Суд i страта

Ще під час перебування в Києві, куди його привезли всупереч бажанню Головного Отамана С. Петлюри, Петро Болбочан домагався посередньо й безпосередньо вияснити причини свого арешту. С. Петлюра просто відмовився зустрітися з полковником, інші представники уряду або не хотіли, або не могли поставити справу на розгляд. При таких обставинах полковник Болбочан вирішив вдатися до відкритого листа з надією, що його громадянський виступ спонукає причетних осіб подати хоч будь-яке вияснення справи.

"Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем'єр-міністру, Начальнику Генерального Штабу, Голові Національного Союзу, Г олові партії Самостійників і копії до відома Отаманові Грекову, Коновальцеві, полкам дивізії, в часописи українські й російські.

Я просив, аби хто-небудь до мене зайшов, аби запитати про мою "зраду" та мої злочинства. Але видно, що всім Вам сором мені у вічі дивитися, бо український уряд всі свої помилки рішив звалити на мою шию, аби я за всіх відповідав, як зрадник і злочинець, а признатися в цім ніхто не хоче… Всі ви, замість того, аби покарати винних за самочинний мій арешт, санкціонуєте його і тим даєте право щирим авантюристам (Волох, Вірко, Махно, Тютюнник і т. д.) продовжувати своє Каїнове діло. За що я заарештований? Я прохаю відповіді! Може за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів обороняти її як від посягнень безталанного міністерства Ц.Ради Голубовича? Може за те я заарештований, що в час гетьманського режиму не боявся дати місце-приют розформованим Січовим Стрільцям? Може аа те, що по першому заклику я рішив судьбу повстання? Може за те, що я говорив і передбачав, що після повстання буде анархія, і вимагав організованости, а не соціалістичної демагогії, і не боявся це вам у вічі казати? Може за те, що я, коли був у Києві у грудні 1918 p., відверто сказав Вам, що своїми силами не зможу утримати Лівобережну Україну, а вимагав для цього хоч 4 полки галичан, нарешті, хоч що-небудь просив, Цю допомогу ви обіцяли через два тижні, а деякі частини негайно. Я сподівався, що допомога буде дійсно надіслана, і чекав її, та пройшов майже місяць, допомоги не було, а події розвивалися швидким темпом. Мої люди вибилися з сил, не могли на ногах триматися від безперестанних боїв, а також і морально були підірвані. А, може, за те я заарештований, що один раз дав зрозуміти, що ті нові люди, котрі засіли в Генеральному Штабі, по більшості фендрики, а не фахівці, а такі, як В. Тютюнник — то просто інтриган і нечесний головно чоловік, бо якби він був чоловік чесний, то, будучи молодим старшиною, мало знаючи військову справу, та ще старшина не Генштабу, а він став всім заправляти і все не на користь України, а на користь своєї душевної натури: за нього самі за себе кажуть його розпорядження в Полтаві…

Що всі ви робили? Може, скажете, організували в тилу армію… Ні, ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати діяльність моїх Запорозьких частин і всякими способами провокували моє чесне ім'я в Києві і скрізь! Може, за те я заарештований, що коли я побачив, що Київ не хоче вислухати мене і відмахнувся від мене, як від назойливої мухи, в той час я підкреслював страшну небезпеку повстання для України, вимагав кинути балачки і провадити діло? Я знаю, що Києву це було не по нутру, Знаю, що всі зі мною згоджувалися про тверду владу, але боялися відверто про це сказати, окрім Січових Стрільців, але їх тоді теж не слухали, бо, бачите, це буде проти демократичних і розгнузданих принципів, бо, бачите, — це всіх діячів може скомпроментувати в очах народу, і вони, бідні, можуть свої посади загубити, а ще проще, — діячі наші може просто не здатні керувати і діло робити, а тільки балачками займатися… В останній 4act перед здачею Полтави, коли я побачив, що мої частини абсолютно вже нездатні, я відверто сказав в докладі Петлюрі, що без допомоги Антанти України вже ми не спасемо, а одночасно пропонував організувати армію дійсну, а не в такім напрямку, як пропонували Осецький, Тютюнник і К°! Скажіть, будь ласка, що ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть, чи було хоч одне ваше розпорядження з самого початку повстання проти Гетьмана, котре мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен і не руйнувало б армію, з чим я боровся увесь час? Скажіть, прошу вас, щиро, чи задумувались ви над тим, що Україна пропадає і що зараз треба зробити, аби спасти її? Ви видали деклярацію, може цим ви спасли Україну? Бідна Україна, ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а український новоповсталий уряд йде назустріч більшовизмові і більшовикам! Ви не хочете уявити, що це для України кошмар! Мене весь час провокували, що я реакціонер, контрреволюціонер, зрадник і всяка така штука, але ніхто з цих добродіїв не задається питанням, що я військовий чоловік, та ніхто не хоче відповісти мені, що накажете робити в той час, коли вся країна на військовім стані. Якої лінії триматися? Мене обвинувачували, що я розганяв селянський з'їзд, де — скажіть? Мене обвинувачували в погромах, протижидівських тенденціях, — прохаю вас, добродії "влади", укажіть мені зараз такі і такі средства, котрими абсолютно можна було би переродити українця в його відношенню до жидів… У мене сили не було відповідати за всіх українців, але погромів все-таки не допустив!

Давно я почував, що проти мене Київ щось затіває, але останній час я рішив їхати до Києва, виявити становище і просити звільнити мене з посади, о чім просив по дроту отамана Петлюру ще з Полтави, але він не захотів вислухати мій доклад до кінця. 22 січня 1919 р. я мав їхати до Києва, а о 5 годині ранку 25. і. я був арештований Волохом, який грав дудку з Тютюнником, Вірко, Осецьким і К°, Після арешту я не хотів кровопролиття і не дозволив 1-ій дивізії йти на Волоха, не хотілося губити людей, бо діло і так було загублено. Всі мої пляни по організації, над котрими я працював зі старшинами Генерального Штабу, дійсно, відповідаючими своєму призначенню як фахівців, — всі ці пляни зруйновані, і все паде на нуль. Мене привезли до Києва як злочинця, за що? Чого ви не судили мене за всі мої побіди? Місяць назад, трохи навіть більш, мені лунало по Києву гучне "слава". А чого зараз кричите мені "ганьба"?.. Може, не хватає сміливости, може, сором? Наберіться хоробрости, "самостійники", начинайте, давайте тон!. Нарешті я запитую Вас: хто з вас кращий від мене — хай той кине в мене камінь перший! Хто з вас більше діла зробив, а не говорив тільки за його? Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з України — я заслужив цього, вимагаю цього, бо я в нічому не винуватий, а навпаки — ви всі винуваті, бо ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути вам самим звичайними урядовцями і писарцями. Ви зовсім не думаєте про те, що маса зараз тільки тішиться вашими демагогічними викриками, та і то вже [не] вірить вам, і хоче скинути вас. Зараз же є звичка і досвід! А в повіти і губернії кого ви посилаєте, таких як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна і працьовита, ви спішите замінити таких! Подивіться, що уявляють ваші повітові комісари і коменданти. Подібні на вас, більшість такі, як ви. В час повстання я вам казав: не ламайте адміністративного старого апарату, міняйте тільки головних невідповідних керівників. Ви не згоджувалися, ви сліпі були і тільки твердили, що все, напоминавше гетьманське, мусить згинути… Бо вам необхідний був пожар. Перед повстанням я боявся, аби не повторилося ще більше безладдя, котре було при Центральній Раді і міністерстві Голубовича; не казали ви всі, цього вже не буде, ми вже навчені… Хіба навчені? Ой, багато треба ще вас вчити. Ви, організатори республіканської армії, хочете бути розумнішими від усього світу. О, ні! добродії — Осецькі, Тютюнники і К°, а коли були Жуковські, тільки дурень думкою тішився, і навіть більшовики кинули той шлях, на якім ви думали йти, але, правда, не виходить нічого. Краще би вам не братися за не своє діло. Україна повинна перед цілим світом червоніти за свій такий уряд, котрий, очевидячки, веде до загибелі. На одній нараді представників Полтавщини і Харківщини в Полтаві один із авторитетних представників українського громадянства, звертаючись вбік с.-р., сказав: "Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не кретин, то падлец". Так буде до тої пори, поки всі ви, громадянські представники, не скажете: "Я перше всього українець, а потім вже партійний діяч, потім хоч готентотської партії." Я осібно скінчив, вимагаю для себе свободи, я її заслужив! Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з вами більше не буду, не по дорозі нам!"

Отаман Петро Болбочан 26.1.1919 року, Київ, готель "Континенталь"[1].

Очевидно, полковник Болбочан не одержав жодної відповіді від причетних осіб і тому, коли вже був у Галичині, знову пише відкритого листа:

"Відкритий лист Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем'єр-міністрові, Начальникові Генерального Штабу, Голові Національного Союзу, Голові партії самостійників, Командирові Осадного Корпусу, і копії: отаманові Грекову, отаманові Шаповалов! полковникам Республіканської Дивізії і в часописи українські і російські.

Необхідність примушує мене додати декілька слів до свого першого відкритого листа. Вам, панове, відомо, що я сидів арештований в номері 22 готелю "Континенталь". Весь цей час (від 24 до 31 січня включно) я добивався кого-небудь бачити з наших військових, або загальних керівників, щоб запитати, за що я був арештований. Ніхто не хотів зайти до мене, всі боялися, бо ніхто не міг відповісти на моє запитання… за що. Один військовий міністр отаман Греков не боявся зайти до мене і запитати: ЗА ЩО ВИ ЗААРЕШТОВАНІ? Отаманові Грекову завсіди вірили і віримо.

Звертався я до отамана Петлюри кілька разів, один раз надіслав йому листа — ніякої відповіді, і прийняти мене він теж не захотів; а зайти до мене — не було чого і думати, не дивлячись на те, що Петлюра жив рядом з моїм номером через стіну (N; 21). Всі, до кого би я не звертався, відповідали: нема дома, зайнятий і т. п. (Коновалець, Мельник, Петлюра, Чайківський). В той час, за малою виключністю, головними керівниками армії були "фендрики", до котрих тяжче було добитися, ніж перед тим до Гетьмана Скоропадського.

Ну, не хотів Петлюра мене прийняти, хай буде так, бо я "зрадник", але він не хотів прийняти навіть мою дружину, коли вона хотіла вияснити, у кого має шукати права відносно розбійничого трусу, зробленого у неї січовиками у Києві; вони ограбили все, що у неї було. Трус був по ордеру старшини Чайківського.

Пане Отамане Петлюро! Я весь час молився на Вас, я навіть забув Ваш руйнуючий наказ по армії, котрий Ви видали в грудні 1917 p., і котрим Ви надовго знищили молоду Українську Армію та підірвали в неї національну ідею. Я не хотів згадувати про цей наказ, я думав, що життя Вас перемінило, однак я помилився, Тепер, коли Ви не хочете оцінити обставин, і не хочете вірити, що Україні загрожує страшна небезпека, я можу сказати, що у Вас було щире бажання створити тільки "Ореол Петлюри", а не "Ореол України", і аби цей ореол не пропав, Ви рішили свою вину скинути на Болбочана. Не вірю я більшій кількости Ваших співробітників і деяким з тих, котрі стоять тепер на чолі Республіки. Тепер такий час, коли хата горить, а хто хоче вогонь гасити тим, що буде дути на вогонь, той вже не діяч, той є або хлопчик, або авантюрист, або кретин, або підлець. Ви окружили себе "єзуїтами" і інтриганами, котрі строго проводять необхідну їм тактику.

Прошу Вас, пане Отамане Петлюро, скажіть по щирости, що корисного Ви робите для Армії? Коли я сидів в "Континенталі" заарештований, я серцем відчував, що Армією правлять ті дрібні авантюристи, ті фендрики, ті інтригани, котрі окружають Вас. Ви ж в їх руках є простою маріонеткою.

За весь час перебування в Києві ні я, ні представники від Республіканської Дивізії не могли виявити причини мого арешту, тільки всі від мене і представників Республіканської Дивізії тікали, навіть говорити боялися, бо ніхто не міг відповісти на запитання — "За що я заарештований?"

Отаман Петлюра казав: "Слідство покаже". Значить, мене арештували для чогось, а слідством вже будуть вишукувати яку-небудь причину. А все-таки, за що я заарештований? Весь час я продовжував запитувати, бо, бачите, я сподівався, що находжуся в правовій державі, та все-таки при владі найдуться порядні люди. Але багато Україні прийдеться ще пережити, поки вийде Вона на правовий шлях.

Один з добродіїв — фендриків, окружуючих пана Петлюру, п, Чайківський висловився, що мене обвинувачують в тім, що колись то, прощаючись з мадам N. (жінкою бувшого флігель- ад'ютанта)… ПОЦІЛУВАВ її руку. Безумовно, пане Чайківський, обвинувачення дуже важне і, слава Богу, що про це не довідалася верховна слідча комісія, а то зараз підняла би світове діло.

Так то, так, пане Чайківський, а все-таки зробили ганебний трус з Вашого наказу на квартирі, де були речі моєї дружини, а ордер був підписаний Вами.

А, Ви відрікаєтеся? Безумовно, так і треба, але уявіть собі, що Ви знайшли якісь компроментуючі мене документи, або ті самі 120 мільйонів; як Ви думаєте, чи Ви тоді теж відрікались би? Тепер же тільки і треба відрікатися, казати, що трус був самочинний і бути задоволеним тим, що ограбували всю квартиру і взяли не тільки те, що складало цінність, що збиралось у мене і дружини роками, але навіть фамільне наше добро забрали, котре для Вас зовсім не має ніякої ціни — напр. портрети, листи, старі документи, стару зброю і т. інше. Ви забрали у моєї дружини останні гроші, ви забрали у неї одежу, різні речі, всю мою зброю, навіть ту одежу, котру ви не взяли, ви її пірвали… Все це теж було необхідно для "ПОЛІТИЧНОГО МОМЕНТУ"? Трус Ваш був подібний до набігу розбійників, Тепер Ви кажете, що трус був самочинний, і цим Ви себе ще більше компроментуєте, А міліція? А протокол під час трусу, а самий законний з Вашим підписом ордер?

Пане Чайківський і К°! Чого Ви шукали у мене і, взагалі, чого Вам від мене треба? Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар'єристів.

Директорія від мого діла відмахнулася — то справа військова, кажуть вони. А голова Директорії пан Винниченко сказав: "Отаман Болбочан не є винуватим, але його штаб складений з росіян, контрреволюціонерів і всіляких там злочинців, Бобочан же, як людина слабохарактерна, попав під вплив штабу". І багато дечого говорилося на Конгресі.

Пане Винниченко, мого штабу Ви не знаєте, не знають його і всі ті, котрі обвинувачують його й мене. Ви не знаєте, що в моїм штабі були дійсні фахівці, чесні працівники на користь України, котрі працювали під постійним f/іоїм впливом, і працювали не балачками, як Ви. Якого ж характеру я, про це краще всього говорить моя активна боротьба напротязі 16 місяців.

Але замість того, щоби вести безпідставні балачки, Вам, пане Винниченко, як голові Директорії, слід би було спочатку розібрати моє діло, а бодай хоч трохи познайомитися з ним. Добре було би і мене допитати, це треба було зробити, бо я займав високу посаду — і лише після цього виступати на Конгресі хоч з будь-яким матеріялом, а не з ПРОВОКАЦІЙНИМИ ЧУТКАМИ. Я гадаю, що авторитет і обов'язок людини, займаючої найвище місце в державі, вимагають завсіди бути державною людиною, стояти на ПРАВОВІМ грунті. А може, так хотіли товариші-фендрики?

Просив я, щоби мене пустили за кордон, бо чого ж сидіти на Україні, коли права нігде не найти, а всім заправляють люди, з котрими НЕМОЖЛИВО ПРАЦЮВАТИ.

Мене відправили до Галичини, чого ж це так? Отаман Коновалець і старшина Чайківський кажуть, що сучасний політичний момент вимагають цього. Слухайте, ми не діти і подібних дурниць не слід казати. "А що партії скажуть?" — говорить п. Чайківський. Мені соромно за людей, котрі такі дурниці кажуть, це можуть говорити люди, яким мій арешт дійсно був необхідний.

Знаю, що всім дуже хотілося обвинуватити мене за мій відхід від Харкова і Полтави. Я цього якраз чекав. Але ж Ви побоялися про це навіть питання підняти, і то з двох причин — перше всього Ви всі почували себе страшенно винуватими в цій справі і БОЯЛИСЯ НАД СОБОЮ СУДУ, а по-друге — межи Вами навіть НЕ БУЛО ДІЙСНО ВІЙСЬКОВИХ ЛЮДЕЙ, котрі зуміли би оцінити бойову ситуацію (може Тютюнник, а може, фендрик?) і зуміли би збудувати проти мене обвинувачення. Навіть коли б я був винен, то прошу експертів ДІЙСНО ВІЙСЬКОВИХ розібратись на підставі всіх документів та доказів свідків.

Слухайте, Ви всі, у кого була влада в Києві, (я в такій формі звертаюся, бо неможливо було розібрати, хто править краєм, а розпоряджалися тоді різні люди, особливо "фендрики"), Вам було необхідно писати про мене всі ті брудні видумки, котрі появлялися в Київських часописах? Якщо це не Ви писали, то чому ж Ви не заборонили писати мерзоту таку?

А може, скажете, що і це було необхідно для політичного МОМЕНТУ?

Ну добре, а Національний Союз? Ви є краса і гордість Української Республіки. А чи не цікавило Вас, членів Національного Союзу, що той Болбочан, котрого Ви недавно гучно вітали, заарештований як зрадник і злодій? Ні, не зацікавило? Не прийшло Вам на думку, що розвінчувати своїх героїв є позор і для тих, що це робить?

А, я розумію! Я Вам був потрібний раніш, а не тепер," коли Вам здається, що влада вже є вся у Ваших руках, Розкішно, а що ж самостійники? В чім Ви, мудреці, обвинувачуєте мене і за що секретар партії (Андрущенко) погрожував перед представниками Республіканської Дивізії: "Ми його засудимо, він понесе сувору кару". Слухайте, самостійники, за що? Може, в кар'єризмі мене обвинувачуєте? Чи може в тім, що я щиро весь час підтримував партію самостійників і не боявся цього і в Гетьманські часи? Нагадайте тепер самі про все, особливо, хай пригадають ВСІ ТІ, КОТРІ ЗАРАЗ більш всього нападають на мене. Багато про Вас, самостійників, не буду писати, бо мені сором за партію.

А тепер, звертаюся, взагалі, до всіх Вас, стоячих на чолі Держави, Ви МУСИТЕ МЕНЕ РЕАБІЛІТУВАТИ, — це являється питанням чести Вашої. Ви МУСИТЕ ДАТИ МЕНІ ПРАВО ВИЇХАТИ ЗА КОРДОН. Ви своїми провокаторськими випадами підірвали мої сили як фізичні, так і моральні, і служити я уже не можу, про що і рапорт подаю в одставку, а крім цього, я особливо з ВАМИ СЛУЖИТИ НЕ БУДУ. Для мене необхідно, аби я бачив, що на чолі Українського Уряду стоять люди практичні, фахівці, чесні, розумні, а не фендрики, авантюристи, інтригани, провокатори. Необхідно, аби я бачив, що ті люди поведуть УКРАЇНУ ДО ЩАСТЯ, ПОРЯДКУ І СЛАВИ, а не до сорому…

А може, скажете, в армії треба служить? В якій армії? В тій, де дивізіями, корпусами і арміями керують фендрики, Волох і К° та інші? Ні, цього не може бути, Ви утвердили Волоха командиром корпусу після того, як він сам оголосив себе командиром корпусу і командуючим армією.

А Ви знаєте, що краще би зробили, якби командиром корпусу Запорозького призначили не Волоха, а Махна. Але тепер ще можна поправити діло і призначити "батька Махна" помічником до "батька Волоха" — буде розкішний корпус. Ви думаєте, що "батько Махно" є гірший від "батька Волоха"? Запевняю Вас, що навіть Махно багато кращий і більш військовий чоловік, ніж Волох.

Можна запросити до праці ще Шинкаря, Григорієва, Вірка, а тут ще і Тютюнник з Волохом — невеличка, але тепла кумпанія.

Нагадаю Вам і запитаю Вас, хто з Вас хотіЬ уявити дійсне становище України, хто з Вас задумувався над тим, яка доля чекає Україну? Ніхто! Ви всьому світові оголосили війну. Ви чепурилися перед Антантою — і погрожували їй війною, Ви абсолютно не хотіли з Антантою рахуватися. А на що Ви спиралися, на яку силу? На "товаришів", на Волоха, на фендриків, на геніяльних українських Гінденбургів і Люден- дорфів (Осецький, Тютюнник і К°)?

Як Ви подивилися на мене, як я одверто требував згоди з Антантою й негайної допомоги французькими військами! Я ніякої відповіді на свій доклад Петлюрі і Директорії не одержував. Ви думали тільки над всякими сортами соціалізації, Ви думали і думаєте над тим, як найкраще і найдовше зруйнувати Україну.

Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити і догодити Вашим московським товаришам — більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемокра- тичними., Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до ''єдиної Росії".

Ви вважаєте мене зрадником і за те, що я стояв за негайну згоду з Антантою, настоював просити у французів допомоги — все одно, без цього не обійтися, але чим скоріше, тим буде краще. Але Ви всі не маєте громадянської відваги про це відверто сказати, Ви боїтеся проводити тверду владу, порядок, право і через те збудувати сильну Українську Державу. Всього цього Ви боїтеся, бо тоді треба працювати, бо це, бачите, не демократично, а то, що Україна від тої занадто великої демократичности буде покрита пожаром, анархією і може зовсім згоріти — Вам байдуже…

А коли наступить уже зовсім тяжкий час, будете тікати за кордон. Нарешті, можу тільки подякувати Вам за ту "нагороду", котру я получив від Вас за 16 місяців активної праці.! требую від Вас реабілітації свойого чесного імени, требую повернення грошей, речей і зброї, забраних у дружини моєї і у мене.

Отаман Петро Болбочан 10 лютого 1919 р. м. Станіславів. (Г)отель "Уніон".[2]

В той же день полковник Болбочан вислав ще один рапорт Директорії:

"Голові Високої Директорії.

Від бувшого Головнокомандуючого Українським військом Лівобережної України Отамана Петра Федоровича Болбочана.

Рапорт:

Прохаю Високу Директорію звільнити мене від військової служби в одставку по хворости і по сімейним обставинам з правом і преїмуществами, присвоєними моєму рангові і посаді.

Почав я службу в Україні командантом пішого полку 22 листопада 1917 р. Якщо буде призначена пенсія, прохаю розпорядження робити перевод на одеське казначейство.

Отаман Болбочан.

м. Станіслав, 10 лютого 1918 р."[3]

Як пише сотник Цап, "цей рапорт возили старшини Письменний з Дзюбою до Вінниці. Рапорт був залишений без відповіді".[4]

Того ж місяця полковник Болбочан також звернувся до військового міністра:

"Запорозька II Республіканська дивізія і деякі другі частини Запорозького Корпусу, для організації котрої мною вкладувалися всі сили, дивізія, кадр котрої складає елемент національно військовий і абсолютно здоровий, з моїм відходом від Запорозького Корпусу, безумовно, розпадається. В Українській Армії немає частини з таким кадром і дивитися на цю справу спокійно буде преступно перед Україною. Я, як патріот і військовий чоловік, котрому дивізія рідна, звертаюся до Вас, Пане Міністре, котрому всі мої кровні частини вірять также, як і мені, спасти дивізію. Виведіть її зі складу Запорозького Корпусу і поставте в глибокий резерв для відпочинку й організації, бо інакше, після авантури, проробленої зі мною, з дивізії цеї толку не буде під керуванням Волоха, котрий задався метою зруйнувати дивізію і вибити з неї той дух, котрий зміцнювався в національній боротьбі. Другого чекати від нього, Волоха, і не можна; людина він необразована. дика, з унтер-офіцерів і підпрапорщиків… Начальником дивізії можна пропонувати визначити полковника Дубового, або полковника Цилюрика. Чужий нічого не зробить, бо традиції 2-го пішого Запорозького полку сильні, уся Україна знає його по героїчній боротьбі.

До складу дивізії прохаю включити всі ті частини, котрі формувалися при допомозі кадру дивізії,— зразковий курінь пішого полку ім. Івана Сірка, важкий і кінно-гірський гарматні дивізіони, інженерний курінь, залізничний курінь — ці частини не входять до складу дивізії, а просто при Корпусі. Підкреслюю, дивізія з самого початку своїх корінних частин, себто з 15 січня 1918 року, веде безперервну боротьбу і ні разу не була на відпочинку, Бажано було би поставити дивізію в районі

Жмеринка-Межибуже-Проскурів. Звертаюсь до Вас, бо більше ніхто не зверне уваги на цю справу, а я маю моральне і службове право постояти за ці рідні мені частини, котрі, завдяки дешевим авантюристам-кар'єристам, поставлені на грунт розвалу.

Отаман Болбочан".[5]

Як зазначає сотник С. Цап, рапорт був написаний і висланий з м. Станіслава військовому міністру Олександрові Шаповалу. "Весь час, — пише далі сотник Цап, — Болбочан старався допомогти своїм частинам, чим тільки міг, Шаповал залишив рапорт без відповіді". На бажання Болбочана приїхати до нього особисто. Шаповал відповів телеграмою:

"З одержанням цього Вам належить вирушити через штаб фронту в Підволочиськ до мене до Вінниці в моє розпорядження. Ч. 129, 17.11.1919.

Тернопіль. Міністр військових справ отаман Шаповал".[*] Одначе ситуація мусіла несподівано різко змінитися, бо вже наступного дня Шаповал вислав іншу телеграму:

"Телеграму мою, черга 129, про приїзд Ваш до Вінниці одміняю. Прохаю Вас подати мені рапорт і документи для ознайомлення з Вашим ділом. Черга 131, 18 лютого 1919, Військовий міністр отаман Шаповал".[6]

Правдоподібно, що наступний рапорт полковника Болбочана був у відповідь на вимогу міністра військових справ:

"Бувший Головнокомандуючий військами Лівобережної України.

5 березня 1919 р. Ns-8.

м. Станіславів

22 січня с. р. в 5 годин ранку в м. Кременчук я був заарештований в своєму вагоні курінним 3-го пішого Гайдамацького полку зн. Волощенком, котрий зробив це по наказу свого командира полку значкового Волоха. По чийому наказу арештував мене Волох, для мене абсолютно невідомо. Вкупі зі мною був заарештований мій штаб і тимчасово командуючий II дивізією Запорожців і Запорозьким Корпусом генштабу полковник Саліванський. Скільки я не добивався бачити значкового Волоха, чи його заступника сотника О. Загродського, нікого я не міг бачити і ні від кого не міг добитися толку; тільки увечері 22 січня сотник Загродський зайшов до мене, але нічого ясного не сказав. Чув я тільки, що старшини Гайдамацького полку і особливо значковий Волох старалися доказати своїм козакам, що я зрадник, за то і заарештований.

На другий день після мого арешту я був направлений до Києва, де 24 січня посадили мене в № 22 готелю "Континенталь". Ніякого обвинувачення мені не було пред'явлено ні у кого я не міг добитися відповіді на запитання "за що?" Всі відрекалися. всі нічого не знають, а ті, котрі могли би мені дати відповідь, як наприклад п. Петлюра, який жив в N? 21 готелю "Континенталь", Директорія, отаман Коновалець і інші, або ніякої відповіді не давали, або не хотіли мене прийняти, і до мене з них ніхто не хотів зайти, а в ніч з 26 на 27 січня був зроблений ганебний трус на квартирі, де були речі дружини:

1) У моєї родини на Фундукліївській вул. № 62. 2) В Михайлівському монастирі на моїй квартирі і 3) у моєї тітки там-же. Трус був по наказу Осадного Корпусу, відносно чого я подав рапорт.

Всі речі мої і дружини забрані, забрані всі гроші. Старшини-представники Запорозької дивізії теж нічого не могли добитись. Ви наказали подати мені рапорт про мою справу, але про що я буду писати, коли і зараз мені не пред'явлено ніякого обвинувачення, і я за собою ніякої вини не почуваю, бо її не було! Чув я приватно, що обвинувачують мене в тім, що я стояв за згодою з Антантою. Так! Стояв я за цю згоду, бо зразу бачив, що нічого самі ми не зробимо, позаяк розпад української армії був дуже сильний і цьому весь час допомагало Головне Командування, котре домагалося розложити і мої кровні Запорозькі частини. Казали, що я вів переговори з Добровольцями. Неправда! Добровольці і більшовики приговорили мене до смерти, а в Харкові старшини-добровольці робили на мене замах! Отаман Петлюра мені особисто і по телеграфу передав наказ вийти на переговори з Дончаками і військом Антанти, що висадилося в Севастополі. Я й сам настоював завести переговори з Дончаками і Антантою, але рахував, що Центральний Уряд зробить це, а коли одержав наказ вести переговори, то був дуже здивований, бо абсолютно ніяких директив з приводу переговорів я не получив, а вдруге, Головне Командування знало, що в той час у мене не було таких людей, котрі могли би виконати таку відповідальну місію, і я довго з губерніальним комісаром Харківщини п. Тимошенком обговорював, кого би нам послати до Новочеркаська і Севастополя. Нарешті я рішив послати до Дончаків Певного, але він, спочатку згодившись, на другий день відмовився. А перед цим я уже післав телеграму отаманові Великого Війська Донського ген. П. Краснову, в котрій вимагав, аби військо Дончаків залишило Донецький район.

У відповідь получив телеграму від полковника Н. начальника Донського загону, котрий просить припинити бойові дії, надалі необхідно було зговоритися, а післати не було кого. Тоді я послав телеграму значковому Волохові, котрий з Гайдамацьким полком був в районі Бахмут — Яма — Ліман — Нирково з наказом почати переговори з командуванням передового Донського відділу, бо необхідний був вугіль, а далі рішив послати старшин генерального штабу, але Волох навідріз відмовився виконати мій наказ. Скоро після цього Харків був залишений. Командуванню військ Антанти я послав телеграму, копію котрої відправив Головному Командуванню, другу копію передав Нідерландському консулові, котрий сам повіз її до Антанти. Я весь час підкреслював, коли був у Києві (16–19 грудня 1918), що у мене в той час не було людей, котрим можна було би доручити таку справу, як переговори, а доручити хлопчакам я не міг.

Обвинувачували мене в реакційности — в чім вона проявлялася? На це можуть дати відповідь ті, котрі працювали зі мною — губерніальний комісар Харківщини п. Тимошенко, губ. комісар Полтавщини Чижевський, Харківський професіональний союз, робітничий комітет Харкова та інші. Кажуть, розганяв я селянський з'їзд — неправда; кожен з'їзд від мого імені вітали мої представники і давали інформації.

Кажуть, у мене був російський штаб — неправда, бо усі були українці, відповідальні посади займалися старшинами, котрі з самого початку працюють в українській армії (в Запорозькій дивізії) і тільки один був росіянин-полковник генерального штабу, прийнятий мною за 7 днів до мого арешту, але спеціаліст свого діла і чесний чоловік, і другий полковник генерального штабу, присланий мені з Києва Головним Командуванням, теж чесний працівник і спеціаліст. Дай Боже, аби в українській армії побільше було таких старшин як ті, котрі були в моїм штабі — не били би нас так, як зараз б'ють. Всі старшини штабу працювали під моїм доглядом. Вся бойова праця проходила перед моїми очима. Про всі бойові події не пишу, їх щораз обняти дуже важко, скажу тільки, що мене обвинувачували в тім, що залишив Харків і Полтаву; так, залишив, але після упертих боїв. Є такі люди, котрі кажуть, що Болбочан залишив Харків і Полтаву без боїв, то є провокаційна брехня. Казали в Головній Ставці, не дивлячись на мої донесення, що проти мене наступають банди, а регулярних частин нема, то були тільки злочинні люди, котрі так казали, і вони добре знають, що військо Болбочана ніколи не відступало перед бандами, і бандам ніколи не дало би себе перемогти.

Генеральний Штаб весь час не вірив мені, що наступають організовані, міцні, регулярні частини російського совітського уряду; я навіть номера полків і прізвиська більшовицьких начальників доносив; донесення про це посилалися кожнодневно. Один раз, коли хтось з старшин Генерального Штабу, здається генерал Блонський, від імени Директорії виказав недовір'я, я не стримався і відповів: "Ви тоді повірите, коли Ленін на білому коні приїде до Києва".

Я знав, що Лівобережної України не утримаю, і коли Директорія приїхала до Києва, на засіданні в Генеральному Штабі це підкреслював і просив допомоги негайно, але дисциплінованими частинами, не повстанців — просив 3–4 полки. Головне Командування обіцяло дати цю допомогу Галичанами через 2 тижні, а деякі частини негайно (панцерний потяг, легку батарею та ін.) Я обміркував свою справу і рішив, що 2 тижні я не зможу утриматися. Пройшло більше, як два рази по 2 тижні, а я ніякої допомоги не получив, окрім панцерного потягу і то через три тижні, без гарнізону і легкої січової батареї, з котрої користи не було, бо сам командант батареї з батареєю утік після того, як довідався, що я наказав віддати його під суд за невиконання бойового наказу. Перед тим, як мав здавати Полтаву, з Києва вийшла Січова бригада, казали до мене: всі ми зраділи, зібрали останні сили і відбили ворога від Полтави, але прийшли Січовики з самостійним завданням, абсолютно не визнавали мене і моїх наказів, і навіть ніякого зв'язку не хотіли зі мною тримати. Виявилося, що вони мають самостійну задачу іти на Харків, не підлягаючи мені; добре, хай буде так, тоді я мусів би їм підлягати, бо в кожнім бою повинен бути один старший начальник, а цього не було зроблено — не розумію, чому: чи Головним Командуванням навмисне було так підстроєно, чи то зроблено по нездатності керівника, Нарешті получилося, що Січовики стояли на північ від Полтави і не хотіли мені допомогти в той час, коли мої люди вмирали обезсилені. Один раз, здається, курінь Січовиків взяв участь у бою в Полтаві, але скоро відійшов; ми більше їх не бачили. Чув я, що Головне Командування випустило повідомлення, що Січовики Полтаву повернули — то була провокаційна брехня! Ніякої допомоги від Головного Командування я не мав, а тільки руйнування моєї справи і війська. Декілька разів старшини і козаки Запорозької дивізії, Харківського Слобідського полку і полку Кармелюка казали мені: "Пане отамане, хоч би тиждень відпочити в резерві і ми знову будемо гнати ворога". Люди цих частин часто умлівали на постах від переутомления, але зібравшися з останніми силами, йшли умирати в нерівних боях з більшовиками.

З селянами ніколи ніяких непорозумінь не було. Чув, що обвинувачували мене в тім, що Штаб носив російські погони — неправда! Потім обвинувачували, що Штаб носив українські погони — не тільки Штаб, але всі старшини й козаки Запорозької дивізії, також полки Кармелюка, Харківський Слобідський і ін., що були уведені в українській армії; наказу від Головного Командування зняти погони не було. Обвинувачували суворо, що під час повстання і потім моє військо не начепило червоні розетки під уведені законом кокарди — так, але червоний колір є емблема нашого ворога-більшовика, а у нас є національний колір. Червоні розетки, то, безумовно, був компроміс уряду з більшовиками і вносив в армію тільки руїну.

Обвинувачували, що 120 мільйонів я украв і хотів тікати на Дон — чи варто мені в цьому оправдуватися? Краще я попросив би Державного контролера, аби він затребував від Ради республіканських міністрів звіту в тих 120 мільйонах, котрі відобрали в мене… Отаман Симон Петлюра сказав представникові дивізії сот. Н. Авраменкові. що я обвинувачуюсь у тім, що їздив і жив у сальон-вагоні, а це не демократично; на це не находжу навіть потрібним що-небудь відповідати.

Багато всяких обвинувачень, збудованих на абсолютній провокації, піднімалося проти мене, але офіційно я й до цієї пори нічого не знаю, не знаю, яке пред'являється мені обвинувачення. Слідства ніякого не ведеться. Я весь час шукав права, я весь час вірив, що є люди, котрі не загубили совість і мають громадянську відвагу просто подивитися на мою справу. Ніхто до цієї пори не хоче уявити собі, що якби я був зрадником, то ніколи не виступив на повстання, а спочатку став би на той шлях, який мені був потрібний, і вкупі з німцями все перевернув би верх дном. Судьбу повстання рішив я, у мене була найсильніша військова сила на Україні, найславетніші бої велися мною, найбільше святих героїв було в моїх полках, але ми в той час про себе не писали, не кричали про себе, залишили це на після, бо ми знаємо, що в бойових обставинах завжди про себе кричать і пишуть тільки ті, котрі нічого не роблять, котрі подвигів не мають і утворюють їх рекламою. Я ж особисто за славою ніколи не гнався. Тепер я домагаюся суду і публічної реабілітації, домагаюся заарештування і віддання під суд заарештувавших мене або допомагавших цьому — значкового Волоха і всіх старшин Гайдамацького полку, окрім цього — військового старшину В. Тютюнника Вірка і всіх тих осіб Головного Командування, котрі благословили мій арешт. Також прохаю розібрати той трус, котрий робився з 26 на 27 січня, задовольнити мене по моєму рапортові відносно трусу і передати суду винуватих. Ніяких великих посад я не хочу, а прохаю Вас повернути мене до моєї дивізії і дати змогу битися з ворогами України. Дивізію прохаю виділити із складу Запорозького- Корпусу в окрему і придати до неї всі ті частини, котрі, хоч і не входять до її складу, але котрі я будував, або з котрими мене зріднила бойова праця, як-то: полк Кармелюка, Харківьский Слобідський полк, Запорозький інженерний курінь, Запорозький авіаційний відділ. Республіканський важкий дивізіон і кінногорний дивізіон Алмазова. Всі документи залишилися при штабі армії, про судьбу котрих я не знаю. Чекаю права, як можна швидше, бо мій обов'язок перед Україною кличе мене до зброї.

Отаман Болбочан".[7]

Сот, Степан Цап цитує документ, який вказує на те, що до Станіславова прибув слідчий, якому полковник Болбочан дав зізнання такого змісту:

"22 січня с. р. о 5 годині в м. Кременчук я був заарештований курінним 3-го піш. Гайдамацького ролку Волощенком, який зробив це по наказу свого команданта полку значкового Волоха, а по чиєму наказу арештував мене Волох, для мене не відомо. Разом зі мною був заарештований мій штаб і тимчасово керуючий Запорозьким Корпусом полковник Саліванський. За що я був заарештований? Весь час я допитувався відповіді, але до цієї пори я ніякого толку добитися не можу.

Після арешту мене хотіли визволити полки 2-ї Запорозької дивізії й другі частини, але я не дозволив, я думав, що в Києві найду право. Привезли мене до Києва, де й посадили 24 січня в готелі "Континенталь" в № 22, а полковник Саліванський і полковник Гайденрайх були посаджені на гауптвахту. Останні штабні старшини були визволені в Кременчузі. Я міг втікти з дороги, так і з готелю "Континенталь", але цього не робив, бо все-таки сподівався на правовий розгляд свого діла, а по-друге, не хотів давати в руки ворогам оправдання мого арешту. Але ніхто не міг відповісти на моє запитання, за що я заарештований, Всі відрікалися, всі нічого не знали, а ті, котрі могли би відповісти, як отаман Петлюра Коновалець, старш. А. Мельник, старш. Чайківський, члени Директорії та інші, ті або ніякої відповіді не давали, або зовсім не хотіли мене прийняти і відповідали — нема дома, зайнятий. Представникові 2-ї Запорозької дивізії сотникові Авраменкові отаман Петлюра відповів, що ведеться слідство, а на запитання, в чім же обвинувачується отамана Болбочана, відповів: "Отаман Болбочан роз'їжджав і жив в сальон-вагоні, а то не демократично". Так я нічого не міг добитися, а в ніч з 26 на 27 дічня на квартирі у моєї дружини Січовиками був зроблений трус, також у моєї тітки і у моїх родичів. Трус робили Січовики Осадного Корпусу Коновальця по ордеру старшини Чайківського і поводилися вони гірш, як більшовики в 1917 p., коли вони були в Києві. Забрали у дружини всі гроші, плаття, матерію, срібло, білизну, забрали мої речі, обмундирування, фотографії, листи, щоденники і різні фамільні пам'ятки, окім цього забрали мою стару зброю і самопали, а всього на суму 90 000 карбованців, не рахуючи того фамільного добра, котре порахувати не можна і котре взагалі не має ціни, Коли звертався я з приводу трусу до старшини Чайківського, він, як пійманий злочинець, нерішуче відповів, що нічого не знає про цей трус, Тоді уже моя дружина стала клопотати, аби їй повернули гроші і речі, але її ніхто прийняти не хотів, і тільки після різких домагань п. Є, Коновалець "змилосердився" і прийняв дружину мою, але сказав, що відносно арешту мойого нічого не знає і зробити нічого не може, а відносно трусу сказав, що то був трус самочинний.

Нігде не можна було знайти права, навпаки, як тільки шукаєш його, то нариваєшся на всякі образи. То був такий час, що ніхто не загарантований від розстрілу по бажанню одного кого-небудь з власть імущих, або тих, котрі біля них притулилися, а офіціально тільки повідомлять, або зовсім будуть мовчати, що забитий під час побігу, як то Січовики грубо зробили з ген. Келлером. Все-таки звернувся я до ген; Грекова, тодішнього військового міністра. Він сам приїхав до мене і щиро сказав, що абсолютно нічого не знає в моїй справі і що Петлюра не говорить про причину мого арешту. Для ген. Грекова, як всім відомого чесного чоловіка, вся історія моя була абсолютно незрозумілою.

Члени Директорії теж ніякої відповіді не давали, навпаки,' тодішній голова Директорії В. К. Винниченко виступив на Трудовому Конгресі з інформаціями провокаційного змісту. Ясно стало мені, що шукати права не було у кого і треба було помиритися з тим. 1 лютого виїхав я зі своєю дружиною з Києва до Станіславова на заслання, а полк. Саліванський і полк. Гайденрайх за 4–5 днів до мого виїзду були випущені з гауптвахти після того, як заплатили кому слід хабара і зовсім спокійно були на волі в Києві. Не знаю, може, і я був би випущений з-під арешту, якби заплатив солідний хабар або доплатйв до того, що забрали під час трусу. Всім відомо, що Осадний Корпус тоді мав повну фактичну владу на Україні.

Скоро три місяці, як я живу в Станіславові з словесною забороною виїжджати за кордон Галичини і вже три місяці чекаю, а може, проясниться і блисне промінь права.

Міг би я утікати і в закордонну армію вступити, але це значить, розв'язати руки "нашим національним героям", котрі сфабрикували і благословили мій арешт, і тим оправдати їх розпорядження. Три місяці я уже чекаю, але все-таки маю надію, що колись правда візьме верх, все моє діло тоді випливе на світ Божий, а разом можна буде витягнути на світ Божий і тих людей, котрі під покровом "патріотизму" і "соціалізму" до цеї пори творять своє Каїнове діло, руйнують Україну, до неї пори не хочуть порядку на Україні, бо в мутній воді легше ловити рибку, а коли наступить правовий порядок, конкретна діяльність цих "героїв" скінчиться, і кожну справу тоді в свої руки візьме спеціаліст. Зараз тільки починається слідство, я маю надію і вірю, що військовий суд досконально розбере мою справу. Але де шукати тих людей, котрі могли би дати цінний матеріал про мою діяльність? Де шукати той штабний матеріал, котрий міг би з'ясувати всю мою діяльність? Судьбу бувшого мого штабу не знаю. Не знаю, які документи там залишилися, не знаю, які документи залишилися в Генеральнім Штабі і у Петлюри. Для мене не буде дивно, коли вся та камарілля, котра постаралася мене заарештувати, піднесе військовому суду сфабриковані документи з фантастичними обвинуваченнями мене в різних злочинствах — я до всього готовий; 3 місяці слідства не призначали — часу було досить, аби чудовищні документи підготовити і тепер піднести суду. Проти мене обвинувачень немає ніяких, але процес мій розкриє усю діяльність головного командування і наших керівників, починаючи ще з 9—10 листопада 1918 p., коли організувалося повстання, а подія з трусом на квартирі моєї дружини і моїх родичів крок за кроком виявить і всю діяльність п-в Осадного Корпусу в Києві. Підкреслюю, я ні в чім не винуватий і ніяких обвинувачень проти мене і' мого штабу немає, а на ті обвинувачення, котрі приватно доходять до мене, як чутки і провокаційні інсинуації, я рахую своїм обов'язком і достоїнством не відповідати і не захищати себе від тих вуличних дрібних нападок, котрі на мене сипляться. Можу звернути увагу тільки на те, як я уже вище зазначив, отаман Коновалець 21 січня увечері по дроту сказав мені, що нічого йому не відомо відносно розпорядження про мій арешт, а на самому ділі недавно мені говорив сам старшина Сушко, що він. Сушко, одержав наказ арештувати мене ще за тиждень до мого арешту, але він відмовився виконати цю операцію. Старшина Сушко підлягав от. Коновальцеві.

Прохаю Військовий Суд розібрати мою справу і вияснити, за що я був заарештований і притягнути до відповідальности винуватих в цім, бо ніякої вини за мною немає, а я до цієї пори не знаю точно, кого вже мені притягнути до відповідальности за всі провокаційні інсинуації?

Консеквентно тільки знаю, що керував і санкціонував арешт орган Головного Командування на чолі з найвидатнішими військовими керівниками того часу: там і отаман Петлюра, отаман Коновалець і отаман В. Тютюнник, багато знає, а може не тільки знає і старшина Чайківський, і багато других. Не Г оловного Командування бувший комісар Вірко багато старався в підготовці грунту для арешту всякими брехнями?

Прохаю Військовий Суд передати Суду за розбишацький трус, котрий робили з 26 на 27 січня 1919 p., отамана Коновальця, старшину Чайківського, видавшого ордер на трус, і всіх винуватих в цім, а також домагаюся повернення мені 90 000 карбованців і всієї зброї — срібляна шабля, самопал великий, "мавзер" з набоями, середній "бравнінг" і "наган", а також жалования по посаді з січня місяця, Прохаю Військовий Суд притягнути до відповідальности В. К. Винниченка за провокаційні інформації на Трудовому Конгресі.

Вірю, що Військовий Суд вияснить всю мою справу і допоможе восторжествувати правді. Моя вся діяльність як патріота і військового проходила на очах всього українського народу, починаючи з листопада 1917 р.

Більше нічого не можу сказати відносно арешту, хай останнє доповнять отаман Петлюра і його співробітники. При цьому прикладаю копії двох докладів з фронту, котрі випадково, тільки дві залишилися у мене, крім цього прикладаю рапорт військовому міністрові ч. 7 і 8 і копію рапорту голові Директорії за ч. 6. Всі ці документи прохаю прилучити до мого діла.

Показане писав власноручно в присутності військового слідчого.

Полковник Болбочан, Станіславів".[8 *]

В той час, коли полковник Болбочан шукав справедливості, загальна ситуація на Україні постійно погіршувалася. Спроби уряду УНР порозумітися з представниками Антанти виявились безуспішними, бо українські збройні сили не мали належного успіху, щоб зацікавити Антанту Україною і тим самим нейтралізувати її прагнення відновити велику Росію. Відчуваючи безнадійність дальшої боротьби, "чимало вояків покинуло ряди нашого війська", — пише. колишній прем'єр-міністр Б. Мартос. Одначе як партійний діяч, він подає зовсім іншу причину такої ситуації, мовляв, вони не погоджувалися з політикою прем'єра С. Остапенка. Далі він пише таке: "На станції Здолбунове я довідався про надзвичайно невідрядне становище нашої державности: багато міністрів з уряду С. Остапенка перебували невідомо де; серед вояків і навіть серед командного складу було велике незадоволення діяльністю уряду, а зокрема, невдачею переговорів з представниками Антанти; на нараді з тодішнім начальником штабу Дієвої Армії я почув від нього, що відсутність членів уряду деморалізуюче впливає на військо…[9]

Хоч уряд "правого" С. Остапенка замінив 9 квітня 1919 року "лівий" уряд Б. Мартоса, в основному ситуація не змінилася ні на політичній арені, ні на фронті. Виснажені українські війська, не зважаючи на рішучий опір, продовжували відступати. Більшовики зайняли Кам'янець і Вінницю.

З огляду на таке становище в країні, можна повністю погодитися з твердженням, що полковник Болбочан, перебуваючи в Галичині не то на засланні, не то на виганні, тяжко переживав і особисту, і національну трагедію. Як пише полковник Олександр Шаповал, під час відвідин "я помітив, що Болбочан почав губити душевну рівновагу, спостеріг у нього сильне нервове подразнення".[10]