Документ № 11 Уривок з протоколу допиту П. Болбочана військовим слідчим

Документ № 11

Уривок з протоколу допиту П. Болбочана військовим слідчим

Не пізніше 30 березня 1919 р.

22 січня с. р. о 5 годині [ранку] в м. Кременчук я був заарештований курінним 3-го піш[ого] Гайдамацького полку Волощенком, який зробив це по наказу свого команданта полку значкового Волоха, а по чиєму наказу арештував мене Волох, для мене невідомо. Разом зі мною був заарештований мій штаб і тимчасово керуючий Запорозьким Корпусом полковник Саліванський. За що я був заарештований? Весь час я допитувався відповіді, але до цієї пори я ніякого толку добитися не можу.

Після арешту мене хотіли визволити полки 2-ї Запорозької дивізії й другі частини, але я не дозволив, я думав, що в Києві найду право. Привезли мене до Києва, де й посадили 24 січня в готелі «Континенталь» в № 22, а полковник Саліванський і полковник Гайденрайх були посаджені на гауптвахту. Останні штабні старшини були визволені в Кременчузі. Я міг втікти з дороги, так і з готелю «Континенталь», але цього не робив, бо все-таки сподівався на правовий розгляд свого діла, а подруге, не хотів давати в руки ворогам оправдання мого арешту. Але ніхто не міг відповісти на моє запитання, за що я заарештований. Всі відрікалися, всі нічого не знали, а ті, котрі могли би відповісти, як отаман Петлюра, Коновалець, старійшина] А. Мельник, стар[шина] Чайківський, члени Директорії та інші, ті або ніякої відповіді не давали, або зовсім не хотіли мене прийняти і відповідали — нема дома, зайнятий. Представникові 2-ї Запорозької дивізії сотникові Авраменкові отаман Петлюра відповів, що ведеться слідство, а на запитання, в чім же обвинувачується отамана Болбочана, відповів: «Отаман Болбочан роз’їжджав і жив в сальон-вагоні, а то не демократично». Так я нічого не міг добитися, а в ніч з 26 на 27 січня на квартирі у моєї дружини Січовиками був зроблений трус, також у моєї тітки і у моїх родичів. Трус робили Січовики Осадного Корпусу Коновальця по ордеру старшини Чайківського і поводилися вони гірш, як більшовики в 1917 р., коли вони були в Києві. Забрали у дружини всі гроші, плаття, матерію, срібло, білизну, забрали мої речі, обмундирування, фотографії, листи, щоденники і різні фамільні пам’ятки, ок-[р]ім цього забрали мою стару зброю і самопали, а всього на суму 90 000 карбованців, не рахуючи того фамільного добра, котре порахувати не можна і котре взагалі не має ціни. Коли звертався я з приводу трусу до старшини Чайківського, він, як пійманий злочинець, нерішуче відповів, що нічого не знає про цей трус. Тоді уже моя дружина стала клопотати, аби їй повернули гроші і речі, але її ніхто прийняти не хотів, і тільки після різких домагань п. Є. Коновалець «змилосердився» і прийняв дружину мою, але сказав, що відносно арешту мойого нічого не знає і зробити нічого не може, а відносно трусу сказав, що то був трус самочинний.

Нігде не можна було знайти права, навпаки, як тільки шукаєш його, то нариваєшся на всякі образи. То був такий час, що ніхто не загарантований від розстрілу по бажанню одного кого-небудь з власть імущих, або тих, котрі біля них притулилися, а офіціально тільки повідомлять, або зовсім будуть мовчати, що забитий під час побігу, як то Січовики грубо зробили з ген[ералом] Келлером 447. Все-таки звернувся я до ген[ерала] Грекова, тодішнього військового міністра. Він сам приїхав до мене і щиро сказав, що абсолютно нічого не знає в моїй справі і що Петлюра не говорить про причину мого арешту. Для ген[ерала] Грекова, як всім відомого чесного чоловіка, вся історія моя була абсолютно незрозумілою.

Члени Директорії теж ніякої відповіді не давали, навпаки, тодішній голова Директорії В. К. Винниченко виступив на Трудовому Конгресі з інформаціями провокаційного змісту. Ясно стало мені, що шукати права не було у кого і треба було помиритися з тим. 1 лютого виїхав я зі своєю дружиною з Києва до Станіславова на заслання, а полк[овник] Саліванський і полк[овник] Гайденрайх за 4–5 днів до мого виїзду були випущені з гауптвахти після того, як заплатили кому слід хабара і зовсім спокійно були на волі в Києві. Не знаю, може, і я був би випущений з-під арешту, якби заплатив солідний хабар або доплатив до того, що забрали під час трусу. Всім відомо, що Осадний Корпус тоді мав повну фактичну владу на Україні.

Скоро три місяці, як я живу в Станіславові з словесною забороною виїжджати за кордон Галичини і вже три місяці чекаю, а може, проясниться і блисне промінь права.

Міг би я утікати і в закордонну армію вступити, але це значить, розв’язати руки «нашим національним героям», котрі сфабрикували і благословили мій арешт, і тим оправдати їх розпорядження. Три місяці я уже чекаю, але все-таки маю надію, що колись правда візьме верх, все моє діло тоді випливе на світ Божий, а разом можна буде витягнути на світ Божий і тих людей, котрі під покровом «патріотизму» і «соціалізму» до цеї пори творять своє Каїнове діло, руйнують Україну, до цеї пори не хочуть порядку на Україні, бо в мутній воді легше ловити рибку, а коли наступить правовий порядок, конкретна діяльність цих «героїв» скінчиться, і кожну справу тоді в свої руки візьме спеціаліст. Зараз тільки починається слідство, я маю надію і вірю, що військовий суд досконально розбере мою справу. Але де шукати тих людей, котрі могли би дати цінний матеріал про свою діяльність? Де шукати той штабний матеріал, котрий міг би з’ясувати всю мою діяльність? Судьбу бувшого мого штабу не знаю. Не знаю, які документи там залишилися, не знаю, які документи залишилися в Генеральнім Штабі і у Петлюри. Для мене не буде дивно, коли вся та камарілля, котра постаралася мене заарештувати, піднесе військовому суду сфабриковані документи з фантастичними обвинуваченнями мене в різних злочинствах — я до всього готовий;

З місяці слідства не призначали — часу було досить, аби чудо-вищні документи підготовити і тепер піднести суду. Проти мене обвинувачень немає ніяких, але процес мій розкриє усю діяльність головного командування і наших керівників, починаючи ще з 9-10 листопада 1918 р., коли організувалося повстання, а подія з трусом на квартирі моєї дружини і моїх родичів крок за кроком виявить і всю діяльність п[олковникі]в Осадного Корпусу в Києві. Підкреслюю, я ні в чім не винуватий і ніяких обвинувачень проти мене і мого штабу немає, а на ті обвинувачення, котрі приватно доходять до мене, як чутки і провокаційні інсинуації, я рахую своїм обов’язком і достоїнством не відповідати і не захищати себе від тих вуличних дрібних нападок, котрі на мене сипляться. Можу звернути увагу тільки на те, як я уже вище зазначив, отаман Коновалець 21 січня увечері по дроту сказав мені, що нічого йому не відомо відносно розпорядження про мій арешт, а на самому ділі недавно мені говорив сам старшина Сушко, що він, Сушко, одержав наказ арештувати мене ще за тиждень до мого арешту, але він відмовився виконати цю операцію. Старшина Сушко підлягав от[аману] Коновальцеві.

Прохаю Військовий Суд розібрати мою справу і вияснити, за що я був заарештований і притягнути до відповідальности винуватих в цім, бо ніякої вини за мною немає, а я до цієї пори не знаю точно, кого вже мені притягнути до відповідальности за всі провокаційні інсинуації?

Консеквентно тільки знаю, що керував і санкціонував арешт орган Головного Командування на чолі з найвидатнішими військовими керівниками того часу: там і отаман Петлюра, отаман Коновалець і отаман В. Тютюнник, багато знає, а може не тільки знає і старшина Чайківський, і багато других. Не Головного Командування бувший комісар Вірко багато старався в підготовці грунту для арешту всякими брехнями?

Прохаю Військовий Суд передати Суду за розбишацький трус, котрий робили з 26 на 27 січня 1919 р., отамана Коновальця, старшину Чайківського, видавшого ордер на трус, і всіх винуватих в цім, а також домагаюся повернення мені 90 000 карбованців і всієї зброї — срібляна шабля, самопал-великий, «мавзер» з набоями, середній «бравнінг» і «наган», а також жалования по посаді з січня місяця. Прохаю Військовий Суд притягнути до відповідальности В. К. Винниченка за провокаційні інформації на Трудовому Конгресі.

Вірю, що Військовий Суд вияснить всю мою справу і допоможе восторжествувати правді. Моя вся діяльність як патріота і військового проходила на очах всього українського народу, починаючи з листопада 1917 р.

Більше нічого не можу сказати відносно арешту, хай останнє доповнять отаман Петлюра і його співробітники. При цьому прикладаю копії двох докладів з фронту, котрі випадково тільки залишилися у мене, крім цього прикладаю рапорт військовому міністрові ч.7 і 8 і копію рапорту голові Директорії за ч.б. Всі ці документи прохаю прилучити до мого діла.

Показане писав власноручно в присутності військового слідчого.

Полковник Болбочан.

Станіславів.

(Архів С. Цапа (СГД). — Спр. 3. — Б/и. Машинописна копія.)