаційної частини, а через рік — у 1911 р. був призначений тимчасово виконувачем обов’язків завідувача школи прапорщиків та тимчасово виконувачем обов’язків полкового ад’ютанта. У 1912 р. переведений в ранг поручика³. Протягом двох років (1911–1913 рр.) П. Болбочан керував командою розвідників і ще півроку — кулеметним підрозділом полку. Напередодні Першої світової війни його було призначено полковим ад’ютантом 38-го пішого Тобольського полку ім. генерала Милорадовича. У своїй статті «Полковник Петро Болбочан» С. Шемет, один з активних учасників українського визвольного руху, зазначав, що командував цим підрозділом полковник генштабу М. Ейгель — видатний військовий теоретик, автор підручників з тактики та фортифікації, за якими вчилися в багатьох російських військових школах. На думку С. Шемета, «служба під командою Ейгеля була для Болбочана продовженням теоретичної військової науки і доброю практичною школою» ⁴. П. Болбочан готувався вступити до Військової юридичної академії, але його плани перекреслила Перша світова війна.

Під час війни П. Болбочан набув значного досвіду у військовій справі. Його послужний список та нагородний листок (Док. № 1) відбивають весь шлях становлення П. Болбочана як бойового офіцера, професійне та службове зростання, участь у бойових діях 1914–1916 рр. У 1914 р., на початку війни, 38й Тобольський піший полк у складі 5-го армійського корпусу був дислокований у Люблінській губернії, звідти з боями рухався до Ярослава на Сяні, потім у напрямку на Раву-Руську-Гройці, а згодом наступав на допомогу частинам, що воювали під Варшавою. У лютому 1915 р. 5-й корпус був перекинутий спочатку до Свєнцян для ліквідації Свєнцянського прориву німців, а згодом на Мінський фронт. Лише протягом другої половини 1914 — вересня 1915 рр. П. Болбочан брав участь у 37 бойових акціях, які нерідко тривали понад тиждень, а то й цілий місяць (Док. № 1).

Як полковий ад’ютант, П. Болбочан на початку військової кампанії займався формуванням двох запасних полків та маршових рот. Протягом 1915–1916 рр. деякий час він командував 1-ю, 2-ю та 5-ю ротами та командою піших розвідників. Ці посади П. Болбочан обіймав до 19 липня 1916 р., одночасно залишаючись і полковим ад’ютантом. Його діяльність у цей період із зрозумілих причин недостатньо висвітлена в послужному списку, але вочевидь саме вона принесла П. Болбочану чин штабс-капітана (22 травня 1916 р.) — «за бойові дії з 4 по 28 липня 1915 р.» (Док. № 2), а 15 жовтня 1916 р. він був підвищений у званні до капітана російської армії (Док. № 1).

9 березня 1916 р. у бою під селом Колодино його було контужено. Проте П. Болбочан залишився у своїй військовій частині й навесні 1916 р., крім своїх попередніх призначень, деякий час виконував обов’язки начальника кулеметної команди «Максима № 2» та на правах батальйонного командира наглядав за всіма кулеметними командами полку. За хоробрість, виявлену у бойових діях, П. Болбочан був нагороджений орденами Святого Станіслава 2-го ступеня, Святої Анни 2-го ступеня, Святого Станіслава 3-го ступеня, Святої Анни 3-го ступеня (Док. № 1).

За послужним списком, датованим листопадом 1917 р., та нагородним листком П. Болбочана, які зберігаються у фондах Центрального державного воєнно-історичного архіву в Москві, відомості про проходження ним воєнної служби у російській армії закінчуються лютим 1917 р. Неповним є також список боїв, у яких брав участь П. Болбочан, відсутня інформація про подальші поранення та військові посади. У зв’язку з цим можна зробити припущення, що після лютого 1917 р. внаслідок воєнних дій, переформування військових частин та їх переміщення, послужні списки офіцерів російської армії подекуди не були належним чином оформлені та доповнені, або ж після поранення П. Болбочан був госпіталізований.

В одній із перших статей про полковника П. Болбочана, написаній С. Шеметом і опублікованій у 1923 р. у часописі «ХліборобськаУкраїна», згадується про поранення П. Болбочана 4 квітня 1916 р. під Нарочем. Згодом цей факт повторювався іншими авторами у їхніх публікаціях про П. Болбочана. Однак дані послужного списку дають підстави стверджувати, що тяжкого поранення у груди він зазнав 9 квітня 1917 р., а не

1916 р. Оскільки у послужному списку згадується лише контузія 9 березня 1916 р., а подальша інформація свідчить про безпосередню участь П. Болбочана у бойових діях аж до лютого 1917 р. включно (Док. № 1), можна зробити припущення, що поранений він був все ж у 1917 р.

Висвітлюючи військову діяльність П. Болбочана у революційну добу, С. Шемет писав, що після тяжкого поранення, яке вимагало тривалого лікування, він знову повернувся до 38-го Тобольського пішого полку. В цей час частина дислокувалась під Берестечком на Волині. П. Болбочан одержав доручення реорганізувати військові поповнення, які від початку революції прибували на фронт. Вони здебільшого були погано дисципліновані, не мали достатньої військової підготовки і знаходились під сильним впливом соціалістичної пропаганди, нерідко — більшовицької. За словами С. Шемета, «це доручення дало Болбочану добрий досвід в тому, як треба боротись з анархією у війську» ⁵. У рукописі статті невідомого автора «Пам’яті полковника Болбочана», написаній на основі «подробиць, зібраних від близьких людей і рідні Болбочана», яка зберігається в особистому фонді Г. Степури у Центральному державному історичному архіві України у м. Львові, зазначалось, що під кінець служби в російській армії він командував запасним полком і був переведений в ранг підполковника російської армії ⁶. Це підвищення не знайшло свого відображення у послужному списку П. Болбочана, оскільки, як уже зазначалося, хронологічною межею документа є лютий 1917 р.

Після падіння самодержавства в Росії на всій території колишньої імперії розпочалося виділення вояків-українців в окремі формування, організація українських військових комітетів, військових клубів, рад, які беззастережно підтримали Українську Центральну раду. Масова українізація армії стала складовою українського національно-визвольного руху, важливим інструментом впливу на Тимчасовий уряд у боротьбі за національне самовизначення українського народу.

Разом з тим, у лідерів Центральної ради, які стояли на автономістсько-федералістичних позиціях, було відсутнє чітке уявлення про роль збройних сил у процесі державотворення. Звідси — орієнтація на так званий «спільний революційний фронт з російською демократією» і поборювання самостійницьких течій усередині українського руху, зокрема — серед військовиків. Найбільш послідовно цієї деструктивної позиції дотримувався лідер Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) В. Винниченко. «Не своєї армії нам соціал-демократам треба, а знищення всяких постійних армій, — зазначав він. — Не українську регулярну армію нам треба організовувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народне військо. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати — українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі» ⁷. Подібна позиція не могла знайти підтримки у професійних військових з чіткою національно-державницькою орієнтацією, до яких належав і П. Болбочан.

Свою діяльність в українському військовому русі П. Болбочан розпочав під впливом подій, пов’язаних з 1-м Українським полком ім. Б. Хмельницького, який прибув на фронт і увійшов до складу 5-го корпусу російської армії. Уривчасті згадки про цей період діяльності П. Болбочана знаходимо у спогадах полковника М. Середи «Отаман Болбочан» та статті С. Шемета. Останній зокрема писав, що богданівці прибули на фронт без всякого майна та зброї і були взагалі неприхильно зустрінуті російськими військовими. Під командою П. Болбочана на той час перебував обоз 5-го корпусу і, скориставшись цим, він допоміг богданівцям організуватися й укомплектуватися ⁸. Захоплений поширенням національної свідомості серед вояків-українців, П. Болбочан розпочинає формування з вояків 5-го корпусу окремої національної військової частини. Значною мірою допомогу новому формуванню надавав 15-й Сандомирський прикордонний полк, більшість якого складали українці. Робота велася за несприятливих організаційних умов та відверто ворожого ставлення до намагань українців творити національні військові частини як з боку військового командування, так і з боку солдатських рад. Після тривалих перепон та зволікань 4 листопада 1917 р. Генеральне секретарство військових справ видало наказ про формування 1-го Українського республіканського пішого полку [6] при 5-му армійському корпусі. Командиром полку 22 листопада 1917 р. було призначено П. Болбочана ⁹. 10 грудня 1917 р. у Волочиську П. Болбочан вживає заходів до українізації цілого 5-го армійського корпусу, які, однак, зазнали невдачі ¹⁰. 12 січня 1918 р. «Робітнича газета» (4.226) повідомила про те, що формується «полк Української Республіки». У повідомленні зазначалось про необхідність «збудувати міцну військову частину на підвалинах розумної дисципліни, по зразку армії західно-європейської». Вказувалося, що полк вже має свій статут, командира полку — капітана П. Болбочана і подавалась адреса вербувального пункту (Київ, вул. Михайлівська, готель «Ялта», кімната 27). На момент формування полк нараховував 5 тис. чоловік ¹¹.

Досить детально, ймовірно, спираючись на особисті розмови з П. Болбочаном, С. Шемет розповідає про події, пов’язані з формуванням 1-го Українського республіканського полку та його трагічним фіналом, що не дало цій військовій формації проявити себе у бойових діях. «Згідно з революційним звичаєм, — зазначає С. Шемет, — був присланий від Центральної ради комісар П. Макаренко, член партії самостійників-со-ціалістів» ¹². Високо оцінюючи діяльність членів цієї партії по формуванню українських військових частин, С. Шемет водночас вказує і на факти невиправданого ригоризму соціалістів-самостійників у мовному питанні. Йдеться про поставлену останніми умову — приймати до українського війська лише тих старшин, що добре володіли рідною мовою. Не слід забувати, що до листопада 1917 р. всі військовики перебували на службі в російській армії, в т. ч. й українці з походження, які виявляли свою національну свідомість. В армії, де все діловодство, уставне та службове спілкування велося російською мовою, а будь-які прояви національного самовиявлення суворо каралися дисциплінарними, а нерідко й політичними заходами, було досить важко опанувати рідну мову та ввести її в службовий обіг. Тому дотримування цієї умови вело до того, що більшість колишніх старшин російської армії, які виявили своє бажання служити в українських частинах, були позбавлені такої можливості. Зрештою, саме з цієї причини 1-й Український республіканський піший полк був недостатньо укомплектований командним складом. Це, в свою чергу, прикро відбилося на подальшій долі полку — на початку січня 1918 р. він був фактично ліквідований з наказу корпусного солдатського комітету.

С. Шемет зазначав, що для того, аби перешкодити діям комітету, П. Болбочан вдався до рішучих кроків — «арешту корпусного солдатського комітету і обеззброєння ближчого його оточення». Проте це не завадило проведенню запланованої комітетом корпусу акції — 1-й Український республіканський піший полк був роззброєний, казарми підірвані та розбиті гарматами. Значна кількість українців загинула ¹³. П. Болбочан із своїм заступником — сотником І. Коржем — та частиною старшин з великими труднощами дісталися Києва аж у січні 1918 р., вже напередодні більшовицької окупації міста ¹⁴. Маючи у своєму розпорядженні певну кількість старшин, які бажали служити Україні, а також знаючи про аналогічні наміри колишніх офіцерів інших частин російської армії, які усвідомлювали себе українцями, П. Болбочан звернувся до лідерів Центральної ради з проханням дозволити йому організувати у Києві офіцерський загін. Але дозволу він не одержав — з огляду на побоювання останньою офіцерів-«реакціонерів». Незважаючи на це, він все ж таки формує військовий підрозділ — курінь, переважну більшість якого складали старшини ¹⁵.