Епілог ПАМ’ЯТЬ

Епілог

ПАМ’ЯТЬ

А убивці? Убивці ще доживають…

Лев Разгон. Невигадане.[2011]

На початку осені 1998 року я їхала пароплавом через Біле море — з Архангельська на Соловецькі острови. То був останній літній рейс: від середини вересня, коли північні ночі починають довшати, пароплави по цьому маршруту вже не ходять. Море стає надто бурхливим, а у воді плаває занадто багато льоду для коротких туристичних рейсів.

Можливо, кінець навігації робив подорож веселішою. Чи, може, пасажирів хвилювало просто саме те, що вони у відкритому морі. Хай там як, але в їдальні панував радісний настрій. Було багато тостів, багато жартів, теплих слів на адресу капітана. Мої товариші по столу, дві пари середнього віку з військово-морської бази, розташованої далі на узбережжі, здавалося, настроєні добре провести час.

Спочатку моя присутність тільки додавала до загального веселого настрою. Не кожного дня можна побачити справжню американку на старезному пароплаві-поромі посеред Білого моря — і ця дивина пасажирів тільки веселила. Вони розпитували, чому я говорю російською, що я думаю про Росію, чим Росія відрізняється від Америки. Проте коли я розповіла їм, що я роблю в Росії, вони стали не такі веселі. Американка-турист, що для задоволення оглядає Соловецькі острови, гарні пейзажі і старий монастир — то одна річ. Американка, яка їде на Соловецькі острови, щоб подивитися на залишки концентраційного табору — дещо інша.

Один чоловік почав ставитися до мене вороже. «Чому ви, іноземці, звертаєте увагу тільки на те, що в нашій історії було потворного? — хотів дізнатися він. — Навіщо писати про ГУЛАГ? Чому не писати про наші досягнення? Ми — перша країна, що запустила людину в космос!» Під «ми» він мав на увазі «ми, радянські». Радянського Союзу вже сім років як не було, але він все ще вважав себе громадянином СРСР, а не Росії.

Так само напала на мене і його дружина. «ГУЛАГ більше не має значення, — сказала вона мені. — У нас зараз інші проблеми. У нас безробіття, злочинність. Чому ви не пишете про справжні наші проблеми, а пишете про те, що було багато років тому?»

Під час цієї неприємної розмови друге подружжя мовчало; чоловік не висловлювався з приводу радянського минулого. Однак якоїсь миті мене підтримала дружина. «Я розумію, чому ви хочете знати про табори, — м’яко сказала вона. — Цікаво знати, що відбувалося в минулому. Я б хотіла знати більше».

У моїх наступних поїздках по Росії я знову і знову зустрічала ці чотири типи ставлення. Поширеною реакцією було «це не ваша справа» і «це не має значення». Мабуть, найчастішим було мовчання — чи відсутність жодної думки, знизування плечима. Та були й люди, які розуміли, чому важливо знати про минуле, які хотіли дізнатися більше.

Насправді, доклавши певних зусиль, у сучасній Росії можна багато дізнатися про минуле. Не всі російські архіви закриті, і не всі російські історики займаються чимось іншим: уже сама ця книжка свідчить про те, що нової інформації дійсно багато. Історія ГУЛАГу також стала предметом громадської дискусії у деяких колишніх радянських республіках і країнах радянського блоку. У кількох країнах — як правило, в тих, які пам’ятають себе жертвами, а не учасниками терору, — меморіали і громадське обговорення набули справді великого значення. Литовці перетворили колишню будівлю КГБ у Вільнюсі на музей жертв геноциду. Латиші перетворили старий радянський музей «латиських стрільців» на музей окупації.

У лютому 2002 року я побувала на відкритті нового музею в Угорщині, розташованого у приміщенні, де у 1940–1945 роках була штаб-квартира угорських фашистів, а в 1945–1956 роках — штаб-квартира таємної поліції угорського комуністичного режиму. У першій залі музею на одній стіні розміщено телевізійні екрани, на яких транслюється фашистська пропаганда. Інша стіна телевізійних екранів показує комуністичну пропаганду. Це миттєво справляє потужне враження, як це й задумувалося, а решту музею організовано в цьому самому ключі. Фотографії, звук, відео і дуже мало слів розраховані на молодих людей, які не пам’ятають жодного з режимів.

На відміну від цього в Білорусі відсутність меморіалу стала великою політичною проблемою: влітку 2002 року президент з диктаторськими замашками Олександр Лукашенко все ще продовжував публічно обстоювати намір будівництва автомобільного шляху через місце масового вбивства 1937 року поблизу Мінська. Його заяви спонукали до дій опозицію і викликали велику дискусію в суспільстві щодо минулого.

У самій Росії також є не дуже численні неформальні, напівофіційні і приватні пам’ятники, зведені дуже різними людьми й організаціями. У московському «Меморіалі» зберігається архів усних і писаних спогадів; тут є також невеликий музей, у якому серед іншого зберігається і чудова колекція творів мистецтва в’язнів. Московський музей Андрія Сахарова теж проводить виставки і експозиції про сталінське минуле. На околицях багатьох міст — Москви, Санкт-Петербурга, Томська, Києва, Петрозаводська — місцевими осередками «Меморіалу» та іншими організаціями було споруджено монументи на місцях поховань жертв масових убивств 1937–1938 років.

Здійснюється й інша, більша робота. Воркутинські шахти, які колись були лагпунктами, позначені хрестами, статуями й іншими пам’ятниками — їх поставили литовці, поляки і німці — жертви воркутинських таборів. Міський краєзнавчий музей у Магадані має кілька зал, присвячених історії ГУЛАГу; тут є навіть табірна сторожова вежа. На пагорбі, що височить над містом, стоїть пам’ятник загиблим на Колимі роботи знаменитого російського скульптора; пам’ятник символізує усі численні долі, які могли їх спіткати. У залі в Соловецькому монастирі, який сам тепер перетворено на музей, виставлено листи і фото в’язнів, архівні документи; на острові є алея, посаджена в пам’ять про загиблих соловецьких в’язнів. У центрі столиці Республіки Комі Сиктивкара місцева влада разом з місцевим осередком «Меморіалу» побудували каплицю. Всередині записано кілька імен в’язнів, вибраних таким чином, щоб показати багатонаціональність ГУЛАГу: литовці, корейці, євреї, китайці, грузини, іспанці.

У віддалених місцях часом можна натрапити на дивовижні несподівані пам’ятники. На голому пагорбі неподалік міста Ухти, колишнього центру Ухтпечлагу, стоїть залізний хрест на вшанування пам’яті про масове вбивство в’язнів. Для того, щоб його побачити, мені треба було їхати майже непрохідною від болота дорогою, йти пішки повз будівництво і перелазити через залізничну колію. І навіть після цього до пам’ятника було ще надто далеко, щоб прочитати на ньому написи. Проте місцеві активісти, що звели цей пам’ятник, світилися від гордості.

У кількох годинах автомобілем від Петрозаводська стоїть ще один схожий пам’ятник — біля села Сандормох. Чи, мабуть, в даному випадку неправильно називати це «пам’ятником». Хоча тут є меморіальна дошка. Як є і кілька кам’яних хрестів, зведених поляками, німцями та представниками інших національностей. Сандормох — тут 1937 року розстрілювали в’язнів Соловецького табору, зокрема тут загинув священик Павло Флоренський — пам’ятний своїми дивовижно зворушливими саморобними хрестами і окремими пам’ятниками. Через відсутність записів щодо того, хто саме тут похований, кожна сім’я навмання вибрала собі для вшанування свій штабель кісток. Родичі жертв прикріпили на дерев’яних стендах фото своїх давно загиблих родичів, дехто по боках викарбував епітафії. У сосновому лісі, що виріс на місці вбивства, розкидані стрічки, пластмасові квіти та інші атрибути кладовища. Сонячного серпневого дня, коли я тут побувала — відзначалася річниця вбивства, приїхала делегація з Санкт-Петербурга, — літня жінка розповідала про своїх батьків, розстріляних тут і тут же похованих, коли їй було сім років. Поки вона змогла приїхати до них на могилу, пройшло ціле життя.

Інший великий меморіал розташований поблизу міста Перм. На місці колишнього лагпункту сталінських часів Пермь-36, який пізніше став одним з найсуворіших політичних таборів 1970–1980-х років, група місцевих істориків створила повномасштабний музей, єдиний розміщений у колишніх табірних бараках. Власними силами ці історики відбудували табір, бараки, стіни, колючий дріт і все інше. Вони навіть створили тут маленьке лісозаготівельне підприємство, використовуючи табірні заіржавілі закинуті машини, щоб заробляти на музей. Хоча їх не дуже підтримала місцева влада, їм вдалося залучити фінансування із Західної Європи й Америки. Зараз вони працюють над втіленням великих планів — відновлюють 25 будівель, у чотирьох з яких має розміститися великий Музей репресій.

Та водночас у Росії, країні, яка звикла до величних воєнних меморіалів і величезних урочистих державних поховань, ці місцеві і приватні ініціативи здаються незначними, розпорошеними й неповними. Більшість росіян, ймовірно, про них взагалі не знають. І не дивно: через десять років після розпаду Радянського Союзу Росія, країна, що успадкувала від СРСР дипломатію і зовнішню політику, його посольства, його борги і місце в ООН, продовжує поводитися так, начебто їй не дісталася у спадок історія Радянського Союзу. Росія не має державного музею, присвяченого історії репресій. Не має Росія і державного місця жалоби, монумента, який був би офіційним визнанням страждань жертв і їхніх сімей. У 1980-ті роки проводилися конкурси планів такого монумента, але з цього нічого так і не вийшло. Товариству «Меморіал» вдалося тільки привезти з Соловків — де починався ГУЛАГ, камінь і поставити його в центрі площі Дзержинського напроти Лубянки[2012].

Проте важливішим за брак пам’ятників є брак поінформованості суспільства і усвідомлення громадськістю. Часом здається, що величезні почуття і пристрасті дискусій горбачовської епохи просто зникли разом з Радянським Союзом. Так само раптово зникли розмови про справедливість до жертв. Хоча про це багато говорилося в кінці 1980-х років, російський уряд ніколи не притягував до суду навіть тих, хто дійсно відповідав за катування і масові вбивства. На початку 1990-х років один учасник масового вбивства польських офіцерів у Катині ще був живий. Перед його смертю у КГБ провели з ним бесіду, його просили пояснити, яким чином — технічно — проводилися ці вбивства. В рамках жесту доброї волі плівку із записом цієї розмови було передано аташе з питань культури посольства Польщі. Ніхто ніколи навіть не говорив, що того чоловіка потрібно було б судити — в Москві, Варшаві чи в якомусь іншому місці.

Звісно, суди не завжди є найкращим шляхом, яким можна прийти до примирення з минулим. Після Другої світової війни у Західній Німеччині до суду було притягнуто 85 тисяч нацистів, проте засуджено з них було менш як сім тисяч. У цих трибуналах процвітала корупція, дуже великий вплив на них мали особиста неприязнь і сварки. Сам Нюрнберзький процес був прикладом «справедливості переможця», заплямованої сумнівною законністю і неоднозначними рішеннями; не в останню чергу причиною цього були радянські судді, які краще за будь-кого іншого знали про відповідальність своєї сторони за масові вбивства.

Але крім судів існують і інші методи віддати належне злочинам минулого. Можна, наприклад, створити «комісії встановлення істини», як це було зроблено у Південній Африці, які давали змогу жертвам офіційно і прилюдно розповісти про пережите, зробити злочини минулого предметом громадського обговорення. Існують офіційні розслідування — у Великобританії таке розслідування 2002 року проводилося парламентом з приводу обставин масового вбивства «кривавої неділі» у Північній Ірландії, що відбулося 30 роками раніше. Існують урядові розслідування, урядові комісії, публічні вибачення — але російський уряд ніколи не розглядав жодного з цих варіантів. Крім короткого безрезультатного «суду» над Комуністичною партією, в Росії не було жодних заходів, що мали б на меті відкриття правди про минуле, жодних парламентських слухань, жодних офіційних розслідувань масових вбивств чи таборів в СРСР.

Результат: через півстоліття після закінчення війни німці все ще регулярно обговорюють питання компенсацій жертвам, вшанування пам’яті і нових інтерпретацій історії періоду нацизму, та навіть питання, чи мають німці, що належать до молодших поколінь, нести на собі провину за злочини нацистів. Через півстоліття після смерті Сталіна в Росії немає жодних подібних суперечок, тому що пам’ять про минуле не стала живою частиною суспільної свідомості.

У 1990-х роках тривав процес дуже повільної реабілітації. На кінець 2001 року у Росії було реабілітовано близько 4,5 мільйона політичних в’язнів, а державна реабілітаційна комісія повідомляла, що має розглянути ще півмільйона справ. Ті жертви — ще сотні тисяч, а можливо, й мільйони людей, які не поставали перед судом, звичайно, будуть з цього процесу виключені[2013]. Але хоча сама комісія є серйозною і має добрі наміри, хоча до її складу входять поряд з чиновниками також і уцілілі табірники, ніхто з нею пов’язаний насправді не вважає, що політики, які її створили, насправді керуються прагненням до «істини і примирення», за словами англійського історика Кетрін Меррідейл. Вона, швидше, була покликана покласти край дискусіям щодо минулого, заспокоїти жертви, давши їм трохи додаткових рублів і безкоштовний проїзд у транспорті, та уникнути глибшого розгляду проблем сталінізму та його спадщини.

Для такого громадського мовчання існують і добрі, принаймні пробачні, пояснення. Більшість росіян справді увесь свій час займаються цілковитим перетворенням своєї економіки і суспільства. Епоха Сталіна давно минула, і з того часу багато що сталося. Посткомуністична Росія — це не післявоєнна Німеччина, у якій про найжахливіші звірства суспільство добре пам’ятало. На початку XXI століття для більшості населення події середини XX видаються давньою історією.

Важливіше, можливо, те, що багато росіян вважають, що про минуле вже багато говорилося раніше, і з цього майже нічого не вийшло. Принаймні коли запитуєш росіян старшого віку, чому тепер так мало згадують про ГУЛАГ, вони відмахуються: «1990 року про це тільки й говорили, більше нам не потрібно». Ще більше ускладнює становище те, що тема ГУЛАГу та сталінських репресій у свідомості багатьох людей змішується з «демократами-реформаторами», які ініціювали дискусію про минуле Радянського Союзу. Оскільки тепер вважається, що політичні лідери цього покоління зазнали краху — їхнє правління пов’язується з корупцією і хаосом, — на всі розмови про ГУЛАГ кидає тінь саме ця асоціація.

Питання пам’яті і вшанування жертв політичних репресій також ускладнюється — про що вже йшлося у вступі — наявністю дуже й дуже багатьох жертв інших трагедій радянської доби. «Справа ще більше ускладнюється тим, — пише Кетрін Меррідейл, — що дуже багато людей зазнавали постійних страждань; вони можуть однаково справедливо сказати, що вони і ветерани війни, і жертви репресій, і діти репресованих, і жертви голоду»[2014]. Існує багато пам’ятників жертвам війни, і, здається, деякі росіяни гадають: хіба цього не досить?

Але є й інші, менш пробачні причини цієї глибокої мовчанки. Багато росіян пережили розпад Радянського Союзу як глибоку образу особистої гідності. Можливо, стара система була погана, думають вони тепер, — та вона принаймні була могутньою. А тепер, коли ми втратили ту могутність, ми не хочемо чути, що та держава була погана. Це надто болісно — як погано говорити про померлих.

Дехто все ще відчуває страх перед тим, що може відкритися в минулому, якщо шукати надто наполегливо. 1998 року російсько-американська журналістка Маша Гессен розповідала, що вона відчула, коли дізналася, що її бабуся, добра старенька єврейська пані, служила цензором — вона правила матеріали зарубіжних кореспондентів, що працювали у Москві. А ще вона дізналася, що інша її бабуся, ще одна добра єврейська пані, колись хотіла влаштуватися на роботу в таємну поліцію. Обидві робили це від безвиході, а не через свої переконання. Тепер, пише вона, вона знає, чому її покоління утримується від надто суворого засудження покоління своїх дідів і бабусь: «Ми їх не викриваємо, не судимо і не засуджуємо… просто, ставлячи такі питання, кожен з нас ризикує зробити боляче дорогій нам людині»[2015].

Голова російської реабілітаційної комісії ставить питання ще різкіше: «Суспільство байдуже до злочинів минулого, — сказав він мені, — тому що в них брало участь дуже багато людей»[2016]. Радянська система втягнула мільйони і мільйони людей у різні форми співробітництва і поступок. Багато людей на це йшли охоче, однак робити жахливі речі примушували і гідних в іншому людей. Вони самі, їхні діти й онуки не завжди хочуть зараз про це згадувати.

Але найзначніша причина браку громадської дискусії полягає не в страхах молодшого покоління і не в комплексі меншовартості й почутті провини їхніх батьків. Найважливіша проблема радше полягає у владі і престижі тих, хто сьогодні править не лише в Росії, а й у більшості країн колишньої Радянського Союзу і країн — його сателітів. У грудні 2001 року, рівно через десять років після розпаду СРСР, у 13 з 15 колишніх радянських республік при владі були комуністи; так само багато їх у колишніх країнах Радянського блоку, включно з Польщею — країною, що віддала багато сотень тисяч своїх громадян до радянських таборів і на заслання. Навіть у тих країнах, де влада належить не прямим ідеологічним спадкоємцям комуністичної партії, колишні комуністи та їхні діти чи симпатики займають значне місце серед інтелектуальної, медійної та бізнесової еліт. Президент Росії Володимир Путін є колишнім співробітником КГБ, що з гордістю називає себе «чекістом». На своїй попередній посаді прем’єр-міністра він зробив симптоматичний крок, відвідавши штаб-квартиру КГБ на Лубянці у річницю заснування ЧК і відкривши меморіальну дошку Юрію Андропову[2017].

Панування колишніх комуністів і брак громадської дискусії щодо минулого посткомуністичного світу — це не просто збіг. Говорячи прямо, колишні комуністи безпосередньо зацікавлені у приховуванні минулого: воно плямує їх, підриває їх, шкодить їхнім претензіям на «реформаторство» — навіть коли вони особисто не мають нічого спільного зі злочинами минулого. В Угорщині колишня комуністична партія, яка тепер називається соціалістичною, чинила запеклий опір відкриттю музею, присвяченого терору і його жертвам. Коли колишня комуністична партія, що зветься тепер соціал-демократичною, шляхом парламентських виборів прийшла до влади у Польщі, вона негайно скоротила фінансування Польського інституту національної пам’яті, створеного її попередниками-правоцентристами. Є дуже і дуже багато пояснень того, чому державний пам’ятник мільйонам жертв так і не поставили в Росії, але той самий Олександр Яковлєв дав мені найкоротше пояснення: «Пам’ятник побудують, — сказав він, — коли ми, старше покоління, всі помремо».

І це важливо: невизнання, нерозкаяння і брак обговорення історії комуністичного минулого каменем лежить на багатьох країнах посткомуністичної Європи. Чутки про зміст «секретних папок» продовжують дестабілізувати поточну політику: вони позначилися, щонайменше, на кар’єрах одного польського й одного угорського прем’єр-міністрів. Давні стосунки між братерськими комуністичними партіями мають свої наслідки і сьогодні. У багатьох місцях апарат таємної поліції — кадри, обладнання, приміщення — залишився фактично незмінним. Випадкове виявлення кісток жертв може несподівано привести до суперечок і роздратування[2018].

Найбільше минуле тяжіє над Росією. Росії дісталися залишки радянської могутності — а також і потужний державний апарат Радянського Союзу, його військо й імперські цілі. У результаті наслідки браку пам’яті у Росії є набагато згубнішими, ніж в інших колишніх комуністичних країнах. Діючи від імені Радянської Батьківщини, Сталін депортував чеченський народ у казахські степи, де половина з них померла, а решта мала зникнути разом зі своєю мовою і культурою. Через п’ятдесят років, повторюючи дії минулого, Російська Федерація в ході двох війн зруйнувала чеченську столицю місто Грозний і вбила десятки тисяч цивільних чеченців. Якби російський народ і російська еліта пам’ятали — на внутрішньому рівні, рівні почуттів, — що зробив з чеченцями Сталін, то вони б у 1990-ті роки не вторгалися в Чечню — ні вперше, ні вдруге. Вчинити так з моральної точки зору було б тим самим, що післявоєнній Німеччині вторгнутися в Західну Польщу. Дуже мало росіян дивляться на це подібним чином — і це є свідченням того, як мало вони знають про власну історію.

Є також наслідки і для формування в Росії громадянського суспільства та розвитку верховенства права. Говорячи прямо, якщо негідники старого режиму залишаються непокараними, то перемоги добра над злом бути не може. Це може видаватися похмурим, проте воно має значення для політики. Для того, щоб більшість людей поважала громадський порядок, поліції не потрібно постійно ловити усіх злодіїв, але значну їх частину — потрібно. Ніщо так не заохочує беззаконня, як злодії, що залишаються безкарними, живуть зі своїх злочинів і сміються в обличчя суспільству. У співробітників таємної поліції залишаються квартири, дачі і великі пенсії. Їхні жертви залишаються бідними й упослідженими. Для більшості росіян тепер здається, що чим більше ви колись співробітничали з владою, тим мудріші були. За аналогією: чим більше ви дурите і брешете тепер, тим ви тепер мудріші.

На дуже глибинному рівні дещо з ідеології ГУЛАГу живе в установках і світогляді нової російської еліти. Одного разу мені довелося бути слухачкою класичної нічної російської розмови на кухні, яка відбувалася у квартирі моїх московських друзів. Якось, дуже пізно ввечері, двоє учасників розмови — успішні підприємці — почали говорити: «Які ж то дурні, які легковірні росіяни! І наскільки ж то ми розумніші!» Старий сталінський поділ людей на категорії — могутню еліту і нікчемних "ворогів" — живе у невіглаському презирстві нової російської еліти до своїх співвітчизників. Якщо ця еліта невдовзі не визнає цінності й важливості усіх громадян Росії, не поважатиме їхні громадянські та людські права, Росія зрештою приречена стати сьогоднішнім Північним Заїром, краєм, який населяють жебраки-селяни і мільярдери-політики, котрі тримають свої статки у швейцарських банках, а свої реактивні літаки на злітних смугах із постійно запущеними двигунами.

Трагедія полягає ще й у тому, що брак зацікавленості Росії своїм минулим призводить не тільки до позірної відсутності жертв, а й до справжньої відсутності героїв. Імена тих, хто чинив опір Сталіну — студентів, таких, як Сусанна Печуро, Віктор Булгаков і Анатолій Жигулін, організаторів табірних повстань і бунтів, дисидентів від Сахарова до Буковського і Орлова, — мають бути в Росії так само широко відомі, як у Німеччині імена учасників змови проти Гітлера. Неймовірно багату літературну спадщину табірників — історії людей, чия людяність перемогла жахливі умови радянських концентраційних таборів, — слід краще читати, краще знати, частіше цитувати. Якби діти краще знали цих героїв і їхні історії, вони б могли знайти предмети гордості навіть у російському радянському минулому, а не тільки в її імперській історії і військових перемогах.

Та брак пам’яті має також і більш матеріальні, практичні наслідки. Можна, наприклад, твердити, що неналежне ставлення до минулого також пояснює і нечутливість до певних різновидів цензури і до постійної всюдисущості таємної поліції, яка зараз називається «Федеральная служба безопасности» — ФСБ. Більшість росіян не дуже переймаються можливістю того, що ФСБ читає їхню пошту, слухає телефони і заходить до приватних помешкань без належного судового рішення. Не дуже вони переймаються і, наприклад, тривалим переслідуванням з боку ФСБ еколога Олександра Нікітіна, котрий писав про шкоду, якої завдає Балтійському морю російський Північний флот[2019].

Байдужістю до минулого також почасти пояснюються і відсутність реформ у судовій і пенітенціарній системах. 1998 року я побувала у центральній тюрмі міста Архангельська. Колись Архангельськ був однією зі «столиць» ГУЛАГу, через нього проходили шляхи до Соловецьких островів, Котласа, Каргопольлагу та інших північних табірних комплексів. Міська тюрма, збудована ще до Сталіна, з тих часів, здається, змінилася мало. Я побувала там у супроводі Галини Дудіної, жінки, яка займається дуже рідкісною для пострадянського світу справою: вона — захисник прав в’язнів. Коли ми йшли у супроводі мовчазного наглядача коридорами цієї кам’яної будівлі, здавалося, що ми йдемо у минуле.

Коридори вузькі й темні, стіни мокрі та слизькі. Коли наглядач прочинив двері до чоловічої камери, я спіймала на собі погляди голих вкритих татуюваннями людей, які лежали на нарах. Побачивши, що чоловіки роздягнені, наглядач швидко зачинив двері, даючи їм можливість одягнутися. Він відчинив двері знову. Я зайшла до камери і побачила там близько 20 чоловіків, вишикуваних у шеренгу, яким зовсім не подобалося таке вторгнення у їхні справи. Вони бурмотіли щось односкладове у відповідь на запитання, які ставила їм Галина, переважно втупившись у бетонну підлогу. Здається, до того, як ми прийшли, вони грали в карти; наглядач швидко нас звідти вивів.

У жіночій камері ми пробули довше. У кутку був туалет. За винятком цього, все інше начебто зійшло зі сторінок спогадів 1930-х років. На шворці під стелею сушилася нижня білизна; у камері було дуже гаряче і задушливо від поту, поганої їжі, вологи і виділень. Жінки, теж напіводягнені, сиділи на нарах, розміщених під стінами, і лаялися з наглядачем, вигукуючи вимоги і скарги. Виглядало все так, начебто я зайшла до камери, у яку Ольга Адамова-Сліозберг потрапила 1938 року. Я ще раз повторю її опис: «…склепінні стіни у патьоках, по обидва боки вузького проходу суцільні нари, забиті тілами; на мотузках сушилися якісь ганчірки. Все затягнуто махорковим димом. Було шумно, хтось сварився і кричав, хтось уголос плакав»[2020].

У сусідній камері для малолітніх було менше в’язнів, та обличчя їхні були сумніші. Галина дала носовичка 15-річній дівчині в сльозах, яку звинувачували у крадіжці рубльового еквівалента десяти доларів. «Ти, — сказала Галина, — тут працюй над алгеброю, скоро ти звідси вийдеш». Чи принаймні вона на це сподівалася: Галина зустрічалася з багатьма людьми, які місяцями сиділи в тюрмі без суду, а ця дівчина пробула тут лише якийсь тиждень.

Після цього ми розмовляли з начальником тюрми, який тільки знизував плечима, коли ми запитували про дівчину з камери для малолітніх, про в’язня, який уже багато років сидів у камері смертників, але стверджував, що не винний, про погане повітря і відсутність каналізації. «Все зводиться до грошей», — казав він. Просто немає достатньо грошей. Наглядачам погано платять. Рахунки за електрику накопичуються, тому й у коридорах темно. Немає грошей на ремонт, на оплату прокурорам і суддям, немає грошей на суди. В’язням потрібно чекати своєї черги, поки прийдуть гроші.

Мене це не переконало. Гроші це проблема, та річ не тільки в них. Якщо російські тюрми виглядають так, як у спогадах Адамової-Сліозберг, якщо суди і кримінальне слідство в Росії ведуться лише для видимості, то це почасти тому, що радянська спадщина не тяжіє неспокійною совістю над тими, хто керує системою кримінального судочинства в Росії. Минуле не переслідує російську таємну поліцію, російських суддів, російських політиків і російську бізнесову еліту.

Але поки що дуже мало людей у сучасній Росії відчувають минуле як тягар чи як обов’язок. Минуле — це поганий сон, який слід забути, чутка, на яку не слід звертати увагу. Як великий зачинений ящик Пандори, минуле чекає прийдешніх поколінь.

Наше західне нерозуміння масштабів і значення того, що відбувалося у Радянському Союзі і Центральній Європі, звичайно, не має для нас таких самих значних наслідків, як для мешканців тих країн. Терпимість до ексцентриків, що «заперечують» ГУЛАГ у наших університетах, не знищить морального ладу нашого суспільства. Все ж таки холодна війна закінчилася, і комуністичні партії на Заході не мають жодної інтелектуальної чи політичної сили.

Та незважаючи на це, якщо ми не намагатимемося краще пам’ятати, наслідки будуть і для нас. По-перше, наше розуміння подій, що зараз відбуваються у країнах колишнього Радянського Союзу, і далі буде спотворюватися неправильним розумінням нами історії. Знову ж таки, якби ми справді знали, що Сталін зробив з чеченцями, і якби ми вважали це жахливим злочином проти чеченського народу, то не тільки Володимир Путін не здатен був би так само чинити зараз, а й ми не змогли б сидіти і байдуже на це дивитися. Падіння Радянського Союзу не привело до тієї самої мобілізації сил Заходу, яка мала місце після Другої світової війни. Коли впала нацистська Німеччина, решта Заходу створила НАТО і Європейське співтовариство — почасти для того, щоб Німеччина більше не змогла знову вийти за межі цивілізованих стандартів. На відміну від цього лише після 11 вересня 2001 року західні держави почали серйозно переглядати свою політику безпеки, що склалася після холодної війни, та й тут причини були сильнішими за потребу повернути Росію до західної цивілізації.

Але, зрештою, зовнішньополітичні наслідки не є найважливішими. Бо якщо ми забудемо ГУЛАГ, то рано чи пізно для нас буде тяжко зрозуміти нашу власну історію. То навіщо ж тоді була та холодна війна? Чи тому, що божевільні праві політики у змові з військово-промисловим комплексом і ЦРУ все це придумали і присилували два покоління американців і західних європейців на неї погоджуватися? Чи було таки щось важливіше? Суперечок чимало і досі. 2002 року в статті у британському консервативному журналі «Spectator» було висловлено думку, що холодна війна була «одним з найнепотрібніших і найвипадковіших конфліктів за всю історію»[2021]. Американський письменник Гор Відал теж вважає, що холодна війна — це «сорок років безглуздих війн, які привели до боргу в п’ять трильйонів доларів»[2022].

Ми вже забуваємо, що нас мобілізувало, що нас надихало, що так довго об’єднувало «західну цивілізацію»: ми забуваємо, проти чого саме ми боролися. Якщо ми не будемо краще пам’ятати історію іншої частини європейського континенту, історію іншого тоталітарного режиму XX століття, то це ми, зрештою, будемо тими, хто не розумітиме свого минулого, тими, хто не дізнається, як наш світ став таким, яким він є.

І це стосується не тільки нашого власного минулого. Бо якщо ми й далі забуватимемо половину європейської історії, то викривиться і наше знання про саме людство. Кожна з великих трагедій XX століття була унікальною: ГУЛАГ, Голокост, знищеня вірменів, масове убивство в Нанкіні, культурна революція, революція в Камбоджі, боснійські війни та ще багато інших. Кожна з цих подій має власні, відмінні від інших, історичні, філософські й культурні корені, кожна відбувалася на тлі власних обставин, які більше ніколи не повторяться. Тільки наша здатність принижувати, нищити і дегуманізувати таких самих людей, як ми, повторювалася — і повторюватиметься — знову і знову: перетворення нами своїх сусідів на «ворогів», зведення нами опонентів до вошей, паразитів чи шкідливих бур’янів, чергове відкриття нами думки, що наші жертви — це нижчі, менші чи злі істоти, варті лише ув’язнення, вигнання або смерті.

Чим краще ми розуміємо те, як різні суспільства перетворювали своїх сусідів і співгромадян з людей на неживі предмети, чим більше ми знаємо про конкретні обставини, які призводили до кожного випадку масових страждань і масових вбивств, тим краще ми розумітимемо темний бік нашої людської природи. Ця книжка написана не для того, щоб, за відомим штампом, «це не повторилося знову». Ця книжка написана тому, що майже напевно це повториться знову. Тоталітарні ідеології мали і мають для багатьох мільйонів людей потужну притягальну силу. Знищення, за словами Ганни Арендт, «об’єктивного ворога» залишається фундаментальною метою багатьох диктатур. Нам потрібно знати, чому — і кожна історія, кожні спогади, кожен документ в історії ГУЛАГу становить шматочок мозаїки, веде до пояснення. Без них ми, прокинувшись одного ранку, зрозуміємо, що не знаємо, хто ми є.