Розділ 2 «ПЕРШИЙ ТАБІР ГУЛАГУ»

Розділ 2

«ПЕРШИЙ ТАБІР ГУЛАГУ»

Меж людей тех, как меж нами,

Буржуа есть с бедняками,

Есть монахи и попы.

Проститутки и воры.

Есть князья там и бароны,

Но с та сбиты их короны.

Анонімний тюремний вірш,

написаний на Соловецьких островах,

1926 рік.[116]

Коли дивитися з верхівки дзвіниці в далекому кінці старого Соловецького монастиря, то ще й сьогодні можна побачити обриси Соловецького концентраційного табору. І сьогодні широка кам’яна стіна оточує Соловецький кремль, де розміщено більшість монастирських будівель і церков, які були збудовані тут у XV столітті і в яких потім знаходилися адміністрація табору й центральні бараки. На захід лежить пристань, зараз тут стоїть лише кілька рибальських човнів, а колись її заповнювали в’язні, які прибували сюди кожного тижня (іноді й кожного дня) під час короткої північної навігації. За нею — рівнина Білого моря. Звідси пароплавом до Кемі — материкового пересильного табору, з якого колись відправлялися у свою мандрівку в’язні — плисти кілька годин. До Архангельська, найбільшого порту на Білому морі і найбільшого міста цього регіону, їхати потрібно цілу ніч.

Якщо дивитися на північ, то ледь-ледь можна помітити неясні обриси Секірки — церкви на пагорбі, у підвалах якої колись знаходилися зловісні штрафні камери. На сході — збудована в’язнями електростанція, вона і сьогодні інтенсивно використовується. Одразу за нею — смуга землі, де колись був ботанічний сад. Там на початку існування табору в’язні доглядали за експериментальними рослинами: досліди мали визначити, що можна — якщо взагалі можна — вирощувати на далекій півночі.

Нарешті, за ботанічним садом лежать інші острови Соловецького ланцюга. У Білому морі розсипані Велика Муксальма, де в’язні колись вирощували на хутро чорно-бурих лисиць; Анзер, де були розміщені спеціальні табори для інвалідів, жінок з немовлятами і колишніх ченців; Заяцький острів, де був жіночий штрафний табір[117]. Для опису системи радянських таборів Солженіцин невипадково обрав метафору «архіпелагу». Перший радянський табір, запланований і побудований для постійного використання, — Соловецький — було створено на справжньому архіпелазі, який розширювався все далі, острів за островом, а зростаючи, захоплював старі церкви і будівлі давніх монастирських громад.

Як тюрма монастирський комплекс використовувався і раніше. Соловецькі ченці, вірні слуги царя, допомагали позбавляти волі його політичних супротивників — зокрема, священиків-відступників та ексцентричних аристократів-бунтівників — ще з XVI століття[118]. Самотність, високі стіни, холодні вітри і чайки, які колись притягували особливу породу ченців-самітників, привертали увагу і більшовиків. Вже у травні 1920 року у статті архангельського видання урядової газети «Известия» про острови говорилося як про ідеальне місце для трудового табору: «Сувора стихія, режим праці, боротьба проти сил природи будуть доброю школою для всіх злочинних елементів». Влітку сюди почали прибувати перші, ще нечисленні в’язні[119].

Інші особи, що посідали набагато відповідальніші посади, також цікавилися островами. Передати ЧК конфісковані монастирські землі разом із землями Петромінського та Холмогорського монастирів радянський уряд 13 жовтня 1923 року переконував сам Дзержинський; тоді ЧК вже була перейменована на ОГПУ, «Объединенное государственное политическое управление». Тоді ж відбулося і хрещення цих таборів — їх назвали «лагеря особого назначения» («табори особливого призначення»)[120]. Пізніше вони будуть відомі як «північні табори особливого призначення», російською мовою «Северные лагеря особого назначения», за абревіатурою — СЛОН. Назва ця стала джерелом гумору, іронії і смертельної небезпеки.

У табірному фольклорі Соловецький назавжди залишився «першим табором ГУЛАГу»[121]. Хоча нещодавно науковці відзначили, що в той час також існувало багато інших таборів і в’язниць, очевидно, що Соловецький відіграє особливу роль не тільки у спогадах табірників, а також і в пам’яті радянської таємної поліції[122]. У 1920-ті роки Соловецький табір міг не бути єдиною в’язницею в Радянському Союзі, але це була їхня в’язниця, в’язниця ОГПУ, в якій ОГПУ вперше вчилося використовувати рабську працю з метою одержання прибутку. 1945 року, у лекції з історії табірної системи, товариш Насєдкін, тогочасний головний її керівник, говорив, що на Соловках 1920 року не тільки починається система таборів, але також і що вся радянська система «примусової праці як методу перевиховання» починається тут 1926 року[123].

Спершу така заява видається дивною — з огляду на те, що в Радянському Союзі примусова праця була визнана як форма покарання з 1918 року. Однак вона видається не такою дивною, коли ми подивимося, як змінювалася концепція примусової праці на самому Соловецькому острові. Бо хоча на островах працювали всі, на початковому етапі в’язні не були організовані у щось, що хоч би віддалено нагадувало якусь «систему». Немає також і свідчень хоч якоїсь вигідності такої праці.

Почнемо з того, щосоловецькі в’язні однієї з двох головних категорій спочатку взагалі не працювали. Це — близько 300 «політичних» соціалістів, які почали прибувати на острів у червні 1923 року. Сюди їх посилали з Петромінського табору, а також з Бутирки та інших московських і петроградських тюрем; відразу ж після прибуття їх забирали до меншого Савватєєвського монастиря за кілька кілометрів на північ від головного монастирського комплексу. Тут соловецька охорона могла гарантувати їх ізоляцію від інших соловецьких в’язнів, тут вони не мали змоги сіяти серед інших думки про голодування і протести.

Спершу соціалістам було надано «привілеї» політичних в’язнів, яких вони так довго домагалися: газети, книжки і, у межах оточеного колючим дротом периметра, свободу пересування та свободу від праці. Кожна з головних політичних партій — ліві соціалісти-революціонери, праві соціалісти-революціонери, анархісти, соціал-демократи і пізніше соціалісти-сіоністи — обирали власного лідера і займали кімнати у своєму крилі колишнього монастиря[124].

Молодій лівій есерці Катерині Оліцькій, арештованій 1924 року, Савватєєво спочатку здавалося «взагалі не тюрмою» — після довгих місяців у похмурій Лубянській тюрмі в Москві Савватєєво справило на неї величезне враження. Її кімната, колишня чернеча келія у жіночій частині есерівського крила, була «світла, чиста, щойно прибрана, з двома великими і широкими відкритими вікнами. Камера була наповнена світлом і повітрям. Вікна, звичайно ж, не були загратовані. Посередині камери стояв маленький стіл, вкритий білою скатертиною. Вздовж стін стояли чотири ліжка, акуратно застелені простирадлами. Біля кожного стояла маленька тумбочка. На них лежали книжки, записники і ручки».

Поки вона дивувалася побаченому, чаю в чашках і цукру в цукорниці, її співкамерниці пояснили, що в’язні створили цю приємну атмосферу, тому що «хотіли жити по-людськи»[125]. Скоро Оліцька дізналася, що, незважаючи на туберкульоз та інші хвороби і брак харчів, соловецькі політичні були дуже добре організованими, «староста» у кожній камері завідував зберіганням, готуванням і розподілом їжі. Оскільки вони все ще мали особливий «політичний» статус, їм було дозволено отримувати посилки як від родичів, так і від Політичного Червоного Хреста. Хоча у Політичного Червоного Хреста почалися труднощі — 1922 року у відділеннях організації пройшли облави і їх майно було конфісковане, його керівникові Катерині Пєшковій, що мала добрі зв’язки, особисто все ще дозволялося надсилати допомогу політичним в’язням. 1923 року вона відправила до Савватєєво цілий залізничний вагон з харчами. У жовтні того самого року на північ було відправлено велику посилку з одягом[126].

Отже, вирішення проблеми зв’язків зі світом політичних в’язнів було на той час таким: дати їм більш-менш те, чого вони хочуть, але при цьому відправити їх якомога далі. Рішення це діяло недовго: радянська система не визнавала винятків. Але навіть коли воно діяло, неважко було зрозуміти, що чекає далі — тому що на Соловецькому також була ще одна, набагато чисельніша група в’язнів. «Висадившись на соловецькій землі, всі ми відчули, що вступаємо у нову, дивну фазу життя, — писав один із політичних в’язнів — Із розмов з кримінальними злочинцями ми дізналися про той жахливий режим, який застосовувала до них адміністрація…»[127]

З набагато меншими урочистостями заповнювалися також і головні бараки Соловецького кремля — заповнювалися вони в’язнями з не таким певним статусом. З кількох сотень 1923 року їх кількість у 1925-му зросла до шести тисяч[128]. Серед них були офіцери Білої армії та її симпатики, «спекулянти», колишні аристократи, моряки, що брали участь у Кронштадтському повстанні проти більшовиків, і справжні звичайні злодії. Для цих в’язнів чай у чашках і цукор у цукорниці були набагато незвичайнішими речами. Точніше, для одних — незвичайнішими, а для інших — ні; та й то тому, що головною рисою, характерною для «кримінальних» бараків Соловецького особливого табору на тому ранньому етапі, була нелогічність і непередбачуваність, яка починалася у момент прибуття на острів. У Перший вечір в таборі, пише мемуарист і колишній в’язень Борис Ширяєв, його та інших новоприбулих вітав товариш Ногтєв, перший начальник Соловецького табору. «Милості прошу, — сказав він, і у його словах звучало те, що Ширяєв називає "іронією". — Як ви знаєте, тут влада не Радянська, а соловецька ("не Советская, а соловецкая" мовою оригіналу). Будь-які права, які ви досі мали, можете забути. Тут у нас свої власні закони». Слова «власть не Советская, а соловецкая», як свідчать численні спогади, потім повторюватимуться знову і знову[129].

Вже у найближчі дні й тижні більшість в’язнів на власному досвіді дізналися, що «соловецька влада» являє собою поєднання злочинного недбальства зі свавільною жорстокістю. Умови життя у перетворених на бараки церквах і чернечих келіях були жалюгідні, для їх поліпшення не робилося майже нічого. У першу ніч в Соловецькому таборі письменникові Олегу Волкову дали місце на «сплошных нарах», що насправді являли собою просто широкі дошки, на яких спало багато людей. Як тільки він ліг, на нього почали падати клопи; «спати я не міг», — пише він. Він вийшов з приміщення, де його відразу ж оповили «хмари комарів… Я із заздрістю дивився на тих, хто міцно спав, покритий паразитами»[130].

За межами головної зони навряд чи було краще. Офіційно СЛОН складався з дев’яти окремих таборів на Соловецькому архіпелазі, кожен з них своєю чергою ділився на батальйони. Але певна частина в’язнів утримувалася навіть у ще примітивніших умовах у лісі поблизу лісозаготівель[131]. Дмитро Ліхачов, який згодом став одним із найшанованіших російських літературознавців, відчував себе у привілейованому становищі, тому що його не приписали до одного з численних безіменних лісових лагпунктів (табірних пунктів). Побувавши на одному з них, писав він, «я захворів від страху переди тим, що побачив: люди спали у траншеях, які вони копали часом голими руками упродовж дня»[132].

На далеких островах центральна табірна адміністрація поведінку охоронців і начальників таборів контролювала ще менше. Один із в’язнів на прізвище Кісєльов у своїх спогадах описує табір на маленькому острові Анзер. Начальником тут був ще один чекіст, Ванька Потапов. Табір складався з трьох бараків і групи охорони, яка розміщувалася у старій церкві. В’язні валили ліс — без перерв, без перепочинку, майже без їжі. Сподіваючись отримати кілька днів відпочинку, вони відрізали собі руки і ноги. За свідченням Кісєльова, Потапов мав велику купу відрізаних людських кінцівок і показував їх відвідувачам, яким він також хвалився, що власноруч убив більш як 400 людей. «Звідти ніхто не повертався», — писав Кісєльов про Анзер. Навіть якщо у його свідченнях є перебільшення, вони дають змогу скласти враження про той страх, який викликали у в’язнів віддалені табори[133].

Повсюди на островах жахлива антисанітарія, виснажлива робота і брак харчів природно призводили до виникнення хвороб, передусім тифу. З шести тисяч в’язнів, утримуваних у СЛОНі 1925 року, близько чверті померло взимку 1925–1926 року, коли спалахнула особливо жорстока епідемія. За деякими підрахунками, щороку гинули від голоду, тифу та інших інфекційних захворювань від чверті до половини в’язнів. В одному документі зазначається 25 552 випадки тифу в (тоді вже набагато більшому) СЛОНі взимку 1929–1930 року[134].

Але для декого із в’язнів Соловецький табір означав ще дещо гірше за незручності і хвороби. На островах в’язні ставали жертвами садизму і безцільних тортур того різновиду, який в ГУЛАГу став більш рідкісним у пізніші роки, коли, як пише про це Солженіцин, «рабство стало продуманою системою»[135]. Хоча у багатьох спогадах йдеться про такі дії, найретельніший їх каталог знаходимо у звіті слідчої московської комісії, що побувала на Соловецьких островах наприкінці 1920-х років. У ході слідства шоковані московські посадовці виявили, що соловецькі охоронці регулярно залишали взимку роздягнених в’язнів у старих неопалюваних дзвіницях, зв’язавши їм руки і ноги за спиною одним шматком мотузки. Також вони «судили» в’язнів — в’язнів примушували сидіти на стовпах до 18 годин поспіль не рухаючись, іноді до ніг їм прив’язували тягар: така процедура гарантовано залишала людей каліками. Іноді в’язнів примушували голими йти — часом за два кілометри — митися у замерзаючій воді. Або ж їм навмисно давали гниле м’ясо. Або відмовляли у медичній допомозі. В інших випадках в’язнів примушували виконувати безглузді непотрібні завдання: наприклад, перекидати з місця на місце величезні маси снігу або стрибати з мосту в річку, коли охоронець кричав «Дельфін!»[136].

Ще один специфічний соловецький різновид тортур, який згадується і в архівах, і у спогадах, — це посилання в’язнів «до комарів». Білий офіцер на прізвище Клінгер, який пізніше здійснив одну з небагатьох успішних втеч з Соловецького табору, писав, що одного разу він бачив застосування цієї тортури до в’язня, який скаржився на те, що у нього відібрали посилку з дому. Розлючені охоронці здерли з нього увесь одяг і прив’язали до стовпа в лісі, що кишів комарами. «За півгодини усе тіло бідолахи покрилося набряками від укусів», — писав Клінгер. Зрештою той чоловік знепритомнів від болю і втрати крові[137].

Видається, що масові покарання відбувалися майже випадково, багато в’язнів згадують страх від того, що вони могли загинути через таку сваволю. Ліхачов пише, як ледве уникнув страти під час одного масового вбивства в кінці жовтня 1929 року. Архівні документи справді вказують на те, що близько 50 осіб (а не 300, як він пише) у той час було страчено за звинуваченням в організації заколоту[138].

Майже те саме, що і страта, означав присуд до Секірки, старої церкви, підвали якої стали соловецькими штрафними камерами. Справді, хоча про те, що там відбувалося, розповідали багато, із Секірки повернулося так мало людей, що тяжко з певністю сказати, які умови там були. Один в’язень дійсно бачив, як бригада строєм ішла на роботу: «Ряд наляканих людей з нелюдськими поглядами, дехто в пальтах, усі босі, оточені численними конвойними…»[139]

Як розповідається у соловецькій легенді, довгі дерев’яні сходи з 365 сходинами, що вели вниз з вершини пагорба, на якому стояла Секірська церква, також відігравали певну роль у масових вбивствах. Коли в якийсь момент табірне начальство заборонило охоронцям стріляти в секірських в’язнів, вони почали влаштовувати «нещасні випадки» — кидати їх вниз зі сходів[140]. Вже у наші дні нащадки соловецьких в’язнів поставили внизу біля сходів дерев’яний хрест — на тому місці, за переказами, гинули ці в’язні. Зараз це місце спокійне і доволі гарне — таке гарне, що в кінці 1990-х років Соловецький краєзнавчий музей випустив різдвяну поштову листівку: на ній Секірка, сходи і хрест.

У той час як панування духу абсурду й непередбачуваності у таборах СЛОНу на початку 1920-х років означало смерть тисяч людей, ті самі абсурд і непередбачуваність іншим допомагали не тільки жити, а й — абсолютно буквально — співати і танцювати. Вже 1923 року кілька в’язнів почали організовувати перший табірний театр. Спочатку «актори», багато з яких перед репетиціями проводили по десять годин на лісоповалі, не мали текстів, а відтак грали класику по пам’яті. Становище театру дуже поліпшилося 1924 року, коли прибула ціла група колишніх професійних акторів (усі засуджені як члени одного «контрреволюційного руху»). Того року було поставлено «Дядю Ваню» Чехова і «Дітей Сонця» Горького[141].

Пізніше у соловецькому театрі ставили опери й оперети, також показували кіно і запрошували акробатів. Один музичний вечір складався з оркестрового твору, виступів квінтету, хору та арій з російських опер[142]. Репертуар на березень 1924 року включав п’єсу Леоніда Андреєва (син якого Даниїл, також письменник, стане пізніше в’язнем ГУЛАГу), п’єсу Гоголя та вечір, присвячений пам’яті Сари Бернар[143].

Однак у соловецьких таборах театр не був єдиною доступною формою культури. Тут працювала бібліотека, в якій з часом зібралося 30 тисяч книжок, ботанічний сад, у якому в’язні проводили досліди над рослинністю Арктики. Соловецькі в’язні, серед яких було багато колишніх петербурзьких вчених, також організували музей місцевих флори, фауни, мистецтва та історії[144]. Деякі більш привілейовані в’язні користувалися «клубом», який, принаймні з фотографій, видається абсолютно буржуазним. На фото бачимо піаніно, паркетну підлогу, портрети Маркса, Леніна і першого радянського міністра культури Луначарського — все дуже затишно[145].

За допомогою старого монастирського літографічного обладнання соловецькі в’язні також випускали щомісячні журнали і газети, у яких вміщувалися сатиричні карикатури, поезія, пройнята сумом за домівкою, і дивовижно відверта проза. У грудневому 1925 року числі журналу «Соловецкие острова» вміщено оповідання, де описується колишня актриса, яку в таборі змусили працювати прачкою і яка ніяк не може звикнути до свого нового життя. Оповідання закінчується реченням «Соловецький острів — прокляте місце».

В іншому оповіданні колишній аристократ, якого колись запрошували на «вечори для вибраних у Зимовому палаці», у новому становищі знаходить розраду лише у бесідах про старі часи ще з одним аристократом[146]. Очевидно, що соціалістичний реалізм тоді ще не став керівною настановою. Не всі оповідання мають щасливий кінець, який пізніше став обов’язковим, і не всі герої-в’язні радісно пристосовуються до радянської дійсності.

У соловецьких журналах друкувалися наукові статті, від аналізу злочинного картярського етикету Ліхачова до праць з мистецтва і архітектури зруйнованих соловецьких церков. Між 1926 і 1929 роками друкарня Соловецького табору особливого призначення видала аж 29 випусків наукових записок Соловецького краєзнавчого товариства. Товариство досліджувало місцеву флору і фауну, особливо цікавилося певними видами — північними оленями, місцевими рослинами, також видавало статті про виробництво цегли, повітряні потоки, корисні копалини, хутрове звіроводство. Дехто з в’язнів так цікавився останнім, що 1927 року, коли економічна діяльність на острові досягла свого піку, сюди було завезено з Фінляндії кількох чорно-бурих лисиць з метою поліпшення місцевої породи. Серед іншого Краєзнавче товариство провело геологічну зйомку острова, результатами якої директор місцевого краєзнавчого музею користується і сьогодні[147].

Ці привілейованіші в’язні також брали участь у нових радянських святах — від чого пізніші покоління табірників будуть свідомо відлучені. Стаття у вересневому 1915 року номері «Соловецких островов» розповідає про святкування на острові Першого травня. На жаль, погода була погана:

«Першого травня по всьому Радянському Союзу квітнуть квіти, та на Соловецькому острові море ще скуте кригою, лежить багато снігу. Незважаючи на це, ми готуємося святкувати пролетарське свято. З раннього ранку у бараках хвилювання. Хтось пере. Хтось голиться. Хтось штопає одяг, хтось чистить черевики…»[148]

Навіть ще дивнішою — з погляду наступних років — видається живучість на островах релігійних свят. Один із колишніх в’язнів В. А. Казачков згадує «грандіозний» Великдень 1926 року:

«Незадовго до свята новий начальник підрозділу наказав, щоб усі, хто бажає йти до церкви, подали йому заяви. Спочатку цього не зробив майже ніхто. Але перед самим Великоднем заяв було подано дуже багато… Дорогою до Онуфріївського храму, каплиці на цвинтарі, марширувала велика колона, люди йшли у кілька рядів. Звичайно, всі ми у каплиці не вмістилися. Люди стояли на вулиці, і ті, хто підійшов пізніше, навіть не мали змоги почути служби»[149].

Навіть редакційний матеріал травневого 1924 року числа ще одного тюремного журналу «Соловецкие лагеря» обережно, але без осуду говорив про Великдень: «давнє свято приходу весни», яке «можна побачити і сьогодні — під Червоним стягом»[150].

Разом з релігійними святами майже до кінця десятиліття, на подив в’язням, дожила і невелика група ченців. Вони виконували функцію «ченців-інструкторів», мали передавати в’язням уміння, необхідні для роботи їхніх колись успішних сільськогосподарських і рибальських підприємств — соловецькі оселедці колись прикрашали царський стіл, — а також секрети заплутаної системи ходів, що протягом століть з’єднували церкви на острові. З роками до цих ченців приєдналися ще десятки радянських священиків і церковних ієрархів, як православних, так і католиків, які опиралися конфіскації церковного майна або порушували «декрет про відділення церкви від держави». Духовенству, як і «політичним» соціалістам, було дозволено жити окремо, в одному бараці на території кремля; також священикам дозволялося проводити служби у маленькій каплиці на кладовищі аж до 1930–1931 років — ця розкіш, за винятком особливих випадків, іншим в’язням була заборонена.

Такі «привілеї» спричиняли певне обурення: були випадки напруженості між духовенством і звичайними в’язнями. Одна ув’язнена, переведена після пологів до спеціальної колонії для матерів з маленькими дітьми на острові Анзер, згадувала, що черниці «трималися від нас, невіруючих, осторонь… вони гнівалися, вони не любили дітей і ненавиділи нас». Інші представники духовенства, про що часто йдеться у багатьох спогадах, ставилися цілком по-іншому, присвячували себе проповіді і допомозі в’язням — як кримінальним, так і іншим політичним[151].

Гроші — для тих, хто їх мав — могли забезпечити відпочинок від роботи у лісі та страхування від тортур і смерті. На Соловецькому острові був ресторан, який (нелегально) обслуговував в’язнів. Ті, хто міг дозволити собі давати необхідні хабарі, міг отримувати власну їжу[152]. Був момент, коли табірна адміністрація навіть відкрила на острові «магазини», в яких в’язні могли купувати одежу за цінами, вдвічі вищими за ті, що були у звичайних радянських магазинах[153]. Одним із тих, хто буцімто відкупився від страждань, був такий собі «граф Віоларо», зайдиголова, про якого (у дуже різних варіантах написання) згадується у кількох спогадах. Граф, найчастіше відомий як «мексиканський посол у Єгипті», мав необачність відвідати відразу після революції сім’ю своєї дружини у Радянській Грузії. І його самого, і дружину було арештовано і депортовано на далеку Північ. Хоча спочатку їх тримали у таборі — тоді графиня стала прачкою, — табірна легенда розповідає, що за п’ять тисяч рублів граф купив право для себе і для дружини жити в окремому будинку, мав коня і слугу[154]. Інші згадують про багатого індійського купця з Бомбея, якого згодом відпустили на клопотання англійського консульства в Москві. Пізніше його мемуари друкувалися в емігрантській пресі[155].

Ці та інші приклади доброго життя — і швидкого звільнення — заможних в’язнів справляли таке потужне враження, що 1926 року група менш привілейованих в’язнів написала листа до Президії Центрального комітету Комуністичної партії, засуджуючи «хаос і насильство, які панують у Соловецькому концентраційному таборі». Використовуючи вирази, покликані розбудити почуття комуністичного керівництва, в’язні скаржилися, що «ті, хто мають гроші, можуть влаштуватися з допомогою грошей, таким чином перекладаючи увесь тягар на плечі робітників і селян, які грошей не мають». Тим часом як багаті купують собі легшу роботу, йшлося в листі, «бідні працюють по 14–16 годин на день»[156]. Як виявилося, не тільки вони були незадоволені непродуманими діями соловецького табірного начальства.

Коли в’язнів хвилювали свавільне насильство і несправедливе поводження, то ті, хто посідав набагато вищі місця у радянській ієрархії, непокоїлися дещо іншими питаннями. На середину десятиліття стало очевидним, що таборам СЛОНу, як і решті «звичайної» пенітенціарної системи, не вдалося впоратися із головним проголошеним завданням: стати самоокупними[157]. Насправді радянські концентраційні табори, як «спеціальні», так і «звичайні», не тільки не давали вигоди — їхні начальники постійно вимагали більше грошей.

У цьому Соловецький табір був схожий на інші радянські тюрми того часу. Ймовірно, на острові крайнощі жорстокості та благополуччя були виразнішими, ніж деінде, через особливості в’язнів і охоронців, однак ті самі вади були характерними і для інших тогочасних радянських в’язниць і таборів. Теоретично звичайна пенітенціарна система також складалася із трудових «колоній», пов’язаних із сільськогосподарськими підприємствами, майстернями і заводами, а їхня економічна діяльність також була погано організованою і неефективною[158]. В одному з інспекційних звітів 1928 року про один такий табір у сільському районі Карелії — 59 в’язнів, сім коней, дві свині, 21 курка — його автор скаржиться, що тільки половина в’язнів має ковдри; що стан коней поганий (одного без погодження з вищим керівництвом продали циганам); що коней постійно використовують для власних потреб охоронці; що жодна з табірних будівель не опалюється і навіть не утеплена — за винятком помешкання начальника табору. Що гірше, цей самий начальник проводив по три-чотири дні на тиждень поза табором; часто достроково звільняв в’язнів без відповідного дозволу; «вперто опирався» навчанню в’язнів агрономії; та відкрито висловлював своє переконання у «безглуздості» перевиховання в’язнів. Деякі в’язні жили в таборі з дружинами; дружини інших приїздили на тривалий час і зникали з чоловіками у лісах. Охоронці погрузли у «дріб’язкових чварах і пияцтві»[159]. Недивно, що 1929 року вища влада винесла місцевому карельському урядові догану за «неспроможність усвідомити важливість примусової праці як заходу суспільного захисту і його користі для держави і суспільства»[160].

Очевидно, що такі табори не приносили вигоди, і такими вони, як свідчать архівні дані, були від самого початку. Ще у липні 1919 року керівники гомельської (Білорусія) ЧК надіслали листа Дзержинському, вимагаючи 500 тисяч рублів термінової субсидії: будівництво табору там зупинилося через брак коштів[161]. Протягом наступного десятиліття різні міністерства і відомства, які змагалися за право контролю над таборами, продовжували свої чвари з приводу фінансування і повноважень. Для того щоб розвантажити в’язниці, періодично проголошувалися амністії — кульмінаційною стала велика осіння амністія 1927 року, приурочена до десятої річниці Жовтневої революції. З в’язниць «звичайної» системи було звільнено понад 50 тисяч осіб — переважно для того, щоб розвантажити переповнені тюрми і заощадити кошти[162].

На кінець 1925 року потребу «в кращому використанні в’язнів» усвідомили і на найвищому рівні. 10 листопада того року визначний більшовик Г. Л. Пятаков, який у різний час обіймав кілька важливих економічних посад, написав листа Дзержинському. «Я дійшов висновку, — йшлося у ньому, — що з метою створення найелементарніших умов для культури праці у певних районах необхідно створити поселення примусової праці. Такі поселення могли б зменшити переповненість місць позбавлення волі. ГПУ слід проінструктувати щодо вивчення цих питань». Далі автор наводить чотири регіони, що вимагають термінового розвитку, всі вони — острів Сахалін на Далекому Сході, район навколо гирла Єнісею на Далекій Півночі, казахські степи та район навколо міста Нерчинська в Сибіру — потім стали таборами. Дзержинський схвалив пропозиції і надіслав їх ще двом своїм колегам для подальшого опрацювання[163].

Спочатку нічого не відбувалося — можливо, через те, що сам Дзержинський невдовзі помер. Однак цей лист виявився передвісником змін. До середини 1920-х років радянське керівництво не мало певності стосовно того, що має бути головним завданням в’язниць і таборів: перевиховання в’язнів, покарання в’язнів чи вигода для режиму. Та поступово між численними установами, від яких залежала доля концентраційних таборів, почав вимальовуватися консенсус: в’язниці мають бути самоокупними. До кінця десятиліття безладний світ післяреволюційних радянських тюрем трансформується, з хаосу постане нова система. Соловецький табір стане не просто організованим економічним концерном, а також і моделлю, зразковим табором, який буде клонований багато тисяч разів по всьому СРСР.

Втім, навіть якщо у той час ніхто цього не усвідомлював, важливість Соловецького табору стає достатньо очевидною в ретроспективі. Пізніше, 1930 року, у промові на зборах Соловецької партійної організації місцевий начальник товариш Успенський проголосить, що «досвід роботи Соловецького табору переконав партію і уряд у тому, що система в’язниць у Радянському Союзі має бути перетворена на систему виправно-трудових таборів»[164].

Дещо з цих змін передбачалося вже на самому початку, як про це свідчить лист Пятакова Дзержинському. Однак методи нової системи — нові методи управління таборами, організації в’язнів і режиму їхньої роботи — було розроблено на самому острові. Можливо, в середині 1920-х років на Соловках панував хаос, але з цього хаосу постала майбутня система ГУЛАГу.

Принаймні почасти пояснення того, як і чому змінився СЛОН, знаходимо в одній особі — особі Нафталі Ароновича Френкеля, в’язня, який піднявся до одного з найвпливовіших соловецьких начальників. З одного боку, Солженіцин в «Архіпелазі ГУЛАГ» твердить, що Френкель особисто винайшов план харчування в’язнів відповідно до якості їхньої роботи. Як ми побачимо далі, ця вбивча трудова система, що за кілька тижнів руйнувала слабших, у майбутньому стала причиною незліченних смертей. З іншого боку, численні російські й західні історики висловлюють сумніви у важливості ролі Френкеля і відкидають численні історії про всемогутність Френкеля як чисті вигадки[165].

Насправді, ймовірно, що Солженіцин таки надає Френкелю аж надто великої ваги: в’язні раніших, досоловецьких таборів також згадують, що їм давали додаткові харчі за додаткову роботу, до того ж, у будь-якому разі, така ідея є у певному сенсі очевидною, і необов’язково винайти її мала якась одна людина[166]. Разом з тим архіви, що стали доступні недавно, особливо місцеві архіви Карелії — регіону, до якого територіально тоді належав Соловецький табір, — справді недвозначно вказують на важливість його ролі. Навіть якщо Френкель не розробив системи в усіх її аспектах, він знайшов шлях перетворення виправного табору на начебто ефективну економічну установу, і зробив він це у такий час, у такому місці і таким чином, що це, ймовірно, привернуло увагу Сталіна.

Не виглядає дивною і певна плутанина. Прізвище Френкеля згадується у численних мемуарах про ранні етапи розвитку табірної системи, і з них видно, що вже за життя ця особа була оповита міфами. На офіційному фото — чоловік, який спеціально удає з себе похмурого, у шкіряному кашкеті і з ретельно підстриженими вусами; один з мемуаристів згадує його вишукане вбрання[167]. Один з його колег по ОГПУ, який ставився до нього із захопленням, дивувався його прекрасній пам’яті та здатності робити усно складні підрахунки: «він ніколи нічого не записував на папері»[168]. Пізніше радянська пропаганда у найгучніших виразах також описувала «неймовірний обсяг його пам’яті» та розповідала про його «чудові знання деревообробної і лісової промисловості загалом», про його знання у галузях техніки і сільського господарства та взагалі про його обширні знання:

«Наприклад, одного дня він вступив у розмову з двома працівниками тресту, що виробляє мило, духи і косметику. Дуже скоро він змусив їх замовкнути, показавши свої величезні знання у парфумерії. Виявилося, що він навіть чудово знає світовий ринок і особливості нюхових симпатій і антипатій жителів Малайських островів!»[169]

Інші його ненавиділи і боялися. 1928 року на кількох партійних зборах соловецької парторганізації колеги звинувачували Френкеля в організації власної мережі шпигунів, «так що він знає все про всіх раніше за всіх»[170]. Уже 1927 року розповіді про нього дійшли аж до Парижа. В одній з перших книжок про Соловецький табір французький антикомуніст писав про Френкеля, що «завдяки його нелюдським ініціативам мільйони нещасних людей прибиті жахливою працею і приречені на жахливі страждання»[171].

Сучасники також не мають одностайності стосовно його походження. Солженіцин називає його «турецьким євреєм, народженим у Константинополі»[172]. Інший автор пише про нього як про «угорського фабриканта»[173]. Ширяєв стверджував, що він з Одеси, тоді як інші автори писали, що він з Австрії чи Палестини, або що він працював на заводі Форда в Америці[174]. Історію дещо проясняє його тюремна реєстраційна картка, в якій сказано, що він народився 1883 року у Хайфі — у той час Палестина входила до складу Оттоманської імперії. Звідси він вирушив (можливо, через Одесу, а можливо, через Австро-Угорщину) до Радянського Союзу, де описував себе як «комерсанта»[175]. 1923 року Френкеля було заарештовано за «незаконний перетин кордону», а це могло означати, що він був торговцем, котрий якоюсь мірою займався контрабандою, або ж що він був торговцем надто успішним для того, щоб його терпіли в Радянському Союзі. Йому присудили десять років примусових робіт у Соловецькому таборі[176].

Як саме Нафталі Френкелю вдалося здійснити метаморфозу із в’язня на начальника табору, також залишається таємницею. Легенда розповідає, що після прибуття в табір його так шокувала погана організація, жахливе марнування коштів і праці, що він сів і написав дуже конкретного листа, в якому точно вказувалося, що саме не так у кожній галузі, якою займався табір, зокрема у лісовому та сільському господарстві і виробництві цегли. Він вкинув листа у «скриньку для скарг» в’язнів, і він привернув увагу одного члена адміністрації, котрий надіслав його як дивовижу Генріхові Ягоді, чекістові, що у той час швидко підіймався щаблями таємної поліційної ієрархії — зрештою він стане її чільником. Далі легенда каже, що Ягода відразу ж наказав організувати зустріч з автором листа. За розповіддю одного сучасника (а також і Солженіцина, який не називає джерела), Френкель сам стверджував, що одного разу його швидко відвезли до Москви, де він обговорював свої ідеї зі Сталіним, а також Кагановичем (один із сталінських поплічників)[177]. Тут легенда затуманюється: хоча існують письмові дані про те, що Френкель справді в 1930-ті роки зустрічався зі Сталіним і що він перебував під захистом Сталіна під час партійних чисток, досі не знайдено жодних даних про його поїздки у 1920-ті роки. Це не значить, що їх не було: записи могли просто до нас не дійти[178].

Ці розповіді підтверджують і деякі непрямі докази. Наприклад, Нафталі Френкель піднявся від в’язня до охоронця напрочуд швидко — навіть за безладними мірками СЛОНу. У листопаді 1924 року, коли Френкель був в’язнем табору менше року, адміністрація СЛОНу вже подавала клопотання про його дострокове звільнення. 1927 року прохання було нарешті задоволене. Тим часом про Френкеля-в’язня адміністрація табору регулярно відгукувалася у звітах до ОГПУ найтеплішими словами: «у таборі він поводився як такий винятково талановитий працівник, що завоював довіру адміністрації СЛОНу… він один з небагатьох відповідальних працівників»[179].

Ми також знаємо, що Френкель організував «Экономическую коммерческую часть», економічно-комерційний підрозділ СЛОНу, а потім керував ним і, обіймаючи цю посаду, намагався зробити соловецькі табори не просто самоокупними, як того вимагали декрети щодо концентраційних таборів, а справді прибутковими — аж до того, що вони почали відбирати роботу в інших підприємств. Хоча то були державні, а не приватні підприємства, в радянській економіці елементи конкуренції у 1920-х роках все ще спостерігалися, і Френкель ними скористався. За станом на вересень 1925 року, коли Френкель керував економічною частиною табору, СЛОН добився права на заготівлю 130 тисяч кубічних метрів лісу в Карелії, обійшовши цивільне підприємство. СЛОН також став співвласником Карельського комунального банку і добивався замовлення на будівництво дороги від Кемі до міста Ухти на Далекій Півночі[180].

Від самого початку карельська влада нервувала з приводу всієї цієї діяльності, особливо тому, що вона колись виступала взагалі проти будівництва табору[181]. З часом скарги стали гучнішими. На зборах, скликаних для обговорення експансії СЛОНу, лунали скарги місцевої влади на те, що табір нечесно використовує дешеву робочу силу і таким чином загрожує залишити без роботи звичайних працівників лісової промисловості. Ще пізніше настрій на зборах змінився, і їх учасники висунули серйозніші заперечення. У лютому 1926 року на засіданні Карельської ради народних комісарів — уряду Карельської республіки кілька місцевих керівників звинуватили СЛОН у тому, що табір їх перевантажує і вимагає надто багато грошей за будівництво дороги з Кемі до Ухти. «Стало ясно, — гнівно підбив підсумок товариш Южнєв, — що СЛОН — це комерсант, торговець з довгими загребущими руками, і що його головна мета полягає в отриманні зиску»[182].

Карельське торговельне підприємство, державна компанія, також ополчилося проти рішення СЛОНу відкрити в Кемі власний магазин. Державне підприємство не могло собі такого дозволити, однак СЛОНу, який мав змогу вимагати від своїх ув’язнених працівників тривалішої праці і платити їм набагато менше — насправді зовсім нічого не платити, — це вдалося[183]. Що гірше, скаржилася влада, особливі зв’язки СЛОНу з ОГПУ дозволяли йому нехтувати місцевими законами і не платити податків до місцевого бюджету[184].

Суперечка навколо прибутковості, ефективності й справедливості тюремної праці триватиме ще чверть століття (про неї докладніше йтиметься далі). Але в середині 1920-х років місцева влада Карелії у ній програвала. 1925 року у своїх звітах про економічне становище Соловецького табору товариш Федір Ейхман — на той момент заступник Ногтєва, а пізніше керівник табору — хвалиться економічними досягненнями СЛОНу, стверджуючи, що його цегельний завод, що раніше перебував у «жалюгідному стані», зараз процвітає, лісопилки перевиконують річний план, будівництво електростанції завершене, а вилов риби подвоївся[185]. Виклади цих звітів згодом з’явилися і в соловецьких журналах, і в масовій радянській пресі[186]. У них наводилися ретельні підрахунки: в одному зі звітів середні витрати на пайки оцінювалися у 29 копійок, витрати на одежу на рік — 34 рублі 57 копійок. Разом витрати на кожного в’язня, включно з медичним обслуговуванням і транспортуванням, за цими даними, становили щороку 211 рублів 67 копійок[187]. Незважаючи на те що вже 1929 року табір мав фактичний дефіцит 1,6 мільйона рублів[188] — цілком можливо, через те, що ОГПУ запустило руку до каси, — соловецький економічний успіх гучно прославлявся по всіх усюдах.

Скоро цей успіх став головним аргументом на користь реструктуризації всієї радянської пенітенціарної системи. А те, що для його досягнення потрібно було скорочення пайків і погіршення умов життя в’язнів, мало кого цікавило[189]. І те, що цей успіх потребував погіршення стосунків з місцевою владою, також мало кого турбувало.

У самому таборі майже не існувало сумнівів стосовно того, хто особисто є відповідальним за цей успіх. Для всіх комерціалізація табору була міцно пов’язана з Френкелем, а багато хто за це його ненавидів. 1928 року в парторганізації Соловецького табору відбулися збори — атмосфера на них була так просякнута ненавистю, що протокол цих зборів було проголошено надто секретним для зберігання в архіві, тож недоступний він і сьогодні. На них один з табірних начальників, товариш Ященко, скаржився, що економічно-комерційна частина СЛОНу отримала аж надто багато повноважень: «все знаходиться у її віданні». Також він засудив Френкеля, «колишнього в’язня, звільненого після трьох років роботи через те, що тоді не було достатньо людей [охоронців] для роботи в таборі». Френкель став такою важливою особою, скаржився Ященко, що «коли табором пішли чутки, що він може поїхати, люди говорили: "Ми не можемо без нього працювати"».

Ященко признався, що так ненавидів Френкеля, що обдумував його вбивство. Інші запитували, чому колишнього в’язня Френкеля у магазинах СЛОНу обслуговували у першу чергу і відпускали товар за нижчими цінами — так, начебто він був їх власником. Ще інші говорили, що СЛОН так комерціалізувався, що забув про інші завдання, які перед ним стояли: будь-яка перевиховна робота у таборі припинилася, для в’язнів було запроваджено несправедливі робочі норми. Коли в’язні калічили себе, щоб не виконувати цих норм, ці випадки не розслідувалися[190].

Але так само, як СЛОН одержав перемогу у конфлікті з карельським урядом, Френкель вийшов переможцем у конфлікті в самому СЛОНі — ймовірно, завдяки своїм зв’язкам у Москві, — щодо того, яким табором має стати Соловецький, як у ньому мають працювати в’язні і як з ними слід поводитися.

Як вже зазначалося, ймовірно, Френкель не винаходив зловісної системи «хто не працює, той не їсть», за якою харчові пайки в’язнів залежали від виконаної ними роботи. Разом з тим він справді був центральною особою у розвитку і процвітанні цієї системи, яка виросла з недбалої схеми, за якою робота час від часу «оплачувалася» харчами, у дуже точний, регульований метод розподілу продуктів і організації в’язнів.

Фактично система Френкеля була дуже проста. Він розділив в’язнів СЛОНу на три групи відповідно до їхніх фізичних даних: тих, кого вважали здатними виконувати тяжку працю, придатних до легкої праці та інвалідів. Кожна група отримувала різні завдання і мала різні норми. Відповідно, годували їх також по-різному — з величезною різницею у розмірі пайків. Згідно з однією з відомостей, складеною між 1928 і 1934 роками, в’язням першої групи призначалося по 800 грамів хліба і 80 грамів м’яса; другої — по 500 грамів хліба і 40 грамів м’яса; третьої — 400 грамів хліба і 40 грамів м’яса. Іншими словами, найнижча категорія працівників отримувала удвічі менше їжі, ніж найвища[191].

На практиці система дуже швидко розсортовувала в’язнів на тих, хто виживе, і на тих, хто не виживе. Сильні в’язні, яких годували порівняно добре, ставали сильнішими. Позбавлені їжі слабкі в’язні слабшали, зрештою хворіли або вмирали. Процес прискорювався і загострювався через дуже високий рівень норм виробітку, які ставилися в’язням — для декого з них вони справді були неможливими, особливо для людей з міст, які ніколи до того не працювали на видобутку торфу чи лісоповалі. 1928 року вища адміністрація покарала групу охоронців, які примусили 128 в’язнів взимку цілу ніч працювати в лісі, щоб виконати поставлену норму. Через місяць 75% цих в’язнів усе ще тяжко хворіли через обмороження[192].

За Френкеля у СЛОНі змінилася і сама робота: його не цікавили такі дурниці, як хутрове звіроводство або вирощування екзотичних арктичних рослин. Замість цього він посилав в’язнів будувати дороги і валити ліс, користуючись безкоштовною некваліфікованою робочою силою, якої у СЛОНі було більш ніж досить[193]. Зміна у змісті роботи привела до швидкої зміни самого табору, чи, точніше, таборів, бо СЛОН почав розширюватися за межі Соловецького архіпелагу. Френкель не турбувався, зокрема, утриманням в’язнів у тюремній обстановці, у приміщенні в’язниці, за колючим дротом. Він відправляв бригади засуджених у різні райони Карельської республіки та Архангельської області, за тисячі кілометрів від Соловецьких островів — туди, де вони були найпотрібніші[194].

Як консультант з менеджменту, що переймає керівництво проблемною компанією, Френкель також «раціоналізував» і інші аспекти табірного життя, поволі відкидаючи все, що не сприяло економічній продуктивності табору. Будь-які претензії на перевиховання швидко зникли. Як скаржилися критики Френкеля, він позакривав усі табірні газети і журнали, припинив проведення засідань Соловецького краєзнавчого товариства. Соловецькі музей і театр ще існували, та лише для того, щоб справляти враження на високих гостей.

Водночас почала скорочуватися і свавільна жорстокість. 1930 року на острів прибула комісія Шаніна з ОГПУ, вона мала провести слідство з приводу чуток про погане поводження з в’язнями. Комісія підтвердила розповіді про надмірні побиття і катування на острові. Робота комісії мала нечувані за попередніх порядків результати — дев’ятнадцятеро винних співробітників ОГПУ було засуджено і страчено[195]. Надмірно жорстоке поводження з в’язнями стало неприйнятним у закладі, де понад усе цінувалася трудоспособность — здатність працювати.