На службі Українській Державі

Частини Запорозької дивізії вступили до Харкова 6 квітня 1918 року.[*] Прибуття українського війська викликало радість серед українського населення міста, що вже мало нагоду з досвіду переконатися про "блага" влади пролетаріату, і майже ворожу реакцію серед чужинців-мешканців міста, які завжди негативно ставилися до української державності і вважали, що реакційне чи шовіністичне військо принесе загибель здобуткам революції.[1]

У процесі встановлення контролю в Харківській губернії, за попередньою згодою генерала Натієва, Болбочан призначив полковника Олександра Шаповала військовим комендантом Харкова, а його полк — залогою міста. З огляду на те, що на той час не було відповідної особи, яка б перебрала цивільну владу в губернії, полковник Шаповал також виконував обов'язки губерніального комісара. Справа представника української цивільної влади в Харкові стала причиною тертя між київським урядом і місцевими військовими чинами.

Політичні кола Києва не звертали належної уваги на закріплення державної влади на провінціях і не вважали за потрібне висилати туди кваліфікованих людей. З наступаючими Запорожцями подорожував Павло Макаренко, соціал-самостій- ник. Хоч він і виявив охоту зайняти цей важливий пост і таку кандидатуру підтримала його партія, Макаренко, як твердить учасник подій, виявився негідним іменуватися представником української держави, і Натієв відмовився погодитись на це призначення. У Харкові виявилося, що Макаренко не мав жодної кваліфікації і був звичайним фельдшером. Макаренко залишився комісаром при війську, одначе командування усунуло його "від усякої праці в частинах. У Київ післано прохання про усунення Павла Макаренка з комісара і взагалі про знесення цієї посади при війську як непотрібної і недоцільної".[2]

Крім Богданівського полку, в Харкові залишився Запорозький полк і допоміжні частини, включно з артилерією, яка розташувалася в передмісті. Німці також залишили невелику залогу.

З приходом українського війська до міста, змінився стиль його життя. Внаслідок реквізицій, що їх проводили більшовики, населення міста опинилось на грані голоду. Але з приходом українців і встановлення хоч і провізоричної влади, знову почали селяни привозити харчові продукти, і місто стало відживати. Відпочивали й українські частини, поповнюючись добровольцями. 9 квітня до Харкова прибув з своїм штабом отаман Натієв і розпочав організацію адміністрації міста, затвердивши всі розпорядження підполковника Болбочана. В той же час, на прохання Натієва, військове міністерство видало наказ розгорнути Запорозьку дивізію в Окремий Запорозький Корпус, До його укладу, серед інших частин, увійшов 1-й Запорозький піший полк ім. гетьмана Дорошенка, яким командував полковник О. Загродський. Як зазначає сотник Борис Монкевич, це була досить відбірна частина, але не мала великої популярності в Корпусі, особливо серед Богданівців, які вважали, що число 1 в нумерації полків належало їхньому полку. Між Дорошенківцями і Богданівцями велося свого роду суперництво — кожний хотів рахуватися першим. Разом з Богданівцями полк належав до найстарших полків української армії, що були сформовані в Києві. Вони виступали парадом на Софійській площі під час проголошення всіх Універсалів. Спочатку мали назву "сердюцьких полків", яку уряд Центральної Ради усунув як "недемократичну". Частини цих полків брали участь в обороні Києва під час наступу більшовиків у січні 1918 року.[3]

2- м Запорозьким пішим полком командував підполковник Петро Болбочан. Це був найбільший і, на думку багатьох, найкращий полк в Корпусі. Тоді він складався з 4 тисяч козаків, з них 70–80 відсотків старшин й інтелігенції, Полк мав 16 піших сотень, кінну сотню, команду піших розвідників, команду наколісників, саперну сотню, команду зв'язку з чотою кінних ординарців, 2 кулеметні сотні, одну бомбометну і немуштровану сотню.[*] На стязі полку з одного боку, довкола тризуба, був напис "З вірою твердою в конечну перемогу вперед за Україну". З другого боку, в центрі стягу була ікона Святої Богородиці, обведена написом "Від м. Охтирки та повіту на Харківщині", Слова присяги були такі:

Тобі, мій краю дорогий,

Складаю я свою присягу —

Тебе любить, Тобі служить,

За Тебе вмерти біля стягу.

І прапор наш жовто-блакитний

Клянусь до віку боронить.

І за народ забутий, рідний,

Останню кров свою пролить,

3- м пішим полком ім. Б. Хмельницького командував полковник Олександр Шаповал. Полк вважався найстаршим в українській армії, бо був сформований ще у квітні 1917 року. Невеликий складом, але дуже добре справлявся з своїми бойовими завданнями, мав гарний добір досвідчених старшин. В той час був єдиний, що мав свій прапор-дарунок Фролівського жіночого монастиря, на котрому, з рдного боку, вишито портрет Богдана Хмельницького, а по другім боці малинового полотнища золотом було написано "1-ий Гетьмана Богдана Хмельницького козачий полк". Урядові кола, як пише сотник Монкевич, за їхню "реакційність" не хотіли бачити Богданівців як окрему частину, і щойно за порадою Болбочана отаман Натієв виділив їх в окремий полк.

3-й Гайдамацький піший полк під командою полковника Володимира Сікевича, Ця частина, зазначає сотник Монкевич, яку інколи називали дитиною Петлюри, бо, в основному, складалась з колишнього Слобідського Коша, була фаворитом уряду. Раніше полк був залогою Києва і щойно в цю пору прибув до Корпусу. Обороняючи підступи Києва, Гайдамаки виявили завзяття і запеклість. Одначе, вже спочатку також виявили нахил до пропагандистських кличів.[4]

1-й кінний полк ім. К. Гордієнка полковника В. Петрова, хоч його ще з Полтави було виряджено на Лозову, заявив про свій початок в революційній стихії 1917 року і тому організувався за участю комісарів і комітетів. "Але в бойовому відношенні полк був незамінний. Він сміло і безстрашно робив глибокі рейди в запілля ворога. Мав гарні, здорові коні і ще кращих козаків".[5]

1-й гарматний полк під командою полковника Парфенєва складався з 6 легких і 2 важких батарей. їх обслуговували гарматники з російської армії, включно з такими досвідченими старшинами-артилеристами, як сотники Лощенко, Кузнеців, Ярців.

1-й Запорозький інженерний полк — командир полковник Олександр Козьма. В цьому зразково організованому полку служили такі військові інженери, як полковник Рукін і сотник Єфімєв. До складу Корпусу входив 1-й автоброневий дивізіон сотника Болдиріва, що мав 8 легких і 4 важких броневих машин, кінно-гірський дивізіон полковника Алмазова з 2 батареями гірських гармат і кількома польовими батареями. Дивізіон "був лялькою в порівнянні з рештою частин корпусу. Найкраще зорганізований, найкраще виекіпірований і на славу вишколений, був окрасою Запорожців".[6] Корпус мав також відділ авіації, в якому було 12 літаків.[ба]

Корпус складався з двох дивізій. Командиром 1-ї дивізії було призначено підполковника Болбочана, а начальником штабу дивізії — підполковника Гайденрайха. Болбочан прийняв призначення командира дивізії з умовою, що він і далі залишиться командиром 2-го пішого полку. Хоч таке становище суперечило військовому статуту, на це погодився отаман Натієв. З розгорненням дивізії в Корпус, зріс і його бойовий настрій. "Не дивлячись на таке коротке існування, частини корпусу мали внутрішню спійку,/ великий запал до боротьби й високу патріотичність. Це був свіжий, здоровий, здатливий матеріал, з якого можна було тоді виплекати найкращих загартованих вояків, що могли б стати міцним фундаментом будучої армії".[7] Можливо, що в поширенні такого настрою в Корпусі допомогли зусилля командування привести частину до доброго зовнішнього вигляду. Як відомо, фактично не було встановлено одностайного форменого одягу, ні відзнак для козаків і старшин. Справу ускладнював наказ військового міністерства від грудня 1917 року, яким скасовувались ранги і відзнаки, прагнучи перевести армію в стан міліції.[*] Отаман Натієв призначив спеціальну комісію, яка розглянула кілька проектів і вирішила відзначати ранги на петлицях коміра, а посаду — вузлами на рукаві: у старшин — золотим поз/ментом, у козаків — синім сукном. Форма мала бути захисного кольору на англійський зразок' Кашкет також на англійський зразок — із значком, на якому був намальований архістратиг Михаїл. Для взуття — чоботи, черевики з обмотками. Командування Корпусу докладало всіх зусиль, щоб його частини були оснащені потрібним обладнанням. "В Харкові мобілізовано кравців і шевців та зусиллям корпусної інтендатури виекіпіровано деякі частини, а головно 2-й Запорозький полк".[8] Ці заходи мали практичну сторону, бо незабаром у місті відбувся військовий парад харківської залоги, на якому, крім німецьких частин, виступив у повному складі 2-й Запорозький полк. Парад мав певні наслідки. З одного боку, він спонукав багатьох старшин і козаків вступити в ряди української армії, а з другого — населення міста, незважаючи на його погляди на українську державність і її прояв — українську збройну силу, мало нагоду переконатися, що та сила дійсна, здисциплінована, і що з нею треба рахуватися.

Якщо командування Корпусу намагалося злити його складові частини в ефективну бойову одиницю, то уряд також був зацікавлений його розвитком. 9 квітня до Харкова прибув представник міністерства військових справ, щоб ознайомитися з настроями Запорожців, їх політичними поглядами І роботою комісара Павла Макаренка при війську. В промові до старшин штабу Корпусу він підкреслив, що військо мусить бути демократичним, виявляти у своїй загальній масі ті самі бажання і такі самі стремління, які має уряд. Він зазначив, що уряд не буде терпіти жодної реакційної і антидержавної думки серед війська і знайде засоби, щоб її знищити.[9 *] Підполковник Болбочан, "бажаючи затерти сумне і прикре враження з промови на старшин, — зазначає Б. Монкевич, — у своїй відповіді підкреслив, що військо мусить бути аполітичне і що всякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій своїй основі викорінені. Просив передати урядові гаряче бажання Запорожців, щоб він зайнявся організацією міцної армії на загальновійськових підвалинах і тим поклав головну основу для нашої правової держави",[10] Хоч представник військового міністерства погодився телеграфом передати урядові прохання Болбочана, однак, невідомо, чи він це виконав.

На другий день представник військового міністерства передав таємний наказ міністра військових справ полковника Олександра Жуковського, що його привіз спеціальний кур'єр з Києва, згідно з яким отаман Натієв мав виділити з Запорозького Корпусу під командою підполковника Болбочана "окрему групу усіх І родів зброї на правах дивізії з окремим завданням".[11][11а *] Група мала вирушити на Крим по лінії Харків — Лозова — Олександрівськ — Перекоп — Севастополь, їй доручалось завдання випередити німецьке військо, що просувалося в тому ж напрямку, знищити більшовицькі частини, що прикривали підступи до Кримського півострова, і захопити Севастополь. Остаточною ціллю походу було захоплення Чорноморського флоту, який стояв тоді в Севастопольській затоці, як також величезне майно в кримських портах.[**] Завдання мало бути виконане без відома німецького командування. Другій групі Корпусу наказувалося вирушити в напрямку Лозова — Слов'янськ, щоб звільнити від більшовиків Донецький басейн, що мав "для нашої держави колосальне значення. Ціла промисловість, індустрія й залізниці в усіх звільнених просторах України були унерухомлені через брак вугілля. Тому цей напрямок операцій був не менш важний, як і кримський".[12]

Завдання підполковника Болбочана, поминаючи військові труднощі, ускладнювалося політикою українського уряду. На мирних переговорах в Бресті українська делегація ні разу не піднесла питання приналежності Криму до української території і також не висунула претензій на Чорноморський флот. Очевидно, німці мали свої плани відносно Криму і флоту," тому таємні заходи українського уряду, як можна було припускати, викликали б випробування утилітарного українсько-німецького військового союзу. Наказ міністра військових справ ставив групу Болбочана у незавидне становище. З одного боку, група мусіла намагатися виконати наказ своєї влади, з другого — справитися не тільки з невідомими силами більшовиків, але лишала в своєму тилу переважаючу силу німецької армії, що мала спроможність поставити українську частину між німецьким молотом і більшовицьким ковадлом. Можна зробити висновок, що український уряд вирішив виправити свою помилку на мирних переговорах не шляхом дипломатії, а доконаним фактом. Такий підхід натякав на загострення відносин з німцями в майбутньому.

До складу Кримської Групи було призначено 2-й Запорозький піший полк, 1-й кінний полк ім. кошового Костя Гордієнка, інженерний курінь, автоброневий дивізіон з 10 панцерними машинами, три легкі й одну важку батарею, кінно-гірський дивізіон Алмазова і два бронепотяги. До Групи було також включено харківський партизанський відділ полковника Люб'яницького і відділ самокатників.[12а * **] Основну силу Донецької Групи складали 1-й піший ім. Дорошенка, 3-й Гайдамацький, 1-й гарматний а також інженерний полки. Командиром Групи призначався полковник Володимир Сікевич. Але тому, що

Гайдамаки щойно прибували до Харкова, команду над Групою тимчасово перебрав полковник О. Загродський, командир Дорошенківців. Отаман Натієв зайнявся організацією Донецької Групи, а підполковник Болбочан — Кримської.

На Правобережній Україні українське, австрійське і німецьке військо йшло в трьох головних напрямках: Козятин — Бобринсько — Знаменка — Катеринослав; понад морем від Одеси на Миколаїв і Херсон, Ольвіопіль — Вознесенка. Катеринослав було відбито 4 квітня після жорстокого бою і з великими втратами для більшовиків. Звідти німці почали наступати у Севастопольському напрямку, тобто переходити на Лівобережну Україну. В приморському районі, захопивши Миколаїв і Херсон, австрійські війська посувалися залізницею на Олександрівськ.

Таке становище було на фронті у першій половині квітня.

* * *

Неможливо заперечити важливості Криму для української держави. Але в той час, коли "соціалістичні кличі і формули ставились вище державних інтересів, коли порожні гасла ставлено в основу державного життя, ця проблема нікому і на думку не приходила з наших тодішніх державних мужів… Директиви, з якими поїхала до Бреста наша мирова делегація в особах Голубовича, Севрюка, Любинського і Левицького, були "без анексій і контрибуцій", "самовизначення народів". Під час переговорів, коли розглядалася справа державних, кордонів України, німці мали накреслену мапу України, і коли її звірили з мапою української делегації, то із здивуванням зауважили, що Кримський півострів цілковито викреслений з територіальних претензій нашої делегації. На запитання німців делегація відповіла, що Уряд Української Народної Республіки, признаючи право на самовизначення кожному народові, рахує Крим окремою татарською республікою, і що IV Універсал не включає Криму в межі України. На заяву німців, як можна відмовитися від такої бази, що становить ключ України на Чорному морі, без якої Україна тратить своє значення на морі, наша делегація категорично заявила: "без анексій і контрибуцій", "самовизначення народів".[13] Лише згодом український уряд усвідомив свою помилку і тому вирішив її виправити силою зброї, тобто Групою підполковника Болбочана.

Крим, не приєднаний до України і територіально відірваний від Росії, лишився в ізольованому становищі. З огляду на відсутність організованого кримського руху й окупацію більшовиків, тут не проходив процес самовизначення татарського населення. Також не мало великого значення проголошення більшовиками Кримської Соціалістичної Радянської Республіки. "Ціла цінність Криму була в його Чорноморському флоті, який, маючи тільки одну оборудовану затоку в Чорному морі в Севастополі, фактично був прикріплений до території Криму".[14] Втративши Одесу, Миколаїв і Херсон, більшовики зрозуміли загрозу походу українських і німецьких військ на Крим і Севастополь. Знали вони про загрозу для Чорноморського флоту, але це складне питання нелегко було розв'язати.

Під час мирних переговорів українська делегація, не добачаючи значення флоту, також не порушила того питання. Більшовики не знали, якої дії вони могли сподіватися з боку своїх противників: Україна відмовилася від Криму і мусіла б зупинити свій наступ на українсько-кримському кордоні. Однак захоплення Одеси, на яку Україна також не мала претензій і про яку не було згадки на мирних переговорах, давало підставу більшовикам догадуватися, що німці не дуже то дотримуються умов договору і, можливо, не зупиняться перед Кримом, Згідно з тепер доступними джерелами, приналежність Чорноморського флоту залежала від домагань української делегації на мирній конференції "Флот на ділі опинився в положенні покинутого, забутого і залишеного на самого себе", — повідомляв тодішній командуючий флотом Ю. В, Саблін народного комісара Рас- кольнікова.[15] "Брак постанови відносно Криму в мировому договорі з 3-го березня 1918 р. із Совєтською Росією (РСФСР), дав аргумент москалям вважати Крим за російську територію", — робить висновок інший дослідник.[15а]

Крім очевидного значення Чорноморського флоту і тепловодних портів, Крим з його технічним устаткуванням і персоналом становив важливу базу для військових операцій більшовиків, особливо на Україні. Тому не дивно, що вони намагалися організувати й використати всі технічні й людські ресурси в боротьбі проти своїх противників. До місцевих Рад, не тільки з Москви, але й з місцевих військових установ, сипалися заклики й накази по мобілізації різних частин. Особлива увага приділялася морякам, обізнаним з військовою справою. Запорозький Корпус, просуваючись на південь, не раз мав до діла з персоналом і технічним устаткуванням, набутим більшовиками в Криму.

Тим часом, в результаті успішних бойових операцій союзників більшовики були змушені зосередити свої сили в тих районах, на які мали наступати дві українські Групи. Увечері 11 квітня Кримська Група ешелонами виїхала з Харкова в напрямку Мерефа — Лозова. Цікаво додати, що в Групі був також сотник, згодом генерал-полковник Павло Шандрук, який тоді командував бронепоїздом і автопанцерником "Полуботок"'![156][15в *] Частини, що творили Донецьку Групу, кінний Гордієнківський полк, кінно-гірський дивізіон, 1-й піший Дорошенківський полк і невеликий відділ броневиків, від Полтави наступали правим крилом на Харків і зайняли Лозову ще до виступу Кримської Групи, Як згадує Б, Монкевич, 4 квітня частини Донецької Групи зайняли станцію Селещино і Карлівку, де здобули багато гарматних набоїв. В той же час частини 3-ї більшовицької армії Лазарева, що зосередилися біля станції Лапна, перейшли в контратаку і розпочали обхід збоку села Очреково. Вздовж залізниці зі сторони Карлівки наступали дві сотні Гордієнківців. Сотня на правому крилі залізниці натрапила на обхідну колону більшовиків і розбила її. З допомогою прибувшого Дорошенківського полку, більшовиків було вибито із станції Лапна і примушено їх відступити до Костянтинограду[*], який все ж таки зайняла Гордієнківська кіннота. З Костянтинограду більшовики, уникаючи боїв, відступили до Лозової, яку ж, без значних труднощів, зайняли Гордієнківці. Тут Донецька Група зупинилася і, виславши заслону на Барвінково[**], чекала на дальші накази. Для підкріплення Групи було скеровано 3-й Гайдамацький полк, який 11 квітня прибув до Полтави і звідти відправлено його до Лозової. 12 квітня до Лозової прибули ешелони Кримської Групи.

Оборонна лінія більшовиків — проходила через Катеринослав — Синельниково — Слов'янськ — Бахмут. Дорошенківці і Гайдамаки з бронепоїздами під командою полковника Сікевича вирушили в напрямку Барвінково — Слов'янськ, щоб замінити Гордієнківців, які мали приєднатися до Кримської Групи. З Лозової, очолена 2-им Запорозьким полком, Кримська Група без перешкод прибула ешелонами до Павлограду, де їх зустрів з музикою ескадрон гусарів.[16 *] З Павлограду Група розпочала наступ на велику вузлову станцію Синельниково. На другий день після виходу з Лозової, Кримська Група після впертого бою, в якому брав участь і кінний Павлоградський полк, зайняла станцію.[16а] Павлоградський полк повернувся додому, щоб далі виконувати свою попередню службу, а Кримська. Група продовжувала наступ.

Згідно з наказом військового міністра Жуковського, підполковник Болбочан проводив бойові операції без німецької допомоги. Німці, сподіваючись великого опору більшовиків, щойно стягали свої підкріплення на лінію Катеринослав — Синельниково. Тим часом наступ Кримської Групи на цю станцію примусив більшовиків відступити на нові лінії. їхні сили поділилися на дві групи. Одна з них, призначена для оборони Донецького басейну, відходила на схід до Чапліно. Друга група, Червона Армія Кримської Соціалістичної Республіки, зайняла раніше приготовану оборонну лінію від Дніпровського лиману по Дніпру до Берислава, від Берислава через Торгаївку — Калку до Мелітополя — Бердянська. В деяких місцях була уфортифікована, мала окопи з колючим дротом і, помимо загального більшовицького фронту, організувала самостійну залогу, "котра затримувала відступаючі частини більшовиків. приводила їх до порядку і втілювала до своїх частин".[17] Лінія мала велику кількість артилерії, навіть і важкої, яку було привезено з фортів Севастополя.

Німці, очевидно, знали про цю лінію і не поспішали з наступом на неї. Щоб нейтралізувати її, вони вважали потрібним зосередити великі сили з важкою артилерією, або висадити своє військо біля Перекопу — обійти її. Фронтова лінія більшовиків Олександрівськ — Вознесенка — Карлівка після бою за станцію Синельниково не викликала особливих турбот, бо знаходилась обабіч головної бази і мала з нею поганий зв'язок. Користування залізничною лінією Олександрівськ— Карлівка стало майже неможливим, бо це був район бойових дій.[*] Більшовики використовували її тільки для того, щоб висилати потяги з артилерією. Ця лінія, зазначає сотник Монкевич, "увляла зі себе ланцюг рухомих батерій, які дуже перешкоджали успішному наступі Запорожців".[18] Саме таким гарматним вогнем противник розбив під Олександрівськом один з наступаючих ешелонів Запорожців.[18а] Одначе 16 квітня, після невеликого бою, авангардні частини Кримської Групи зайняли станцію Олександрівськ над Дніпром.[24] Більшовики втримувалися на лінії Берислав — Мелітополь — Бердянськ — Вознесенськ.

Значення Олександрівська (нині — Запоріжжя) визначалось тим, що тут перехрещувались залізничні шляхи Крим — Москва і Одеса — Донбас, а Дніпро сполучав місто з Чорним морем. Зайнявши станцію Олександрівськ, Кримська Група припинила наступ, бо надійшли повідомлення, що 17 квітня до міста з Херсону прибуде на кораблях австрійське військо, а від Катеринослава мало надійти німецьке, і дійсно, Дніпром, під охороною двох моніторів австрійської дунайської флотилії, прийшов пароплав з австрійським військом. Воно мало наказ з'єднатися з 15-ю ландверською дивізією, котру чекали з Катеринослава, Ще один австрійський відділ прибув під Олександрівськ залізницею по правому березі Дніпра. По дорозі відділ зайняв Нікополь. В той час прибули ще інші пароплави з австрійським військом, і тоді, з Великого Луга "6 тисяч піхоти, одна легка батерія і 2 літаки почали наступ на місто".[19]

Спочатку більшовики змусили австрійців відступити до Великого Луга. Одначе, коли з півночі міста підійшов авангард Кримської Групи, більшовики залишили станцію і місто. Австрійці були здивовані, що замість німецького війська тут з'явилось українське, про існування якого вони зовсім нічого не знали. Кримська Група була не менш здивована, коли виявилося, що австрійське військо — це Українські Січові Стрільці під командою архикнязя Вільгельма (Василя Вишиваного).

"Спочатку вони відносились до Запорожців з недовір'ям, але коли переконалися, що українська армія існує і це її відділи, то так зраділи, що всім відділом прийшли на двірець вітати Запорожців. З цього приводу підполковник Болбочан улаштував військову параду, в якій прийняли участь і УСС.[*] 17 квітня виступили з залізничного двірця до м. Олександрівська в боєвому уставі Запорожці на чолі з полковником Болбочаном. Назустріч Запорожцям вийшов полк УСС, духовенство в ризах з хрестом і хоругвами, а за ними кілька- десятитисячний натовп народу… А там напроти їх, у струнких рядах шикуючися, йшов людський мур зі щетиною багнетів, прапором на чолі, а на прапорі маяв вишитий образ Ахтирської Божої Матері. Попереду їхав підполковник Болбочан зі штабом, за ним оркестра, а далі кілька тисяч Запорожців у тісних рядах з кулеметами, бомбометами, роверами, а ще далі Запорозька кіннота, гармати і автопанцерники. Коротка команда — військо стало. Дві живі стіни зійшлися. Зняли шапки запорозький полковник і його окружения та підійшли під благословення панотців. Урочисто виступив міський голова, в щирих словах дякував за визволення Запоріжжя і хлібом-сіллю привітав Болбочана. Розступився люд, і Запорожці, з'єднавшись з УСС, пішли до Олександрівська. А в місті зібрались усі на площі перед Народним Домом. Тут відбулася парада і перегляд з'єднаного війська Запорожців з УСС під керуванням архикнязя Вільгельма… Одні за другими проходили ряди військ, відбиваючи ногами такт музики. Сонце вилискувало на багнетах піхоти, тихий вітрець шелестів прапорцями на списах запорожської кінноти, басували коні й тяжко гуркотіла артилерія… Архикнязь Вільгельм поцілувався з підполковником Болбочаном, а Січові Стрільці і Запорожці клялись самі собі і оден другому на вічну згоду в боротьбі за щастя народу, за Державність Українську. Своїй присязі залишилися вірні Запорожці до кінця. Було постановлено ніколи не переривати зв'язку між собою, I з цього часу Кримська Група і УСС зберігали найтісніший контакт, не зважаючи на жадну віддаль".[20]

Від Українських Січових Стрільців Кримська Група довідалася, що з Херсона до Берислава більшовики пильно стежили за рухом по Дніпру, мали там свою артилерію, і що на тому відтинку можна пробратися тільки вночі. Берегову лінію Берислав-Олександрівськ патрулювала кавалерія більшовиків. Одначе їхні пароплави з гарматами знищили австрійські монітори. Довідавшись про запланований наступ Кримської Групи, УСС намагалися переконати Болбочана, щоб він почекав на німецьке підкріплення.

Того ж дня увечері до міста прибув штаб німецької 15-ї дивізії. Німецькі війська підходили від Катеринослава і Нікополя. Спочатку Болбочан усвідомлював, що без німців буде важко здобути Крим. Він планував посадити всю групу в Олександрівську на берлини, проплисти Дніпром до Берислава, а зайнявши його, через Чорну Долину-Чаплинку наступати на Перекоп, який, згідно з повідомленнями, був слабше укріплений, ніж Сиваш. Ставилась конкретна вимога захоплення Перекопу, зайняття там і на березі Сиваша вигідних позицій, щоб не допустити повернення армії Кримської Соціалістичної Республіки з лінії Мелітополь-Бердянськ. А опинившись між німецькими й українськими військами, армія більшовиків змушена була б капітулювати. Таким чином думав підполковник Болбочан виграти час і самостійно зайняти Крим. Але довідавшись в Олександрівську, що більшовики ще раніше захопили весь річний транспорт і що потрібний йому флот можна було б одержати щойно через 3–4 дні, Болбочан вибрав інший план: наступати по лінії найбільшого опору, тобто на Сиваш, Розвідка в напрямку Мелітополя встановила, що залізниця уже направлена і шлях звільнено від ворога. Не чекаючи на німців, 18 квітня Кримська Група ешелонами виїхала на мелітопольський напрямок. "Чимало пішло охочих козаків з Олександрівська, а в сотнях показалося багато дивних постатей в австрійських мундурах, але в запорозькій шапці і свіжо вибритою головою з невеликим оселедцем посередині. Це деякі УСС перейшли в ряди Запорожців".[21 *] Того ж дня, під прикриттям бронепотягів і бронемашин, авангард Кримської Групи розпочав бій під Мелітополем. Армія Кримської Соціалістичної Республіки під командою Гольдштайна чинила рішучий опір, і тільки з великими зусиллями Запорожці під прикриттям артилерії просувалися вперед. У свою чергу більшовики не тільки вперто боронилися але, не без успіху, переходили в контратаку. Раптом запекла боротьба припинилася: по всій лінії фронту більшовики почали відступати, а за ними Запорожці вступили до Мелітополя.[22 *] Згодом було встановлено, що головні сили розбитих більшовиків під Мелітополем відступили до сіл Степанівка і Курилівка, де їх мали підібрати судна і відправити до міста Темрюк для реорганізації. У своєму відступі на Антонівку, в напрямку Бердянська, більшовики залишили за собою "великі склади постачання, бойових припасів і зброї… багато самоходів, аеропланів і невеликих моторних човнів… Як жили більшовики, можна було довідатись із захоплених потягів. Пульманівські вагони переважно 1 і 2 кляси, вагон-сальон, багато цукру, чудове масло, здобні булки, Крім того, безліч чаю, шоколаду і цукорків. Відділ Запорожців, який проводив операції в напрямку на Бердянськ, настільки раптово зайняв місто, що більшовики не встигли евакуювати армійської скарбниці, і до рук українського війська попало 15 мільйонів карбованців, котрі зараз віддано в Мелітопольську Державну Скарбницю".[23]

Щоб не дати більшовикам змоги затриматися, реорганізуватися і закріпитися й так на неприступних Сивашських позиціях, "запорозька кіннота, піхота на самоходах і автопанцерниках гнали ворога безперестанку, вносячи своїми наскоками щораз то більшу дезорганізацію у здеморалізовані його ряди та стараючись відрізати їх від Сиваша, їх метою було самим зайняти Сиваш до того моменту, поки ще більшовики вспіють зайняти окопи і приготуватись до оборони. Тому всі зусилля наших авангардних частин були спрямовані на те, щоб відступаючого ворога відіпхнути в бік Азовського моря. З цією метою всі ворожі частини, які відступали до моря, залишено в спокою, натомість звернено всю увагу на відділи, які старалися пробитись до Сиваша, та перешкодити їм у тому".[24] До цього часу Кримська Група успішно виконувала своє завдання без німецької допомоги і без відома німців. Але вже в Олександрівську, силою обставин, нав'язався контакт з німецьким командуванням, і захоплення Криму самостійно українцями опинилося під знаком питання. Чекаючи на свої головні сили, німці не робили Кримській Групі жодних перешкод під час її наступу на Мелітополь можливо тому, що вони не вірили в успіх операції. Коли ж Запорожці зайняли місто, за ними прийшли і німецькі частини, а 20 квітня прибув штаб 15-ї ландверської дивізії генерала фон Коша, Як зазначає сотник Монкевич, генерал фон Кош сердечно прийняв командира Кримської Групи і хвалив Запорожців за їх витривалість. Від нього Болбочан довідався, що 15-а дивізія має завдання "форсувати Сиваш і зайняти Крим, і що на Перекоп буде настуоґати німецький корпус, якому допомагатиме флот". Тоді ж генерал фон Кош дізнався про завдання Кримської Групи, яке годі було далі тримати в таємниці. Німецький генерал, який очевидно не знав про наказ міністра Жуковського, зустрівшись з українським військом, приписав цю ситуацію непорозумінню серед українського уряду. Тепер обставини вимагали спільної дії і під єдиним командуванням. З огляду на нижчий ранг, Болбочан став підлеглим німецького генерала.

Одначе він спромігся переконати генерала фон Коша дозволити йому продовжувати наступ на Крим. Фон Кош пропонував взяти з собою німецькі бронепоїзди, але підполковник Болбочан відмовився.[25]

Скептицизм німців до завдання Кримської Групи і їх рішення чекати на підкріплення оправдані з огляду на вигідне оборонне становище ворога. З одного боку, незначні сили більшовиків могли стримувати переважаючі сили противника на Перекопі. З другого боку, невеликі сили могли обороняти переправи на Сиваші, що самою природою був неприступний. Крім того Сиваш дбайливо готувався до довготривалої оборони. "Уздовж усього берега Сальківських позицій була зроблена лінія окопів з бетоновими гніздами для кулеметів. Всі окопи оббиті дошками. Артилерійські позиції збудовано за останнім словом техніки. Озброєні вони були далекосяжною і важкою артилерією, знятою з Севастопольських фортів і установленою на спеціальних бетонних помостах. Особливо багато артилерії установлено проти переправи".[26][27]

Правдоподібно, що німці вважали здобуття Перекопу неможливим явищем без допомоги важкої артилерії, і саме це спонукало їх пропустити Запорожців до дальшого наступу на Крим.

Підполковник Болбочан вирішив наступати через Сиваш. Він покладав великі надії на те, що пошарпані й деморалізовані частини більшовиків під натиском Запорожців не будуть спроможні закріпитися на переправах і чинити значний опір. Несподіваний і рішучий удар там, де його найменше сподіватимуться, матиме шанси на успіх. Таке рішення підказувало скрутне становище більшовиків.

Після поразки під Мелітополем деякі більшовицькі частини розпорошилися, а інші відступили в напрямку Бердянська, де їх розбили Запорожці і Дроздівці. Штаб Оборони Кримської Республіки в Сімферополі, з часу захоплення Акимівки Дроздівцями, був відрізаний від більшовицьких частин північніше Криму і не мав точних інформацій про їх розгромлення. Маючи сильні заслони на Сиваші й Перекопі, більшовики вважали, що мелітопольська лінія фронту ще десь існує.

Тим часом Кримська Група розпочала свій черговий етап наступу. Під прикриттям бронепоїздів ешелонами вперед просувалася піхота й важка артилерія. Попереду бронепоїздів їхали моторові дрезини з кулеметами. Крім сутичок авангарду з невеликими відділами більшовиків, що були відрізані від головних сил, Кримська Група просувалася без перешкод. Щоб несподівано захопити й укріпити позиції на Сиваші, підполковник Болбочан мав намір переправити через Гниле море ударну групу на човнах, що їх Запорожці захопили у більшовиків з Мелітополя і по дорозі готували до майбутньої операції. Командир Групи також розраховував на те, що в Криму не знали ні про стан своїх військ на півночі, ні про загрозу від наступаючих Запорожців. Однак, як зазначає сотник Монкевич, "на Сивашських переправах знали, що фронт на лінії Берислав — Мелітополь — Бердянськ прорваний, але не сподівалися такого скорого краху. На Сиваш попали тільки невеликі частини більшовиків, відрізані від головної маси своїх військ, котрі самі не могли докладно окреслити ситуацію на фронті і давали червоному штабові неточні відомости, вносячи тим ще більшу плутанину".[28] Тому-то їх штаб вирішив, що ці частини просто залишили фронт, зв'язок з яким скоро буде відновлено. Фактично, такі підрозділи вважались дезертирами: їх відсилали до Сімферополя, де розформовували і віддавали під суд. На Сивашських переправах більшовики не виявляли особливої обережності. В окопах були невеликі відділи, а головні сили стояли в резерві недалеко переправ. Тільки артилерія перед мостом час від часу відкривала вогонь, а сам Чонгарський міст був замінований.

Щоб внести більший хаос серед червоного штабу, Болбочан надсилав йому телеграфом різні інформації аби переконати більшовиків у тому, що перед Сивашем ще існує лінія фронту. А тим часом ешелони Кримської Групи наближалися до останньої з переправ на станції Риково. Передові частини Групи кільцем захопили підступи до Чонгарського мосту і закрили перехід. Тоді командир Групи знову вдався до хитрощів. "При допомозі одного полоненого зі штабу більшовицької армії, який знав ворожий шифр, Болбочан послав донесення у штаб оборони, що фронт перед Сивашем прорваний, але частини під натиском ворога відступають. Першими відходять бронепотяги, забезпечуючи тили від прорвавшихся ворожих банд, які тепер ліквідуються, і взагалі відворот червоної армії йде нормально. Не маючи других відомостей, штаб оборони Кримської Республіки мусів цьому вірити, хоч увесь час категорично вимагав подробиць… Поїхати назустріч відступаючим ніхто не хотів після того, як одна група відважних виїхала з Сиваша для відшукання штабу армії і налагодження зв'язку з ним, — не повернула і не давала досі жадної відомости".[29]

Уночі 20 квітня ешелони Кримської Групи прибули до Ново-Олексіївки перед Чонгарським мостом. Авангард Групи наблизився до ворожих застав на переправах. У бій з противником не вступав і намагався приховати свою присутність, а коли цього не можна було зробити, то прикидався більшовиками з розбитої і відступаючої армії. Це дало можливість передовим частинам Кримської Групи провірити і направити рейки у підготовці до форсування переправ. У цьому місці суходіл сполучений з півостровом Лозово-Севастопольсь- кою залізницею, проведеною по мостах через Сиваш. Беручи до уваги дезінформацію червоного командування,! недбайливу охорону переправ, підполковник Болбочан змінив свій попередній план форсувати Сиваш моторовими човнами — катерами, і тепер вирішив несподіваним наскоком захопити залізничну переправу — Нонгарський міст. Моторові дрезини, наладовані 1-ю сотнею 2-го Запорозького полку з кулеметами, під командою сотника Петра Содоля-Зілинського, а за ними ешелони, — так Кримська Група розпочала свій наступ. Майже без затримки авангард дійшов до моста. Невелику сутичку спричинила передмостова охорона, а почувши перестрілку на другому березі, ворожа артилерія відкрила загороджуючий вогонь. Однак вже було запізно, бо бронепоїзди підходили до моста. Більшовикам також не вдалося зірвати замінований міст, вибухнула лише одна міна, що не заподіяла значної шкоди дрезині і бронепоїзду, котрі швидко опинились на другому березі. Ще одну міну на мості було знешкоджено.

Поява вночі українських бронепоїздів у центрі укріплень ворога мала відповідний ефект. "Спочатку більшовики не здавали собі ясно справи, що сталося. Думали, що це просто виникло непорозуміння з приводу відступу більшовицьких частин з фронту. Коли ж бронепотяги відкрили повздовжний вогонь по ворожих окопах, то там спричинилася паніка, що спросоння свої своїх почали забивати. Перша сотня на чолі з сотником Зілинським з криком "слава" кинулася на ворожі окопи і почала вибивати відтіля більшовиків, котрі панічно втекли, залишаючи позиції".[30] Зайнявши окопи, сотня почала там закріплятися на випадок контратаки. А на другому боці Болбочан наказав своїй артилерії бути готовою, якщо більшовики вдадуться до такого кроку. Головні сили Групи одержали наказ переправлятися через міст. Оскільки міна пошкодила там залізничне полотно, Групі довелося переносити своє устаткування на руках. Однак уже на ранок позиції на лінії станції Таганаш відійшли до українського війська. Спроби більшовиків контратакою скинути Кримську Групу в Гниле море виявились безуспішними. Авангард її просувався на південь, а підполковник Болбочан, використовуючи дезорганізацію ворога, готувався до наступу на вузлову станцію Джанкой.