Суд i страта

Суд відбувся на другий день. Навіть у такій хронології є чимало неточностей." У своїх спогадах Є. Коновалець пише, що Рада Міністрів видала наказ негайно скликати надзвичайний суд над полковником Болбочаном.[1] Колишній прем'єр-міністр Борис Мартос твердить, що наказ видала Головна Команда навіть без порозуміння з урядом, а тодішній член Директорії О. М. Андрієвський стверджує, що про суд над Болбочаном постаралися "військові Осецький, Сальський і міністри, між ними Мартос".[1а *] "Наказ підписали Наказний Отаман генерал Осецький і начальник штабу полковник Андрій Мельник. Оборонцем на суді був козак Дідух (правник)".[2] Однак і тут Б. Мартос, згадуючи перебіг подій пропускає деякі суттєві подробиці. Тому важливо додати думку 0. М. Андрієвського про те, що "військовий суд у нас тоді складався з справжніх правників, призначених Директорією, вивезених ще з Києва, на чолі з членом су^у Цариковим. Коли Цариков одержав повідомлення, що Болбочан передається судові, то сказав, що треба провести слідство, бо не видно, хто й чому обвинувачує Болбочана. Тоді Наказний Отаман Осецький вигнав суддів з вагону… Осецький призначив суд з галицьких жовнірів, а прокурором їм дав Петра Певного, родом з Полтавщини, котрий пізніше став послом до польського Сейму".[2а *]

А ось що згадує Петро Певний: ", суд відбувся з наказу Головного Отамана. Той наказ було вміщено в наказах по судовій частині і подано склад суду та коротенько про суть справи. Кожен з членів суду дістав призначення, підписане Головним Отаманом. Таке призначення було за підписом С. Петлюри і для мене як прокурора суду".[3]

Згідно з твердженням П. Певного, головою суду було призначено полковника Клима — коменданта Ставки, а членами суду — хорунжого Лінкевича, секретаря головної Державної Інспектури, сотника Вербицького, командира окремої резервної сотні, бунчужного Бартоша з окремої сотні при штабі Дієвої Армії та райового Гусака — від комендантської півсотні штабу Дієвої Армії, Слідчого Подільського з суду при штабі призначено секретарем суду.[4] Отже, члени суду "в більшості були агенти штабової сотні"[4а * **]

Свої обов'язки П. Певний визначив так: "Як прокурор, що мав на увазі інтереси держави на першому плані, в ім'я України і справедливості, я обвинувачував полковника УНР, який неслушно, з порушенням закону, виступив проти С. Петлюри — проти нього особисто і як Головного Отамана".[5]

…Головними свідками виступили представники Державної Інспектури.

…Обвинувачений своїх свідків не подав, лише заявив: "Сьогодні мене всі залишили"… і далі у П. Певного читаємо: "Обвинувачений ствердив, що будучи у змові з Гавришком, Державним Інспектором Запорозької Групи, незаконно оголосив себе командуючим Групою і усунув від влади законного її начальника полковника Сальського".[6 *]

Полковник Болбочан "ухилявся від підтвердження того, що виступ його носив політичний характер", і не міг заперечити на слідстві, що не виконав наказу Головного Отамана залишити пост командира Групи.

"— Чому не виконано наказу Головного Отамана? — запитав прокурор.

— Вважав, що мене підтримує військо, — заявив обвинувачений, — а Головний Отаман буде рахуватись з доконаним фактом".[7]

Хоч невідомо, в якому порядку відбувався дальший суд, однак збереглись відомості, що головним свідком проти полковника Болбочана виступав В, Кедровський. З цього приводу П. Певний інформує: "Робиться очна ставка обвинуваченого з Головним Державним Інспектором, якому обвинувачений заявив:

— Якщо Петлюра хоче зі мною розмовляти, то може сам до мене приїхати, але з однією умовою — йому не вільно розмовляти з козаками. Лише при додержанні цієї умови можу гарантувати Петлюрі недоторканість.

Прокурор: Чи обвинувачений так говорив, чи можете ствердити переказ Головного Державного Інспектора?

Обвинувачений: Так, я тоді це говорив. Говорив, бо думав, що військо піде за мною.

Прокурор: А як же обвинувачений уявляв свої взаємини з Урядом УНР, поставленим фактично тим же Петлюрою як Головою Директорії?

Обвинувачений: Такого уряду я не потребував би. Оскільки би цей уряд довідався, що я очолюю військо, він розбігся б.

Прокурор: Виходить, що ви заміряли стати не лише на чолі Запорозької Групи, а також очолити все військо, себто стати Головним Отаманом. Чи так я зрозумів вашу ролю?

— Так, — спокійно відповів полк. Болбочан, — і головою Держави.

Прокурор: Себто Української Народної Республіки, покликаної до життя Центральною Радою та відновленої Трудовим Конгресом.

Обвинувачений: Форма для мене не грала ролі, я докладно на цьому не зупинявся. До уряду покликано було б інших людей, а не лише соціалістів.

Прокурор: Чому ж цього плану не виконали відразу, захопивши штаб Групи?

Обвинувачений: Бо відразу військова контррозвідка спаралізувала мої заходи. Мої накази або перехоплювались, або я не находив людей, щоб накази переказати частинам. Телефонічний зв'язок з частинами було зіпсуто. Я мав замало часу.

Прокурор: Чому ж в слідстві не хотіли признатися до вини і впевняли, що ваш виступ не має характеру політичного?

Обвинувачений: Бо не знав, що за такий короткий час прокуратура може здобути матеріяли проти мене. Крім того, за останню ніч багато пережив і передумав, Говорю правду, як було в дійсности. Я старшина, а не політик".[8 *]

Політична тенденційність спогаду П. Певного помітна також у наступній цитаті:

"На запит прокурора:

— Чи обвинувачений упритомнює собі, де зараз перебуває і як такі вчинки — відмова наказу Головного Отамана, з іменем якого зв'язані державні змагання українського народу, — кваліфікуються військовими законами, і як би така відмова могла відбитися на дисципліні, боєздатності війська?

Обвинувачений: — Я дійсно переоцінив свої сили.

— А з урядом? Чи то був патріотичний вчинок, гідний чесного та сумлінного громадянина?

— На політиці не розуміюся, — відповів обвинувачений, — навіть не знаю, яка є різниця між есерами і есдеками. Відчув лише, що вони вносять хаос в життя.

— Не дуже добре то рекомендує пана полковника. Аджеж Уряд УНР складається з представників цих двох партій. Коли дозволите, не відмовте поінформувати, яка ж була ваша політична концепція?

— …По суті я не мав жодної політичної концепції. Знав лише одно, що ці партії — то не є нарід, Коли б нарід був за партіями, то ми вже давно звільнили б Україну від більшовиків. Я за тверду владу був. Нарід шанує таку владу, яка може дати йому наказ і виконання того наказу вміє допильнувати. Однак стверджую, зле зробив, що довірився людям, які мене звели. Тепер я, власне, один. Україна — моя батьківщина. їй я служив і хочу служити".[9 * **]

У таких умовах, в яких відбувався суд, тобто без відведеного часу для належної підготовки компетентними особами захисту Болбочана, можна було сподіватися фатального вироку — кару смерті.

У витягах з листа прокурора П. Певного зовсім не згадується про будь-які спроби козака Дідуха боронити підсудного, крім того, що він "допоміг йому правно оформити заяву про уласкавлення".[10] Підсумовуючи судовий процес, О, М. Андрієвський робить висновок, що судом, на підставі порад деяких міністрів у сусідньому вагоні, керував Певний, і що "ні свідків, ні захисника не було…"[10а]

І знову говорять свідки подій, Саме тоді, як пише Г. Макаренко, він повернувся в Чорний Острів. Знайомий старшина запитав його: "Чи не приїхав я дивитися на розстріл полковника Болбочана, що відбудеться о 8-й годині вечора, і що вже викопана яма… Здивований, я запитав його: якого Болбочана? Як сталося? Він розказав мені про якусь зраду, відозву полковника Гавришка, що Чеботарів привіз його закованим… Цей старшина кріпко вірив, що Болбочан не зрадив Української Держави, а хіба що малі люди звели з ним свої порахунки, шукали його і найшли, за що причепитися. Мені стало важко! Обняв мене смуток, бо я був завинив, намовивши полковника Болбочана повернутись до війська. Була вже 5-та година, оставалось до кари смерти Болбочана три години. Що ж робити? Чим і як допомогти? На С. Петлюру не було надії, бо він дипломатично виїхав, як казали, на фронт і не повернеться скоро… Смертний присуд, як я довідався, підписав інтриган Осецький, тому я пішов до нього. По дорозі зустрів пані Осецьку в товаристві отамана Юнакова і став благати їх допустити мене до Осецького, що моя справа розходиться про життя Болбочана, що кара смерти є помилкою та порахунком ворогів, партійників, або москалів., Але на всі мої мольби пані Осецька не сказала, де перебуває її чоловік, і де його можливо знайти… Я повернувся до брата і поставив питання так: як Болбочан буде розстріляний сьогодні, то я теж покінчу з собою, ми є співвинні в цьому ганебному Каїновому вбивстві, ми ж намовили його прибути до уряду. Неможливо, щоб Болбочан був розстріляний! Роби, що хочеш, ти маєш якусь владу, за щось відповідаєш! Брат порадив востаннє — звернутись до міністра юстиції А, М, Лівицького та просити його порятунку для Болбочана. Через кілька хвилин я був у Лівицького. Лівицький мій добрий знайомий по Полтавському губерніальному земстві, прийняв мене чемно, порадив закликати й міністра — прем'єра Бориса Мартоса, щоб зробити нараду з членом Директорії Андрієм Макаренком. Я був уже трохи втішений. Бо А. Лівицький і Б. Мартос — полтавці, і еони не дадуть забити популярного на Полтавщині полковника Болбочана. Нарада трьох постановила припинити кару смерти і зробити нове слідство"[10б] Про те, Петра Болбочана не було страчено в Чорному Острові завдяки інтервенції "високопоставленої особи", констатує також його особистий ад'ютант сотник Микола Письменний.[10в *]

Петро Певний пише, що після проголошення вироку він двічі бачився з полковником Болбочаном, Правдоподібно, що дальший розвиток подій відбувався вже в Балині. Сюди переїхала Ставка і разом з нею перевезли Болбочана. Під час однієї розмови вони хотіли, щоб Болбочан зізнався, що групу змовників державного перевороту очолював С. Шемет, Андрієвський та Симонів.[11] Такої заяви полковник не міг зробити, бо ніякої змови в дійсності не було. Фактично, відоме лише припущення змови серед деяких урядових кіл. З цього приводу О. М. Андрієвський згадує: "…Певний вбивав у голови галицьким жовнірам те, що Болбочан хотів захопити владу і сісти на місце Петлюри. Що уряд і Мартос так думав — це ясно зі слів Мартоса, а Петро Певний цього не таїв — під чаркою у свого брата Аполлона в Кам'янці в присутності старшини Бібіка він про це говорив відверто. Чи була якась змова проти Петлюри з боку українців? Ніколи. Хоч українці і ліві, і праві вважали Петлюру за слабовольного, безхарактерного, дрібночестолюбного, мало освіченого, але мирилися з тим, що сяк чи так у опінії мас він став вождем. Було тільки одне бажання — визволити його від впливів непевних елементів, вирвати його з рук соціалістичних фанатиків, дати йому до помочі добрих людей".[11а *]

При таких обставинах, як і можна було сподіватися, прохання про помилування лишилося без відповіді, Священик, котрий прибув висповідати засудженого, попросив прем'єр- міністра Б. Мартоса, щоб він звернувся про помилування до Головного Отамана. "Я на те відповів, — пише Б. Мартос, — що інтервенювати в цій справі перед Головним Отаманом може виключно Наказний Отаман Осецький, і порадив звернутись до нього".

Згідно з урядовою версією, подальші події відбувались, як згадує Б. Мартос, так:

"Через деякий час до мене прийшов Осецький за порадою. Болбочан просить у нього побачення, мотивуючи тим, що хоче розкрити дуже важливу таємницю, З погляду військового, на думку Осецького, таке побачення було непотрібне; якщо з погляду політичного це і має якесь значення, то він згоден на таке побачення, але з умовою, що воно відбудеться в моїй присутності, оскільки Осецький вважає себе некомпетентним в політичних справах.

Я викликав на пораду міністра юстиції А. Лівицького, і той сказав, що існує загальне правило, що коли присуджений до смерти злочинець заявляє бажання розкрити якусь таємницю, то це його бажання має бути задоволене, хоч би навіть для цього довелося відкласти виконання присуду. Особливо ж це належить робити, коли справа йде про якусь державну таємницю. Осецький на те заявив, що наказ про призначення суду підписав він, отже йому належить обов'язок затвердити чи не затвердити присуд; він має право і відкласти виконання кари.[12 *] "Якщо Ви, пане прем'єр, — казав він, — не будете проти того протестувати, то я зроблю; але знову-таки з умовою, що буду говорити з Болбочаном у Вашій присутности", На це я дав згоду, і виконання присуду над Болбочаном генерал Осецький відклав на один день.

При побаченні зі мною і Осецьким Болбочан тримався дуже принижено; тремтів, плакав, хапав за рукави то мене, то Осецького, благаючи; "Голубчики, врятуйте мене!" Осецький попросив його заспокоїтися, заявивши, що в такий спосіб розмову вести не буде і зараз же відійде, і запропонував Болбочану викласти справу; а я нагадав Болбочану, що він просив побачення для розкриття таємниці, і при цьому додав, що розкриття цієї таємниці не може гарантувати йому помилування.

Трохи заспокоївшись, Болбочан почав говорити, що дійсно хоче розкрити таємницю, а саме, хоче попередити Уряд про страшну зраду; що він сам хоче розкрити цю зраду для того, щоб рятувати собі життя, а тому, як український патріот, обдумавши ситуацію, яка склалася, бачить, що ця зрада може спричинити величезну шкоду українській справі; він сам — лише знаряддя в руках людей, що займають високе, навіть дуже високе становище; тому-то ця зрада така небезпечна; він розказував про наради в Станіславові; про те, як різні люди весь час намовляли його зробити цей виступ, і лише тепер для нього ясно, яка в цім небезпека для української справи.

Болбочан говорив довго, і ми його не перебивали; але нічого нового він нам не сказав, бо наша розвідка давно повідомляла нас і про наради в Станіславові, що складалися з представників соц. — федералістів, соц. — самостійників, нар. — республіканців і хліборобів-демократів; нам були відомі і їхні рішення, і близький зв'язок з цими нарадами члена Директорії О. Андрієвського. Генерал Осецький заявив Болбочану, що він відкладає виконання кари, і що деталі свого зізнання Болбочан має подати особливому слідчому.

З огляду на політичний характер справи, Осецький просив А, Лівицького порадити йому слідчого з міністерства юстиції. Міністр призначив слідчого по особливо важливих справах Лихопая, колишнього товариша прокурора, людину вже немолоду і в судових справах досвідчену".[13 * **]

"Увечері наступного дня, — розповідає далі Б. Мартос, — відбулася Рада Міністрів; я запросив на неї Осецького, а він привів з собою начальника головної військово-судової управи С, Мошинського. Рада Міністрів хотіла почути, чи мав право Осецький відкласти виконання присуду. Мошинський пояснив: хто призначив суд, той і затверджує присуд; може його і не затвердити, або затвердивши, зняти затвердження; може також і відкласти виконання присуду з огляду на які-небудь нові дані, що виявилися б після затвердження, або з огляду на можливе помилування.

Ці пояснення в загальному задовольнили Раду Міністрів. Але декілька членів Ради, особливо соц. — революціонери і соц. — демократ М, Шадлун, почали докоряти мені, на що я вмішався в цю справу, раз вона має чисто військовий характер, Тоді ген. Осецький пояснив Раді Міністрів, що він сам звернувся до мене за порадою з огляду на те, що особисто не політик, а справа, хоч і військова, має характер безперечно політичний. До того ж на відкладення розстрілу дав згоду і член Директорії А. Макаренко.[*]

Я поставив питання, чи не находить Рада Міністрів можливим звернутися до Головного Отамана з пропозицією помилувати Болбочана, але ця думка була підтримана тільки А. Лівицьким; всі ж інші цю мою пропозицію категорично відкинули.

Якщо не помиляюся, було прийнято резолюцію, в якій говорилося, що Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою фронтовою і не находить можливим забрати в ній голос. Осецький заявив, що цю постанову Ради Міністрів розуміє так, що справа Болбочана належить виключно до його компетенції, і відповідно до цого буде далі її провадити.

Після того Осецький відклав виконання кари, щоб дати можливість Болбочану вільно робити свої зізнання. Щодня Лихопай ходив до Болбочана на допит; той тягнув зізнання різними незначними подробицями, а після яких двох годин допиту заявляв, що вже втомився і вимагав перерву, сподіваючись, що за цей час його прихильники випросять у С. Петлюри або помилування, або зм'якшення присуду. Але прихильники його не зробили нічого в цьому напрямку. Та й прихильників тих було дуже небагато".[14]

Неважко зрозуміти, чому уряд відкинув пропозицію Б, Мартоса зайнятися справою П. Болбочана. Багато військових і політичних діячів усвідомлювали катастрофічний стан на фронті. Ще у квітні почали думати про зміну в політичному керівництві головним чином про усунення з поста Головного Отамана С. Петлюри і про замирення на одному з фронтів. "У деяких міністрів уряду Мартоса, — згадує генерал Єрошевич, — з'явилася думка замиритися з більшовиками та спільно з ними починати боротьбу проти буржуазної Польщі. Таку думку підтримували деякі військовики-політикани, а саме, Наказний Отаман генерал Осецький та командир Корпусу Січових Стрільців полковник Є. Коновалець. З власної ініціативи деякі партії, що до них належали й деякі міністри, ввійшли в переговори в цій справі з Раковським, що сидів у Києві…" З перехопленого листування ці переговори стали відомі вищим військовим колам, і з того приводу "скликано в Здолбунові 11 квітня 1919 року Державну Нараду. Голосування на тій нараді дало такі наслідки; воєнний міністр Сиротенко (прапорщик російського війська) від імені уряду (хоч не всі міністри були того погляду, були і протилежного), Наказний Отаман генерал Осецький, полковник Євген Коновалець, полковник Андрій Мельник (тоді Начальник Штабу Дієвої Армії) висловились за замирення з більшовиками та війну з Польщею, обминувши ставлення до більшовиків.

Отаман Оскілко, як командант Північної Групи і член партії Українських Самостійників, генерал Агапіїв та генерал Сінклер (Начальник Генерального Штабу) — за мир із Польщею та за війну з більшовиками. Член Директорії А. Макаренко, хоч і висловився за війну на два фронти, але від голосування утримався; утримався від голосування і Головний Отаман С. Петлюра".[15] Далі генерал Єрошевич пише, що саме таке становище довело до рішення соціал-самостійників "усунути кабінет Мартос-Мазепа, але не чіпати Директорії".[16] Отаман Оскілко, як командир Північної Групи, мав провести цей переворот, який, як відомо, закінчився невдачею. Отже, навіть і натяк на повторення такого випадку поставив членів уряду в оборонне становище, і навряд чи будь-хто, пов'язаний із дійсною чи видуманою змовою, включно з полковником Болбочаном, міг сподіватися заходів про помилування.

Прихильники полковника П. Болбочана докладали багато зусиль, щоб врятувати його від смерті. Як пише генерал Микола Капустянський, прохання про помилування надходили від 7-ї, 8-ї і частин 6-ї дивізії, командира Запорозької Групи полковника Сальського, отамана Є. Коновальця та Державного Інспектора Запорозької Групи Дерещука.[17] Коли ж стало відомо про вирок смерті, "Запорожці на фронті захвилювались", — пише Петро Солуха. Симон Петлюра, який в той час перебував на фронті, "заспокоював козаків, кажучи, що Болбочан розстріляний не буде, я до того не допущу; хоч суд уже виніс приговір, але я дам розпорядження переглянути справу".[18 18а 18б] Але тому, що вже було винесено вирок, і що справа опинилася в руках Головного і Наказного Отаманів, всі прохання мусіли проходити через їх руки і, як виявилося з дальшого перебігу подій, вони зовсім не мали наміру виявити будь-якого милосердя. Що ж до іншого роду підтримки, тобто збройної інтервенції, то це означало б хаос на фронті, братовбивчу боротьбу, в якій не було б переможця, а передчасна перемога наступаючого ворога. Для полковника Болбочана лишився лише один шлях — а саме, як пише Б. Мартос, "сподіватися на ласку С. Петлюри…"[19]

У справі про помилування О. Андрієвський пише таке:

"Чи знав Петлюра про присуд над Болбочаном? Знав. Чи зверталися до нього о помилування? Так, зверталися. Але він нічого не міг зробити супроти тої кліки, що його оточувала. Коли я говорив А. М. Лівицькому, що у вас руки в крові Болбочана, то присутній С. П. Тимошенко мені казав: "Що ми могли зробити — я просив о помилування Петлюру, але він нічого не сказав, тільки рукою махнув". А коли я винив за смерть Болбочана слабість волі Петлюри перед найбільшим його приятелем К. А. Мацієвичем, то останній мені сказав — що ж він бідний міг зробити з такими кровожадними с. р.?"[19а]

На другий день після наради Осецького з міністрами, 12 червня 1919 року, наказом ч. 210 Наказний Отаман затвердив присуд. В наказі, який також підписав Василь Тютюнник, виконуючий обов'язки начальника штабу Дієвої Армії, було сказано:

"Не вважаючи на те, що порушення дисципліни було вчинене при допомозі інспектора Гавришка, от. Болбочан не міг не знати, що останній не мав ніякого права призначити його на посаду, минаючи військове начальство. Це вже другий випадок за два місяці мого керування Дієвою Армією на посаді Наказного Отамана, коли особи, що займають високе положення в армії, намагаються порушити військову дисципліну в час військових подій. Це показує, що якась зла сила бажає зруйнувати фронт військ УНР, які в боротьбі з лютим ворогом ллють кров за волю і щастя своєї батьківщини. В першому випадку злочинці втікли, втік також і злочинець Гавришко, оголошений, як і от. Болбочан, Головним Отаманом Петлюрою поза законом. Аби припинити надалі всякі порушення дисципліни і показати військовим, що вони повинні всіма засобами підтримувати фронт, а не руйнувати його, затверджую засуд надзвичайного військового суду, присудившого_лі. Болбочана до смертної кари через розстріл".[20]

Після затвердження вироку, слідство під керівництвом Лихопая, якого призначив міністр А. Лівицький, продовжувалося, але без будь-яких виявів державних таємниць, і не принесло пом'якшення вироку. Згідно з твердженням і. Мазепи, Осецький чекав на наказ про виконання вироку від Б. Мартоса.[21] Мартос заперечує це твердження, мовляв, "Осецький дуже добре розумів, що він мені не підлягає, і що я йому наказувати нічого не можу". Далі Б. Мартос пише, що "у мене залишилося вражіння, що генерал Осецький чекав акту помилування від Головного Отамана".[22]

Однак помилування не надходило і, як зазначено у документі Канцелярії Головного Отамана від 26 червня 1919 року, ч. 2439, його не треба було сподіватися:

"Маю за честь сповістити п. Наказного Отамана, що прохання Петра Болбочана на ім'я Головного Отамана Головним Отаманом одержані, але відповіді жадної Головний Отаман давати не буде.

Підписав Начальник Канцелярії сотник Бутенко, за начальника Загальної частини Стешко".[23]

Б. Мартос також пише, що під час переїзду уряду з Чорного Острова до Кам'янця, на станції Дунаївці він зустрів С. Петлюру, який "гостро поставив мені питання, по якому праву я затримую розстріл Болбочана. Я пояснив йому, як стоїть справа, і заявив, що не роблю на Осецького жадного натиску, але також не вважаю, щоб була якась шкода з того, що виконання присуду відкладається, і навіть знаходжу можливим, щоб Директорія оголосила акт помилування. Тоді С. Петлюра почав ще гостріше дорікати мені, кажучи, що це загрожує військовій дисципліні; що від козаків до нього з'являються делегації з запитанням, чому Болбочан і досі не розстріляний; що козаки нарікають на це, вказуючи, що якби щось подібне зробив простий козак, то був би вже давно розстріляний; що навіть вартові козаки біля вагону Болбочана відмовляються нести варту, бо Болбочан голосно насміхається над Осецьким і Урядом, що Осецький, нібито, не має сміливости розстріляти його; і що Болбочан хвалиться, що його приятелі скоро його визволять".[24]

Одначе деякі джерела подають іншу картину. Зворушливі деталі про останні дні полковника Болбочана описує отець В. Кузьма, який у лютому 1919 року був призначений до Штабу Дієвої Армії як головний греко-католицький священик для Стрільців в Корпусі Є. Коновальця. Головна Управа військового духовенства була у вагоні першого класу.

"Одного ранку, в половині червня 1919,— пише він, — йдучи до умивальні, я побачив стрільця з крісом на рамені, що стояв перед дверима першого переділу…" Від стрільця-галичанина, який належав до відділу Охорони Головного Отамана, о. Кузьма довідався, що в переділі під вартою сидить арештований полковник Болбочан.

"Думка про Болбочана не сходила мені з голови, — пише далі отець Кузьма. — Я не міг спокійно сидіти в своєму переділі, тому вийшов на коридор і нервово проходжувався, переходячи попри скляні двері переділу, де був П. Болбочан, перший раз я бачив його. Він сидів на покритій плюшом лавці, одітий в темнобронзову куртку, барашкову шапку, у високих чоботях, держачи голову в руках, опертих на колінах.

…коли я переходив попри його двері може сотий раз, він уже стояв при дверях та зробив такий рух поглядом, як хотів би мені щось сказати. Я, не дивлячись на сторожу, відсунув двері й увійшов до переділу.

— Ви галицький священик, — чую слова Болбочана.

— Так, пане полковнику, — відповідаю.

— Пан-отче, зробіть мені прислугу, надайте оцю телеграму.

Беручи кусник паперу з рук полковника, запевняю його, що це зроблю. У своєму переділі читаю написане: "Марія Болбочан, Станіславів, вул. Липова (або може Листова — докладно не пам'ятаю) ч. 31. У останньому менті мого життя прохаю тебе, рятуй мене. Твій Петро".

Отець Кузьма не вислав телеграми, бо, як довідався від начальника зв'язку, Станіславів зайняли поляки. При наступній зустрічі з Болбочаном він змовчав про це, "щоб не збільшити його недолі, але потішив його надією, що його справа буде успішно полагоджена, а то тим більше, що я мав вже довірочні вістки, що роблено старання, щоб його звільнити".[*]

Через день або два, вибравшися на прохід з сотником Мельником і його дружиною, "в рові побіч насипу завважив свіжу яму, подібну до гроба, — пише далі отець Кузьма. — Здивований, запитав я, що це може бути? Сотник Мельник відповів, що сьогодні о 6-ій год. вечора має відбутися тут екзекуція полковника Болбочана. Ця вістка подіяла на мене як грім… Я запропонував поворот додому.

По повороті до мого вагону я завважив зміни. Замість стрільців-галичан — стоять якісь косоокі з крісами. Це мене ще більше поденервувало. Заходжу до свого переділу, дивлюсь на годинник. Година півшостої. Не минуло 10 хвилин, коли чую нелюдський крик: "Рятуйте!"

Я вибіг на коридор і бачу ось яку сцену. В куті коридора стоїть високий командир з револьвером в руках, а двох високих стрільців намагаються витягнути з переділу полковника Болбочана, що заперся руками і ногами в двері, благав про порятунок. На дворі стояв цілий відділ косооких, що мали ескортувати на місце екзекуції. Я зблизився до цього переділу, а Болбочан боязко закликав: "Пан-отче. рятуйте! Я хочу щось вам дуже важного сказати".

Я не знаю, звідки в мене набралось тут стільки енергії, що я категорично наказав: "Відпустити!" Цей виступ загіпнотизував як командира, так і стрільців, що перший занімів, а другі слухняно випустили полковника з своїх рук. Я ввійшов до переділу й, не можучи вдержатися з поденервування на ногах, сів. Дзвонячи зубами, Болбочан говорить: "Пан-отче, я знаю тайну, яку відкрити можу лише Вам, як священикові, й Головному Отаманові, Від неї залежить вся судьба України. Скажіть Головному Отаманові, відповідальному за це, що я хочу про це з ним говорити". "Добре, пане полковнику, я зараз біжу до Головного Отамана, будьте спокійні", — відповідаю.

Вийшовши з переділу на коридор, даю наказ командирові, щоб не рухав полковника, доки не поверну від Головного Отамана. Це саме повторив я й черговому сотнику Мельникові, що мав допильнувати екзекуції й чекав біля вагону. Із запертим духом біжу там і добиваюся до сальонки. Двері замкнені. З цілою силою вдаряю кулаками, і за хвилину двері відчинились, переді мною станув полковник Доценко, ад'ютант Головного Отамана. На запит, чого я бажаю, — кажу, що мушу бачитись з Головним Отаманом у справі полковника Болбочана, якого перед хвилею хотіли вести на розстріл.

— Тепер, — каже полковник Доценко, — відбувається засідання Уряду й Головний Отаман не має на це часу…

— Однак я мушу бачитись, — кажу, — й якщо цього не буде, то я зроблю скандал…

— Підождіть, — каже Доценко, й за хвилину явився пан, якого я не знав, це був міністр справедливости…

— В чому справа? — питає він.

— Справа Болбочана, — відповідаю.

— Але ж ця справа вже пересуджена й він, — дивиться на годинник, — повинен вже бути розстріляний.

— Ні,— кажу, — перед хвилею тягнули вже його на розстріл, але він, побачивши мене, сказав, що знає тайну, від якої залежить судьба України, і яку відкрити може лише мені, як священикові, й Головному Отаманові. Це є його останнє бажання. В культурному світі навіть найбільшому злочинцеві задовольняють останнє бажання, а полковник Болбочан не є таким злочинцем, — він має також великі заслуги для України…

— Підождіть, зараз повернуся, — сказав пан міністр. І справді, по кількох хвилинах вернувся й говорить:

— Скажіть командирові, що екзекуцію відложено, — буде нова розправа.

— Прошу дати це на папері,— кажу я, — бо на мої слова можуть не повірити. Пан міністр написав це на куснику паперу, який я відтак вручив сотнику Мельникові. Так отже, екзекуція в тому дні не відбулась".[25]

На підставі іншого документу виявляється, що полковнику Болбочанові намагався допомогти ще інший священик, який згодом став митрополитом української православної церкви. В справі Болбочана він подав таке свідчення:

"В часі Визвольних Змагань я був духовником Української Армії. Звичайно, перебував при уряді. Лише час від часу виїздив в різні службові відрядження, У перших місяцях 1919 р. я повернув з одного такого відрядження до уряду, який тоді знаходився в Чорному Острові. Дуже скоро довідався я, що тут перебуває заарештований полковник Болбочан, якого того самого дня мали розстріляти, Як духовник Української Армії, я вистарався о відповідне позволения, щоби відвідати Полковника, і пішов до нього, щоби дати йому посліднє прощання і полегшити перехід до іншого світу.

Коли я дістався до Полковника, то він був страшно поденервований. Ввесь час ходив з кутка в куток. Час від часу голосно говорив: "Де мої Запорожці? Де старшини і козаки? Чому не йдуть визволити мене від цих пекельних мук?" Далі він заспокоївся, Почали розмовляти. Полковник поцікавився долею своєї дружини та розпитував, де вона і що з нею, При кінці наших розмов запитував мене про те, чи не міг би Головний Отаман зменшити йому кару. Це дало мені підставу думати про інтервенцію перед Головним Отаманом про зменшення кари для Болбочана, Поінформував я Полковника про мою думку і залишив його, щоб шукати побачення з Петлюрою. Симон Васильович, як і завше, перебував десь на фронті. Я порозумівся зі старшинами, які особисто знали і дуже шанували Болбочана, про здержання екзекуції до часу мого порозуміння з Головним Отаманом. Лише коло півночі одержав я телефонічне сполучення з Симоном Васильовичем. Поінформував його про ситуацію і просив про зменшення кари для Полковника. Відповідь була коротка і суха: "Завтра буду в Чорному Острові, тоді про все поговоримо". На слідуючий день Симон Васильович прибув до Чорного Острова. Лише коло полудня я міг дістатися до нього.

Знову з'ясував йому справу і попросив о зменшення кари для полковника Болбочана. Петлюра мовчки вислухав моє прохання. Трохи постояв біля мене, нічого не відповів і мовчки відійшов. Так закінчилася моя інтервенція перед Симоном Васильовичем про зменшення кари для Полковника Болбочана. В кожному разі, завдяки цій інтервенції екзекуція того дня не відбулася".[25а *]

Важко зараз говорити і оцінювати, наскільки потрібною виявилась така послуга Болбочанові. Вирок- все ж відклали, хоча нерви залишались вкрай напруженими очікуванням найстрашнішого..

Відтворити останні дні життя полковника Болбочана дозволяють спогади судді Кривицького, записані Варфоломієм Євтимовичем й названі як "сповідь". Ось що твердить у них суддя Кривицький: "…між часом судового вироку і часом його виконання пройшло понад два тижні, В міжчасі і між цими двома моментами, приговореного на смерть було жорстоко катовано… В щохвилинному очікуванні смерті, до всього загострений катуванням, полковник Болбочан збожеволів".[26]

До складу штабової сотні, яка тримала варту над Болбочаном, входило багато козаків Другого Запорозького Полку, які особисто знали і просто обожнювали його. Таку цікаву деталь знаходимо у спогадах сотника М. Письменного, і далі: "Завдяки цим козакам ми весь час мали докладну розвідку, а час від часу мали й побачення з полковником; тому всі переживання полковника в тому часі нам були докладно відомі… В часі перебування Болбочана в Балині, крім усіх інших тортур, його два рази водили на розстріл. Викопували яму й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими патронами (набоями без куль)".[26а]

До речі, у О. М. Андрієвського знаходимо натяк на те, що вирок смерті відкладався з огляду на присутність в місцевості Запорожців. Згодом, "…коли Запорожці вже пішли з боями на Київ, і не було вже кого боятися, Рада Міністрів більшістю голосів постановила виконати присуд".[26б]

Про саму страту, що відбулася вранці 29 червня 1919 року, суддя Кривицький пише: "Того дня, раннім ранком, полковника Болбочана було витягнено з імпровізованої в'язниці — загратованого вагона й приволочено на невеличкий майдан біля залізничної станції Балин, де вже викопали яму, Для екзекуції приведено півчоти з охорони; самою екзекуцією керував начальник охорони полковник М. Чеботарьов, за політичною приналежністю — член тодішньої урядової партії соціалдемок. Полковник Болбочан був непритомний і, не мігши стояти власними силами, звалився на коліна.

На команду: "Огонь!", стрільці піднесли рушниці, але… випалу не сталося. Знову команда "Огонь!" — знову підносяться рушниці, і знову — ні одного стрілу. Стрільцям, видно, не піднімалася рука на того, кого вони знали як видатного українського патріота, видатного організатора Запорозького Корпусу, Завойовника Криму!

Тоді розлючений начальник охорони Чоботарьов (соціал-демократ-марксист) добув нагана і двічі вистрелив полковникові Болбочанові в голову, по тому — вхопив агонізуючого за комір і поволік, копаючи ногами, до ями. Швидко засипали яму і зрівняли її з поверхнею землі".[27 * ** *** **** 27а]

З цього виходить, що навіть і смерть полковника Петра Болбочана лишилася контроверсійним моментом. Згідно з урядовою версією, тобто з твердженням Бориса Мартоса, який у свою чергу покликається на полковника Віктора Павленка, то "розстріл відбувся так, як його вимагають військові правила…"[28] Одначе дальші слова полковника Павленка мимоволі підтверджують ті обвинувачення, які, на думку Мартоса, вигадали прихильники Болбочана і які він намагається заперечити. За словами В. Павленка, полковник Болбочан "тримався негідно, не так, як личить старшині".[29] Отже виходить, що було страчено розумово хворого чоловіка, "на ганьбу перед цілим культурним світом".[29] 3 таким поглядом погоджуються інші учасники тих подій, включно з генералом Миколою Капустянським.[30 *]

У своїх спогадах Є. Коновалець пише, що після суду над Болбочаном він "пішов негайно до прем'єра Мартоса і запротестував проти такої поведінки в справі отамана Болбочана". Борис Мартос заперечує твердження Коновальця, мовляв, "як військова людина, він мусив добре знати, що справа Болбочана залежала виключно від Нак. Отамана Осецького та Гол. Отамана С. Петлюри. Якби він хотів інтервенювати в цій справі, то як командант Корпусу С.С., він мав повну можливість говорити в цій справі з ними обома".[31]

Тим часом ще один свідок тих подій Іван Вислоцький твердить, що полковник Коновалець, можливо, з огляду на урядову позицію, вирішив полагодити справу Болбочана в інший спосіб. "При кінці травня 1919 р. — пише Вислоцький, — я, як командант охоронної (поліційної) сотні корпусу Січових Стрільців (київських), отримав довірочне доручення від полк. Євгена Коновальця віднайти польовий суд, що судив полковника Петра Болбочана, роззброїти сторожу, а його разом із суддями і судовими актами доставити до команди корпусу С.С. На випадок невдачі я мав податися за річку Збруч до УГА. Одначе я прибув на станцію Балин (на північ від Кам'янця) запізно: полковник Болбочан був уже розстріляний. Я заарештував одного "суддю", а "прокурор" втік до денікінців. Я наказав своїм воякам відкопати могилу сл. п. полк. Болбочана і ствердив фотознимками, що полковника перед смертю страшно тортурували. Перейшовши річку Збруч, я передав "суддю" враз з актами в Чорткові до штабу Начальника Команди УГА".[32 * ** ***]