Додаток СКІЛЬКИ?

Додаток

СКІЛЬКИ?

Незважаючи на те що в Радянському Союзі були тисячі концентраційних таборів і через них пройшли мільйони людей, точна кількість жертв протягом багатьох десятиліть була відомою лише купці чиновників. Внаслідок цього оцінки кількості жертв за часів існування Радянського Союзу були тільки припущеннями, сьогодні ж такі оцінки також залишаються припущеннями, хоча тепер і обгрунтованими.

В епоху чистих припущень дискусії на Заході щодо статистики репресій — так само, як і загальніші західні дискусії щодо радянської історії — від 1950-х років були позначені впливом холодної війни. Не маючи архівних даних, історики покладалися на спогади в’язнів, на свідчення перебіжчиків, на дані переписів, на економічну статистику і навіть на другорядні деталі, що якимось чином ставали відомими на Заході, наприклад кількість примірників газет, поширених серед в’язнів 1931 року[2023]. Ті, кому радянський режим не подобався більше, були схильними вибирати більшу кількість жертв. Ті, хто негативніше ставився до ролі Америки і Заходу у холодній війні, обирали менші цифри. Самі вони кричуще відрізнялися. Історик Роберт Конквест у своїй на той час новаторській праці 1968 року «Великий терор», присвяченій «чисткам» у СРСР, оцінює кількість арештованих НКВД у 1937–1938 роках у сім мільйонів осіб[2024]. У своїй «ревізіоністській» праці 1985 року «Походження чисток» історик Дж. Арч Гетті пише лише про «тисячі» арештів за ті самі два роки[2025].

Як виявилося, відкриття радянських архівів не підтвердило повністю думки жодної з цих шкіл. Перші оприлюднені дані щодо кількості в’язнів ГУЛАГу, здавалося, лежать точно посередині між низькими і високими оцінками. За документами НКВД, які багаторазово передруковувалися, кількість в’язнів у таборах і колоніях ГУЛАГу з 1930 по 1953 роки (за станом на 1 січня кожного року) була такою:

1930 179 000 1942 1 777 043 1931 212 000 1943 1 484 182 1932 268 700 1944 1 179 819 1933 334 300 1945 1 460 677 1934 510 307 1946 1 703 095 1935 965 742 1947 1 721 543 1936 1 296 494 1948 2 199 535 1937 1 196 369 1949 2 356 685 1938 1 881 570 1950 2 561 351 1939 1 672 438 1951 2 525 146 1940 1 659 992 1952 2 504 514 1941 1 929 729 1953 2 468 524[2026]

Ці цифри справді відображають певні речі, про правдивість яких ми знаємо з багатьох інших джерел. Кількість в’язнів почала зростати наприкінці 1930-х років з посиленням репресій. Вона дещо знизилася під час війни внаслідок численних амністій. В’язнів знову стало більше 1948 року, коли Сталін знову посуворішав. На основі цього більшість науковців, які працювали в архівах, зараз погоджуються в тому, що ці цифри грунтуються на справжніх даних, які подавалися в НКВД з таборів. Вони відповідають даним з інших підрозділів радянської державної бюрократії — наприклад, узгоджуються з цифрами з Народного комісаріату фінансів[2027]. Але, незважаючи на це, вони не обов’язково відображають усю правду.

Почнемо з того, що цифри за кожен окремий рік вводять в оману, оскільки вони не враховують значну плинність в’язнів у табірній системі. Наприклад, за документальними даними, 1943 року через табори пройшло 2 421 000 в’язнів, хоча загальні цифри на початок і кінець року вказують на зменшення кількості з 1,5 до 1,2 мільйона осіб. Ця цифра включає переміщення в’язнів у системі, але водночас вказує на величезну кількість переміщень в’язнів, що не потрапили до загальної статистики[2028]. До того ж майже мільйон в’язнів під час війни пішли з таборів до Радянської армії — цей факт майже не віддзеркалюється загальною статистикою, тому що під час війни до таборів прибувало дуже багато нових в’язнів. Ще один приклад: 1947 року до таборів прибуло 1 490 959 в’язнів і 1 012 967 вибуло — величезна плинність, не відображена в наведеній таблиці[2029].

В’язні вибували через смерть, втечі, дострокове звільнення, звільнення і вступ до Радянської армії, вивищення до адміністративних посад. Як уже відзначалося, також часто здійснювалася амністія для старих, хворих і вагітних жінок — за якими незмінно накочувалися хвилі нових арештів. Цей постійний масовий рух в’язнів означає, що цифри насправді були набагато вищими, ніж це спершу здається: на 1940 рік через табори вже пройшло вісім мільйонів людей[2030]. За єдиними відомими мені повними підрахунками з використанням доступної статистики прибуття і вибуття в’язнів та залученням даних із різних джерел, через радянські табори і колонії у період з 1929 по 1953 роки пройшло 18 мільйонів радянських громадян. Ця цифра також узгоджується з іншими даними, оприлюдненими російськими високопосадовцями у 1990-х роках. За одним із джерел, Хрущов говорив про 17 мільйонів людей, що пройшли через тюрми і табори з 1937 по 1953 рік[2031].

Проте у певному глибшому сенсі ця цифра теж оманлива. Не кожен засуджений у Радянському Союзі до виправних робіт насправді відбував свій термін у концентраційному таборі, що належав до ГУЛАГу. По-перше, наведені вище цифри не включають багатьох сотень тисяч осіб, засуджених до «примусової праці без ув’язнення» за дрібні порушення на місці роботи. Ще важливіше те, що існувало принаймні три інші значні категорії в’язнів: військовополонені, ув’язнені післявоєнних фільтраційних таборів і — найголовніше — «спецпоселенці», в тому числі куркулі, вислані після колективізації, поляки, прибалти та представники інших національностей, депортовані після 1939 року, та представники кавказьких народів, кримські татари, німці Поволжя та інші, депортовані безпосередньо під час війни.

Перші дві групи підрахувати відносно легко: за даними з кількох надійних джерел, відомо, що кількість військовополонених перевищувала чотири мільйони[2032]. Також ми знаємо, що у період з 27 грудня 1941 року по 1 жовтня 1944 року НКВД провело слідства у справах 421 199 затриманих у фільтраційних таборах і що 10 травня 1945 року там ще залишалося понад 160 000 затриманих, зайнятих на примусових роботах. У січні 1946 року НКВД закрило ці табори і повернуло до СРСР ще 228 000 осіб для подальшого слідства[2033]. Отже, здається, буде справедливим оцінити загальну кількість у 700 000 осіб.

Набагато тяжче оцінити кількість спецпоселенців — уже з огляду на саме лише те, що дуже багато різних груп засланців відправлялося у різний час до різних місць і з різних же причин. У 1920-ті роки багато старих опонентів більшовиків — меншовиків, соціалістів-революціонерів та інших — відправлялися на заслання адміністративним рішенням, що означає, що формально вони не належали до ГУЛАГу, але водночас відбували покарання. На початку 1930-х років у заслання було відправлено 2,1 мільйонів куркулів, хоча ще невідому їх кількість (без сумніву, йдеться про сотні тисяч людей) було вислано не до Казахстану чи Сибіру, а до якихось частин тих місцевостей, де вони мешкали, або на погані землі на околицях їхніх колгоспів: оскільки багато цих людей тікали, складно вирішити, враховувати їх чи ні. Набагато яснішою є ситуація з національними групами, що депортувалися під час і після війни до «спецпоселень». Так само зрозуміла ситуація і з певними «нетиповими групами», про які, втім, легко забути, наприклад 17 тисяч «колишніх», висланих з Ленінграда після убивства Кірова. Були також і радянські німці, яких не депортували фізично, проте села у Сибіру і Середній Азії, в яких вони жили, було перетворено на «спецпоселення» — ГУЛАГ, так би мовити, прийшов до них сам, — а також діти, які народжувалися у родинах засланців і які, поза сумнівом, також належать до цієї категорії.

У результаті всього цього ті, хто намагався зіставляти опубліковані статистичні дані стосовно кожної з цих різних категорій, приходили до дещо відмінних цифр. У книжці «Не зі своєї волі», виданій 2001 року Товариством «Меморіал», історик Павло Полян, додавши кількості різних категорій засланців, отримав їх загальну кількість — 6 015 000 осіб[2034]. З іншого боку, у своєму огляді опублікованих архівних даних Отто Поль зазначає, що з 1930 по 1948 рік трохи більше семи мільйонів осіб були відправлені на «спецпоселення»[2035]. Він подає такі цифри щодо осіб, які проживали на «спецпоселеннях»:

Жовтень 1945 року 2 230 500 Жовтень 1946 року 2 463 940 Жовтень 1948 року 2 104 571 1 січня 1949 року 2 300 223 1 січня 1953 року 2 753 356[2036]

Однак, керуючись тим, що нижча оцінка задовольнить вимогливіших, я вирішила взяти цифру Поляна: шість мільйонів засланців. Додавши цифри, отримуємо загальну кількість примусових трудівників-в’язнів у СРСР — 28,7 мільйона осіб.

Звичайно, я розумію, що цифра ця не всіх задовольнить. Хтось заперечить, що не всіх арештованих чи депортованих можна вважати «жертвами», оскільки деякі з них були злочинцями чи навіть воєнними злочинцями. Але незважаючи на те, що мільйони цих в’язнів справді мали кримінальні вироки, я переконана, що більшість з них не були насправді «злочинцями» у жодному нормальному сенсі цього слова. Жінка, яка взяла на полі, з якого зібрали врожай, жменю зерна — це не злочинець, не злочинець і чоловік, який тричі спізнився на роботу, як це було з батьком російського генерала Олександра Лебедя, який отримав свій табірний вирок саме за це. Власне кажучи, військовополонений, якого свідомо тримають у таборі примусової праці протягом багатьох років після закінчення війни, також не ув’язнений незаконно. За всіма даними, кількість справжніх професійних злодіїв у будь-якому таборі була незначною — саме тому я і залишаю цифри такими, як вони є.

Проте дехто буде незадоволений наведеними цифрами з інших підстав. Коли я працювала над цією книжкою, мені дуже і дуже багато разів ставили одне й те саме запитання: скільки з цих 28,7 мільйона в’язнів загинули?

Це теж складне питання. Досі немає задовільної статистики щодо смертності у ГУЛАГу і на засланні[2037]. У наступні роки можуть з’явитися надійніші цифри: принаймні один колишній співробітник МВД взяв на себе завдання методичного огляду архівів — табір за табором і рік за роком, — маючи на меті визначити справжню кількість. Керуючись, можливо, дещо іншими мотивами, Товариство «Меморіал», яке вже зібрало перші надійні дані щодо кількості самих таборів, теж поставило перед собою завдання визначити кількість жертв репресій.

Однак до того, як з’являться результати цієї роботи, ми маємо покладатися на те, що маємо: щорічні дані про смертність у ГУЛАГу, грунтовані на архівній інформації обліково-розподільних частин. Видається, що ці дані не включають смерті у тюрмах і на етапах. Вони збиралися із загальних звітів НКВД, а не записів по окремих таборах. Сюди не входять дані про смертність серед спецпоселенців. Незважаючи на це, я, з певними сумнівами, тут їх наводжу:

1930 7 980 (4,2%) 1942 352 560 (24,9%) 1931 7 283 (2,9%) 1943 267 826 (22,4%) 1932 13 197 (4,81%) 1944 114 481 (9,2%) 1933 67 297 (15,3%) 1945 81 917 (5,95%) 1934 25 187 (4,28%) 1946 30 715 (2,2%) 1935 31 636 (2,75%) 1947 66 830 (3,59%) 1936 24 993 (2,11%) 1948 50 659 (2,28%) 1937 31 056 (2,42%) 1949 29 350(1,21%) 1938 108 654 (5,35%) 1950 24 511 (0,95%) 1939 44 750 (3,1%) 1951 22 466 (0,92%) 1940 41 275 (2,72%) 1952 20 643 (0,84%) 1941 115 484 (6,1%) 1953 9 628 (0,67%)[2038]

Як і у випадку з офіційною табірною статистикою, ця таблиця також виявляє певну відповідність з іншими даними. Наприклад, раптовий сплеск 1933 року, поза сумнівом, відображає голод, що вбив ще шість — сім мільйонів «вільних» радянських громадян. Менший підйом 1938 року напевно відображає масові страти, які відбувалися того року в деяких таборах. Велике зростання показників смертності під час війни — майже чверть від загальної кількості в’язнів 1943 року — також узгоджується зі спогадами людей, які пройшли через табори того року, як і віддзеркалює загальний брак продуктів харчування в усьому СРСР.

Та навіть коли ці цифри будуть уточнені, на запитання «Скільки загинуло?» відповісти буде нелегко. Правду кажучи, жодні цифри, що подавалися начальством ГУЛАГу, не можна вважати повністю надійними. Практика і звичаї перевірок таборів і наступних доган серед іншого передбачали і те, що начальники окремих таборів були дуже зацікавлені повідомляти брехливі дані про кількість померлих в’язнів: і архіви, і спогади свідчать про поширену в багатьох таборах практику звільнення умираючих в’язнів: таким чином вони не псували статистики смертності[2039]. Хоча спецпоселенців переводили з місця на місце не так часто і напівмертвими не звільняли, сама сутність заслання — проживання у віддалених селах, далеко від органів влади — означає, що статистика смертності на засланні теж не може вважатися повністю надійною.

Важливіше, однак, те, що саме питання має ставитися трохи обережніше. «Скільки загинуло?» у випадку Радянського Союзу — питання неточне, і ті, хто його ставлять, спочатку мають визначитися з тим, що насправді вони хочуть з’ясувати. Чи хочуть вони дізнатися, наприклад, просто, скільки людей у таборах ГУЛАГу і на засланні померли у сталінську епоху, з 1929 по 1953 рік? Якщо це так, то є цифри, грунтовані на архівних джерелах — хоча навіть сам історик, який їх зібрав, відзначає, що ці дані неповні і не включають у себе всіх категорій в’язнів за кожен конкретний рік. Знову ж таки, я з певними сумнівами подаю цю цифру: 2 749 163[2040].

Втім, якби ці дані навіть були повними, то вони не відображали б усіх жертв сталінської судової системи. Як уже зазначалося у вступі, радянська таємна поліція переважно не використовувала свої табори для того, щоб убивати людей. Коли людей хотіли вбити, їх вивозили до лісу і там масово страчували: без сумніву, ці люди — теж жертви радянської юстиції, і їх було багато. Одна група дослідників, посилаючись на архівні дані, називає цифру 786 098 політичних страт з 1934 по 1953 рік[2041]. Більшість істориків вважає таку оцінку більш-менш правдоподібною, проте поспішність і безладдя, якими супроводжувалися масові страти, може означати, що точної кількості їх жертв ми так ніколи і не дізнаємося. Та навіть ця цифра — яка, на мою думку, є надто точною, щоб бути надійною — не включає тих, хто помер на етапах, тих, хто помер під час слідств, тих, чиї страти не були формально «політичними», але здійснювалися на фіктивних підставах, понад 20 тисяч польських офіцерів, розстріляних у Катині, і найбільше — тих, хто помер через кілька днів після звільнення. Якщо ми хочемо врахувати все це, то число буде більшим — ймовірно, набагато більшим, хоча оцінки й у цьому разі дуже різнитимуться.

Та навіть такі цифри, як виявляється, не завжди є відповіддю на те, що люди насправді хочуть знати. У більшості випадків, коли мені ставили запитання «Скільки загинуло?», то під цим розумілося таке: «Скільки людей невиправдано померли у результаті більшовицької революції?» Тобто скільки людей загинуло внаслідок Червоного терору і Громадянської війни, голодоморів, спричинених жорстокою колективізацією, масових депортацій, масових страт, у таборах у 1920-ті роки, у таборах у 1960-ті роки, у 1980-ті — а також у таборах під час правління Сталіна. У такому разі цифри не тільки набагато більші — вони насправді є тільки чистим припущенням. Автори французької «Чорної книги комунізму» називають цифру у 20 мільйонів загиблих. Інші оцінки ближчі до 10–12 мільйонів[2042].

Якийсь один круглий показник кількості загиблих багато кого б задовольнив, зокрема тому, що це дало б змогу безпосередньо порівнювати Сталіна з Гітлером чи Мао Цзе Дуном. Та навіть якби така одна цифра існувала, то я не впевнена в тому, що вона б розповіла нам всю історію людських страждань. Жодна офіційна цифра, наприклад, не відображає смертності жінок, дітей і батьків, залишених табірниками — ці смерті не включалися до якихось окремих списків. Під час війни старші люди помирали з голоду, не маючи продовольчих карток: якби їхній засуджений син не рубав вугілля на Воркуті, вони могли б вижити. Діти часто хворіли на тиф і кір у холодних, погано обладнаних дитячих будинках: якби їхні матері не шили спецодягу в Кенгірі, вони теж могли б вижити.

Не можуть ці цифри віддзеркалити і накопичувального згубного ефекту сталінських репресій, від якого потерпали цілі родини. Чоловіка засудили і стратили як «ворога народу»; його дружину забрали до табору як «члена сім’ї ворога народу»; діти виховувалися в дитячих будинках і пішли в банди; сім’ї його братів і сестер перестали підтримувати зв’язки, щоб пляма не лягла і на них. Родини руйнувалися, дружні стосунки припинялися, над тими, хто залишився на волі, тяжів страх — навіть якщо вони не вмирали.

Врешті-решт, статистика не здатна вповні описати, що відбувалося насправді. Не можуть зробити цього й архівні документи, на яких значною мірою грунтується ця книжка. Всі, хто найяскравіше писав про ГУЛАГ, це знали — і саме тому я хотіла б одному з них дати сказати слово на закінчення теми «статистики», «архівів» і «документів».

1990 року письменник Лев Разгон отримав дозвіл ознайомитися зі своєю архівною справою — тонкою папкою документів щодо його арешту і арешту його першої дружини Оксани, а також кількох членів її сім’ї. Він прочитав документи і пізніше написав про це. У своєму творі він говорить про документи у цій папці; про обмаль доказів; про сміховинність звинувачень; про трагедію матері своєї дружини; про неясність мотивів свого тестя, чекіста Гліба Бокия; про дивовижну безжальність тих, хто всіх їх знищив. Та найбільше мене вразило у цій розповіді про роботу письменника в архіві те, що він говорить про подвійність, яка залишилася в нього після знайомства з цими документами:

«Я вже давно перестав гортати сторінки справи, вони лежать біля мене вже більш як годину, а може, дві, холонучи від власних думок. Мій охоронець [архівіст КГБ] уже почав багатозначно покашлювати і подивлятися на годинник. Час іти. Робити мені тут більше нічого. Я віддаю папки, тихий юнак з КГБ байдуже знову кидає їх до своєї авоськи. Я йду сходами донизу, проходжу темними коридорами, проходжу вахту, на якій у мене навіть не перевірили документів, і виходжу на Лубянську площу.

Зараз тільки п’ята вечора, але вже майже темно; безперервно сіється тихий дрібний дощ. Будівля залишається позаду, я стою на тротуарі і думаю, що робити далі. Як жахливо, що я не вірю в Бога і не можу зайти кудись до маленької церкви, стати у теплі свічок, зазирнути у вічі Христу на хресті, сказати і зробити те, що робить життя віруючих стерпнішим…

Я знімаю шапку, і дощові краплі чи то сльози течуть по моєму обличчю. Мені 82 роки, і я стою тут, знову переживаю це все… Я чую голоси Оксани і її матері… Я пам’ятаю, можу пригадати їх — кожен. І якщо я вижив, то це мій обов’язок…»[2043]