Командувач Лівобережного фронту

Командувач Лівобережного фронту

Починаючи повстання проти Гетьмана, Директорія не мала ані чітких планів у сфері військового будівництва, спрямованих на створення регулярних збройних сил, ані послідовно розробленої воєнної доктрини. Найбільш сильними та боєздатними були лише окремі регулярні військові частини, які мали виразні традиції свідомої боротьби за українську державність. Серцевиною новонародженої Армії УНР стали Запорізький корпус під командуванням П. Болбочана та корпус Січових Стрільців Є. Коновальця. Характеризуючи перший, автори «Історії українського війська» зазначали, що до корпусу належали частини, які «мали за собою світлу традицію визвольної боротьби». На чолі їх були «досвідчені, національно свідомі й загартовані у боях старшини, між ними — велике число кадрових і чимало з вищою військовою освітою». При цьому справедливо наголошується, що в корпусі панувала зразкова дисципліна¹²¹. Так само характеризується корпус Січових Стрільців, який відзначався суворою дисципліною, високим рівнем підготовки та досвідом бойових дій.

Численні повстанські загони, які переважали в складі збройних сил Директорії, не являли собою надійного дисциплінованого війська і легко розкладалися під впливом тих чи інших політичних обставин, а особливо — більшовицької агітації. Слабо організовані маси повстанців, очолювані здебільшого самозваними отаманами, дуже швидко втрачали боєздатність і нерідко переходили на бік ворога. Дестабілізація повстанських частин за короткий термін досягла такого рівня, що загрожувала УНР опинитися без збройних сил. Українське командування практично не усвідомлювало реальний стан справ в армії. Щоб виправити таку ситуацію, 31 грудня 1918 р. воно зобов’язало командирів частин і з’єднань допускати в їхнє розташування співробітників пропагандистсько-політичного органу — т. зв. Контрольно-інформаційного відділу Головної команди УНР [9] із завданням перевірки лояльності особового складу ¹²². Однак подібні заходи не були ефективними. Невдовзі проти Директорії почали діяти на Одещині — отаман Заболотний, на Чернігівщині — отамани Ангел і Хименко. Командування Армії УНР змушене було висилати боєздатні частини проти вчорашніх учасників антигетьманського повстання, суттєво послаблюючи антибільшовицький фронт. 6 січня 1919 р. Головний отаман віддав наказ про розформування однієї з ударних частин Директорії — Дніпровської дивізії, очолюваної отаманом Зеленим ¹²³.

Відомо, що виступ отамана Зеленого проти республіканського уряду спровокував начальник його штабу, колишній поручик Трав’янко, «переконаний більшовик», котрий пізніше став комісаром, а також «український комуніст» А. Драгомирецький. Обидва на зв’язку мали декілька агентів і таємна більшовицька «комячейка» із 20 місцевих більшовиків, що діяла під керівництвом отамана Шевченка. Останній згодом як більшовицький комісар став пострахом для цілої Трипільщини ¹²⁴.

Слід наголосити, що тривалий час ставлення Директорії до проблеми регулярної армії мало чим відрізнялося від політики в цьому питанні Української Центральної ради. Генерал

А. Пузицький у своїх спогадах, опублікованих у часопису «За державність», зазначав, що «до кадрових старшин і далі не було довіри, їх вважали «фахівцями», хоча такі старшини й були українцями чистої води й чесними ідейно… їх підпорядковують отаманчикам, не дають їм ходу. Коли з великим зусиллям удасться їм викувати добру бойову військову частину з міцною дисципліною, отаманчики піднімають крик, що це мовляв, на московський лад, та й начальство косо поглядає» ¹²⁵. Така ситуація в збройних силах УНР привела до розгулу «отаманщини», що у свою чергу вело до руйнації армії і, відповідно, не знаходило підтримки з боку кадрових командирів, у тому числі й полковника П. Болбочана.

Тож цілком зрозумілими на цьому тлі виглядають мотиви суперечностей між П. Болбочаном — кадровим військовим, відмінним фахівцем, який не міг не розуміти всю недолугість та небезпечність для армії «політично необхідних» для контролю за ним «революційних отаманів», і О. Волохом — політичним авантюрником, для якого на першому плані стояли політичні амбіції та бажання показати свою перевагу над кваліфікованими військовими спеціалістами.

Як свідчить Є. Коновалець, спроби кадрових військових змінити ситуацію наражалися на опір Директорії. Він, зокрема, зазначав, що коли Січові Стрільці виявили намір ліквідувати «отаманію», то ніхто з членів Директорії не підтримав їхньої ініціативи. Більше того — кожен з них намагався створити підзвітну йому військову частину. В. Винниченко продовжував дотримуватися т. зв. антимілітарного курсу у військових справах ¹²⁶.

До цього можна долучити свідчення, які наводить у своїх спогадах «Записки непокірливого» вже згадуваний В. Прохода. «Головний отаман Петлюра, — зазначає він, — довіряв різним авантюрникам та інформаторам, типу авантюрника Віденка, що щось організовували, інтригували, намагались як те шумовиння плавати на хвилях революційної анархії, підриваючи довір’я до регулярних частин, таких як запорожці або сірожупанники» ¹²⁷.

Для поповнення армії Директорія та її уряд видавали різного роду отаманам значні суми грошей на формування частин. Узявши гроші, більшість із них зникала, покинувши фронт. З наступом більшовиків на Україну, як підкреслював у своїй праці «Україна в огні і бурі революції» І. Мазепа, відчувався брак централізованого командування — уряд фактично не знав, які частини де знаходяться та на котрі з них ще можна розраховувати ¹²⁸.

Безперечно, така ситуація в армії не могла не викликати обурення тих військових, які твердо стояли на державницьких позиціях. У ході більшовицького наступу в грудні 1918 року П. Болбочан, як і Є. Коновалець, видав звернення до населення, в якому заборонив більшовицьку агітацію на користь влади робітничих депутатів, а також проросійську пропаганду, байдуже — монархічну чи більшовицьку. У його військових підрозділах та місцях їхньої дислокації під загрозою смерті заборонялась діяльність різного роду соціалістичних агітаторів ¹²⁹. Однак такі цілком необхідні кроки викликали різку протидію з боку В. Винниченка, який вимагав скасувати розпорядження обох військових воєначальників, як «шкідливі для справи соціалістичної революції» ¹³⁰.

Уже на момент прибуття Директорії в грудні 1918 р. до Києва УНР була охоплена з усіх боків кільцем фронтів: на Лівобережжі наступали більшовики; в Галичині розгорталась українсько-польська війна; з південного сходу загрожувала Добровольча армія А. Денікіна; над Дністром готували наступ румунські війська. Водночас внаслідок дій повстанчих отаманів Українська армія мусила вести воєнні дії не тільки з більшовиками, а й з не менш грізним та небезпечним внутрішнім ворогом. Повстання частин, які переходили на бік більшовиків, різко знижували боєздатність Армії УНР, не давали змоги належним чином організувати оборону. Велику роль у підігріванні негативних настроїв щодо кадрових офіцерів колишньої російської армії відігравали прокомуністичні отамани та ватажки на зразок О. Волоха та Ю. Божка, які відсутність військової дисципліни виправдовували необхідністю запровадження в армії «демократії». П. Болбочан, який виступав за створення регулярної національної армії, не міг миритися з «руйнуючими державний порядок революційно-бандитськими чинниками», виступав проти хаосу й безладдя в армії, проти самочинних виступів отаманів ¹³¹.

Як бачимо, приступаючи до організації державного життя на нових засадах, Директорія УНР не виявила необхідної конструктивності. Її закордонна політика, яка проводилася під впливом революційних гасел, особливо у перші тижні після повалення Гетьманату П. Скоропадського, не змогла забезпечити бодай найменшої зовнішньополітичної і військової підтримки нового режиму. Як наслідок: не маючи надійного союзника, Україна була змушена вести збройну боротьбу на кількох фронтах проти переважаючих сил противників.

Як і за доби Центральної ради, Директорія залишила поза державотворчим процесом так звані «нетрудові» елементи суспільства, позбавивши їх виборчих прав у процесі підготовки до Трудового конгресу. У результаті УНР втратила численних фахівців у всіх сферах суспільного, економічного й військового життя. Значної шкоди державному і військовому будівництву завдала відсутність єдності в поглядах на подальшу долю України серед вищих ешелонів влади, навіть у самій Директорії. Загострення внутрішньополітичної ситуації посилювалось, крім того, політичним протистоянням голови Директорії УНР В. Винниченка і Головного отамана військ Директорії С. Петлюри. Перший, як уже підкреслювалось, продовжував відстоювати ті самі принципи військового будівництва, яких він дотримувався, перебуваючи на посаді голови Генерального Секретаріату. С. Петлюра, хоча й непослідовно, але все більше схилявся до думки, що збройні сили України повинні бути кадровими, регулярними, постійними і набиратися за принципом мобілізації. При цьому він реально усвідомлював необхідність використання колишнього офіцерського корпусу російської армії так, як це вже зробила Радянська Росія при формуванні Червоної армії. Тертя на цьому ґрунті між С. Петлюрою і В. Винниченком незабаром перейшли у відкриту ворожнечу.

П. Болбочан намагався залучити в армію якомога більше кваліфікованих військових кадрів. Зокрема, в Харкові після приходу до влади Директорії він умовив колишнього командувача Харківського корпусу генерала А. Лігнау залишитися на службі в українській армії. Генерал погодився, але Директорія рішуче відмовила йому й навіть вимагала його арешту. П. Болбочан декілька разів звертався до С. Петлюри з проханням призначити до Запорізького корпусу генерала З. Натієва [10], високо оцінюючи його фахові здібності та заслуги перед Україною. Проте Головний отаман, посилаючись на те, що генерал відіграв «недобру роль» під час антигетьманського повстання, передав справу З. Натієва до Надзвичайної слідчої комісії Директорії по розслідуванню діяльності уряду П. Скоропадського. Це рішення викликало обурення П. Болбочана, який, за словами сотника І. Барила (тоді осавула штабу Запорізького корпусу), дорікнув С. Петлюрі: «З ким маєте будувати, властиво затримати державність, коли всіх віддаєте до Надзвичайної Слідчої Вашої Комісії, я за нього (Натієва. — Авт.) ручаюся, що він нічого ніколи не робив на шкоду Україні…» (Док. № 65)

Такі факти не залишалися поза увагою старшин, більшість з яких пройшла службу в російській армії. Серед них поширювалися чутки про розстріли офіцерів з наказу республіканського уряду. Старшини не лише почали ухилятися від служби в українському війську, але й тікали на Дон під захист Добровольчої армії ¹³². Проте українське військове керівництво не виявило стурбованості тим, що в умовах оголошеної мобілізації нові частини залишались без командного складу, й продовжувало свою політику відвертої недовіри до офіцерського корпусу.

«Для деяких тогочасних діячів українське військо, що само, без жодного примусу стало на захист Української держави, було незрозумілою силою, — зауважує сучасний український дослідник В. Михальчук. — Вони боялися війська. Всюди їм марилась «офіцерня» й контрреволюція. Голова Директорії В. Винниченко, щоб позбавитись цієї офіцерні, запропонував організувати старшинські школи, до яких приймати лише соціально і політично свідомих робітників і селян. А до випусків з цих шкіл офіцерів призначати з унтер-офіцерів» ¹³³.

Окрім цього, голова Директорії запропонував увести в штати частин і з’єднань по літру ків і політичних комісарів від УСДРП за тим самим принципом, що й у Червоній армії для організації «революційної і соціалістичної армії» в Україні. Перманентні суперечки між В. Винниченком і С. Петлюрою щодо принципових політичних питань воєнної доктрини привели до різкого протистояння між політиками та командуванням армії. До кінця своїх днів В. Винниченко звинувачував

С. Петлюру в тому, що той не дав політикам втрутитися в будівництво збройних сил Директорії, не пішов шляхом формування «революційної і соціалістичної армії», а повернув у бік «регулярщини».

27 листопада 1918 р. Головний отаман С. Петлюра видав «Наказ про організацію українського війська» на основі мобілізації, намагаючись використати на захопленій Директорією території той контингент, який був зібраний урядом гетьмана П. Скоропадського для комплектування кадрових корпусів: «…Всі громадяни, що пройшли військову муштру у всіх родах зброї і во флоті, здатні носити зброю, від 20-ти до 35-ти років включно, й старшини до 43-х років, повинні негайно стати у ряди Армії УНР для захисту здобутків революції та боротьби з гетьманом і гетьманським поміщицьким правительством для здобутків землі і вільного життя, вільних прав трудящому народові та для того, щоби забезпечити республіканський лад і демократичні порядки в УНР» ¹³⁴.

Таким чином, С. Петлюра відкинув волонтерський, контрактовий принцип формування армії й перейшов на мобілізаційний. До війська призивали не тільки новобранців, а й резервістів. Армію УНР у листопаді 1918 р. планувалося поповнити 150 тисячами багнетів і шабель. Про реакцію П. Болбочана на оголошену Директорією мобілізацію до Армії УНР згадує у своєму листі до генерала М. Омельяновича-Павленка сотник І. Барило. Він зокрема зазначає, що командувач Лівобережного фронту вважав її шкідливою в тій ситуації й передчасною та недостатньо підготовленою через відсутність державного апарату на місцях. З цього приводу, як зазначає І. Барило, він писав до Головного отамана: «Для того, аби прийняти таку кількість людей, то треба мати на місцях добре налагоджений мобілізаційний апарат, як рівно ж і по управліннях повітових військових начальників». На його думку, «розхитана повстаннями по місцях влада» була слабкою, а подекуди й узагалі відсутньою. Мобілізація в подібних умовах могла привести до того, що голодні й роздягнуті новобранці завдяки активній більшовицькій пропаганді перейшли б на бік противника. Перш ніж провести загальну мобілізацію, П. Болбочан, як свідчить І. Барило, пропонував С. Петлюрі насамперед розпочати підготовку кадрів старшин, які невдовзі могли б очолити нові частини, сформовані шляхом загальної мобілізації (Док № 65). За оперативними зведеннями Червоної армії від 4 грудня 1918 р., полковник П. Болбочан все ж віддав наказ про мобілізацію на Харківщині офіцерів та юнкерів до 35-ти років, а також солдатів 1897–1899 років народження ¹³⁵.

Таким чином, П. Болбочан, не порушуючи наказу Головного отамана, розпочав часткову мобілізацію насамперед офіцерських кадрів, що перебували в резерві.