Епілог

Розстріл полковника Петра Болбочана не викликав помітної реакції ні з боку командного складу української армії, ні серед політичних кіл. Правда, український посол у Відні Вячеслав Липинський, довідавшись про розстріл, "направду розплакався, промовляючи: "Що ж тепер буде з нами, коли ми один одного розстрілюємо?"; написав листа до міністра A.M. Лівицького з гірким словом правди й пішов до демісії".[1 1а * **] Деякі військовики вважали розстріл Болбочана великою втратою для української справи. Ілля Іванович Кузнецов, у 1920 році комісар Червоної армії, а раніше поручик в Запорозькому Корпусі і член Кримської Групи, сказав: "Ми розбили більшовиків на Сиваші, а от, щоб зайняти Севастополь, розбити німців, опанувати флот Чорного моря та звідти, з Криму, піти на Київ, очистити від німців цілу країну, на те, поза Болбочаном, у нікого розуму ні відваги не було".[2] Та не лише сам Болбочан користувався великою повагою. Коли ворожа піхота застрелила двох козаків з 1-ї сотні Чорних Запорожців під час першого зимового походу, командир полку Петро Дяченко зазначив, що обидва були "старі козаки, ще Болбочанівці".[2а]

Справу полковника Болбочана часто обговорювали на еміграції. Про одну таку дискусію серед українського середовища пише О. М. Андрієвський: "Найповніший доклад у кінцевій справі Болбочана вже на еміграції зробив наш професор Гайманівський, що під час процесу Болбочана служив у нашому судовому відомстві; доклад тривав два дні; головував проф. С. Шелухін; були присутні члени Директорії Андрієвський, Швець і Макаренко, колишні міністри Мартос і Шрамченко, командарм Омелянович-Павленко, с. р. проф. Григоріїв-Наш, повно молоді, що приймала близько до серця справу Болбочана і хотіла знати правду. Остаточний висновок докладу й дискусій був такий: сталося жорстоке, неоправдане беззаконня; як сказав римський юрист Папініан, "Легше убивство зробити, ніж його виправдати". Генерал Омелянович-Павленко сказав, що тоді забули про справедливість; Мартос не боронив Ради Міністрів, лише казав, що Рада про віддання Болбочана під суд не знала; Шрамченко — що Рада все знала; Григоріїв-Наш, як одрубав: "Не лізь, бо обпечешся", у цьому вислові, як на долоні, видно було всю істоту нашого соціалізму; не лізь, Україна наша, бо обпечешся; або ми, соціалісти, будемо панувати, або ніхто; хто не з нами, той наш ворог".[2б]

Однак чи не найбільш красномовним епілогом історії полковника Петра Федоровича Болбочана є доля Запорозького Корпусу, котра вже з часу першого арешту його командира теж зазнала руйнування. Зрештою, про це і пише генерал Олександр Вишнівський, зазначаючи, що перший арешт командира Запорожців знищив центр фронту і Корпус. "Лівобережний фронт, як такий, перестав існувати, Невідомо, як саме Петлюра уявляв собі керівництво Лівобережним фронтом і Запорозьким Корпусом… але це безсумнівний факт, що… Головний Отаман допоміг зруйнувати той фронт і викликати в Корпусі Болбочана велике замішання.

…Чому саме Петлюра прагнув за всяку ціну позбутися полковника Болбочана, залишається таємницею. Можна лише припускати, що причиною стала його обава, що велика популярність Болбочана може бути стимулом до бонапартизму"…[3] і дійсно, Запорозький Корпус почав проходити велике випробування, особливо серед його командного складу. Незабаром після арешту Болбочана, Волох захворів на тиф і передав команду не своєму заступникові полковнику О. Загродському, "а такому самому військовому невігласові й авантюрникові, "волохівському чекістові" поручику Волощенкові",[4] Як пише далі Вишнівський. це призначення було номінальне, бо частини Корпусу виявились розкиданими, суцільного фронту не було і бої велися вздовж залізниць. Ситуацію намагався контролювати полковник Воскобійників, який в той час перебував у штабі Волоха і тримав зв'язок з командирами дивізій, "Виснажений постійними, без відпочинку боями, тифом і здезорієнтований авантюрою Волоха, Запорозький Корпус був весь час у постійному відступі в південно-західному напрямку — Знаменка — Умань — Вапнярка. Цей відступ з боями був дуже тяжкий, бо з фронту атакували частини регулярної Червоної армії, а з тилу все нападали різні спантеличені демагогічними гаслами-обіцянками червоні партизани, між якими були й добре озброєні повстанські загони отамана Григоріїва, що перейшов на бік комуністичної Москви. В середині березня 1919 року Корпус, відірвавшись від ворога, зупинився на відпочинок у районі Умань — Теплик зі штабом Корпусу на станції Затківці".[5] Серед таких обставин розпочалися спроби опортуністів зайняти чільні пости в Корпусі. Ще раніше до штабу Корпусу прибув отаман Данченко "з посвідкою за підписом Головного Отамана, що він призначається інспектором Запорозького Корпусу… Довідавшись, що Волох хворий, Данченко оголосив себе командиром Корпусу… За ним приїхав полковник Борис Поджіо, якого, з огляду на хворобу Волоха, Головний Отаман призначив командиром Корпусу. Усіх помирив, видужавши, Волох Данченка призначив своїм заступником, а Поджіо включив до свого штабу".[6] Тут можна додати враження полковника Степана Лазуренка, тодішнього командира Богданівського полку, про начальника штабу Корпусу отамана Рогатиновича:

"Побачивши вагон-салон іду до нього — де ж бути командиру корпусу, як не в ньому. Крізь натовп Гайдамаків, що швендяє по перону, побачив на дверях перону мальовничу постать: молода людина в мазепинці, з довгим пером не то півня, не то чаплі, не то в сірій чумарці чи в черкесці. Підперезаний ремінним поясом, а на ньому з одного боку револьвер, а з другого — шабля. Підходжу до нього, вітаюся й питаю:

— Де є командир корпусу, отаман Волох?

— А ви хто будете?

— Я командир Богданівського полку, полковник Лазуренко.

— Дуже приємно з вами познайомитися. Я отаман Рогатинович, начальник штабу Корпусу…

Мені аж дух сперло. Оце хлоп'я начальником штабу корпусу! Оце той, що керує бойовими діями Запорожців, що від нього залежить життя і смерть Запорожців! І хто ж доручив цьому смаркачеві, в ранзі "фендрика" чи кадета-аспіранта австрійської армії, людині без фахових знань і бойового досвіду, таку високу й відповідальну посаду? Чим керувалися в штабі армії, призначаючи Рогатиновича на таке становище, тяжко навіть домислитися, бо таким безглуздим те призначення виглядало. Та в ті імпровізаційні часи це не було винятком: таких гope-фахівців було в армії досить, Наприклад, командуючим Південного фронту був підстаршина австрійської армії Янів.."[7]

Тим часом серйозне становище Запорожців ускладнювалось, бо більшовики розпочали наступ на Жмеринку і захопили її, перериваючи залізничний.і телеграфний зв'язок між Південною і Північною групами української армії. Командування армії намагалося виправити становище. "Згідно з запроектованим штабом нашої армії пляном, Південна група мала зліквідувати прорив червоних атакою Жмеринки скупченими силами водночас зі сходу й півдня, до чого, — як стверджує тодішній начальник оперативного їіідділу Дієвої армії полковник Капустянський, — Південна група мала сили, засоби і спроможності. На перешкоді виконанню цього завдання став Волох. Довідавшись про захоплення ворогом Жмеринки і перервання зв'язку з штабом Дієвої армії, Волох цілком розгубився і рішив рятуватися переходом на радянську платформу…"[8]

Про цю зміну в політичній орієнтації Волоха, посилаючись на неопубліковані спогади полковника С. Лазуренка, генерал Вишнівський пише таке: "На нараді командирів дивізій, що їх скликано до салон-вагону командира Корпусу, Волох виступив з промовою; "Панове отамани і полковники! Я запросив вас до себе, щоб поділитися з вами про ті політичні події, що сталися за останній час, як і про становище нашої Південної групи й зокрема Запорозького Корпусу, в зв'язку з відрізанням нас від штабу Дієвої армії та уряду. Більшовики захватили Жмеринку й посуваються на Бар і Могилів Подільський, а на півдні Григоріїв об'єднався з червоною партизанкою й вибив військо Антанти з Херсона й Миколаєва. Таким чином наш Південно-західний фронт повиснув ніби в повітрі, В нашому запіллі, в районі Одеси й Бірзули, поки що залишаються ворожі нам війська Антанти, штаб яких знаходиться в Одесі. З цим штабом, що його репрезентують ген. д'Ансельм і полк. Фрайденберг, Директорія веде весь час, через Голову правого уряду Остапенка і уповноваженого генерала Грекова, непотрібні й безплідні переговори. Представники Антанти домагаються від нас відмовитися від наших революційних завоювань і досягнень і хочуть підпорядкувати собі нашу господарку, фінансову та політичну діяльність, себто, вимагають повного підпорядкування Антанті. Український народ із цим ніколи не погодиться. Директорія, через свій правий уряд, — коаліцію соціал-самостійників, соціал-федералістів і народних республіканців, — продовжує вести ці непотрібні переговори, проти яких гостро виступає український народ і опозиція всіх лівих партій, центрів і навіть правих. Ми ведемо братовбивчу війну, бо проти нас маємо братів-українців у Таращанській та Боннській дивізіях, що стоять за владу совєтів і соціалізацію землі.[*] Щоб припинити цю непотрібну братовбивчу війну, Голова Директорії Винниченко почав переговори в Москві з Леніним, а в Україні з Раковським. Тому, що проти переговорів виступив Петлюра, Винниченко вивів його з Директорії, звільнив від обов'язків Головного Отамана військ УНР і заарештував його.[**] Для припинення боїв з більшовиками мною вислано делегацію до Рибалки — командира чи комісара фронту, що діє проти нас. Делегація вже домовилась про перемир'я, що розпочинається з 2-ої години дня сьогодні. Отже, наказую о 2 годині дня припинити бої з більшовиками. Після цього спеціальна комісія виробить план про об'єднання української армії з червоною армією…"

"Цього нам було вже досить, — продовжує полковник Лазуренко. — Якщо ми, терпеливо зціпивши зуби, вислуховували

Волоха про загальну ситуацію, то вже про замирення й об'єднання з червоною армією ніхто не хотів слухати, Майже всі присутні посхоплювалися з місць і почали кричати: "Ми цьому не віримо! Ніхто з нас не припинить боїв з більшовиками! Ми не для того вступили до української а^мії й третій рік воюємо з більшовиками за Вільну й Незалежну Українську Народну Республіку, щоб тепер єднатися з більшовиками. Цього ми не зробимо, й цього ніколи не буде!"

Почувши такий категоричний спротив, Волох сказав: "Ну, ви як знаєте, так і робіть, але я з Гайдамаками припиняю бої з більшовиками і об'єднуюся з братами, які є в Богунській та Таращанській дивізіях. На тому нарада скінчилася".[9 *]

Однак наслідки наради, очевидно, не задовольнили Волоха, бо наступного дня він скликав ще одну нараду командирів, маючи на меті змусити їх підписати свою згоду про перехід на радянську платформу. На цю нараду прибули всі командири, крім полковника Лазуренка, який передбачав пастку. Коло вагона Волоха була велика кількість піших і кінних Гайдамаків, що не віщувало нічого доброго для прибулих командирів. З членів штабу Волоха були присутні полковники Поджіо, Воскобійників, Данченко, Липко, сотник Стефанів. Волох знову згадав про братовбивчу боротьбу і про прагнення народу до радянської влади. Після виступу Волоха Данченко прочитав сфабрикований ним зміст "останньої телефонограми" нібито від Головної Команди: "Ми залишили Київ, відходимо в невідомому керунку. Помогти вам нічим не можемо. Дальше дійте самі, як знаєте…"[10 *]

У листі генерал Загродський пише, що хоч телефонограма була фальшивкою, "протестувати було неможливо, коли подивитися на натовп у вагоні на чолі з чекістом-гайдамакою Волощенком. Очевидно, що під примусом треба було визнати радянську владу, бо тільки це дасть можливість вийти з вагону та дістатися до коня і до штабу, свого і полків".[11] Тоді Волох запропонував всім прихильникам радянської влади підписати належну постанову. "Приймаючи до уваги становище, — згадує полковник Іван Дубовий, — в якому опинилися всі командири, не лишалося нічого ліпшого як для форми підписати, а повернувшись до полків, взяти інше рішення. Отже, підписали папір і поїхали до частин в гнітючому настрої. Нам уже видко було, що Україна скотилася на сам край безодні…"[12]

Волох говорив неправду стосовно перемир'я з більшовиками. В дійсності, він вислав делегацію до більшовиків, яку очолив сотник Стефанів тільки після того, як командири підписали заяву про перехід на радянську платформу. "Разом з делегацією, — пише 0. Вишнівський, — він вислав один курінь Республіканського полку, як вияв доброї волі, для братання з червоноармійцями, а сам зібрався на всякий випадок їхати на переговори з представниками Антанти… Закликавши полковника Крата, поїхав разом з ним до Бірзули".[13] Як можна сподіватись, залицяння Волоха до Антанти були безуспішні, і коли він повернувся до штабу, на нього чекала ще одна невдача у формі звіту сотника Стефаніва, який мав довідатися про умови порозуміння з більшовиками, "На ніякі умови червоні не погодилися. Вони категорично зажадали повної капітуляції з тим, що вояки будуть поділені поміж частинами червоної армії. Курінь Республіканського полку, що прийшов за наказом Волоха брататися, взято до полону. Старшин і козаків з "оселедцями" на голові розстріляно… Самому сотнику Стефаніву пощастило втекти. У штабі Волоха переполох…"[14]

Переполох не був безпідставний, бо до невдачі з переговорами долучилася ще одна подія, яку Волох не міг ігнорувати. Відразу після наради, на якій командири "погодилися" перейти на радянську платформу, полководці 1-го Республіканського, 2-го Запорозького, 3-го ім. Наливайка, 4-го ім. Богуна і два курені Гайдамацького полку вирішили відірватися від штабу Волоха і вирушити форсованим маршем у напрямку Балти з наміром позбутися свого начальника.[15] Залишившись у скрутному становищі. Волох з одним куренем вирішив піти услід за Корпусом. В околиці Балти на Запорожців напав Верблюжий полк.''[16] Розбивши його, Корпус продовжував свій похід в напрямку Одеси. Коло станції Роздільна дальший шлях загородили повстанці отамана Григоріїва. Запорожці прочистили шлях, але з огляду на те, що Григоріїв вже зайняв Одесу і змусив військо Антанти залишити місто, Корпус змінив свій напрямок і вирішив податися до Тирасполя. Біля румунського кордону "частини Запорозького Корпусу зайняли позиції на горбках перед селом Розалівка, ліворуч і праворуч від залізниці Роздільна — Тираспіль".[17] Штаб Корпусу й ешелони з майном зупинилися коло самого Тирасполя. Про дальший розвиток подій інформує полковник Іван Дубовий:

"В цей же мент вирішено було шукати захисту в Румунії, і через Румунію. Галичину повернутись на Україну і почати збройну боротьбу наново з другого боку. В Розалівці я був закликаний до штабу фронту, де начальник штабу полк. Мишківський, з яким я був разом в 1-й Фінляндській Дивізії під час 1-ї світової війни, дав мені наказ обняти команду над Запорозьким Корпусом. Отже, 13 квітня 1919 р, я — командир Запорозького Корпусу — прибув до штабу Волоха, аби обняти команду. Прийшов я пішки і сам. Зустрів мене Волох досить вороже. Лякав розстріляти всіх, хто поважиться обняти команду, а коли це пройшло без вражіння, нарешті хотів споїти мене".[18] Тоді Волох намагався знайти підтримку серед Запорожців, однак його зусилля були безуспішні: "…Гайдамаки свистом проводили його, не бажаючи слухати те, що він радив, те ж саме зробили Мазепівці, коли він над'їхав і до них".[19]

Встановивши свій авторитет в штабі і серед старшин Корпусу, полковник Дубовий наказав ігнорувати Волоха, позбавив його користування автомашиною і особистим салон-вагоном, що раніше був у розпорядженні генерала Брусилова. Залишаючи терен Корпусу, "Волох кляв уголос примітивною лайкою всіх і вся й погрожував розправою з командиром Гайдамацького полку полковником Виноградовим і наступником Волоха на становищі командира Запорозького Корпусу полковником Дубовим…"[20]

Як відомо, тоді Корпус перейшов Дністер, де його румуни пограбували, забравши всю зброю, гармати і майно.[*] Майже голі й босі Запорожці повернулися до Галичини і при кінці квітня розташувалися в районі Радзивілів — Новий Почаїв, де їх переформовано в Запорозьку Групу, що складалася з 6-ї, 7-ї і 8-ї дивізій під командою полковника Володимира Сальського. Одначе, як зазначає полковник О. Шаповал, в той час Запорозький Корпус "був пошарпаний морально і матеріально… я дивився на ті запорозькі формації як на несконсолідовану після тих потрясень ватагу вояцтва, яке ні в якому разі не можна було кидати відразу в серйозну мілітарну операцію".[21] Волоха, без будь-якого слідства чи кари за попередні дії, було призначено командиром 6-ї дивізії. Однак, рішучий протест командного складу Запорозької Групи спонукав С. Петлюру відкликати призначення Волоха. Як зазначає генерал Вишнівський, Волох залишився фаворитом уряду: його було призначено Головним Отаманом всіх повстанців на Україні.[22 *] В останніх днях листопада 1919 року, коли уряд і Головний Отаман переїхали до Любара, за ними поїхали отамани Волох, Божко і Данченко зі своїми відділами. Там вони остаточно перейшли на радянську платформу і співпрацювали з Волинською революційною радою. Там же Волох почав домагатися, щоб С. Петлюра уступив з свого поста, а Головний Отаман, не маючи достатньо війська, "переїхав до Чорториї".[22а]

Врешті-решт сам О. Волох розірвав свої зв'язки з владою УНР 22 грудня 1919 року, коли він в Любарі, домовившись з отаманами Данченком і Божком, захопив державну скарбницю. Коли ж командир юнацької школи в Любарі відмовився відібрати державну скарбницю і ліквідувати виступ отаманів, С. Петлюра вислав "півсотню охорони. Але й це не помогло. Отамани з скарбницею і частиною охорони Петлюри, що перейшла на їх бік, покинули Любар і подалися з своїм військом в напрямі на Чуднів для з'єднання з більшовиками".[23 * **] А Запорожці, йдучи своїм тернистим шляхом, незабаром опинилися в таборах інтернованих свого "союзника" Польщі. Історія і з ними зіграла свій фатальний жарт, відправивши слідом за Болбочаном цей пагін розвою національних збройних сил незалежної України.