Розділ 15 ЖІНКИ І ДІТИ

Розділ 15

ЖІНКИ І ДІТИ

…днювальна зустріла мене вигуком:

— Біжи в барак, подивися, що в тебе під подушкою лежить!

Серце в мене забилося. Я подумала: мабуть, мені все-таки дали мій хліб! Я підбігла до ліжка і відкинула подушку. Під подушкою лежало три листи з дому, три листи! Я вже півроку не отримувача листів.

Перше, що відчула, було гостре розчарування: це був не хліб, це були листи!

А після цього — жах.

На що я перетворилася, якщо шматок хліба для мене дорожчий за листи від мами, тата, дітей!.. Я забула про хліб, я плакала.

Ольга Адамова-Сліозберг. Мій шлях.[1123]

Вони виконували ті самі норми і їли ту саму водянисту юшку. Вони жили в таких самих бараках і їх возили в тих самих вагонах для худоби. Їхній одяг був майже однаковий, їхнє взуття таке саме негодяще. До них так само ставилися на слідстві. І разом з тим — табірне життя чоловіків і жінок не було цілковито однаковим.

Поза сумнівом, багато вцілілих у таборах жінок переконані, що в табірній системі бути жінкою означало велику перевагу. Жінки краще за собою доглядали, краще турбувалися про одяг і волосся. Вони, здається, краще пристосовувалися до браку їжі і не так легко піддавалися пелагрі та іншим захворюванням, пов’язаним з голодом[1124]. Вони міцно дружили і допомагали одна одній, так як не допомагали один одному чоловіки. Маргарет Бубер-Нойманн згадує, що одну з її знайомих по Бутирській тюрмі забрали у літній сукні, яка перетворилася на ганчір’я. Камера вирішила зробити їй нову:

«Жінки зібрали гроші й купили півдюжини рушників з грубого невибіленого російського полотна. Але як було кроїти без ножиць? Проблему вирішила маленька хитрість. Викройку позначили згорілими сірниками, потім матеріал зігнули по цих лініях, а потім раз чи два проводили запаленими сірниками по лініях згину. Тоді матеріал розгорнули — лінії були пропалені. Нитки для шиття ретельно витягували з іншого одягу…

Сукня з рушників — зробили її для огрядної латишки — переходила з рук до рук, її чудово вишили навколо шиї, на рукавах і по низу Коли сукню було остаточно закінчено, її намочили і дбайливо склали. Щаслива власниця одну ніч спала на ній. Вірите чи ні, але коли сукню вранці витягли, вона була по-справжньому чудовою; її було б не соромно виставляти й у вітрині модного магазину»[1125].

Разом з тим багато колишніх в’язнів-чоловіків мають протилежну думку: жінки морально опускалися швидше за чоловіків. Завдяки своїй статі вони мали особливі можливості отримати кращий запис у формулярі, легшу роботу і, внаслідок цього, вищий статус у таборі. У результаті вони ставали дезорієнтованими, втрачали опору в суворому табірному світі. Густав Герлінг, наприклад, пише про «чорноволосу співачку з московської опери», арештовану за «шпигунство». Через суворість вироку її відразу після прибуття до Каргопольлагу послали на роботу до лісу:

«Їй, однак, випало нещастя сподобатися огидному урці Вані, і ось вона величезною сокирою очищала від кори повалені сосни. Тягнучись у кількох метрах позаду бригади рослих чоловіків, вона приходила ввечері у зону і з останніх сил добиралася до кухні за своїм "першим котлом" (400 грамів хліба і дві тарілки найрідкішої баланди)… Було видно, що в неї жар, але лікпом був Ванін кореш і ні за що не давав їй звільнення…»

Зрештою вона здалася, спочатку Вані, потім «якісь хтивій начальственій лапі», яка «витягла її за волосся з болота і посадила за стіл табірних обліковців»[1126].

Герлінг пише і про тих, кому діставалася гірша доля. Він, наприклад, розповідає про польську дівчину, яку «урки… оцінили дуже високо». Спочатку «вона виходила на роботу з гордо піднятою головою і кожного чоловіка, який наважився до неї наблизитися, прошивала блискавкою гнівного погляду. Ввечері вона поверталася в зону дещо присмирнівши, але, як і раніше, неприступна і скромно-самовпевнена. Прямо з вахти йшла вона на кухню по баланду і потім, після настання сутінок, більше не виходила з жіночого бараку. Виглядало на те, що її не так легко спіймати у пастку нічного полювання…»

Але ці зусилля пішли намарно. Після кількох тижнів пильнування наглядача, який не давав їй взяти навіть морквини чи гнилої картоплини на продовольчому складі, де вона працювала, дівчина здалася. Одного вечора той чоловік зайшов до бараку Герлінга і мовчки кинув йому на нари подрані жіночі трусики. Це стало початком перетворення:

«З того часу дівчина зовсім змінилася. Вона не поспішала, як раніше, на кухню за баландою, але, повернувшися з бази, ганяла по зоні до пізньої ночі, як березнева кішка. Її мав хто хотів — під нарами, на нарах, в кабінках техніків, на речовому складі. Тільки раз, коли, випадково зайшовши на картопляний склад на базі, я застав її на купі картоплі з бригадиром 56-ї, горбатим виродком Левковичем, вона зайшлася судорожним голосінням і, повертаючись ввечері в зону, ледве стримувала сльози, притискаючи до очей два худі кулачки…»[1127]

Історія, яку розповідає Герлінг, часто повторюється в різних своїх варіантах у багатьох спогадах. Слід сказати, що вона завжди звучить трохи по-іншому, коли автор спогадів — жінка. Іншу версію, наприклад, розповідає Тамара Ружневич, «табірний роман» якої почався з листа, «стандартного, суто табірного любовного листа» від Саші, молодого чоловіка, якого його легка робота чоботаря робила членом табірної аристократії. Лист був короткий і прямий: «Давай жити разом, і я тобі допоможу». Через кілька днів Саша відтягнув Ружневич вбік — хотів почути відповідь. «Будеш жити зі мною чи ні?» — запитав він. Вона відповіла «ні». Він побив її металевим прутом. Потім відвів її до лікарні (у якій завдяки чоботарству мав вплив) і наказав медикам добре за нею доглядати. Там вона, видужуючи від забоїв, залишалася кілька днів. Після виписки, добре все обдумавши, вона пішла до Саші. Інакше він би побив її знову.

«Так почалося моє сімейне життя», — пише Ружневич. Його переваги відразу ж стали відчутними: «Я стала здоровішою, ходила у доброму взутті, більше не носила дідько зна яке дрантя: отримала новий жакет, нові штани… У мене навіть з’явився новий капелюх». Через багато десятиліть Ружневич писала про Сашу як про «перше справжнє кохання». На жаль, невдовзі його перевели до іншого табору, і більше його вона не бачила. Що гірше, чоловікові, який був відповідальний за його переведення, вона подобалася теж. Оскільки «виходу не було», вона почала спати і з ним. Вона нічого не пише про своє кохання до нього, та згадує, що у цьому новому становищі теж були свої переваги: їй дали перепустку на безконвойне пересування і власного коня[1128]. Історію Ружневич, як і ту, що розповідає Герлінг, можна назвати історіями морального падіння. По-іншому їх можна назвати історіями виживання.

З точки зору адміністрації, не мав трапитися жоден з цих випадків. У принципі, не передбачалося, що чоловіки та жінки можуть утримуватися в таборах разом, і є в’язні, які говорять, що роками в очі не бачили представників протилежної статі. Начальники таборів також не дуже хотіли мати в себе в’язнів-жінок. Фізично слабкіші, вони, ймовірно, могли стати тягарем для виконання виробничих планів, внаслідок чого деякі табірні адміністратори намагалися їх не приймати. Якось у лютому 1941 року адміністрація ГУЛАГу навіть розіслала всьому керівництву НКВД листа із суворою вказівкою приймати етапи з жінками-в’язнями і переліком робіт, з якими добре можуть впоратися жінки. У листі згадувалися легка промисловість і текстильні фабрики; обробка деревини і металу; деякі види робіт у лісовому господарстві; навантаження і розвантаження[1129].

Ймовірно, через заперечення начальників таборів кількість жінок, яких дійсно відправляли у табори, завжди залишалася порівняно невеликою (як і кількість страчених жінок під час чистки 1937–1938 років). Наприклад, за даними офіційної статистики, тільки близько 13% в’язнів ГУЛАГу 1942 року становили жінки. Ця частка зросла до 30% 1945 року, почасти через те, що величезну кількість чоловіків забрали на фронт, а також через закони, які забороняли працівникам залишати своє місце роботи — закони, які призвели до арештів великої кількості молодих жінок[1130]. 1948 року їх частка становила 22%, 1951–1952 років вона впала до 17%[1131]. Та навіть ці цифри не відображають реального становища, оскільки жінки набагато частіше відбували свої вироки у «колоніях» з не таким суворим режимом. У великих промислових таборах на Далекій Півночі їх було навіть ще менше.

Разом з тим ці низькі проценти означають, що жінки — як продукти, одяг та інші речі — майже завжди були в дефіциті. Тож хоча вони могли не становити цінності для статистиків табірного виробництва, вони становили цінність для інших в’язнів-чоловіків, охоронців і вільнонайманих працівників. У таборах, де контакти між чоловіками і жінками були більш-менш вільними — або там, де на практиці чоловіки мали доступ у жіночі табори, до них часто чіплялися і, найчастіше, пропонували їжу та легку роботу в обмін на секс. Мабуть, це не є якоюсь унікальною саме для ГУЛАГу рисою. Наприклад, 1999 року звіт організації «Міжнародна амністія» щодо становища жінок-в’язнів у Сполучених Штатах відзначає випадки згвалтування жінок-в’язнів чоловіками-в’язнями і охоронцями; підкупу охорони чоловіками-в’язнями в обмін на доступ до жінок-в’язнів; роздягання жінок при обшуку чоловіками-охоронцями[1132]. Водночас незвичайність соціальної ієрархії радянської табірної системи зумовлювала те, що жінки там піддавалися стражданням і приниженням більше, ніж в інших пенітенціарних системах.

Від початку доля жінки дуже великою мірою залежала від її статусу і місця у різноманітних табірних групах. У злочинному світі жінки мали підкорятися системі складних правил і ритуалів, до них ставилися без особливої поваги. За словами Варлама Шаламова, «потомствений "урка" з дитячих років навчається презирству до жінки… Істота нижча, жінка створена лише для того, щоб насичувати тваринну пристрасть злодія, бути мішенню його грубих жартів і предметом публічних побоїв, коли блатар "гуляє"». Жінки-проститутки насправді «належали» головним злодіям-чоловікам, їх продавали, купували і вимінювали, їх навіть передавали у спадок братові чи другу, коли їх «власника» переводили до іншого табору чи вбивали. Коли обмін відбувається, «зазвичай до сварки не доходить, і проститутка покірно спить з новим її господарем. Ніякого поділу жінок, ніякого кохання "втрьох" у блатному світі не існує»[1133].

Та жінки не були єдиними цілями. Видається, що серед професійних злодіїв гомосексуальні стосунки були організовані за такими ж брутальними правилами. Деякі кримінальні авторитети мали у своєму оточенні молодих чоловіків-гомосексуалістів, поряд з табірними «дружинами» або замість них. Томас Сговіо пише про одного бригадира, що мав «дружину»-чоловіка, який отримував додаткові продукти за сексуальну прихильність[1134]. Однак про правила гомосексуальних стосунків між чоловіками в таборах сказати щось тяжко, оскільки автори спогадів дуже рідко про це пишуть. Це може бути зумовлено тим, що гомосексуальність у Росії й досі частково лишається предметом культурної заборони, і люди мають за краще просто про це не писати. Видається також, що чоловіча гомосексуальність у таборах була великою мірою обмеженою злочинним світом, а злочинці залишили дуже мало мемуарів.

Однак відомо, що на 1970–1980-ті роки в середовищі злочинців у Радянському Союзі були розвинуті вкрай складні норми гомосексуального етикету. «Пасивні» чоловіки-гомосексуалісти ізолювалися від решти тюремного суспільства, їли за окремими столами і не розмовляли з іншими чоловіками[1135]. Хоча про це рідко коли пишуть, видається, що схожі правила діяли у певних колах уже наприкінці 1930-х років, коли 15-річний Петро Якір став свідком аналогічного явища у камері для неповнолітніх злочинців. Спершу його шокувало те, що інші хлопці говорили про свій сексуальний досвід, і думав, що вони говорять неправду,

«Але я помилявся. В одного з пацанів залишилася пайка, він зберіг її до вечора, а ввечері запитав у голодуючого Машки:

— Жерти хочеш?

Він відповів:

— Так.

Тоді скидай штани.

Це відбулося в кутку, який було майже не видно з вічка, в усіх на очах. Усе це нікого не дивувало, і я теж робив вигляд, що мене це не дивує. Такі випадки в подальшому повторювалися дуже часто. Масивною стороною були одні й ті самі; їм, як паріям, не дозволялося пити із загального кухля, застосовувалися й інші принизливі для них обмеження»[1136].

Цікаво, що лесбіянство у таборах було відкритішим, чи принаймні про нього частіше пишуть. Серед жінок-злодійок воно також було дуже ритуалізованим. Лесбійки називалися російським займенником середнього роду «оно» і поділялися на жіночніших «кобл» і маскулінніших «чоловіків». Перші іноді були «справжніми рабинями», за словами однієї з авторок спогадів, які прибирали і доглядали за своїми «чоловіками». Останні ж називалися чоловічими іменами і майже завжди курили[1137]. Про лесбіянство вони говорили відкрито, навіть співали про це пісень:

Ой, спасибо Сталину,

Сделал с меня барыню:

И корова я, и бык,

Я и баба, и мужик.[1138]

Також вони виявляли свою ідентичність одягом і поведінкою. Одна ув’язнена полячка пізніше писала:

«Пари таких жінок усім відомі, вони не намагаються якось приховати своїх звичок. Ті, хто грають роль чоловіків, зазвичай одягаються в чоловічий одяг, носять короткі зачіски і тримають руки в кишенях. Коли на такі пари раптом находить хвиля пристрасті, вони зіскакують зі своїх місць, кидають швейні машини, ганяються одне за одним, а потім з несамовитими цілунками валяться на землю»[1139].

Валерій Фрід пише про злодійок, які видавали себе за гермафродитів. Одна була «коротко пострижена, гарна, в офіцерських брюках»; в іншої, як здавалося, справді була якась деформація статевих органів[1140]. Ще одна ув’язнена описує лесбіянське згвалтування: вона була свідком, як лесбійська пара загнала «скромну спокійну дівчину» під нари, де їй пошкодили дівочу пліву[1141]. Серед інтелектуалів до лесбіянства, як видається, ставилися менш терпимо. Одна колишня політична згадує це явище як «найогиднішу практику»[1142]. Та хоча його зазвичай більше приховували, воно існувало і там, часто трапляючись серед жінок, які мали на волі чоловіків і дітей. Сусанна Печуро розповідала мені, що у Мінлагу, таборі переважно політичному, лесбійські стосунки «допомагали декому вижити»[1143].

Та і в добровільних, і примусових, і гомосексуальних, і гетеросексуальних статевих відносинах спільною була загальна грубість. Сховати їх було ніде, що шокувало багатьох в’язнів. Пари «проповзали під колючим дротом і злягалися поряд з туалетом, на землі», за словами одного в’язня[1144]. «Вагонка, обвішана від сусідок ганчір’ям — класична табірна картина», — пише Солженіцин[1145]. Ісаак Фільштинський одного разу прокинувся вночі і побачив, що на сусідньому ліжку лежить жінка. Вона перелізла через стіну на любовне побачення з табірним кухарем: «Крім мене, тієї ночі ніхто не спав, усі захоплено прислухалися до того, що відбувалося»[1146]. Хава Волович пише, що «речі, про які вільна людина могла, до того як вони стануться, сотню разів думати, тут були простими, як у бездомних котів»[1147]. Інший в’язень згадує, що кохання, особливо серед злодіїв, було «тваринним»[1148].

Справді, секс був такий відкритий, що до нього ставилися з певною байдужістю: для декого згвалтування і проституція стали явищами повсякденними. Едвард Бука один час працював на лісопильні поряд з жіночою бригадою. Прийшла група кримінальних в’язнів. Вони «схопили, яких хотіли, жінок і поклали їх на сніг або мали їх на купі колод. Жінки, здавалося, до такого звикли і не опиралися. У них була своя бригадирка, але вона проти таких вторгнень не заперечувала. Справді, здавалося, що це стало майже частиною її роботи»[1149]. Лев Разгон теж розповідає історію світловолосої дівчини, яку він побачив, коли та підмітала двір табірної медичної частини. На той час він був вільним працівником, прийшов у гості до знайомого лікаря, і йому, хоч він і не був голодний, запропонували щедру вечерю. Він віддав їжу дівчині, «їла вона тихо і акуратно, було в ній ще багато відчутно-домашнього, вихованого сім’єю». Вона нагадала Разгону його власну доньку:

«Дівчинка поїла, акуратно склала на дерев’яну тацю посуд. Потім підняла сукню, стягнула з себе труси і, тримаючи їх у руці, повернула до мене неусміхнене своє обличчя.

— Мені лягти, чи як? — запитала вона.

А потім, не зрозумівши, а ще потім злякавшися того, що зі мною відбувається, так само — без усмішки — виправдовуючись, сказала:

— Мене ж без цього не годують…»[1150]

У таборах також траплялося, що деякі жіночі бараки ставали не чим іншим, як відвертими борделями. Про один такий пише Солженіцин:

«Він — невимовно брудний, непорівнянно брудний, запущений, у ньому важкий запах, вагонки — без постілі. Існувала офіційна заборона чоловікам гуди заходити — але вона не дотримувалася і ніким не перевірялася. Не тільки чоловіки туди йшли, але валили й малолітки, хлопчики по 12–13 років ішли туди навчатися… Все відбувалося цілком природно, на очах і відразу у кількох місцях. Тільки явна старість або явна потворність були захистом жінки — і більше ніщо»[1151].

І разом з тим — прямо всупереч історіям про грубий секс і вульгарність — у багатьох спогадах розповідаються рівною мірою неймовірні історії табірного кохання; деякі з них починалися з простого прагнення жінки якось себе захистити. За своєрідними правилами табірного життя жінкам, які мали «табірних чоловіків», інші чоловіки зазвичай давали спокій — таку систему Герлінг характеризує як одну зі специфічних особливостей таборів[1152]. То не обов’язково були «шлюби» рівних: часом поважні жінки жили зі злодіями[1153]. Не завжди, пише Ружневич, вибір був вільним. Незважаючи на це, такі «шлюби» було б цілком правильним вважати проституцією. Швидше, як пише Фрід, це були «шлюби з розрахунку» — «які водночас іноді були і шлюбами, грунтованими на коханні. Навіть коли вони починалися із суто практичного розрахунку, в’язні ставилися до них дуже серйозно. «Про цю більш чи менш тимчасову коханку зек говорив "моя дружина", — пише Фрід — А вона називала його "мій чоловік". Це говорилося не жартома: табірний зв’язок робив наше життя якимось людянішим»[1154].

І, хоч як це дивно, в’язні, що не були геть виснаженими, справді прагнули кохання. У спогадах Анатолія Жигуліна є історія про його любовний зв’язок з молодою політичною ув’язненою німкенею, «невисокою, синьоокою, золотоволосою Мартою». Пізніше він дізнався, що вона народила дівчинку, яку по батькові записала Анатоліївною. (Це було восени 1951 року, а після смерті Сталіна було оголошено амністію іноземних в’язнів, і Жигулін гадає, що «Марта з дитиною, якщо не сталося якогось нещастя, поїхала додому»[1155]). Мемуари табірного лікаря Ісаака Фогельфангера місцями читаються, як любовний роман, герой якого мусить маневрувати між небезпеками зв’язку з дружиною табірного начальника і втіхами справжнього кохання[1156].

Позбавлені всього люди так прагнули людських відносин, що деякі заводили міцні платонічні зв’язки, які підтримувалися листуванням. Це найбільше стосується кінця 1940-х років і особливих таборів для політичних в’язнів, у яких суворо дотримувалися провила розділення чоловіків і жінок. В одному такому таборі, Мінлагу, жінки і чоловіки обмінювалися записками через товаришів з табірної лікарні, яка була спільною для чоловіків і жінок. В’язні також влаштували таємну «поштову скриньку» у залізничній робочій зоні, де працювали жіночі бригади. Кожні кілька днів якась жінка із залізничної бригади казала, шо щось забула вдома чи ще щось, ішла до цієї скриньки, забирала листи і залишала відповіді. Пізніше їх забирав хтось із чоловіків[1157]. Існували й інші способи: «У призначений час певна особа з однієї зони перекидала через огорожу листи чоловіків жінкам і жінок чоловікам. Такою була "поштова служба"»[1158].

Такі листи, як згадує Леонід Сітко, писалися маленькими літерами на маленьких аркушиках паперу. Всі підписувалися вигаданими іменами: він — «Гамлетом», його подруга — «Марсіанкою». Їх «познайомила» інша жінка, яка розповіла йому, що їй дуже тяжко через те, що після арешту у неї забрали маленьку дитину. Він почав їй писати, їм вдалося навіть одного разу зустрітися у занедбаній шахті[1159].

Інші у пошуку близькості винаходили ще незвичайніші методи. У Кенгірському особливому таборі — майже всі політичні, позбавлені будь-яких контактів зі своїми родинами, друзями і дружинами чи чоловіками, що залишилися вдома, — були в’язні, які підтримували зв’язки з іншими в’язнями, так ніколи з ними очно і не зустрівшись[1160]. Дехто одружувався через стіну, яка розділяла чоловічий і жіночий табори, жодного разу не бачивши свого обранця. Жінка стояла з одного боку, чоловік з іншого; лунали голоси, а в’язень-священик записував подію на шматку паперу.

Таке кохання вижило, навіть коли табірна адміністрація добудувала стіну вище, покрила її колючим дротом і заборонила в’язням до неї наближатися. Пишучи про ці шлюби всліпу, Солженіцин залишає свій цинізм, з яким він описує майже все інше у табірному житті: «У цьому єднанні з незнайомим в’язнем за стіною… мені чується хор ангелів. Це — як безкорисливе споглядання небесних світил. Це надто високе для віку розрахунку і джазу з підскоками…»[1161]

Якщо кохання, секс, згвалтування і проституція були частиною табірного життя, то так само його частиною були вагітність і народження дітей. Поряд з шахтами і будмайданчиками, лісоповальними бригадами і штрафними ізоляторами, бараками і вагонами для худоби у ГУЛАГу також були свої пологові будинки і табори для матерів з дітьми — як і дитячі ясла для маленьких дітей.

Не всі діти у цих закладах були народженими в таборах. Деяких «арештовували» разом з їхніми матерями. Принципи таких арештів неясні. Розпорядження від 1937 року щодо арештів дружин і дітей «ворогів народу» прямо забороняє арештовувати вагітних жінок і матерів з грудними дітьми[1162]. З іншого боку, в наказі від 1940 року говориться, що діти можуть залишатися з матерями до півторарічного віку, «поки вони не припинять годуватися материнським молоком», після чого їх слід віддавати до дитбудинків чи родичам[1163].

На практиці і вагітних, і матерів з грудними дітьми регулярно арештовували. Під час звичайного огляду новоприбулого етапу один табірний лікар виявив жінку, в якої почалися болісні перейми. Її арештували на сьомому місяці вагітності[1164]. Іншу жінку — Наталю Запорожець відправили на етап на восьмому місяці вагітності: після поїзда і кузовів машин вона народила мертву дитину[1165]. Артистка і мемуаристка Єфросинія Керсновська допомагала приймати пологи прямо в етапному поїзді[1166].

З батьками також «арештовували» і маленьких дітей. Одна ув’язнена в 1920-х роках жінка написала в’їдливого листа Дзержинському, дякуючи йому за «арешт» її трирічного сина: тюрма, як писала вона, краща за дитячий будинок, який вона назвала «фабрикою з виробництва ангелів»[1167]. Сотні тисяч дітей фактично арештовувалися разом зі своїми батьками під час двох великих хвиль депортацій, першої — куркулів на початку 1930-х років, і другої — «ворожих» народів і національних груп під час Другої світової війни.

Шок від цього нового становища залишився у цих дітей на все їхнє життя. Одна ув’язнена полячка згадувала, що в її камері з жінкою був трирічний син: «Хлопчик добре поводився, був ввічливий і тихий. Ми, як могли, розважали його історіями і казками, але він час від часу перебивав: "Ми в тюрмі, так?"»[1168]

Через багато років чоловік, що був дитиною висланий разом з батьками — депортованими куркулями, згадував дорогу у вагоні для худоби: «Люди дичавіли… Скільки днів ми їхали, не знаю. У вагоні семеро померли. Ми доїхали до Томська, і нас забрали, кілька сімей. Також з поїзда зняли кілька трупів, діти, молоді і старші люди»[1169].

Незважаючи на тяготи, були жінки, які умисно, навіть цинічно вагітніли у таборах. Зазвичай це були жінки-злодійки або засуджені за дрібні правопорушення, які таким чином хотіли уникнути тяжкої праці, отримувати трохи кращу їжу і, можливо, скористатися амністією, які періодично оголошувалися для матерів з маленькими дітьми. Такі амністії — одну з них, наприклад, було проголошено 1945 року, ще одну 1948-го — зазвичай не поширювалися на жінок, засуджених за контрреволюційні злочини[1170]. «Вагітність могла полегшити життя», — розповідала мені Людмила Хачатрян, пояснюючи, чому жінки з радістю спали зі своїми тюремниками[1171].

Ще одна жінка згадує, що до неї дійшла чутка, що звільнятимуть усіх жінок з немовлятами — на тюремному жаргоні «мамок». Для цього вона навмисно завагітніла[1172]. Надія Йоффе, яка завагітніла після зустрічі з чоловіком, пише, що її товаришки по табору у магаданських «вогких ясельних бараках» просто «не мали жодних материнських інстинктів» і кидали своїх дітей, як тільки могли це зробити[1173].

Не викликає подиву, що не всі жінки, які вагітніли в таборі, бажали народжувати. Адміністрація ГУЛАГу, як видається, ставилася до дозволу на аборти неоднозначно: часом їх дозволяла, а іноді наказувала давати за спробу аборту додатковий термін ув’язнення[1174]. Нез’ясованою залишається також їх кількість, тому що писали про них рідко: в десятках інтерв’ю і спогадів я читала або чула про аборти лише двічі. В одному інтерв’ю Анна Андреєва розповіла мені про жінку, яка «засунула у себе цвяхи і сіла працювати за швейною машиною. Врешті-решт у неї почалася сильна кровотеча»[1175]. Ще одна жінка розповідає у своїх спогадах, як табірний лікар намагався перервати їй вагітність:

«І ось уявіть собі картину. Ніч. Темно… Андрій Андрійович намагається зробити мені аборт рукою, намащеною йодом, без інструментів. Але він так нервує, так хвилюється, що нічого в нього не виходить. Біль не дає мені вдихнути, але я терплю без стогонів, щоб хтось не почув. "Облиш!" — кажу я нарешті у знемозі, і вся процедура відкладається ще на дві доби. Нарешті все вийшло — грудками, із сильною кровотечею. Так ніколи я й не стала матір’ю»[1176].

Але були жінки, які хотіли народжувати, і часто їхня доля теж була трагічною. Всупереч усьому, що було написано про егоїзм і продажність жінок, які вагітніли і народжували в таборах, свідчить історія Хави Волович. Її було арештовано 1937 року за політичним звинуваченням; у таборах вона була дуже самотня і прагнула мати дитину. Хоча ніяких особливих почуттів до батька її дочки Елеонори вона не мала, Хава Волович народила 1942 року в таборі, де не було жодних спеціальних можливостей для матерів:

«Нас було три мами. Нам виділили невелику кімнатку в бараку. Клопи тут сипалися зі стелі і стін, як пісок. Усі ночі без перестанку ми оббирали їх з дітей. А вдень — на роботу, доручивши малюків якій-небудь актованій бабусі, яка з’їдала залишену дітям їжу».

Незважаючи на це, пише Волович,

«цілий рік я ночами стояла біля дитячого ліжечка, оббираючи клопів, і молилася. Молилася, щоб Бог продовжив мої муки хоч на сто років, та не розлучав з дочкою. Щоб, нехай жебрачкою, нехай калікою, випустив із ув’язнення разом з нею. Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи подаяння, виростити і виховати її. Але Бог не відгукнувся на мої молитви. Як тільки дитина почала ходити, як тільки я почула від неї перші, такі приємні для слуху, такі чудові слова — "мама", "мамиця", як нас у зимову холоднечу, одягнених у дрантя, посадили в теплушку і повезли в "мамочний" табір, де моя ангелоподібна товстушка із золотими кучериками скоро перетворилася на бліденьку тінь з синіми колами під очима і запеченими губками».

Волович спочатку поставили у лісоповальну бригаду, а потім послали на роботу на лісопильню. Ввечері вона приносила додому трохи дров, які віддавала няням з дитячого будинку. За це їй іноді дозволяли бачитися з дочкою і в якийсь інший, крім дозволеного, час.

«Бачила, як о сьомій ранку няньки робили побудку малюкам. Сторчаками, стусанами вони піднімали їх з ненагрітих ліжок (для "чистоти" дітей ковдрами не вкривали, а накидали їх поверх ліжечок). Штовхаючи дітей у спинки кулаками і осипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки кректали — по-старечому і — гукали. Це страшне гукання цілими днями долинало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти чи повзати, лежали на спинках, піджавши ніжечки до живота, і видавали ці страшні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін».

На одну няньку припадало сімнадцятеро дітей, що означало, що вона навряд чи мала час перевдягати і годувати всіх дітей, не кажучи вже про якийсь інших догляд:

«З кухні няня принесла палаючу жаром кашу. Розклавши її по мисочках, вона вихопила з ліжечка першу, яка трапилась їй, дитину, загнула їй руки назад, прив’язала їх рушником до тулуба і почала, як індика, напихати гарячою кашею, ложку за ложкою, не залишаючи їй часу ковтати».

Елеонора почала поволі хиріти.

«Під час побачень я виявляла на її тільці синці. Ніколи не забуду, як, чіпляючись за мою шию, вона схудлою ручкою показувала на двері і стогнала: "Мамиця, додому!" Вона не забула клоповника, у якому побачила світ і була весь час з мамою…

Маленька Елеонора, якій було рік і три місяці, незабаром відчула, що її благання “додому” — марні. Вона перестала тягнутися до мене при зустрічах, а мовчки відверталася. Тільки в останній день свого життя, коли я взяла її на руки (мені дозволялося годувати її груддю), вона, дивлячись розширеними очима кудись убік, стала слабенькими кулачками бити мене по обличчю, щипати і кусати грудь. А потім показала рукою на ліжечко. Ввечері, коли я прийшла з оберемком дров у групу, ліжечко її було вже порожнє. Я знайшла її в морзі голенькою, серед трупів дорослих табірників. У цьому світі вона прожила лише рік і чотири місяці і померла 3 березня 1944 року. Ось і вся історія про те, як я вчинила найтяжчий злочин, єдиний раз у житті ставши матір’ю»[1177].

В архівах ГУЛАГу збереглися фотографії табірних ясел того різновиду, про який пише Волович. Один з альбомів починається таким вступом:

«Над їхньою сталінською Батьківщиною сяє сонце. Народ сповнений любові до вождів, а наші чудові діти щасливі так само, як щаслива вся наша молода країна. Тут, на широких і м’яких ліжках, сплять нові громадяни нашої країни. Поївши, вони солодко сплять і, напевно, їм сняться щасливі сни…»

Фото супроводжуються підписами. На одному ряд матерів з грудними дітьми, на обличчях матерів білі маски — свідчення про заходи гігієни в таборах; очі в них сумні, не усміхаються, вони сидять на лаві, тримаючи своїх немовлят. На іншому діти на вечірній прогулянці. Вишикувані в ряд, вони виглядають більш невимушеними, ніж матері. На багатьох знімках діти з поголеними головами, очевидно, щоб уникнути вошей, що змушує їх виглядати маленькими в’язнями, якими насправді і вважалися[1178]. «Диткомбінат — це теж зона, — пише Євгенія Гінзбург. — З вахтою, з воротами, з бараками і колючим дротом»[1179].

На якомусь рівні московському керівництву ГУЛАГ у мало бути відомо, яким жахливим життя в таборах було для дітей, які там жили. Ми принаймні знаємо, що інспектори передавали інформацію: в одному звіті від 1949 року про умови життя жінок у таборах з осудом відзначається, що з 503 тисяч жінок у системі ГУЛАГу 9300 вагітні, а ще 23 790 мають при собі маленьких дітей. «Беручи до уваги негативний вплив на здоров’я та виховання дітей», — автори звіту виступають за дострокове звільнення матерів з дітьми, а також дострокове звільнення матерів, які залишили дітей вдома, разом — за винятком рецидивісток і контрреволюціонерок — близько 70 тисяч жінок[1180].

Час від часу такі амністії проводилися. Але мало що змінювалося в житті тих дітей, які залишалися в таборах. Навпаки, оскільки вони не робили жодного внеску в табірне виробництво, їх здоров’я і благополуччя цінувалися дуже низько у списках пріоритетів дуже багатьох начальників таборів, і ці діти незмінно жили у найгірших, найхолодніших і найстаріших будівлях. Один з інспекторів виявив, що температура в одному з табірних диткомбінатів ніколи не піднімалася вище 12 градусів; інший звітував про відшаровування фарби у дитячому будинку і про повну відсутність освітлення — навіть гасовими лампами[1181]. В одному звіті 1933 року з Сиблагу йшлося про брак 800 пар дитячого взуття, 700 дитячих пальт і 900 столових наборів[1182]. Ті, хто працював з дітьми, не мали належної кваліфікації. Навпаки, робота нянь була «блатною» роботою, і внаслідок цього з дітьми часто працювали професійні злодійки. Иоффе пише, що «цілими годинами вони стояли на сходах зі своїми "чоловіками" чи просто собі йшли, а діти, ненагодовані й недоглянуті, хворіли і починали вмирати»[1183].

Не завжди тут дозволялося допомогти матерям, чия вагітність уже дорого обійшлася табору, — якщо, звичайно, вони хотіли допомагати. Матерів примушували якомога швидше повертатися до роботи і дуже неохоче їх відпускали з роботи тільки годувати дитину. Зазвичай їх просто відпускали з роботи через кожні чотири години, давали побути з дитиною 15 хвилин — у брудному робочому одязі — і відправляли назад, що значить, що дитина залишалася голодна. Іноді й цього не дозволялося. Один з інспекторів таборів наводить випадок, коли жінці, яка спізнилася через роботу на годування дитини на кілька хвилин, не дали її погодувати[1184]. В одному інтерв’ю колишня завідувачка табірних яслел сказала мені — беззаперечним тоном, — що діти, які не наїдалися за, як вона висловилася, належні півгодини, доїдали потім решту з пляшечки, яку їм давала няня.

Та сама жінка також підтвердила правдивість того, що розповідали інші в’язні: коли закінчувався період грудного годування, матерям часто забороняли будь-яким чином контактувати з дитиною. За її словами, в її таборі вона особисто забороняла всім матерям гуляти зі своїми дітьми на тій підставі, що засуджена мати може зашкодити дитині. Вона стверджувала, що бачила, як одна мати давала дитині цукор з підмішаним до нього тютюном, щоб її отруїти. Інша, сказала вона, умисно зняла зі своєї дитини взуття у снігу. «Я відповідала за рівень дитячої смертності в таборі, — говорила вона мені, пояснюючи, чому вона вживала заходів, щоб не допускати матерів до дітей, — Ці діти були своїм матерям непотрібні, і вони прагнули їх убити»[1185]. Та сама логіка могла спонукати начальників таборів до заборони матерям бачитися з дітьми. Однак так само можливим є те, що такі правила були ще одним результатом бездумної жорстокості табірної адміністрації: влаштовувати зустрічі матерів з дітьми було незручно, тому це й заборонялося.

Відділення матерів від дітей у такому віці призводило до передбачуваних наслідків. Серед малюків лютували епідемії. Надзвичайно високою була дитяча смертність — такою високою, що — про це також ідеться у звітах перевіряючих — такі дані часто умисно приховували[1186]. Та навіть ті діти, які переживали грудний вік, мали небагато шансів на нормальне життя у табірних дитячих установах. Деяким могло поталанити з добрішою нянею. Деяким ні. Євгенія Гінзбург сама працювала табірною нянею; прийшовши на роботу, вона побачила, що навіть старші діти ще не вміють говорити:

«…тільки деякі чотирирічки вимовляли окремі незв’язні слова. Переважали нерозбірливі крики, міміка, бійки. "Звідки ж їм говорити? Хто їх учив? Кого вони чули? — з безпристрасною інтонацією пояснювала мені Аня. — У грудниковій групі вони ж увесь час лежать на своїх койках. Ніхто їх на руки не бере, хоч лусни від крику. Заборонено на руки брати. Тільки міняти мокрі пелюшки. Якщо їх, звичайно, вистачає"». Коли Гінзбург пробувала навчати чомусь своїх нових підопічних, виявилося, що тільки одне чи двоє дітей, які підтримували якийсь контакт зі своїми матерями, здатні навчатися. Та навіть вони мали дуже обмежений досвід:

«Подивися, — сказала я Стасику, показуючи йому намальований мною будиночок, — що це таке?

— Барак, — досить чітко відповів хлопчик.

Кількома рухами олівця я посадила біля будиночка кішку. Але її не впізнав ніхто, навіть Стасик. Не бачили вони ніколи такого рідкісного звіра. Тоді я обвела будиночок ідилічним традиційним тином.

— А це що?

— Зона! Зона! — радісно закричала Вірочка і заплескала в долоні»[1187].

Як правило, дітей переводили з табірних ясел до звичайних дитячих будинків у два роки. Деякі матері ставилися до цього схвально, бо вважали, що таким чином діти можуть звільнитися з табору. Інші протестували, знаючи, що їх можуть умисно або випадково перевести до іншого табору, і втратиться будь-який зв’язок з дітьми, імена яких можуть змінити або забути[1188]. Таке часом траплялося з вихованцями звичайних дитячих будинків. Валентину Юрганову, дочку поволзьких німців-куркулів, забрали до дитячого будинку, в якому справжні прізвища дітей забули. Одну дитину, як згадує Юрганова, перейменували в Каштанову просто тому, що за дитячим будинком у парку було багато каштанів.

Через багато років інша така дитина написала сумні спогади про свої намагання — протягом усього життя — дізнатися справжнє прізвище своїх батьків: у районі, де вона народилася, не було жодних даних про народження дітей з прізвищем, яке стояло в неї в паспорті, а вона сама була дуже мала і не пам’ятала прізвища своїх батьків. Утім, щось із минулого вона пам’ятала: «Мама за швейною машиною. Себе — я прошу дати мені голку й нитку… Себе у садку… А потім… Темна кімната, справа порожнє ліжко, щось сталося. Я чомусь сама. Мені страшно»[1189].

Не дивно, що деякі матері «плакали і кричали, а деякі навіть божеволіли, і їх замикали в підвалі, поки вони не заспокоювалися», коли забирали їхніх дітей. Як тільки їх забирали, шанси на повернення були дуже малі[1190].

За межами таборів життя для народжених там дітей не обов’язково ставало кращим. Вони приєднувалися до великої кількості дітей, яких забирали до дитбудинків відразу після арешту їхніх батьків — ще одна категорія дітей-жертв. Як правило, державні дитячі будинки були дуже переповнені, брудні, недоукомплектовані персоналом та часто згубними для дітей. Колишня ув’язнена згадує, з якими великими сподіваннями з їхнього табору відправляли групу дітей до міського дитячого будинку — і жах від звістки, що всі одинадцятеро дітей померли під час епідемії[1191]. Ще 1931 року у розпалі колективізації завідувачі уральських дитячих будинків надсилали регіональній владі сповнені розпачу листи, в яких благали допомоги у догляді за тисячами куркульських дітей, які щойно стали сиротами:

«У кімнаті площею 12 квадратних метрів 30 хлопчиків. На 38 дітей сім ліжок, на яких сплять "рецидивісти". Двоє вісімнадцятирічних розгромили електропідстанцію, пограбували магазин і пиячать з директором… діти сплять на брудній підлозі, грають у карти, зроблені з порваних плакатів “вождя”, курять, ламають ґрати на вікнах і лізуть на стіни, намагаючись утекти»[1192].

В іншому будинку для куркульських дітей:

«Діти сплять на підлозі, їм не вистачає взуття… іноді по кілька днів немає води. Вони погано харчуються, крім води і картоплі на обід більше нічого немає. Немає тарілок і мисок, діти їдять з черпаків. На 140 осіб одна чашка, не вистачає ложок; діти їдять по черзі або руками. Світла немає, на весь будинок одна лампочка, та до неї немає гасу»[1193].

1933 року дитячий будинок під Смоленськом надіслав до московської диткомісії таку телеграму: «Постачання продуктів до будинку припинено. Сто дітей голодують. Організація відмовляється видавати пайки. Вжийте негайних заходів»[1194].

З часом мало що змінювалося. В одному наказі НКВД від 1938 року йдеться про дитячий будинок, в якому дві восьмирічні дівчинки були зґвалтовані старшими хлопцями, і про інший дитбудинок, у якому на 212 дітей було 12 ложок і 20 тарілок, а діти спали взуті й у верхньому одязі через брак білизни[1195]. 1940 року Наталію Савєльєву «викрали» з дитячого будинку — її батьків арештували, — і її удочерила сім’я, яка хотіла, щоб вона прислужувала їм удома. При цьому її розлучили з сестрою, яку вона більше ніколи не бачила[1196].

Дітям арештованих політичних діячів у таких дитбудинках було особливо тяжко, часто до них ставилися гірше, ніж до інших сиріт. Їм, як Світлані Когтєвій, якій тоді було десять років, казали «забути своїх батьків, бо вони вороги народу»[1197]. Співробітникам НКВД, відповідальним за такі дитбудинки, наказувалося особливо пильнувати і відділяти дітей контрреволюціонерів від інших та не допускати для них жодних привілеїв[1198]. Завдяки цьому розпорядженню Петро Якір після арешту батьків провів у дитбудинку рівно три дні. За цей час йому «вдалося зажити слави ватажка дітей зрадників Батьківщини» і його, чотирнадцятирічного, відразу ж арештували. Його перевели в тюрму, а потім у табір[1199].

Частіше дітей політичних в’язнів дражнили і уникали. Один в’язень згадує, що після прибуття до дитбудинку у дітей «ворогів» брали відбитки пальців, як у злочинців. Вчителі й вихователі побоювалися приділяти їм багато уваги, щоб не бути звинуваченими у співчутті до «ворогів»[1200]. Зокрема, за словами Юрганової, цих дітей безжально дражнили їхньою «ворожістю» — через це вона навмисно забула німецьку мову, якою розмовляли в її сім’ї[1201].

У такій обстановці навіть діти з освічених родин швидко опановували злодійську науку. Одним з таких дітей був Володимир Глєбов, син провідного партійного діяча Льва Каменева. Батька арештували, коли йому було чотири роки, а Глєбова «заслали» до спеціального дитячого будинку в Західному Сибіру. Близько 40% його вихованців становили діти «ворогів народу», ще близько 40% — малолітні правопорушники і решта 20% — циганські діти, поміщені туди за кочівництво. Як пояснював Глєбов письменнику Адаму Гохшільду, у ранньому знайомстві з юними злодіями для дітей політичних в’язнів були і свої переваги:

«Мій друг навчив мене деяких речей, стосовно самозахисту, які дуже допомогли мені потім у житті. Тут я маю один шрам, а ось ще один… коли на тебе нападають з ножем, потрібно знати, як відбиватися. Головний принцип — реагувати завчасно, не дати себе вдарити. Таке було щасливе радянське дитинство!»[1202]

Проте для деяких дітей життя в дитбудинку було постійною травмою. Одна мати повернулася із заслання і забрала додому маленьку доньку. Восьмирічна дитина ледве говорила, хапала їжу й тікала і поводилася, як дика тварина, якою навчив її бути дитячий будинок[1203]. Інша мати після відбуття восьмирічного терміну ув’язнення приїхала до дитячого будинку по своїх дітей — вони відмовилися іти з нею. Їх навчили, що батьки — «вороги народу», які не заслуговують на любов і прихильність. Їм прямо наказали відмовлятися йти з дитбудинку, «якщо мати колись по вас приїде», і вони не хотіли знову жити разом з батьками[1204].

Не дивно, що діти з таких дитячих будинків тікали — у великих кількостях. Опинившись на вулиці, вони швидко потрапляли до злочинного світу. А якщо вони були у злочинному світі, порочне коло замикалося. Рано чи пізно їх арештовували.

На перший погляд, у річному звіті НКВД за 1944–1945 роки щодо однієї групи з восьми таборів в Україні немає нічого незвичайного. У звіті відзначається, які з таборів виконують п’ятирічку, а які ні. Хвалять табірних ударників. Суворим тоном говориться про брак і одноманітність їжі в таборах. З більшою теплотою відзначається, що епідемію протягом звітного періоду було зафіксовано лише в одному таборі — і почалася вона після того, як до того табору перевели п’ятьох в’язнів з переповненої харківської тюрми.

Однак кілька деталей у цьому звіті прояснюють питання, що ж саме це були за вісім таборів в Україні. Перевіряючий, наприклад, скаржиться на те, що в одному з них бракує «підручників, ручок, зошитів і олівців». Також є суворе зауваження щодо того, що дехто з в’язнів проявляє схильність програвати їжу, іноді таким чином позбуваючись хлібних пайків на багато місяців наперед: здається, молодші мешканці таборів також мали досвід гри в карти зі старшими[1205].

Вісім таборів, про які йдеться, були вісьмома дитячими колоніями, розташованими на території України. Не всі діти, які підпадали під юрисдикцію ГУЛАГу, були дітьми арештованих батьків. Частина з них знайшли дорогу до таборів самостійно. Після вчинення злочину їх арештовували і відправляли у спеціальні табори для малолітніх. Керували ними ті самі чиновники, що й дорослими таборами, і в багатьох відношеннях вони на ці дорослі табори були схожими.

Початково ці «дитячі табори» організовувалися для «беспризорников» — безпритульних дітей, сиріт, бездомних і брудних вуличних дітей, які втрачали своїх батьків або від них утікали під час громадянської війни, голоду, колективізації і масових арештів. Безпритульні на початок 1930-х років стали звичною картиною для вокзалів і парків великих радянських міст. Російський письменник Віктор Серж пише про них:

«Я бачив їх у Ленінграді та Москві — вони жили в каналізації, в афішних будках, у склепах на цвинтарях, де вони були беззастережними господарями; вони влаштовували зібрання у громадських туалетах; подорожували на дахах вагонів чи на осях під ними. Вони з’являлися, докучливі, чорні від поту, щоб просити у пасажирів "пару копійок" чи щоб лежати і чекати нагоди вкрасти чемодан…»[1206]

Кількість цих дітей і проблеми від них нарешті стали такими, що 1934 року ГУЛАГ створив перші дитячі заклади у дорослих таборах — для того, щоб діти арештованих батьків не блукали на вулицях[1207]. Невдовзі після цього, 1935 року, керівництво ГУЛАГу ухвалило рішення створити також і спеціальні дитячі колонії. Дітей забирали з вулиць під час масових облав і відправляли до колоній, де вони мали навчатися і готуватися до майбутньої ролі робочої сили.