Розділ 24 ЗЕКІВСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Розділ 24

ЗЕКІВСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Я не сплю. Заревели бураны

С неизвестной забытой поры,

А цветные шатры Тамерлана

Там, в степях…

И костры, костры.

Возвратиться б монгольской царицей

В глубину пролетевших веков.

Привязала б к хвосту кобылицы

Я любимых своих и врагов…

А потом бы в одном из сражений,

Из неслыханных оргийных сеч

В неизбежный момент пораженья

Я упала б на собственный меч…

Анна Баркова. В бараке.[1781]

Після смерті Сталіна особливі табори, як і всю країну, заполонили чутки. Берія переможе; Берії немає. Маршал Жуков і адмірал Кузнецов йдуть на Москву і беруть Кремль танковою атакою; Хрущова і Молотова вбито. Всіх в’язнів звільнять; усіх в’язнів розстріляють; табори оточено внутрішніми військами, готовими до придушення найменшої ознаки повстання. В’язні переповідали ці історії пошепки і на повний голос, сподівалися і розмірковували[1782].

У той самий час в особливих таборах посилювалися національні організації, зміцнювалися зв’язки між ними. Типовим для цієї епохи є пережите Віктором Булгаковим, якого арештували навесні 1953 року — справді, тієї самої ночі, коли помер Сталін, — за звинуваченням в участі в антисталінському студентському гуртку. Невдовзі його відправили до Мінлагу — особливого табору Інтинського вугільновидобувного табірного комплексу за Полярним колом.

Розповідь Булгакова про атмосферу в Мінлагу дуже відрізняється від спогадів в’язнів попереднього періоду. Він вступив у добре організовану антисталінську й антирадянську громаду. Страйки і протести відбувалися там «регулярно». В’язні ділилися на кілька дуже відмінних одна від одної національних груп, кожна з яких мала свій особливий характер. У прибалтів була «міцна організація, але без добре розвинутої ієрархії». Українці, у більшості своїй колишні учасники повстанського руху, «були дуже добре організовані, їхні лідери до ув’язнення були командирами повстанських загонів, усі добре одне одного знали, і їх організація розбудовувалася майже автоматично».

У таборі були також переконані комуністи, хоча вони поділялися на дві групи: ті, хто просто суворо дотримувався партійної лінії, і ті, хто вважав себе комуністами через віру або переконання — вони вірили у можливість поліпшення становища в Радянському Союзі. Зрештою стало можливим бути антирадянським марксистом — щось абсолютно немислиме в недалекому минулому. Сам Булгаков належав до «Народно-трудового союзу» (НТС) — руху, який за 10–20 років заживе сумної слави; саме його параноїдальна влада вирішила тоді проголосити головною антирадянською організацією.

Для попереднього покоління в’язнів могло б видатися неймовірним і те, чим Булгаков займався в таборі. У Мінлагу в’язням вдавалося видавати рукописну підпільну газету. Політичні в’язні залякали придурків, які «почали їх боятися». Вони також стежили за інформаторами — як це робилося і в інших особливих таборах. Дмитро Панін теж пише про посилення боротьби з інформаторами:

«Також систематично здійснювалися покарання. За вісім місяців було покінчено з 45 інформаторами. Операціями проти них керував таємний центр… Ми бачили, як численні стукачі, не здатні витримувати загрози знищення, що над ними нависла, намагалися уникнути своєї долі у табірній тюрмі — єдиному місці, де вони могли сховатися від неминучої розплати. Всіх їх тримали в одній камері, яку назвали "бліндажем"»[1783].

Один з дослідників табірної теми пише, що вбивства інформаторів стали «такою звичайною подією, яка нікого не дивувала і не цікавила», і відзначає, що «інформатори швидко вимирали»[1784]. І знову життя в таборах гіперболізовано відображало життя поза ними. Антирадянські військові організації Західної України також докладали великих зусиль для знищення інформаторів, і їхні ватажки принесли це прагнення з собою в табори[1785]. Можливо, усвідомлюючи це, адміністрація табору, в якому сидів Панін, відділила українців від інших в’язнів, оскільки вважалося, що вбивства інформаторів — робота українців. Це тільки посилило їхню солідарність та їхній гнів[1786].

1953 року товариші Булгакова по Мінлагу також намагалися вести систематичні записи щодо кількості в’язнів і умов життя й передавати ці відомості на Захід, використовуючи послуги охоронців та інші прийоми, якими досконало володітимуть дисиденти 1970–1980-х років, про що йтиметься далі. Булгаков сам був відповідальним за переховування цих документів — також він зберігав копії віршів і пісень, складених в’язнями. Леонід Сітко виконував ту саму роботу у Степлагу, використовуючи як схованку підвал будинку, який споруджували в’язні. Серед цих записів були «короткі розповіді історій людей, листи померлих в’язнів, короткі документи, підписані табірним лікарем Галиною Мишкіною, щодо жахливих умов життя в таборі (зокрема, дані про смертність, голод і т. ін.), розповідь про створення і розростання таборів у Казахстані, історія Степлагу викладалася докладніше, — і вірші»[1787].

І Сітко, і Булгаков просто вірили в те, що колись табори закриють, бараки спалять, а переховувані ними документи знайдуть. Двадцять років тому про таке боялися навіть думати, не те що робити.

Дуже швидко стратегія і тактика конспірації поширилися по всій системі особливих таборів — завдяки самій адміністрації ГУЛАГу. Раніше в’язнів, підозрюваних у змові, просто розділяли. Центральне начальство переводило в’язнів з одних таборів до інших, руйнуючи організації до того, як вони починали вдаватися до справжніх дій. Проте у специфічнійшій обстановці особливих таборів така тактика працювала проти влади. Часте переведення в’язнів з одних таборів до інших стало найкращим способом поширення і зміцнення організацій опору[1788].

За Полярним колом літо дуже коротке і дуже спекотне. В кінці травня лід на річках починає скресати. Дні стають дедалі довшими, поки ночі взагалі не зникають. У якийсь день червня, а іноді аж у липні, сонце починає пекти по-справжньому люто, часом це триває місяць, часом два. За один день розквітають полярні квіти, і кілька коротких тижнів тундра горить яскравими кольорами. Для людських істот, замкнутих протягом дев’яти місяців, літо приносить непереборне бажання вийти назовні, на свободу. Впродовж кількох коротких днів, що я пробула у Воркуті, здавалося, що всі місцеві мешканці і вдень, і білими ночами знаходяться на вулиці, ходять містом, сидять у парках, розмовляють один з одним біля своїх будинків. Невипадково весна була сезоном втеч. Невипадково також, що три найбільші, найнебезпечніші і найзнаменитіші повстання в ГУЛАГу відбувалися у північних таборах навесні.

У Горлагу, особливому таборі Норильського комплексу, навесні 1953 року атмосфера була особливо напруженою. Восени 1952-го до Горлагу з Караганди перевели велику групу в’язнів — всього близько 1200 осіб; видається, що багато з них там брали участь у спробах втечі із застосуванням зброї та протестах, які там відбувалися протягом кількох попередніх місяців. Усі вони відбували терміни за «революційну діяльність у Західній Україні і в республіках Прибалтики». За документами НКВД, вони почали організовувати «революційний комітет» ще на етапі до Норильська.

За спогадами в’язнів, у таборі було вбито чотирьох інформаторів — кирками — протягом кількох днів після прибуття нового етапу[1789]. Навесні 1953 року, розгнівані амністією, яка пройшла повз них, члени цієї групи створили у таборі, за словами звітів НКВД, «антирадянську організацію», що, ймовірно, означає, що вони посилили національні організації, які існували там раніше.

Заворушення почалися у травні. 25 травня по дорозі на роботу конвойні застрелили в’язня. Наступного ранку два підрозділи табору влаштували страйк. Через кілька днів охоронці відкрили вогонь по в’язнях, які перекидали записки через стіну між чоловічим і жіночим таборами. Кількох в’язнів було поранено. 4 червня група в’язнів зламала дерев’яний бар’єр, який відділяв штрафний барак від решти зони, і звільнила 24 в’язні. Також вони захопили в заручники і забрали з собою в зону представника адміністрації табору. Охорона відкрила вогонь — п’ять в’язнів було вбито і 14 поранено. Ще чотири підрозділи приєдналися до страйку. На 5 червня страйкували 16 379 в’язнів. Табір оточили військами, всі виходи з нього було перекрито[1790].

Приблизно в цей самий час схожий процес відбувався у Рєчлагу, особливому таборі у складі Воркутинського вугільного комплексу. Ще 1951 року в’язні Рєчлагу робили спроби організувати масові страйки, а адміністрація пізніше стверджувала, що викрила у таборі щонайменше п’ять «революційних організацій» упродовж 1951–1952 років[1791]. На момент смерті Сталіна в’язні Рєчлагу також були добре підготовленими до наступних подій. Вони не тільки, як у Мінлагу, організувалися в національні групи, а й визначили спеціальних в’язнів, які слухали західні радіопередачі за допомогою крадених або позичених радіоприймачів і обережно поширювали почуті новини у формі рукописних бюлетенів з коментарями. Так в’язні дізналися не лише про смерть Сталіна й арешт Берії, а й про масові страйки у Східному Берліні 17 червня 1953 року, які були придушені радянськими танками[1792].

Здається, що саме ця новина була тією іскрою, яка запалила в’язнів: якщо берлінці можуть страйкувати, то й вони можуть зробити те саме. Джон Ноубл — американець, арештований у Дрездені після війни, згадує, що «їх дух надихав нас, і ми протягом кількох днів після роботи тільки про це і говорили… Наступного місяця ми вже були непокірними рабами. Літнє сонце розтопило сніг, його тепло додало нам сил і мужності. Ми говорили про можливості страйками домагатися свободи, але ніхто не знав, що нам робити»[1793].

30 червня в’язні, що працювали на шахті «Капітальная», роздавали листівки із закликом до в’язнів «припинити подачу вугілля». Того самого дня хтось написав на стіні шахти № 4 гасло: «Жодної видачі вугілля до амністії». Вантажні машини, що вивозили вугілля з шахт, стояли порожні: в’язні припинили видобуток[1794]. 17 липня адміністрація «Капітальной» отримала ще серйознішу причину для занепокоєння: того дня група в’язнів побила десятника, нібито тому, що він наказував їм «припинити саботаж». Коли прийшла наступна зміна, її десятник відмовився спускатися в шахту.

Коли в’язні Рєчлагу дізнавалися про ці новини, прибув новий великий етап — знову з Караганди. Усім в’язням на цьому етапі обіцяли поліпшення умов життя і перегляд їхніх справ. Коли вони стали до роботи на воркутинській шахті № 7, то виявилося, що умови не поліпшилися, а стали навіть гіршими. Наступного дня, 19 липня 1953 року, 350 з них оголосили страйк[1795].

За цим пішли й інші страйки — почасти завдяки географічному положенню Воркутинського краю. Воркутлаг лежить у центрі величезного вугільного басейну — одного з найбільших у світі. Між шахтами розташовані інші підприємства — електростанції, цегельні й цементні заводи, — кожне з яких пов’язане з табором, а також місто Воркута і менший населений пункт Юр-Шор. Усі ці підприємства і населені пункти з’єднує залізниця. На поїздах, як всюди на Воркуті, працювали в’язні — саме так поширювалося повстання: з вугіллям та іншими вантажами, які перевозилися залізницею з одного місця до іншого, в’язні перевозили і новини про страйк на шахті № 7. Коли поїзди пройшли по всьому великому колу, тисячі в’язнів почули і переказали новини, ще тисячі побачили гасла, написані на вагонах: «До дідька ваше вугілля. Нам потрібна свобода!»[1796] До страйку один за одним приєднувалися нові табори, а 29 липня 1953 року шість із 17 підрозділів Рєчлагу — 15 604 особи — страйкували[1797].

На більшості страйкуючих воркутинських і норильських лагпунктів очевидно небезпечне становище контролювали страйкові комітети. Налякана адміністрація залишила табори: ситуація загрожувала перетворитися на повну анархію. В деяких випадках страйкові комітети організовували харчування в’язнів. В інших комітети намагалися переконати в’язнів не застосовувати насильства проти беззахисних інформаторів. І архівні документи, і спогади свідчать про те, що страйками і в Рєчлагу, і в Горлату керували (наскільки ними взагалі можливо було керувати) західні українці, поляки і прибалти. Пізніше МВД вказувало на українця Германа Степанюка як лідера у Норильську і поляка на прізвище Кендзерський, «колишнього капітана польської армії», як на одного з лідерів на Воркуті. У своїй розповіді про повстання ще один поляк — Едвард Бука також твердить, що він був лідером страйку на воркутинській шахті № 29. Він, поза сумнівом, перебував у той часу в тому таборі, однак є підстави сумніватися у його розповіді, не в останню чергу тому, що багато зі справжніх лідерів страйку пізніше були розстріляні[1798].

Потім українські націоналісти стверджуватимуть, що всі великі страйки і протести у ГУЛАГу планувалися і здійснювалися їхніми таємними організаціями, що стояли за багатонаціональними страйковими комітетами: «Пересічний в’язень, маємо на увазі, зосібна, в’язнів із Заходу та росіян, були неспроможними ні брати участі в ухваленні рішень, ні розуміти механізм руху». Як доказ наводяться два «карагандинські етапи», які складалися з українців і прибули до двох таборів напередодні страйків[1799].

Ті самі докази використовуються на підтвердження думки, що страйки було спровоковано певними колами у самому МВД. Можливо, посадовці таємної поліції боялися, що Хрущов може взагалі закрити табори — і вигнати з роботи табірне керівництво. Внаслідок цього вони сприяли страйкам для того, щоб потім їх придушити і таким чином довести, якими необхідними вони залишаються. Колишній зек і видавець Семен Віленський, який організував дві конференції, присвячені опорові в таборах, сказав про це найкраще: «Хто керував таборами? Тисячі людей, які не мали цивільної професії, людей, які звикли до повного беззаконня, звикли володіти в’язнями, могли робити з ними все що хотіли. Цим людям, порівняно з іншими, дуже добре платили».

Віленський переконаний, що в особливому таборі на Колимі, де він був 1953 року, мала місце провокація. Він розповідає, що до табору несподівано прибула група новачків. Один з них почав відкрито організовувати молодь у повстанську групу. Ці молоді люди говорили про страйки, писали листівки, залучали нових в’язнів. Вони навіть робили ножі у табірній майстерні. Їхня поведінка була такою відкритою і провокативною, що Віленському вона здалася підозрілою: табірна адміністрація не могла терпіти таке випадково. Він очолив опозицію новоприбулим, що, зрештою, закінчилося його переведенням до іншого табору[1800].

У принципі, ці дві версії не є несумісними. Можливо, що хтось у МВД перевів бунтівних українців до цих таборів, щоб спричинити якісь заворушення. Також можливо і те, що лідери страйків — українці були переконані в тому, що діють з власної волі. Проте і з офіційних документів, і зі спогадів свідків більш імовірним видається, що страйки набрали сили лише завдяки співробітництву між різними національними групами. Там, де різні національні групи конкурували між собою або не мали добрих стосунків — таких як у Мінлагу, — організувати страйки було набагато тяжче[1801].

Поза таборами страйки не отримали жодної вагомої підтримки. Страйкарі Горлагу, розташованого дуже близько до Норильська, намагалися привернути увагу до себе плакатом: «Товариші мешканці Норильська! Допоможіть нам у нашій боротьбі!»[1802] Оскільки більшість населення Норильська становили колишні в’язні, вони майже напевно боялися відреагувати на цей заклик. Незважаючи на бюрократичний жаргон звітів МВД, складених через кілька тижнів після подій, вони добре передають той жах, який страйки викликали і серед в’язнів, і серед вільнонайманих робітників. Один з обліковців Горлагу клявся співробітникам МВД: «Якщо страйкарі вийдуть із зони, ми битимемося з ними, як із ворогами».

Ще один вільнонайманий розповідав співробітникам МВД про свою випадкову зустріч із страйкарями: «Після закінчення зміни я залишився в забої, щоб закінчити роботу. До мене підійшло кілька в’язнів. Вирвавши в мене відбійний молоток, вони наказали мені припинити роботу, погрожуючи покаранням. Я злякався і покинув працювати…» На його щастя, в’язні посвітили йому в обличчя ліхтариком, впізнали у ньому вільнонайманого і дали спокій[1803]. Один, у темряві шахті, в оточенні ворожо настроєних, злих і чорних від вугілля страйкарів, він мав справді дуже боятися.

Боялося і табірне начальство. Відчуваючи це, страйкарі і в Горлагу, і в Рєчлагу зажадали зустрічі із представниками уряду і партії — з Москви. На їхню думку, у будь-якому разі місцеві начальники не могли нічого вирішувати без дозволу з Москви — так насправді воно і було.

Московські представники з’явилися. Тобто у кількох випадках представники «московських комісій» зустрілися з комітетами в’язнів у Горлагу і Рєчлагу, щоб вислухати і обговорити їхні вимоги. Я можу сказати, що ці зустрічі були безпрецедентні, проте навряд чи це передає те, наскільки вони були новим і незвичайним явищем. До того вимоги в’язнів не викликали жодної іншої реакції, крім застосування грубої сили. Однак у нову післясталінську епоху Хрущов, здається, був принаймні готовим взяти гору над в’язнями за допомогою справжніх поступок.

Він, точніше, його представники успіху не досягли. Після чотирьох днів воркутинського страйку московська комісія на чолі з високопоставленим керівником генералом Масленніковим запропонувала в’язням новий список привілеїв: дев’ятигодинний робочий день, скасування номерів на уніформі, дозвіл на побачення з родичами, дозвіл отримувати з дому листи і гроші. За словами офіційних документів, лідери страйку зустріли ці новини «з ворожістю» і продовжили страйк. Схожу реакцію викликали такі пропозиції і в Горлагу. Видається, що в’язні прагнули амністії, а не просто поліпшення умов утримання.

Хоча вже був не 1938-й, але ще й не 1989 рік. Сталін помер, та справа його жила. Першим кроком могли бути переговори, та за ним ішов другий — груба сила.

У Норильську керівництво спочатку пообіцяло «розібратися з вимогами в’язнів». Насправді, як відзначається у звіті МВД, «комісія МВД СРСР прийняла рішення про ліквідацію страйків». Це рішення, майже напевно прийняте самим Хрущовим, мало негайні драматичні наслідки на низовому рівні. Страйкуючі табори оточувалися військами. Війська очищали лагпункт за лагпунктом, арештовували лідерів страйку, а інших в’язнів етапами відправляли до інших таборів.

У кількох випадках ця «ліквідація» відбувалася порівняно гладко. На першому лагпункті солдати застали в’язнів зненацька. Через табірні гучномовці головний норильський прокурор Вавілов наказав в’язням залишити зону, гарантуючи тим, хто зробить це мирно, що їх не буде покарано за участь у «саботажі». За даними офіційного звіту, більшість в’язнів так і зробили. Побачивши, що вони залишилися самі, так само вчинили і ватажки. У тайзі солдати і табірне начальство розподіляли в’язнів на групи. На тих, кого підозрювали у «підбурюванні», чекали машини, а «невинним» дозволяли повертатися до табору.

Деякі з подальших «ліквідацій» не були такими мирними. Коли влада повторювала те саме на другий день на іншому лагпункті, лідери страйку спочатку погрожували тим, хто хотів вийти, а потім замкнулися в одному з бараків, з якого їх довелося витягувати силою. У жіночому таборі ув’язнені вишикувалися у коло, вивісили в центрі чорний прапор — на знак жалоби за несправедливо вбитими товаришами, — і почали вигукувати гасла протесту. Після п’яти годин такого протистояння охорона застосувала проти них потужні брандспойти. Тільки тоді охороні вдалося прорвати коло і витягти жінок з табору.

На лагпункті № 5 14 тисяч в’язнів, переважно українців і прибалтів, відмовилися виходити із зони. Вони викинули над своїми бараками чорні прапори; за словами чиновника з МВД, поводилися вони «вкрай агресивно». Потім, коли табірна охорона, підсилена 40 солдатами, спробувала відрізати бараки страйкарів і захистити продовольчий склад, на них напав натовп з 500 в’язнів. Вони лаялися, кидалися камінням, били солдатів кийками і кайлами, намагалися вибити у них із рук зброю. Події описуються в офіційному звіті так: «У критичний момент їхнього нападу на охорону солдати відкрили вогонь по в’язнях. Після припинення вогню в’язні були змушені лягти на землю. Після цього в’язні почали виконувати всі накази охорони і адміністрації табору»[1804].

За даними того самого звіту, того дня загинули 23 в’язні. Як свідчать очевидці, за кілька днів у Норильському табірному комплексі за схожих обставин загинуло кілька сотень в’язнів.

Воркутинський страйк влада придушила аналогічним чином. На одному лагпункті за іншим війська виганяли в’язнів з таборів, ділили їх на групи і «фільтрували», відділяючи підозрюваних лідерів від інших. Для того щоб в’язні виходили мирно, московська комісія також пообіцяла, що справи всіх в’язнів буде переглянуто і що лідерів страйку не розстрілюватимуть. Ця хитрість спрацювала: через «батьківське» ставлення генерала Масленнікова, як пояснював один учасник подій, «ми йому повірили»[1805].

Однак на одному лагпункті — шахти № 29 — в’язні генералові не повірили, і, коли Масленніков наказав їм повертатися до роботи, вони відмовилися. З’явилися пожежна машина і солдати з пожежними шлангами, за допомогою яких вони збиралися розігнати натовп:

«Але не встигли шланги розгорнути і спрямувати на нас, як Ріпецький послав в’язнів уперед, і вони пішли стіною, викинувши машину з воріт, як іграшку… Солдати дали залп, прямо у масу в’язнів. Але ми стояли, тримаючись за руки, і спочатку ніхто не впав, хоча багатьох вбило або поранило. Тільки Ігнатович стояв сам попереду шеренги. Здавалося, що він на якусь мить завмер від здивування, а потім повернувся, щоб на нас подивитися. Він поворухнув губами, але слів чути не було. Він розкинув руки, а потім упав.

Коли він упав, пролунав другий залп, за ним третій і четвертий. А потім відкрили вогонь з важких кулеметів».

Оцінки кількості вбитих на шахті № 29, знову ж таки, дуже різні. В офіційних документах йдеться про 42 вбитих і 135 поранених. Очевидці знову кажуть про «сотні» жертв[1806].

Страйки були придушені. Але табір уже ніколи не повертався до спокою, який панував тут раніше. Протягом решти 1953-го і 1954 року на Воркуті і в Норильську спалахували окремі протести — як в особливих, так і у звичайних таборах. «Спадщиною страйку став переможний дух, підсилений збільшенням зарплати, яке ми завоювали», — пише Ноубл. Коли його перевели на шахту № 29, де відбувалося масове вбивство, уцілілі в’язні з гордістю показували йому свої шрами, що залишилися від того дня[1807].

В’язні стали сміливішими, і страйки відбувалися практично в усіх таборах. Наприклад, у листопаді 1953 року у Вятлагу відмовилися працювати 530 в’язнів. Вони вимагали кращої оплати і «нормального» одягу та умов життя. Адміністрація табору погодилася задовольнити їхні вимоги, але наступного дня в’язні знову страйкували. Цього разу вони вимагали звільнення за беріївською амністією. Страйк закінчився арештом і ув’язненням його лідерів[1808]. У березні 1954 року група «бандитів» захопила лагпункт Каргопольлагу, погрожуючи бунтом; вони вимагали кращих продуктів і горілки[1809]. У липні 1954 року 900 в’язнів Мінлагу провели тижневе голодування; протест був викликаний загибеллю в’язня, який згорів під час пожежі штрафного барака. В’язні поширювали в таборі й сусідньому селі листівки, в яких пояснювалися причину голодування; голодування припинилися лише з приїздом московської комісії і задоволенням вимог в’язнів щодо кращого поводження з ними. У Мінлагу страйки і голодування стали постійним явищем, іноді їх влаштовували окремі бригади, іноді цілі шахти[1810].

Планувалися нові заворушення — про що знала і влада. У червні 1954 року співробітники МВД надіслали один з рапортів табірного інформатора безпосередньо міністру внутрішніх справ Круглову. Автор переповідав підслухану розмову в’язнів-українців, яких він бачив у Свердловській пересильній тюрмі. В’язні їхали з Горлагу, де брали участь у страйку. Їх везли в інше місце, а вони готувалися до нових протестів:

«Всіх у камері, зокрема й мене, примусили пояснювати Павлишину і Степанюку, що кожен робив під час страйку… У моїй присутності Морушко доповідав Степанюку про баржу, яка йшла з Норильська у Красноярськ. На цій баржі він проводив фільтрацію в’язнів, і тих, хто не вважався корисним, він убивав. Степанюк сказав Павлишину: "Завдання, яке вам давалося, виконане, і тепер наші подвиги стануть історією України". Тоді він обняв Морушка і сказав:

"Пане Морушко, ви зробили велику справу для нашої організації… за це ви отримаєте медаль, а після знищення радянської влади обіймете високу посаду"»[1811].

Дуже ймовірно, що інформатор справді чув схожу розмову, однак у своєму звіті він також багато вигадав: далі він пише про те, що українці організовують абсолютно неймовірну змову з метою вбити Хрущова. Разом з тим сам факт, що ця сумнівна інформація була надіслана безпосередньо Круглову, свідчить про серйозність ставлення влади до загрози нових повстань. Обидві комісії, які проводили слідство у справах заворушень у Рєчлагу і Горлагу, дійшли висновку про необхідність збільшення кількості охоронців, посилення режиму і насамперед — збільшення кількості інформаторів[1812].

Як виявилося, ці побоювання мали під собою ґрунт. Найнебезпечніше повстання було ще попереду.

Як і два його попередники, повстання, яке Солженіцин назвав «Сорок днів Кенгіра», не було ні раптовим, ні несподіваним[1813]. Воно повільно розвивалося навесні 1954 року з ряду інцидентів в одному з особливих таборів — Степлагу, розташованому поблизу села Кенгір у Казахстані.

Як і їхні колеги у Рєчлагу і Горлагу, начальники Степлагу після смерті Сталіна не могли дати ради своїм в’язням. Один з істориків страйку, який вивчав табірні архіви від 1953 року, доходить висновку, що «адміністрація повністю втратила контроль». Напередодні страйку начальство періодично надсилало до Москви доповідні, в яких йшлося про підпільні організації в таборі, про випадки заворушень, про «кризу» системи інформаторів, яка на той час була майже повністю виведена з ладу. Москва відповідала наказами ізолювати українців і прибалтів від решти в’язнів. Та адміністрація чомусь цього не зробила чи не могла зробити. На той час близько половини в’язнів у таборі становили українці, а ще чверть — прибалта і поляки; ймовірно, для їх розділення просто не було можливостей. У результаті в’язні продовжували порушувати правила, час від часу влаштовуючи страйки і протести[1814].

Не маючи змоги впоратися з в’язнями погрозами, охорона вдалася до грубого насильства. Дехто — зокрема й Солженіцин, — вважає, що ці випадки також були провокаціями, що мали на меті викликати подальші заворушення. Та правда це чи ні — досі невідомі документальні підтвердження жодної з версій, — табірна охорона дійсно у кількох випадках відкривала вогонь по непокірних в’язнях взимку 1953-го і навесні 1954 року, в результаті чого було вбито кілька людей.

Тоді, можливо, у відчайдушній спробі повернути контроль над в’язнями, адміністрація перевела до табору групу кримінальних в’язнів, відверто наказавши їм провокувати сутички з політичними на лагпункті № 3 — найбунтівнішому з лагпунктів Степлагу. План спрацював проти його авторів. «Але ось він, — пише Солженіцин, — непередбачуваний хід людських почуттів і громадських рухів! Ввівши у Третій кенгірський лагпункт конячу дозу цієї випробуваної трупної отрути, господарі отримали не замирений табір, а найбільший заколот в історії Архіпелагу ГУЛАГ!»[1815] Замість війни дві групи в’язнів погодилися співпрацювати.

Як і в інших таборах, в’язні Степлагу були організовані за національним принципом. Проте, здається, українці Степлагу пішли на кілька кроків уперед порівняно з іншими у конспірації. Керували тут не відкрито вибрані лідери, а конспіративний Центр, таємна група, члени якої залишалися невідомими і яка, ймовірно, складалася з представників усіх національних груп табору. На час прибуття до табору злодіїв Центр уже почав виготовляти зброю — ножі, кийки і піки — у табірній майстерні і налагодив зв’язки з в’язнями на двох сусідніх лагпунктах, № 1, жіночою зоною, і № 2. Можливо, на злодіїв справили враження ці вироби політичних в’язнів; можливо, вони злякалися. У будь-якому разі всі сходяться на тому, що на нічній зустрічі представники обох груп потиснули руки і домовилися про об’єднання.

16 травня це співробітництво принесло свої результати. У другій половині того дня група в’язнів лагпункту № 3 взялася ламати стіну, що відділяла їхній табір від двох сусідніх і від госпдвору, на якому розташовувалися табірні майстерні та склади. У попередню епоху метою таких акцій було згвалтування. Зараз же, коли по обидва боки стіни були українські бійці-націоналісти, чоловіки і жінки, чоловіки йшли на допомогу жінкам — своїм знайомим, родичкам і навіть дружинам.

Руйнування стіни тривало і вночі. У відповідь охорона відкрила вогонь — 13 в’язнів було вбито, 43 поранено, решту, включно з жінками, побили. Наступного дня, обурені вбивством, в’язні лагпункту № 3 влаштували великий протест і написали на стінах їдальні антисталінські гасла. Того вечора група в’язнів увірвалася у штрафний ізолятор, буквально рознісши його на шматки, і визволила 252 утримуваних там в’язні. В’язні повністю захопили склади, кухню, пекарню і майстерні, у яких негайно почали робити ножі та кийки. Вранці 19 травня більшість в’язнів страйкували.

Здається, ні московське, ні місцеве табірне керівництво не знало, що далі робити. Начальник табору негайно повідомив міністра Круглова про те, що сталося. Так само негайно Круглов наказав керівникові казахстанського МВД Губіну провести слідство. Тоді Губін у свою чергу звернувся до Москви з проханням прислати комісію. Комісія приїхала. Почалися переговори — комісія, намагаючись виграти час, пообіцяла розібратися з незаконними розстрілами, ліквідувати стіну між таборами і навіть прискорити процес перегляду справ в’язнів.

В’язні повірили. 23 травня вони вийшли на роботу. Коли денна зміна повернулася з роботи, в’язні побачили, що принаймні одна з обіцянок не була виконана: стіни між лагпунктами відбудували наново. 25 травня начальник Кенгіра знову надсилав істеричні телеграми до Москви, вимагаючи дозволу запровадити «суворий режим»: жодних листів, жодних грошових переказів, жодного перегляду справ. До того ж він перевів у інший лагпункт 420 кримінальних в’язнів, які на новому місці продовжили страйкувати.

Результат: за 48 годин усіх представників адміністрації в’язні вигнали із зони, погрожуючи виготовленою ними зброєю. Хоча адміністрація мала вогнепальну зброю, на боці в’язнів була велика кількісна перевага. У трьох табірних підрозділах утримувалося понад 5 тисяч в’язнів, більшість з них приєдналася до повстання. Ті, хто не брали в ньому участі, були надто налякані, щоб протестувати. Тих, хто займав нейтральну позицію, скоро захопив дух повстання. Перший ранок страйку, як згадував один з в’язнів, був дивовижним: «Нас не будила охорона, нас не зустрічали викриками і лайкою».

Здається, адміністрація спочатку сподівалася, що страйк розвалиться сам по собі. Начальство розраховувало на те, що рано чи пізно злодії і політичні посваряться між собою. В’язні погрузнуть в анархії і безпорядках, жінок згвалтують, продукти вкрадуть. Але хоча поведінку в’язнів під час повстання не слід ідеалізувати, правильним буде сказати, що вийшло майже навпаки: у таборі запанував дивовижний порядок.

В’язні дуже швидко обрали страйковий комітет, відповідальний за проведення переговорів і за організацію щоденного життя в таборі. Щодо цих комітетів думки радикально розходяться. За офіційними документами, влада вела переговори з групами в’язнів, коли несподівано з’явилася ще одна група, члени якої стверджували, що це вони насправді є страйковим комітетом і ніхто інший не має права вести переговори від імені в’язнів. Численні очевидці, проте, свідчили, що саме влада порадила в’язням формувати страйкові комітети, які потім і було обрано голосуванням.

Справжні стосунки страйкового комітету зі «справжнім» керівництвом повстання також залишаються неясними — ймовірно, доволі невизначеними вони були і під час повстання. Навіть якщо керований українцями центр не здійснював детального планування, саме він, очевидно, був рушійною силою страйку і відігравав вирішальну роль у «демократичних» виборах страйкового комітету. Здається, що українці наполягали на його багатонаціональному складі: вони не хотіли, щоб страйк видавався надто антиросійським і антирадянським, а також прагнули, щоб страйк очолював росіянин.

Цим росіянином був полковник Капітон Кузнецов, постать якого навіть у нез’ясованій історії Кенгіра видається особливо неоднозначною. Колишній офіцер Радянської армії, Кузнецов під час війни потрапив у німецький полон. 1948 року його арештували і звинуватили у співпраці з фашистською адміністрацією табору для військовополонених, у якому він був під час війни, і навіть у тому, що він нібито брав участь у боях проти радянських партизанів. Якщо ці звинувачення справедливі, то це проливає певне світло на його поведінку під час повстання. Одного разу побувавши перебіжчиком, він був готовий зіграти цю роль ще раз.

Очевидно, українці вибрали Кузнецова, сподіваючись, що завдяки йому повстання матиме «радянське» обличчя, що не дасть владі можливості розправитися з повстанцями. «Радянське» обличчя він, поза сумнівом, справді надав — і, можливо, зайшовши надто далеко. На вимогу Кузнецова в’язні по всьому табору розвісили плакати: «Хай живе Радянська Конституція!», «Хай живе радянська влада!», «Геть убивць-беріївців!». Він умовляв в’язнів припинити поширення листівок, мовляв, «контрреволюційна» агітація лише завадить справі. Він постійно добивався прихильності «радянських» в’язнів — тих, хто стверджував свою вірність партії, — і переконував їх зберігати спокій.

Незважаючи на те що українці допомогли з його обранням, Кузнецов, поза сумнівом, їхніх сподівань не виправдав. У своєму довгому докладному зізнанні, яке він склав після того, як страйк дійшов свого неминучого кривавого кінця, Кузнецов стверджував, що завжди вважав Центр незаконним і боровся з його таємними наказами упродовж всього страйку. Та й українці ніколи повністю не довіряли Кузнецову. Під час повстання його всюди постійно супроводжували двоє озброєних українців. Це начебто мало на меті його захист. Насправді ж, імовірно, вони були приставлені стежити за тим, щоб він по-зрадницькому не втік уночі з табору.

Українці, мабуть, мали рацію, побоюючись, що він може втекти, тому що ще один член страйкового комітету — Олексій Макєєв зрештою зробив це через кілька тижнів після початку страйку. Пізніше Макєєв зачитував промови, які передавалися гучномовцями, з вимогами до в’язнів повернутися до роботи. Можливо, він уже на початку зрозумів приреченість страйку — або ж, що також можливо, був від самого початку знаряддям властей.

Проте не всі члени страйкового комітету були непевними людьми. Сам Кузнецов пізніше стверджував, що принаймні троє членів комітету — «Гліб» Слученков, Герш Келлер і Юрій Кнопкус — насправді були представниками таємного Центру. Про належність до таємного українського Центру одного з них, Герша Келлера, стверджувала потім також і влада; його біографія справді дає підстави погоджуватися з такою можливістю. Записаний у табірних документах євреєм, Герш Келлер насправді був за національністю українцем — справжнє прізвище його було Пендрак; під час арешту йому вдалося приховати свою справжню національність від МВД. Келлер під час страйку був відповідальним за «військову» частину, організовував оборону в’язнів у разі можливого нападу охорони на табір. Саме він організував у табірних майстернях масове виробництво зброї — ножів, палиць, пік, кийків, і саме він створив «лабораторію» для виготовлення саморобних гранат, пляшок із запалювальною сумішшю та іншої «вогневої» зброї. Келлер також керував будівництвом барикад і поставив у кожному бараку біля дверей ящики з товченим склом — кидати в очі атакуючим солдатам.

Якщо Келлер представляв українців, то Гліб Слученков був пов’язаний із кримінальними в’язнями. Кузнецов пише про нього як про «представника злочинного світу», а в українських націоналістичних джерелах про Слученкова йдеться як про ватажка злодіїв. Під час повстання Слученков завідував «контррозвідувальною» діяльністю. У нього була своя «поліція», яка патрулювала табір, підтримувала спокій та ізолювала потенційних перебіжчиків та інформаторів. Слученков поділив табір на підрозділи і поставив у кожен з них «командира». Пізніше Кузнецов скаржився, що імена командирів трималися в таємниці, і їх знали тільки Слученков і Келлер.

Кузнецов з меншою злістю відгукувався про ленінградця Кнопкуса, литовця за національністю, який керував під час повстання «відділом пропаганди». Разом з тим, з погляду сьогоднішнього дня, саме діяльність Кнопкуса видається найбільш революційною і антирадянською. «Пропаганда» Кнопкуса включала в себе виготовлення листівок, які поширювалися серед місцевих мешканців поза табором, видання табірних «стінгазет» для в’язнів і, найдивовижніше, створення саморобної табірної радіостанції.

При тому, що у перші дні страйку власті відрізали від табору постачання електрики, ця радіостанція була не просто бравадою, а великим технічним досягненням. По-перше, зеки зробили «гідроелектростанцію», яка працювала на водогінному крані. Генератор виготовили з електричного двигуна; він давав достатньо енергії для живлення телефонної мережі табору і радіостанції. Радіопередавач склали з частин табірної портативної кіноустановки.

За кілька днів у таборі з’явилися свої радіоведучі, які вели регулярні програми, розраховані як на в’язнів, так і на населення поза табором, включно з солдатами і охоронцями. Одне з таких радіозвернень було записане приблизно через місяць після початку повстання, коли в таборі вже закінчувалися запаси продуктів. Вона призначалася для солдатів, які стояли за табором; текст зберігся в архівах МВД:

«Товариші солдати! Ми вас не боїмося і просимо не заходити до зони. Не стріляйте в нас, не виконуйте волі беріївців. Ми їх не боїмося, так само, як не боїмося і смерті. Ми краще помремо з голоду у цьому таборі, ніж здамося беріївській банді. Не брудніть собі рук тією самою кров’ю, яка на руках у ваших офіцерів…»[1816]

Тим часом Кузнецов організував постачання їжі, яку готували в таборі жінки. Всі в’язні отримували однакові пайки — придурки жодних додаткових продуктів не отримували, — які поволі скорочувалися зі скороченням запасів продуктів. Наряди з добровольців прибирали бараки, прали одяг і білизну, стояли на варті. Один в’язень згадує «порядок і чистоту», які панували у їдальні, де раніше часто був бруд і безладдя. У звичайному режимі працювали табірні лазні й лікарня, хоча влада відмовлялася передавати необхідні ліки і матеріали.

В’язні також організовували і «розваги». Один автор спогадів пише, що польський аристократ граф Бобринський відкрив у таборі «кафе»: «Він кидав щось у воду, вода шипіла, і ув’язнені у спекотні дні із задоволенням пили цей напій і дуже сміялися, а граф Бобринський сидів у кутку "кафе" з гітарою і співав старовинні романси»[1817]. Інші в’язні організовували лекції і концерти. Самодіяльна театральна група поставила на сцені п’єсу. Одна з релігійних сект, чоловіки і жінки якої знову об’єдналися завдяки руйнуванню стіни, стверджувала, що їхній пророк сказав, що тепер їх усіх заберуть живими на небо. Кілька днів вони на матрацах сиділи на центральній площі табору, чекаючи, коли їх забиратимуть на небо. Та нічого так і не сталося.

Також у великих кількостях з’явилися молодята, яких вінчали численні табірні священики, арештовані разом зі своїми прибалтійськими й українськими парафіянами. Серед них були й такі, що одружилися, знаходячись по різні боки стіни, і тепер вперше зустрілися. Хоча жінки і чоловіки тепер не були розділені, усі очевидці відзначають, що до жінок ніколи не чіплялися, не було випадків нападів і згвалтувань, частих у звичайних таборах.

Звісно, були й пісні. Хтось склав гімн українською мовою, який час від часу разом співали всі 13 500 страйкуючих в’язнів. Його приспів звучав приблизно так:

Ми не будем, не будем рабами

І не будем носити ярма…

У тій пісні був і такий рядок:

Братня кров Воркути і Норильська,

Колими і Кенгіра…

«То був дивовижний час, — через 45 років згадувала Ірен Аргінська. — Ні до того, ні після того я не почувалася так вільно». Інших в’язнів переймали похмурі передчуття. Любов Бершадська згадує: «Ніхто не знав і навіть не думав про те, що на нас чекає, все робилося неусвідомлено».

Переговори з владою тривали. На 27 травня комісія МВД, уповноважена вести переговори зі страйкарями, вже провела з в’язнями першу зустріч. Серед тих, кого Солженіцин називає «золотопогонниками», у складі комісії були Сергій Єгоров, заступник керівника МВД, Іван Долгіх, тодішній керівник ГУЛАГу та заступник генерального прокурора, відповідальний за ГУЛАГ Вавілов. Їх зустріло зібрання з 2 тисяч в’язнів, очолюване Кузнецовим, який подав комісії список вимог в’язнів.

На час, коли повстання досягло своєї найвищої точки, ці вимоги включали як притягнення до кримінальної відповідальності охоронців, котрі стріляли у в’язнів, — чого в’язні вимагали від самого початку, так і політичні по своїй суті вимоги. Серед них було скорочення усіх 25-річних термінів ув’язнення, перегляд справ усіх політв’язнів, ліквідація штрафних ізоляторів і штрафних бараків, більше свободи для в’язнів у контактах з родинами, скасування загального довічного заслання для звільнених в’язнів, поліпшення умов життя для ув’язнених жінок та скасування розділення чоловічих і жіночих таборів.

В’язні також вимагали зустрічі з кимось із членів Центрального комітету Комуністичної партії. Вони вимагали цього до самого кінця, на тій підставі, що вони не можуть повірити обіцянкам ні керівництва Степлагу, ні МВД. За словами очевидців, заступник міністра Єгоров, почувши це, запитав: «А хто вселив у вас таку ненависть до МВД?»

Якби цей страйк відбувався кількома роками раніше, то, певна річ, жодних переговорів не було б. Але за станом на 1954 рік перегляд справ політичних в’язнів уже фактично розпочався — хоча і проходив повільно. Під час страйку навіть траплялося, що окремих в’язнів викликали на засідання трибуналів, які переглядали їхні справи. Знаючи, що багато в’язнів уже загинули, і, очевидно, бажаючи швидкого і мирного вирішення проблеми, Долгіх майже негайно почав іти на поступки щодо другорядних вимог в’язнів: зняття грат з вікон бараків, запровадження восьмигодинного робочого дня і навіть переведення певних особливо ненависних в’язням охоронців і співробітників з Кенгіра. За прямим наказом Москви Долгіх спочатку утримувався від застосування сили. Проте він намагався зламати опір в’язнів активними закликами виходити з табору і забороною на постачання харчів і ліків.

Однак час ішов, а Москва втрачала терпіння. У телеграмі від 15 червня Круглов гнівно дорікав Єгорову за те, що у його звітах подається тільки безглузда статистика — як-от скільки у таборі було випущено голубів з прив’язаними до них листівками, — і повідомляв, що до них вирушив військовий ешелон, у якому, зокрема, було і п’ять танків Т-34.

Останні десять днів страйку були справді дуже напруженими. Комісія МВД донесла до в’язнів через систему табірних гучномовців суворі попередження. У відповідь в’язні передали за допомогою своєї саморобної радіостанції повідомлення світові: вони вмирають з голоду. Кузнецов виголосив промову, в якій розповідав про долю своєї сім’ї, зруйновану через його арешт. Один з ув’язнених згадував: «Багато з нас теж втратили сім’ї, і його промова посилила нашу рішучість стояти до кінця».

О пів на третю ночі. 26 червня МВД завдало удару. Напередодні ввечері Круглов надіслав Єгорову телеграму, рекомендуючи йому «задіяти всі можливі ресурси», і той рекомендацію виконав: табір оточило щонайменше 1700 військових, що мали 89 собак і п’ять танків Т-34. Спочатку солдати пускали освітлювальні ракети і стріляли холостими патронами. У табірних гучномовцях залунали попередження: «Солдати заходять до таборів. В’язнів, які бажають співробітничати, просимо спокійно залишити табір. В’язнів, які чинитимуть опір, буде розстріляно…»

Коли дезорієнтовані в’язні бігали по табору, у табірні ворота заїхали танки. За ними йшли озброєні солдати. За деякими спогадами очевидців, і танкісти, і піхотинці були п’яні. Хоча це може бути і легендою, що виникла після подій, достеменно відомо, що і радянська армія, і таємна поліція видавали солдатам горілку перед «брудною роботою»: у братських могилах майже завжди знаходили порожні пляшки.

Та п’яні чи ні, водії танків без жодних сумнівів їхали прямо на в’язнів, які вийшли їм назустріч. «Я знаходилася в центрі, а навколо мене танки давили живих людей», — згадує Любов Бершадська. Вони проїхали прямо по групі жінок, які стояли, взявшись за руки, не вірячи, що танки наважаться їх душити. Вони проїхали по молодому подружжю, яке, міцно обнявшись, свідомо стало на їхньому шляху. Вони руйнували бараки, в яких спали люди. Їх не зупиняли ні саморобні гранати, ні каміння, ні піки, ні інші металеві предмети, якими по них кидали в’язні. Дивовижно швидко — трохи більше як за півгодини — війська замирили табір, вивели з нього в’язнів, які зголосилися йти мирно, а всіх інших забрали в наручниках.