Розділ 6 ВЕЛИКИЙ ТЕРОР І ЙОГО НАСЛІДКИ

Розділ 6

ВЕЛИКИЙ ТЕРОР І ЙОГО НАСЛІДКИ

Это было, когда улыбался

Только мертвый, спокойствию рад.

И ненужным привеском болтался

Возле тюрем своих Ленинград.

И когда, обезумев от муки,

Шли уже осужденных полки,

И короткую песню разлуки

Паровозные пели гудки.

Звезды смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами

И под шинами черных марусь.

Анна Ахматова. Реквием 1935–1940.[349]

Кажучи об’єктивно, роки 1937 і 1938 — пам’ятні як роки Великого терору — не були найсмертоноснішими в історії таборів. Не були вони й часом, коли система досягла найбільших розмірів: кількість в’язнів у наступному десятилітті буде набагато більшою і досягне піку набагато пізніше, ніж це зазвичай вважається, — 1952 року. Незважаючи на неповноту доступної статистики, очевидно, що смертність у таборах зростала як у період голодомору на селі у 1932–1933 роках, так і в найгірші моменти Другої світової війни — у 1942-му і 1943-му, коли загальна кількість людей, що відбували вироки у трудових таборах, в’язницях і таборах для військовополонених, становила близько чотирьох мільйонів[350].

В історичному аспекті також можна стверджувати, що важливість 1937 і 1938 років є перебільшеною. Навіть Солженіцин скаржився на тих, хто засуджував злочини сталінізму, «чіпляючись до років, що кісткою застрягнули нам у горлі, 37-й і 38-й», і в одному сенсі він має рацію[351]. Все ж таки Великому терору передували два десятиліття репресій. Від 1918 року і далі проводилися масові арешти і масові депортації, спершу опозиційних політиків на початку 1920-х років, потім «саботажників» у кінці 1920-х, потім куркулів на початку 1930-х. Всі ці епізоди масових арештів супроводжувалися регулярними полюваннями на відповідальних за «суспільні безпорядки».

У свою чергу, за Великим терором іде навіть ще більше арештів і депортацій — поляків, українців і прибалтів з територій, захоплених 1939 року; червоноармійців-«зрадників», захоплених у полон ворогом; звичайних людей, які опинилися не по той бік фронту після вторгнення нацистів 1941 року. Пізніше, 1948 року, будуть нові арешти колишніх в’язнів таборів, а ще пізніше, перед самою смертю Сталіна, масові арешти євреїв. Незважаючи на те, що жертви 1937 і 1938 років, ймовірно, були людьми більш відомими, і на те, що ніколи вже не повторюватиметься щось подібне до «показових судових процесів» тих років, про арешти Великого терору найкраще буде говорити не як про зеніт репресій, а як про одну з незвичайних хвиль репресій, які прокочувалися країною в часи правління Сталіна: Великий терор завдав потужнішого удару еліті — старим більшовикам, провідним членам партії і воєначальникам, — загалом торкнувся більшої кількості суспільних верств і вилився у незвичайно велику кількість смертних вироків.

Проте в історії ГУЛАГу 1937 рік є по-справжньому межовим. Бо саме цього року радянські табори на певний час трансформувалися з в’язниць, якими керували байдужі тюремники і в яких люди гинули через нещасні випадки, на справжні табори смерті, де людей свідомо виснажували роботою до смерті або й просто вбивали у набагато більших кількостях, ніж це було раніше. Хоча така трансформація була далеко не послідовною і хоча умисна згубність таборів 1939 року таки пішла на спад — показники смертності зростатимуть і спадатимуть відповідно до обставин воєнного й ідеологічного характеру аж до смерті Сталіна 1953 року — Великий терор однаковою мірою позначився на свідомості і табірних охоронців, і в’язнів[352].

Як і решта країни, населення ГУЛАГу могло спостерігати ознаки наближення терору. Після досі не розкритого вбивства популярного ленінградського партійного лідера Сергія Кірова у грудні 1934 року Сталін видав низку указів, що надавали НКВД набагато ширших повноважень арештовувати, судити і страчувати «ворогів народу». Всього за кілька тижнів двоє провідних більшовиків, Камєнєв і Зінов’єв — обидва колишні опоненти Сталіна, — стали жертвами цих указів і були заарештовані разом з тисячами своїх справжніх і гаданих прихильників — багато з них були ленінградцями. Після цього було проведено масові виключення з партії, хоча, необхідно відзначити, вони не були масовішими за виключення, що проводилися раніше у 1930-ті роки.

Поволі чистка ставала кривавішою. Протягом весни і літа 1936 року сталінські слідчі працювали з Каменєвим і Зінов’євим, а також з групою колишніх прихильників Льва Троцького, готуючи їх до «зізнання» на великому відкритому процесі, який і відбувся у серпні. Усіх підсудних разом з численними родичами після нього було страчено. Далі настала черга інших провідних більшовиків, серед них — і харизматичного Миколи Бухаріна. І тут також потерпіли члени родин.

Манія арештів і страт поширювалася партійною ієрархією і суспільством. З самої гори її підштовхував Сталін, використовуючи терор для знищення своїх ворогів, створення нового класу вірних йому керівників, залякування радянського населення — і наповнення концентраційних таборів. Починаючи з 1937 року він підписував розпорядження, які розсилалися начальникам НКВД на місцях, з вимогами щодо кількості арештованих (без зазначення причини) по кожному регіону. Деяким слід було виносити вироки «першої категорії» — до страти, а іншим давати «другу категорію» — ув’язнення в концентраційних таборах терміном від восьми до десяти років. «Найнебезпечніших» з останніх слід було поміщати у спеціальні політичні в’язниці — з тим, щоб вони не могли «справляти згубного впливу» на інших в’язнів. Деякі науковці висловлюють припущення, що квоти НКВД для різних частин країни складалися відповідно до уявлення про концентрацію «ворогів» у тому чи тому регіоні. З іншого боку, тут взагалі може не бути жодного зв’язку[353].

Ці накази дуже нагадують розпорядження чиновника, що розробляє п’ятирічний план. Ось, наприклад, один такий документ, датований 30 липня 1930 року:

Перша категорія Друга категорія Разом Азербайджанська РСР 1500 3750 5250 Вірменська РСР 500 1000 1500 Білоруська РСР 2000 10000 12000 Грузинська РСР 2000 3000 5000 Киргизька РСР 250 500 750 Таджицька РСР 500 1300 1800 Туркменська РСР 500 1500 2000 Узбецька РСР 750 4000 4750 Башкирська АРСР 500 1500 2000 Бурят-Монгольська АРСР 350 1500 2000 Дагестанська АРСР 500 2500 3000 Карельська АРСР 300 700 1000 Кабардино-Балкарська АРСР 300 700 1000 Кримська АРСР 300 1200 1500 Комі АРСР 100 300 400 Калмицька АРСР 100 300 400 Марійська АРСР 300 1500 1800 І т. д.[354]

Очевидно, що чистка у жодному сенсі не була спонтанною: завчасно навіть готувалися нові табори для нових в’язнів. Не наражалася чистка і на якийсь значний опір. Московське керівництво НКВД очікувало від своїх підлеглих на місцях ентузіазму, який ті з готовністю виказували. «Ми просимо дозволу додатково розстріляти 700 осіб з банд дашнаків та інших антирадянських елементів», — клопоталося перед Москвою НКВД Вірменії у вересні 1937 року. Сталін особисто підписав схожий запит (так само, як він або Молотов підписали багато інших): «Я піднімаю кількість в’язнів першої категорії у Красноярському краї до 6600». На одному із засідань політбюро у лютому 1938 року НКВД України було дано дозвіл на арешт додаткових 30 тисяч «куркулів та інших антирадянських елементів»[355].

У радянському суспільстві дехто схвалював нові арешти: несподіване відкриття існування величезних кількостей «ворогів», багато з яких посідали найвищі партійні місця, пояснювало, чому — незважаючи на Великий сталінський перелом, незважаючи на колективізацію, незважаючи на п’ятирічку — Радянський Союз залишався таким бідним і відсталим. Більшість, однак, була надто налякана і збентежена видовищем зізнань славних революціонерів і зникненням сусідів для того, щоб взагалі висловлювати якісь думки стосовно того, що діється.

У ГУЛАГу чистка в першу чергу позначилася на табірних начальниках — багатьох із них було знищено. Якщо для решти країни 1937 рік буде пам’ятним як рік, коли Революція пожирала своїх дітей, то у системі таборів його могли пам’ятати як рік, коли ГУЛАГ поглинав своїх засновників, починаючи від самої гори: Генріх Ягода, шеф таємної поліції, на якому лежала найбільша відповідальність за розширення табірної системи, був засуджений і розстріляний 1938 року, після того, як він просив про помилування у листі до Верховної Ради. «Помирати тяжко, — писала людина, яка послала на смерть так багато інших людей — Перед усім народом і партією я стою на колінах і прошу помилувати мене, зберегти мені життя»[356].

Наступник Ягоди, малорослий Микола Єжов (він мав усього півтора метра зросту), відразу ж почав прибирати друзів і підлеглих Ягоди з НКВД. Не обійшов він увагою і родину Ягоди — як це буде з родинами багатьох інших — було арештовано його дружину, батьків, сестер, племінників і племінниць. Один з них згадував реакцію своєї бабусі, матері Ягоди, у день, коли було вислано всю їхню родину:

«"Якби лише Гена [Ягода] міг бачити, що вони з нами роблять", — сказав хтось тихо.

Несподівано бабуся, яка ніколи не підвищувала голосу, повернулася до порожньої квартири і голосно загукала: "Будь він проклятий!" Вона переступила поріг і грюкнула дверима. Звук котився сходами, як луна цього материнського прокляття»[357].

Багато табірних начальників і адміністраторів, яких плекав і яким сприяв Ягода, розділили його долю. Разом із сотнями тисяч радянських громадян їх звинувачували в участі у розгалужених змовах, арештовували і допитували в заплутаних справах, у яких могли проходити сотні людей. Одну з найяскравіших таких справ було організовано навколо Матвія Бермана, керівника ГУЛАГу з 1932 по 1937 рік. Багаторічне служіння партії — вступив він до лав більшовиків 1917 року — не допомогло. У грудні 1938 року НКВД звинуватило Бермана в очолюванні «правотроцькістської підривної організації», яка створювала «привільні умови» для в’язнів у таборах, умисно ослаблювала «бойову і політичну підготовку» табірних охоронців (що призвело до великої кількості втеч) і здійснювала диверсії на будівництвах ГУЛАГу (що призвело до гальмування темпів).

Жертвою став не один Берман. По всьому Радянському Союзу начальники таборів і чільні адміністратори виявлялися членами однієї «правотроцькістської організації» і дуже швидко отримували свої вироки. У цих справах є щось сюрреалістичне: виглядає так, начебто всі страхи попередніх років — невиконання норм, погано побудовані дороги, погана робота споруджених в’язнями заводів — досягли божевільної кульмінації.

Наприклад, заступник начальника Ухтпечлагу Олександр Ізраїлєв отримав вирок за «перешкоджання зростанню видобутку вугілля». Полковника Олександра Полісонова, співробітника управління воєнізованої охорони ГУЛАГу, було звинувачено у створенні для охоронців «неможливих умов». Михайло Госкін, керівник будівництва залізниць ГУЛАГу, був звинувачений у розробці «нереальних планів» будівництва залізничної гілки Волочаєвка — Комсомолець. Керівника медичної частини ГУЛАГу Ісаака Гінзбурга було визнано відповідальним за високу смертність в’язнів і звинувачено у створенні для в’язнів-контрреволюціонерів особливих умов, які давали їм змогу отримувати дострокове звільнення на підставі хвороби. Більшість з цих людей були засуджені до смертної кари, і хоча декому вирок було замінено на тюремний або табірний термін, мало хто з них дожив до реабілітації 1955 року[358].

Вражаючу кількість найперших керівників ГУЛАГу чекала та сама доля. Колишнього начальника СЛОНу Федора Ейхманса, який згодом став начальником Особливого відділу ОГПУ, розстріляно 1939 року. Наступник Бермана на посаді керівника ГУЛАГу Ізраїль Плінер пропрацював на своїй посаді тільки рік: його також було розстріляно 1939 року[359]. Здавалося, ніби система шукала пояснення, чому вона працює так погано, вона шукала людей, яких можна було у цьому звинуватити. Чи, можливо, «система» — тут слово неправильне; можливо, то самому Сталіну потрібні були пояснення, чому його чудово сплановані підприємства рабської праці розвивалися так повільно і з такими нерівними результатами.

У цьому масовому нищенні були й цікаві винятки. Сталін сам контролював не лише те, кого арештовують, а іноді й вирішував, кого не арештовувати. Цікавий факт: незважаючи на загибель майже всіх своїх колег, Нафталі Френкелю вдалося уникнути розстрільної кулі. 1937 року він був начальником БАМлагу — Байкало-Амурської залізниці, одного з найбезладніших і найстрашніших таборів на Далекому Сході. Та коли у БАМлагу 1938 року було арештовано 48 «троцькістів», його чомусь серед них не було.

Його відсутність у списку арештованих стає ще дивнішою через той факт, що його критикували у табірній газеті, відкрито звинувачуючи у саботажі. Незважаючи на це, в Москві його справі не дали ходу. Місцевому прокуророві у БАМлагу, який вів справу Френкеля, зволікання здавалося незрозумілим. «Не розумію, чому це на це дослідування було накладено "особливу постанову" і від кого ця "особлива постанова" виходила, — писав він генеральному прокурору Радянського Союзу Андрію Вишинському, — Якщо ми не будемо арештовувати троцькістів-диверсантів-шпигунів, то кого нам тоді арештовувати?» Здається, Сталін усе ще мав усі можливості захищати своїх друзів[360].

Мабуть, найдраматичніша у 1937 році справа табірного начальства почалася наприкінці того року в Магадані, коли було заарештовано начальника Дальстрою Едуарда Берзіна. Як безпосередній підлеглий Ягоди, Берзін мав очікувати швидкого закінчення своєї кар’єри. Такі самі підозри мали у нього виникнути, коли у грудні НКВД призначило цілу групу його нових «заступників», серед них був майор НКВД Павлов, вищий за своїм рангом від самого Берзіна. Хоча Сталін часто таким чином представляв посадовцям, яких незабаром знімали, їхніх наступників, Берзін жодним чином не виявляв стурбованості. На честь прибуття корабля зі зловісною назвою «Микола Єжов», на якому до бухти Нагаєво припливла нова команда Дальстрою, Берзін організував виступ у порту духового оркестру. Потім він кілька днів показував своєму новому «особовому складу» господарство — незважаючи на те, що на нього фактично не звертали уваги, — перед тим, як самому сісти на той самий корабель «Микола Єжов».

У Владивостоку він без жодних пригод вирушив транссибірським експресом до Москви. Берзін виїхав з Владивостока пасажиром першого класу, а в Москву він приїхав уже в’язнем. За 70 кілометрів від Москви, у місті Олександрові, поїзд несподівано зупинився. Серед ночі 19 грудня 1937 року Берзіна арештували на станційній платформі — не в столиці (можливо, для того, щоб не піднімати шуму) — і відвезли на Лубянку, в центральну московську тюрму, для проведення слідства. Невдовзі йому було висунуто звинувачення у «контрреволюційній диверсійно-шкідницькій діяльності». НКВД звинувачувало його у створенні «шпигунсько-диверсійної троцькістської організації на Колимі», яка буцімто переправляла золото японському уряду і брала участь у змові з метою захоплення російського Далекого Сходу японцями. Також його було звинувачено у шпигунстві на користь Англії і Німеччини. Начальник Дальстрою, судячи з усього, був дуже зайнятою людиною. Розстріляли його у серпні 1938 року в підвалі Лубянської тюрми.

Абсурдність звинувачень не заважала швидкому просуванню справи. Вже до кінця грудня Павлов арештував більшість підлеглих Берзіна. Начальник Сєввостлагу І. Г. Філіппов під тортурами зробив дуже докладні зізнання, в яких фактично фігурували вони всі. Він зізнався в тому, що 1934 року «завербував» Берзіна, і їхня «антирадянська організація» планувала повалення радянського уряду, з-поміж іншого, шляхом «збройного заколоту проти радянської влади на Колимі… підготовки і здійснення терористичних актів проти лідерів Комуністичної партії і Радянської держави… та заохочення широкомасштабного шкідництва». Потім перший заступник Берзіна Лев Епштейн зізнався у «збиранні таємної розвідувальної інформації на користь Франції і Японії та здійсненні саботажу, диверсій і шкідництва». Головного лікаря магаданської поліклініки звинуватили у «зв’язках з ворожими елементами і двурушниками». Справа Берзіна для сотень пов’язаних з ним людей, від географів до чиновників та інженерів, вилилася у страти або тюремні вироки[361].

Члени колимської еліти не були єдиними представниками влади, знищеними у 1937 і 1938 роках. На кінець 1938 року Сталін «вичистив» з Червоної армії багатьох провідних воєначальників, зокрема заступника народного комісара оборони маршала Тухачевського, командарма Йона Якіра, командарма Уборевича та багатьох інших разом з їхніми дружинами і дітьми. Більшість із них було розстріляно, проте дехто отримав табірні вироки[362]. Схожою була і доля Комуністичної партії. Чистка торкнулася не тільки потенційних ворогів Сталіна у партійному керівництві, а й провінційної еліти, перших партійних секретарів обласних комітетів, голів місцевих і обласних рад та керівників великих підприємств і установ.

Ця хвиля репресій у деяких місцях і для деяких соціальних прошарків була такою суворою, що, як пізніше писала Олена Сидоркіна, котру саму арештували у листопаді 1937 року, «ніхто не знав, що буде завтра. Люди боялися говорити одне з одним чи зустрічатися, особливо родини, у яких батька чи матір вже "ізолювали". Рідкісні особи, достатньо відчайдушні для того, щоб виступити на захист арештованих, самі автоматично ставали кандидатами на "ізоляцію"»[363].

Та не всі загинули і не всі табори було понищено. Насправді не таким відомим табірним начальникам жилося навіть трохи краще, ніж середньому співробітникові НКВД, як це показує випадок протеже Ягоди В. А. Барабанова. 1935 року, коли він був заступником коменданта Дмитлагу, Барабанова разом з його колегами арештували за появу в таборі «у нетверезому стані». В результаті він Втратив роботу, отримав невеликий термін ув’язнення і 1938 року, коли відбувалися масові арешти поплічників Ягоди, працював у віддаленому таборі на Далекій Півночі. У тому хаосі про нього забули. 1954 року йому вибачили прихильність до чарки і знову вивищили — до заступника керівника всієї системи ГУЛАГу[364].

Але у табірному фольклорі 1937 рік відобразився не тільки як рік Великого терору; це також був рік повного зникнення пропаганди перевиховання злочинців; про це зовсім перестали навіть говорити. Почасти це може пояснюватися загибеллю і арештами тих, хто брав у цій кампанії найактивнішу участь. Зник Ягода, все ще пов’язаний у масовій свідомості з Біломорським каналом. У червні 1936 року несподівано помер Горький. І. Л. Авербаха, співавтора Горького по книжці «Канал імені Сталіна» і автора книжки «Від злочину до праці», наступного тому, присвяченого каналу Москва-Волга, було звинувачено у «троцькізмі» і у квітні 1937 року арештовано. Те саме сталося і з багатьма іншими письменниками, що під керівництвом Горького брали участь у підготовці книжки про Біломорський канал[365].

Однак така зміна має і глибші причини. З радикалізацією політичної риторики і посиленням політичних переслідувань змінювався також і статус таборів, де сиділи небезпечні політичні в’язні. І в країні, охопленій параноєю та шпигуноманією, саме існування таборів для «ворогів» і «шкідників» якщо й не стало повністю секретним (у 1940-х роках для багатьох радянських міст звичайним явищем були в’язні, що працювали на будівництві доріг і житла), то принаймні вже не обговорювалося публічно. П’єса Миколи Погодіна «Аристократи» 1937 року була заборонена; вона знову на короткий час повернулася до театральних репертуарів тільки 1956 року, вже після смерті Сталіна[366]. До списків заборонених книжок також було внесено і «Канал імені Сталіна» Горького; причини цього залишаються неясними. Можливо, нове начальство НКВД не могло більше терпіти барвистого славослів’я на адресу опального Ягоди. Чи, може, яскраве зображення успішного перевиховання «ворогів» більше не мало сенсу в епоху, коли весь час з’являлися нові вороги і коли сотні тисяч їх замість перевиховання страчувалися. Та й, звісно, історії про милих всезнаючих чекістів не дуже поєднувалися з масовими чистками в НКВД.

Не бажаючи видаватися недостатньо ревними у виконанні завдання ізоляції ворогів режиму, московські керівники ГУЛАГу видали нові таємні внутрішні інструкції, які вимагали нових значних витрат. Усю кореспонденцію тепер необхідно було надсилати зі спецкур’єрами. Тільки 1940 року кур’єри НКВД мали доставити 25 мільйонів таємних пакетів. Ті, хто писали листи у табори, тепер писали їх на поштові скриньки, тому що таємницею стало місцезнаходження таборів. Самі табори зникли з карт. Навіть у внутрішній кореспонденції НКВД вони називалися евфемізмами — «спеціальними об’єктами» (спецобъект) або «підрозділами» (подразделение) — з метою приховання їх справжньої діяльності[367].

Для конкретніших випадків, як щодо таборів, так і щодо діяльності їх в’язнів, НКВД розробило складний шифр, який міг використовуватися у відкритих телеграмах. Ці кодові слова перелічуються у документі НКВД 1940 року; деякі з них позначені ексцентричною творчістю. Вагітні жінки мали називатися «книжками», а жінки з дітьми — «рецептами». З іншого боку, чоловіків слід було називати «рахунками». Вислані були «сміттям», а в’язні під слідством — «конвертами». Табір був «трестом», а підрозділ табору — «заводом». Один із таборів мав кодову назву «Вільний»[368].

Мова змінилася також і в таборах. До осені 1937 року в офіційних документах і листах в’язнів часто називали за їхніми професіями, наприклад «лісоруби». 1940 року окремий в’язень більше не був лісорубом, він був просто в’язнем — «заключенным», або у більшості документів з/к, що читалося як «зек»[369]. Група в’язнів стала позначатися бюрократичним деперсоналізованим терміном «контингент». Не могли в’язні більше і змагатися за славне звання «стахановців»: один із табірних керівників розіслав своїм підлеглим обуреного листа, в якому їм наказувалося називати в’язнів, які добре працюють, «в’язнями, що працюють по-ударному» чи «в’язнями, які працюють за стахановськими методами праці».

Будь-яке позитивне значення терміна «політичний в’язень», звичайно ж, зникло ще задовго до того. Привілеї для соціалістів — політичних в’язнів закінчилися з їх переведенням із Соловецького острова у 1925 році. Але тепер значення терміна «політичний» повністю змінилося. Він охоплював усіх засуджених за сумнозвісною 58-ю статтею Кримінального кодексу, яка включала усі «контрреволюційні» злочини, — і мав суворо негативні конотації. Політичних — іноді їх називали «КР» (контрреволюціонер), контра або контрик — дедалі частіше почали називати «ворогами народу»[370].

Цей якобінський термін, вперше вжитий Леніним 1917 року, було відроджено Сталіним 1927-го — стосовно Троцького і його послідовників. 1936 року, після секретного листа ЦК республіканським і обласним комітетам партії — на думку Дмитра Волкогонова, російського біографа Сталіна, його автором був сам Сталін, — вираз набув ширшого значення. У листі пояснювалося, що навіть якщо ворог народу «виглядає надійним і нешкідливим», він робить усе для того, щоб «нишком проповзти у соціалізм», хоча насправді він «таємно його не приймає». Іншими словами, ворога більше не можна впізнати по відкрито висловлюваних ним поглядах. Пізніший керівник НКВД Лаврентій Берія також часто цитуватиме Сталіна: «Ворог народу — це не тільки той, хто чинить саботаж, а й той, хто сумнівається у правильності лінії партії». Отже, визначення «ворог» могло стосуватися кожного, хто з будь-якої причини виступає проти сталінського правління, навіть якщо він не висловлює цього відкрито[371].

У таборах вираз «ворог народу» став тепер офіційним терміном, який вживався в офіційних документах. Жінок почали арештовувати як «дружин ворогів народу» — після того, як наказ НКВД 1937 року уможливив такі арешти; той самий наказ стосувався і дітей. Офіційно вони отримували вироки як «ЧСВР» — «член сім’ї ворога революції»[372]. Багато з «дружин ворогів народу» потрапляли до Темніковського табору, також відомого як Темлаг, у республіці Мордовія в Центральній Росії. Дружина опального радянського вождя Миколи Бухаріна Анна Ларіна згадувала: «Там ми стали рівними в нашій біді — Тухачевські і Якіри, Бухаріни і Радеки, Уборевичі і Гамарники: "Спільна біда — півбіди!"»[373].

Галина Левінсон, яка також пройшла через Темлаг, згадувала, що тамтешній режим був порівняно ліберальний, можливо тому, що вони не були засуджені, вони були просто «дружини». Вона відзначає, що більшість жінок у таборі були до ув’язнення «абсолютно радянськими людьми» і вже в таборі вірили в те, що їх арештовано через підступи якоїсь таємної фашистської організації в партії. Деякі щодня займалися тим, що писали листи Сталіну і до Центрального комітету, в яких обурено скаржилися на змову, жертвами якої вони стали[374].

Крім своїх офіційних значень, «ворог народу» на 1937 рік став ще й лайкою. Від часів Соловецького табору засновники і планувальники організовували систему на ідеї, що в’язні не є людськими істотами, вони, швидше, «трудові одиниці»: навіть у часи будівництва Біломорського каналу Максим Горький писав про куркулів як про «напівтварин»[375]. Тепер, однак, пропаганда описувала «ворогів» як навіть щось ще нижче від двоногої худоби. З кінця 1930-х років Сталін також починає публічно називати «ворогів народу» «хижаками» і «брудом» або ж просто «бур’янами», які підлягають викоріненню[376].

Ідея зрозуміла: зеки більше не вважалися повноправними громадянами Радянського Союзу — якщо взагалі вважалися людьми. Один із в’язнів висловив спостереження, що їх було піддано «певному відлученню від політичного життя і не дозволялося брати участі у його літургіях і обрядах»[377]. Після 1937 року охоронці не звертаються до в’язнів словом «товарищ», а в’язнів за таке звернення до охоронця можуть побити — представників адміністрації і охоронців слід називати «гражданин» («громадянин»). З тюремних і табірних стін зникають портрети Сталіна та інших вождів. Порівняно звичайна картина середини 1930-х років — поїзд, що везе в’язнів, прикрашений портретами Сталіна і гаслами із запевненнями, що пасажири будуть стахановцями, — після 1937 року стає немислимою. Як і святкування дня трудящих Першого травня — свята, яке колись відзначалося у Соловецькому кремлі[378].

Багатьох іноземців дивувала потужність дії на радянських в’язнів такого «відлучення» від радянського суспільства. В’язень-француз Жак Poсci, автор енциклопедії табірного життя — «Довідника ГУЛАГу», пише, що слово «товариш» справляло на в’язнів, які його роками не чули, дивовижну дію: «Бригада, яка тільки-но відпрацювала одинадцять з половиною годин зміни, погодилася продовжувати роботу тільки тому, що головний інженер… сказав в’язням: "Я вас прошу, товариші"»[379].

За дегуманізацією «політичних» ішла велика, іноді радикальна зміна в умовах їхнього життя. ГУЛАГ 1930-х років був зазвичай дезорганізованим, часто жорстоким і іноді згубним. Разом з тим у певний час і в певних місцях у 1930-ті роки навіть політичним в’язням давалася реальна можливість погашення судимості. Будівельники Біломорського каналу читали газету «Перековка». У фіналі «Аристократів» Погодіна глядач бачив приклад «навернення» колишнього саботажника. Флора Лейпман — дочка шотландки, яка одружилася з росіянином, переїхала до Ленінграда і невдовзі після того була заарештована за шпигунство — відвідала 1934 року матір у північному лісовому таборі і виявила, що «у стосунках охоронців і в’язнів ще існував певний елемент людяності — КГБ ще не так удосконалилося і не так розумілося на психології, як кілька років потому»[380]. Лейпман знала, про що говорить — «кілька років потому» вона сама стала в’язнем. Бо після 1937 року ставлення справді змінилося, особливо — ставлення до в’язнів, засуджених за 58-ю статтею Кримінального кодексу за «контрреволюційні» злочини.

У таборах політичних зняли з планувальних та інженерних робіт і примусово повернули на «загальні роботи», що означало некваліфіковану фізичну працю в шахті або на лісоповалі: «ворогам» більше не дозволялося обіймати жодної хоч якось важливої посади — через побоювання щодо можливості саботажу з їхнього боку. Новий начальник Дальстрою Павлов особисто підписав наказ щодо геолога І. С. Давиденка, який мав «використовуватися як звичайний робітник» і якому «в жодному разі не дозволяється проводити незалежну роботу. Завдання Давиденка мають ретельно і щоденно контролюватися»[381]. У звіті, поданому в лютому 1939 року, начальник Белбалтлагу також заявляв, що він «повиганяв усіх співробітників, які не заслуговують на політичну довіру», і зокрема, «всіх колишніх в’язнів, засуджених за контрреволюційні злочини». З цього часу, завіряв він, адміністративні та інженерні роботи закріплюються за «комуністами, комсомольцями і довіреними фахівцями»[382]. Очевидно, що економічна продуктивність найвищим табірним пріоритетом уже не була.

В усій системі табірний режим став для звичайних кримінальних в’язнів та політичних суворішим. Хлібні пайки на початку 1930-х років становили до одного кілограма на день, це стосувалося навіть тих, хто не виконував норми на сто відсотків; для стахановців цей пайок міг навіть становити два кілограми. На багатьох лагпунктах Біломорського каналу м’ясо давали дванадцять днів на місяць[383]. До кінця десятиліття гарантований пайок зменшився більш як наполовину і становив від 400 до 450 грамів хліба; ті, кому вдавалося виконати 100% норми, отримували додатково ще по 200 грамів. Штрафний пайок зменшився до 300 грамів[384]. Про ті часи на Колимі Варлам Шаламов писав:

«У таборі для того, щоб здорова молода людина, почавши свою кар’єру у золотому вибої на чистому зимовому повітрі, перетворилася на доходягу, потрібен термін щонайменше від двадцяти до тридцяти днів при шістнадцятигодинному робочому дні, без вихідних, при систематичному голоді, порваному одягові й ночівлі в шістдесятиградусний мороз у дірявому брезентовому наметі… Бригади, що починають золотий сезон… не зберігають до кінця сезону жодної людини з тих, хто цей сезон почав, крім самого бригадира, днювального бригади та когось ще з особистих друзів бригадира»[385].

Умови погіршувалися і через те, що зростала кількість в’язнів — у деяких місцях з дивовижною швидкістю. Правда, політбюро намагалося заздалегідь підготуватися до цього припливу, наказавши ГУЛАГу розпочати будівництво п’яти нових лісових таборів у Республіці Комі, а також ще більшої кількості «у віддалених районах Казахстану». Для прискорення будівництва ГУЛАГу навіть було виділено «аванс у 10 мільйонів рублів» для організації цих нових таборів. На додачу народним комісаріатам оборони, охорони здоров’я і лісової промисловості було наказано віднайти 240 командирів і політичних працівників, 150 лікарів, 400 фельдшерів, 10 провідних фахівців лісової галузі та «50 випускників Ленінградської академії лісового господарства» для роботи у ГУЛАГу — негайно[386].

До існуючих таборів знову кинули надмірну кількість нових в’язнів — знову повторилося переповнення початку 1930-х років. На одному з лагпунктів Сиблагу — сибірського лісового табору, за твердженням в’язня-очевидця, 1937 року кількість в’язнів перевищувала 17 тисяч. Навіть якщо ця кількість насправді була вчетверо менша, то сама ця завищена оцінка свідчить про те, як там було тісно. Через брак бараків в’язні копали собі землянки; проте навіть у них було так тісно, що «неможливо було пройти, щоб не наступити на чиюсь руку». В’язні відмовлялися виходити — зі страху, що можуть втратити місце на долівці. Мисок і ложок не було, за їжею стояли довгі черги. Почалася епідемія дизентерії, від якої в’язні швидко гинули.

Пізніше начальство Сиблагу на партійних зборах офіційно згадувало «жахливі уроки 1938-го», не в останню чергу через «кількість втрачених робочих днів»[387]. За офіційними даними, по всій табірній системі рівень смертності 1938 року був удвічі вищим, ніж 1937-го. Статистика доступна не всюди, однак можна припустити, що смертність була набагато вищою у таборах на Далекій Півночі — Колима, Воркута, Норильськ, — куди у великих кількостях відправляли політичних в’язнів[388].

Проте в’язні гинули не тільки через голод і виснаження на роботі. У новій обстановці ув’язнення ворогів швидко почало видаватися недостатнім заходом: було б краще, якби вони перестали існувати взагалі. Тому 30 липня 1937 року НКВД видало наказ про репресування «колишніх куркулів, злодіїв та інших антирадянських елементів» — наказ, у якому встановлювалися розстрільні норми нарівні з усіма іншими і для в’язнів ГУЛАГу[389]. Тому 25 серпня 1937 року Єжов підписав ще один наказ — про страти в’язнів, утримуваних у політичних тюрмах суворого режиму. За його словами, НКВД мусить «за два місяці закінчити операцію репресування найактивніших контрреволюційних елементів… засуджених за шпигунство, диверсії, тероризм, революційну діяльність та бандитизм, а також засуджених за членство в антирадянських партіях»[390].

До політичних він також додав «бандитів і кримінальні елементи» у Соловецькому таборі, який на той час уже було перетворено на політичну тюрму суворого режиму. До Соловецького було доведено квоту — 1200 в’язнів, які все ще утримувалися в таборі, мали бути розстріляні. Свідок згадував день, коли їх викликали:

«Несподівано зібрали усіх з відкритих камер Кремля на загальну повірку. На повірці зачитали величезний список імен — кілька сотень — тих, кого забиратимуть на етап. Їм дали дві години на збори і наказали після цього знову зібратися на тій самій центральній площі. Тут настало жахливе замішання. Одні бігли збирати речі, інші — прощатися з друзями. Через дві години більшість з тих, кого мали відправляти, стояли на своїх місцях… колони в’язнів з чемоданами і рюкзаками виступили в похід»[391].

Очевидно, дехто ніс і ножі, які вони потім пустили в хід проти тих, хто їх розстрілював біля села Сандормох у Північній Карелії — деякі охоронці зазнали тяжких поранень. Після цього інциденту НКВД перед розстрілом роздягало усіх в’язнів до нижньої білизни. Пізніше співробітника НКВД, відповідального за цю операцію, було нагороджено — чим саме, невідомо, в архіві зберігся лише запис про «цінний подарунок» — за доблесть у виконанні цього завдання. Через кілька місяців розстріляють і його самого[392].

У Соловецькому таборі відбір в’язнів для вбивства здається випадковим. Однак у деяких таборах адміністрація користалася можливістю позбутися особливо проблемних в’язнів. Саме це могло відбуватися у Воркуті, де багато таких відібраних в’язнів були троцькістами — справжніми прихильниками Троцького; дехто з них брав участь у табірних страйках та інших протестах. Свідок стверджує, що на початку зими 1937–1938 років воркутинська адміністрація ізолювала близько 1200 в’язнів — переважно троцькістів та інших політичних з невеликою часткою серед них кримінальних злочинців — на закинутому цегельному заводі у великих «переповнених» наметах. В’язням зовсім не давали гарячої їжі: «денний пайок складався з 400 грамів черствого хліба»[393]. Тут вони залишалися до кінця березня, коли з Москви прибула група співробітників НКВД. Вони створили «спеціальну комісію» і викликали в’язнів групами по 40. В’язням говорили, що їх відправлятимуть на етап. Кожному давали шматок хліба. В’язні у наметах чули, як вони відходили — «а потім звуки пострілів».

Атмосфера у наметах стала нестерпною. Якийсь селянин, засуджений за спекуляцію — продаж власного поросяти на базарі, — лежав на нарах з відкритими очима, ні на що не реагуючи. Час від часу він стогнав: «Що в мене спільного з вами, політичними? Ви боролися за владу, за чини, а мені потрібне лише моє життя». Ще один чоловік, за словами свідків, вчинив самогубство. Двоє збожеволіли. Нарешті, коли залишилося близько 100 осіб, розстріли припинилися — так само зненацька і без пояснень, як і почалися. Московське начальство повернулося додому. В усьому таборі було вбито близько двох тисяч в’язнів.

Таку роботу Сталін і Єжов не завжди доручали приїжджим з Москви. Для пришвидшення процесу по всій країні НКВД також організовувало «трійки», які діяли і в таборах, і поза ними. Трійка — це три особи, як правило, керівник обласного НКВД, перший секретар обласного комітету партії і представник прокуратури або місцевого виконкому. Разом вони мали право заочно виносити вироки — без судді, присяжних, адвокатів і слідства[394].

Трійки працювали швидко. 20 вересня 1937 року — день абсолютно типовий — трійка Карельської республіки винесла вироки 231 в’язневі Біломорського каналу — Белбалтлагу. При десятигодинному робочому дні без перерв на розгляд долі кожного в’язня припадає менш як три хвилини. Більшість із цих засуджених уже отримали перші вироки набагато раніше, на початку 1930-х років. Тепер їх звинуватили у нових злочинах, зазвичай пов’язаних з поганою поведінкою або поганим ставленням до табірного життя. Серед них колишні політичні — меншовики, анархісти, соціал-демократи і колишня черниця, яка «відмовляється співпрацювати з радянською владою», а також куркуль, що працював у таборі кухарем. Його звинуватили у розпалюванні невдоволення серед робітників-стахановців. Він, за твердженнями керівництва, навмисно створював «довгі черги, в яких вони мали вистоювати, а першим видавав їжу звичайним в’язням»[395].

Ця істерія тривала недовго. У листопаді 1938 року масові розстріли зненацька припинилися — як у таборах, так і по всій країні. Можливо, чистка зайшла надто далеко, навіть на думку Сталіна. Можливо, вона просто досягла того, чого мала досягти. Чи, можливо, вона завдавала надто великої шкоди все ще слабкій економіці. Та хоч би якою була причина, Сталін 1939 року сказав на з’їзді Комуністичної партії в Москві, що чистка супроводжувалася «більшою кількістю помилок, ніж можна було очікувати»[396].

Ніхто не вибачався і не каявся, майже нікого не покарали. Лише за кілька місяців до того Сталін розіслав циркуляр усім начальникам НКВД, вітаючи їх із «завданням нищівної поразки шпигунсько-підривним агентам іноземних розвідок» і з «очищенням країни від підривних, бунтівних і шпигунських кадрів». Тільки після цього він відзначив деякі «недоліки» операції, такі як «спрощені слідчі процедури», брак свідчень і підкріплення доказами[397].

Не припинилася повністю і чистка в самому НКВД. 1938 року Сталін усунув з посади нібито винуватця «помилок» Миколу Єжова і засудив його до страти. Вона відбулася 1940 року, після прохань Єжова зберегти йому життя (так само перед ним робив Ягода): «Скажіть Сталіну, що я помру з його іменем на устах»[398].

Жертвами чистки разом з Єжовим стали і його протеже — так само, як друзі Ягоди кількома роками раніше. Одного дня Євгенія Гінзбург зауважила, що тюремні правила, які висіли на стіні її камери, кудись зникли. Коли вони з’явилися знову, лівий верхній куток аркуша, де раніше стояв напис «Затверджую. Генеральний комісар державної безпеки Єжов», було заклеєно білим папером. Але зміни на цьому не скінчилися: «Першого разу заклеїли прізвище Вайншток [начальник тюрми] і замінили його на прізвище Антонов. На другий раз заклеїли й Антонова, а на його місці написали: Головне тюремне управління. "Так воно надійніше, — сміялися ми, — міняти не доведеться"»[399].

Продуктивність табірної системи продовжувала котитися донизу. 1937 року в Ухтпечлагу масові розстріли, зростання кількості хворих і ослаблених в’язнів та втрати серед в’язнів-фахівців спричинилися до стрімкого падіння виробництва проти попереднього року. В липні 1938 року для обговорення значного дефіциту Ухтпечлагу було скликано спеціальну комісію ГУЛАГу[400]. Також впала продуктивність колимських золотих копалень. Навіть великий притік нових в’язнів не зміг вивести загальні показники видобутку на порівнянний з ранішим рівень. Перед зняттям з посади сам Єжов закликав до виділення більших коштів для оновлення застарілої гірничої техніки Дальстрою — начебто в цьому полягала проблема[401].

Тим часом начальник Белбалтлагу — той самий, що так хизувався своїм успіхом в очищенні адміністративного персоналу табору від політичних в’язнів, — скаржився на «крайню нестачу адміністративного і технічного персоналу». Чистка зробила технічний персонал табору очевидно політично «здоровішим», — обережно писав він, — але вона також і «збільшила нестачу». Наприклад, у чотирнадцятому підрозділі табору було 12 500 в’язнів, з них тільки 675 не політичні. Однак більшість з них були засуджені за дуже тяжкі кримінальні злочини, що не давало їм змоги працювати на технічних і адміністративних посадах, а 184 були неписьменні — і тільки 70 можна було використовувати як писарів та інженерів[402].

За даними офіційної статистики, загальний оборот у таборах НКВД знизився з 3,5 мільярда рублів 1936 року до двох мільярдів рублів 1937-го. Валове виробництво у таборах також знизилося — з 1,1 мільярда рублів до 945 мільйонів[403].

Нерентабельність і кричущо погана організація таборів, як і зростання кількості хворих і померлих в’язнів, не залишилися непоміченими у Москві, де під час партійних зборів осередку центральної адміністрації ГУЛАГу відбулися дуже відверті обговорення табірної економіки. На зборах у квітні 1938 року один з чиновників скаржився на «хаос і безлад» у таборах в Республіці Комі. Він також звинувачував табірне начальство Норильська за створення «погано спланованого» нікелевого виробництва і марнування внаслідок цього значних коштів. При тих обсягах грошей, які були витрачені на створення нових лісових таборів, — нарікав інший адміністратор, — «ми могли очікувати більшого. Наші табори організовані несистематично. Головні будівлі зведено у грязюці, і тепер їх треба переносити».

На квітень 1939 року скарги посилилися. У північних таборах склалося «особливо тяжке становище із забезпеченням продуктами», що призвело до «величезного відсотка ослаблених працівників, величезного відсотка в’язнів, які не можуть працювати взагалі, і високого рівня смертності й рівня захворюваності»[404]. Того ж року Рада народних комісарів визнала, що до 60% в’язнів таборів потерпають від пелагри та інших захворювань, пов’язаних з поганим харчуванням[405].

Звичайно ж, відповідальність за ці проблеми лежала не тільки на Великому терорі. Як уже відзначалося, навіть лісові табори Френкеля, якими так захоплювався Сталін, насправді ніколи не були прибутковими[406]. Праця в’язнів завжди була — і завжди буде — набагато менш продуктивною, ніж вільна праця. Але цей урок ще не було засвоєно. Коли у листопаді 1938 року Миколу Єжова було усунуто від влади, його наступник на посаді керівника НКВД Лаврентій Берія майже відразу ж почав змінювати табірний режим і правила, раціоналізувати їх — усе це з метою повернути їх туди, де вони, на думку Сталіна, мали знаходитися: у серце радянської економіки.

Берія не дійшов — ще не дійшов — висновку про те, що табірна система за самою своєю природою є непродуктивною і марнотратною. Здається, що тоді він був переконаний у некомпетентності керівників табірної системи. Тоді він був сповнений рішучості перетворити табори на справді прибуткову частину радянської економіки — цього разу в дійсності.

Ні тоді, ні пізніше Берія не звільняв з таборів значних кількостей несправедливо засуджених в’язнів (хоча НКВД звільнило декого з таких в’язнів з тюрем). Табори ні тоді, ні пізніше не стали хоч якось гуманніші. Дегуманізація «ворогів» продовжувала домінувати у мові охоронців і адміністрації до самої смерті Сталіна. Продовжувалося злочинне поводження з політичними — а насправді з усіма в’язнями: 1939 року, під пильним особистим наглядом Берії, перші в’язні почали працювати на колимських уранових копальнях — фактично без жодного захисту від радіації[407]. Берія змінив тільки один аспект системи: він наказав начальникам таборів тримати більше в’язнів живими і краще їх використовувати.

Хоча це ніколи відверто не проголошувалося, Берія також послабив заборону «наймати» політичних в’язнів з інженерною, науковою та технічною підготовкою для роботи на інженерних посадах у таборах. Табірні начальники на низовому рівні все ще насторожено ставилися до використання політичних в’язнів як «спеціалістів» — і так триватиме до смерті ГУЛАГу в середині 1950-х років. 1948 року різні гілки апарату безпеки все ще продовжуватимуть сперечатися стосовно того, чи потрібно забороняти політичним в’язням працювати як фахівцям; дехто твердив, що це надто небезпечно з політичних міркувань, інші заявляли, що без них таборам надто тяжко працювати[408]. Хоча Берія так ніколи і не розв’язав цієї дилеми. Він надто сильно прагнув зробити НКВД продуктивною частиною радянської економіки для того, щоб дозволити усім найвидатнішим науковцям та інженерам — в’язням ГУЛАГу — відморожувати собі руки і ноги на Далекій Півночі. У вересні 1938 року він почав організовувати спеціальні групи і лабораторії для ув’язнених науковців, які серед в’язнів називалися шарашки. Солженіцин, який сам працював на шарашці, описав одну з них — «особливий таємний номерний науково-дослідний інститут» — у романі «У першому колі».

«До старої будівлі підмосковної семінарії, завчасно обнесеної колючим дротом, привезли півтора десятка зеків, викликаних з таборів… [Шарашка] займалася розпакуванням численних ящиків, притягнутих трьома поїздами з Німеччини; захоплювала зручні німецькі стільці і столи; сортувала… апаратуру»[409].