Розділ 22 ЗЕНІТ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

Розділ 22

ЗЕНІТ ТАБІРНО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ

Мы в семнадцать — учились любить,

В двадцать лет — умирать научились,

Знать, что если позволено жить,

То еще ничего не случилось.

В двадцать пять — научились менять

Жизнь на воблу, дрова и картофель…

Что ж осталось узнать к сорока? —

Мы так много страниц пропускали.

Разве только, что жизнь коротка. —

Так ведь это и в двадцать мы знали.

Михаил Фроловский. Наше поколение.[1682]

…А тим часом, на всю Східну Європу, а в першу чергу на наші каторжні місця насувався сорок дев’ятий рік — рідний брат тридцять сьомого…

Євгенія Гінзбург. Крутий маршрут.[1683]

Закінчення війни принесло з собою паради, зворушливі зустрічі — і загальне переконання, що жити стане, має стати легше. Мільйони чоловіків і жінок зазнали жахливих страждань, наближаючи перемогу. Тепер вони хотіли кращого життя. На селі швидко поширювалися чутки про ліквідацію колгоспів. У містах люди відкрито скаржились на високі ціни на продукти за картками. Також під час війни мільйони радянських громадян, як військових, так і ув’язнених, дізналися про порівняно розкішне західне життя. Радянський режим більше не мав змоги переконливо заявляти, що на Заході трудящі живуть гірше, ніж у Радянському Союзі[1684].

Навіть багато людей у владі тепер вважали, що час переорієнтувати виробництво з озброєнь на товари широкого вжитку, яких гостро бракувало. У приватній телефонній розмові, записаній і збереженій для нащадків таємною поліцією, один радянський генерал говорив іншому: «Абсолютно всі відкрито говорять про те, що вони не задоволені життям. У поїздах, та всюди, це всі говорять»[1685]. Напевно, міркував генерал, Сталін це теж знає і скоро вживе відповідних заходів.

Навесні 1945 року в’язні також дуже сподівалися на зміни на краще. У січні того року було проголошено ще одну загальну амністію для жінок, що були вагітними або мали маленьких дітей; на липень за нею було звільнено багато ув’язнених — 734 785, якщо бути точним[1686]. Суворий режим воєнного часу послабився, в’язням знову було дозволено отримувати з дому продукти і одяг. Зміни у режимі переважно диктувалися не співчуттям. Амністія для жінок — яка, звичайно ж, не поширювалася на політичних ув’язнених, — не відображала зміни у ставленні; вона, швидше, була реакцією на величезне зростання кількості сиріт і пов’язані з цим проблеми безпритульності, хуліганства і поширення по всьому СРСР дитячих кримінальних банд: влада, хоч і з неохотою, але змушена були визнати, що матері можуть допомогти у вирішенні цих проблем. Зняття заборони на посилки зумовлювалося теж не добротою: воно було спробою пригамувати дію повоєнного голоду — табори не мали змоги прогодувати в’язнів, то чому не дати допомогти в цьому їхнім родинам. В одній із директив з центру суворо проголошувалося: «Щодо харчування і одягу в’язнів, посилки і грошові перекази мають розглядатися як важливий резерв»[1687]. Та, попри все, багато хто покладав на ці зміни сподівання, вважаючи їх провідниками нової, не такої суворої епохи.

Збутися їм, однак, не судилося. За рік після перемоги почалася холодна війна. Американські атомні бомби, скинуті на Хіросіму і Нагасакі, переконали радянське керівництво в тому, що радянська економіка має зосередити всі свої сили на військовому і промисловому виробництві, а не на виготовленні холодильників і дитячого взуття. Незважаючи на спустошення, спричинені п’ятьма з половиною роками війни, радянські плановики докладали більше, ніж будь-коли, зусиль для того, щоб зрізати кути і будувати якомога швидше — і застосовувати якомога більше примусової робочої сили[1688].

Нові загрози для Радянського Союзу відповідали власним цілям Сталіна: вони служили найкращим виправданням посиленню його влади над народом, що зазнав згубного впливу зовнішнього світу. Тож Сталін наказав своїм підлеглим «завдати потужного удару» по будь-яких розмовах про демократію — ще до того, як такі розмови набудуть поширення в суспільстві[1689]. Він також посилив і реорганізував НКВД, який розділив у березні 1946 року на дві структури. Міністерство внутрішніх справ — за російською абревіатурою МВД — продовжувало керувати ГУЛАГом і спецпоселеннями, фактично перетворившись на міністерство примусової праці. Інша, привабливіша на вигляд установа — МГБ, що пізніше отримає назву КГБ, — мала займатися контррозвідкою і розвідкою, а в кінцевому підсумку також і наглядом за опонентами режиму[1690].

Зрештою, замість того, щоб після війни ослабити репресії, радянське керівництво здійснило нові арешти, знову спрямовані на армію, а також на деякі національні меншини, зокрема на радянських євреїв. Таємна поліція «викривала» одну за одною антисталінські молодіжні організації майже у всіх великих містах країни[1691]. 1947 року було ухвалено нові закони, що забороняли радянським громадянам вступати у шлюб — а фактично у будь-які любовні стосунки — з іноземцями. Радянські вчені, які обмінювалися професійною інформацією зі своїми зарубіжними колегами, також стали об’єктом кримінального переслідування. 1948 року органи безпеки забрали близько 23 тисяч колгоспників. Усіх їх було звинувачено у невиконанні обов’язкової норми трудоднів за попередній рік і вислано до віддалених поселень без суду і слідства[1692].

Існують епізодичні свідчення про ще незвичайніші арешти кінця 1940-х років. Згідно з недавно розсекреченими протоколами допитів німецьких військовополонених, імовірно, що могли бути відправлені до таборів двоє американських льотчиків. 1954 року колишній військовополонений німець розповів американським слідчим, що він зустрічав двох службовців Військово-повітряних сил США у таборі для військовополонених у Республіці Комі неподалік міста Ухти 1949 року. Це були пілоти американського літака, який зазнав аварії в районі українського міста Харкова. Їх було звинувачено у шпигунстві і, як можна зрозуміти зі слів німця, відправлено на каторжні роботи. Один начебто загинув у таборі від рук тамтешніх кримінальних в’язнів. Іншого пізніше забрали, можливо в Москву[1693].

Приглушеніші і страшніші історії можна почути у Республіці Комі. За місцевою легендою, у 1940-х роках на одному з місцевих лагпунтктів — Седвож, теж поблизу Ухти, була група англійців (принаймні англомовних ув’язнених). Як розповідає один місцевий мешканець, то були англійські шпигуни, в кінці війни скинуті з парашутами на територію Німеччини. Їх взяли в полон, допитували, а потім відправили до таборів ГУЛАГу в обстановці суворої секретності — бо, все ж таки, Великобританія і СРСР під час війни були союзниками. Свідчень правдивості цієї історії небагато: місцева назва лагпунткту «Англійська колонія» і єдина згадка у Московському військовому архіві про «десятьох шотландців» у таборі для військовополонених у цій місцевості[1694].

Завдяки всім цим нововведенням після війни ГУЛАГ не почав занепадати. Навпаки, він розширився і досяг свого піку на початку 1950-х років. Згідно з офіційною статистикою, на 1 січня 1950 року в таборах і колоніях ГУЛАГу утримувався 2 561 351 в’язень — на мільйон більше, ніж за п’ять років до того, 1945 року[1695]. Зросла і кількість спецпоселенців — через великі депортації з Прибалтики, України і Молдавії, що мали на меті завершення «совєтизації» цих територій. Приблизно в цей же час НКВД, раз і назавжди, вирішило непросте питання майбутнього засланців — проголосивши, що всі депортовані переселяються «безстроково» («на постійне місце проживання») — разом з дітьми. На початок 1950-х років кількість засланців приблизно зрівнялася з кількістю в’язнів у таборах[1696].

У другій половині 1948-го — першій половині 1949 років на колишніх в’язнів ГУЛАГу чекала нова біда: арешти, чи точніше — повторні арешти, у першу чергу тих, кого було ув’язнено в 1937–1938 роках з десятирічними термінами і щойно звільнено. Ці повторні арешти були систематичними, ретельними і на диво безкровними. Рідко коли в цих нових справах проводилися слідства; щодо більшості арештованих вони були лише формальністю[1697]. В’язні у Колимському краї зрозуміли, що щось тут не так, дізнавшись, що арештовують «політичних», прізвища яких починаються першими трьома літерами алфавіту: очевидно, таємна поліція повторно арештовувала людей в алфавітному порядку[1698]. Ніхто не міг сказати, страшно це чи смішно. Євгенія Гінзбург пише, що коли «в тридцять сьомому воно — злодійство — виступало у монументально-трагічному жанрі… [то] тепер, у сорок дев’ятому, Змій Горинич, позіхаючи від пересичення і нудьги, не поспішаючи, складав алфавітні списки знищуваних…»[1699].

Повторно арештовані, як би це приголомшливо не звучало, згадують своє почуття байдужості. Перший арешт був шоком, але й наукою: багато хто таким чином вперше побачив, що насправді являє собою політична система їхньої країни. Другий арешт вже не супроводжувався таким відкриттям. «Тепер, у сорок дев’ятому, я вже знала, що страждання очищає тільки у певній дозі. Коли воно затягується на десятиліття і вростає у будні, воно вже не очищає. Воно просто перетворює на шматок дерева»[1700].

Коли по неї прийшли вдруге, Ольга Адамова-Сліозберг спершу пішла до комори, щоб узяти речі, а потім зупинилася. «Навіщо мені брати з собою речі? — подумала вона — Вони знадобляться дітям. Адже цілком ясно, що я не житиму. Вдруге це пережити?»[1701] Вдруге арештували і дружину Льва Разгона, він зажадав пояснення причин. Коли йому сказали, що її засудили за ті самі злочини, що й раніше, він зажадав подальших пояснень:

«— Адже вона відбула покарання за те, за що була арештована у тридцять сьомому.

А за законом хіба можна карати двічі за один і той самий злочин?

Полковник здивовано на мене подивився.

— По закону, звичайно, не можна. Але при чому тут закон?..»[1702]

Більшість повторно арештованих не посилали назад до таборів, а відправляли на заслання — зазвичай в особливо віддалені й малонаселені райони країни: на Колиму, у Красноярський край, Новосибірську область і до Казахстану[1703]. Там на них чекала неослабна нудьга і зневага з боку місцевих мешканців. Тут засланців вважали «ворогами», їм було тяжко знайти житло і роботу. Ніхто не хотів мати справи із шпигунами і саботажниками.

Жертвам сталінський план видавався доволі ясним: нікому з вироком за шпигунство, саботаж чи політичну опозицію у будь-якій формі ніколи не буде дозволено повернутися додому. Навіть у разі звільнення їм видадуть «вовчі білети», які заборонятимуть селитися поблизу великих міст, а самих їх будуть постійно арештовувати[1704]. ГУЛАГ і система поселень, яка його доповнювала, більше не була тимчасовим покаранням. Для тих, хто до сюди потрапляв, вони ставали способом життя.

Проте війна дійсно справила на систему таборів значний вплив, хоча цей вплив і тяжко виразити кількісно. Правила і розпорядок у таборах після перемоги не лібералізувалися — та змінилися самі в’язні, і особливо політичні.

По-перше, їх стало більше. Демографічні зміни, спричинені війною, і амністії, які не поширювалися на політичних в’язнів, призвели до помітного зростання частки політичних в’язнів у таборах. На 1 липня 1946 року понад 35% усіх ув’язнених у таборах мали вироки за «контрреволюційні» злочини. У деяких таборах ця частка була навіть ще більшою, вона набагато перевищувала 50%[1705].

Хоча ця загальна частка у подальші роки знову зменшилася, змінилося і саме становище політичних в’язнів у таборах. Це були політичні в’язні нового покоління, люди з іншим досвідом. «Політичні», арештовані у 1930-ті роки — і особливо арештовані у 1937 і 1938 роках, — були інтелектуалами, членами партії і звичайними робітниками. Для більшості з них арешт був шоком, вони були психологічно не готові до тюремного життя і фізично не готові до тяжкої примусової праці. На відміну від цього у перші повоєнні роки серед політичних з’явилися колишні радянські військові, офіцери польської Армії Крайової, українські і прибалтійські партизани, німецькі і японські військовополонені. Ці чоловіки і жінки мали досвід війни, конспірації і командування військами. Дехто з них пройшов німецькі концтабори; інші воювали у партизанських загонах. Багато з них мали відверті антирадянські чи антикомуністичні настрої. Те, що вони опинилися за колючим дротом, не викликало у них жодного здивування. Як згадує один в’язень, «вони дивилися в очі смерті, пройшли вогонь і пекло війни, пережили голод і величезні трагедії — тож вони, порівняно із в’язнями довоєнного періоду, являли собою зовсім інше покоління»[1706].

Майже відразу після своєї появи у таборах в кінці війни в’язні цієї нової категорії почали створювати проблеми для влади. 1947 року професійним злодіям було вже не так легко над ними панувати. Серед різних національних і кримінальних груп, що домінували в табірному житті, з’явилася нова: «червоні шапочки». Як правило, це були колишні військові або партизани, які об’єднувалися для боротьби проти панування злодіїв — і поширювали свою боротьбу на адміністрацію, яка потурала злодіям. Ці групи продовжували діяти й у наступному десятилітті, незважаючи на всі зусилля їх роз’єднати. Зимою 1954–1955 років Віктор Булгаков, що тоді був в’язнем Інти, шахтарського табору в північному Воркутинському краї, був свідком спроби адміністрації «зламати» політичних в’язнів — керівництво прислало до табору «контингент» із 60 злодіїв. Вони озброїлися і готувалися напасти на політичних:

«Зненацька у них з’явилася "холодна зброя", чого і слід було чекати в такій ситуації… ми дізналися, що вони вкрали гроші й речі в одного старшого чоловіка. Ми попросили їх віддати, але вони віддавати щось не звикли. Тож близько другої ночі, відразу після того, як вимкнулося світло, ми з усіх боків оточили їхній барак і напали на них. Ми почали їх бити, і били, поки вони вже не могли встати. Один вискочив у вікно… побіг на вахту і впав на порозі. Але коли з’явилися охоронці, нас уже нікого не було… Злодіїв із зони забрали»[1707].

Про схожий випадок у Норильську згадує інший в’язень:

«Партія злодіїв прибула на один лагпункт, де всі в’язні були політичними, і почала встановлювати свої порядки. В’язні, всі — колишні армійські офіцери, розірвали їх на шматки, навіть без зброї. З дикими криками решта злодіїв побігла до охоронців, благаючи про допомогу»[1708].

Змінилися навіть жінки. Стомлена залякуваннями, одна ув’язнена-політична сказала групі злодійок, які вкрали гроші: «Ми викинемо і вас, і ваше ганчір’я, так що будете сьогодні ночувати за дверима». Гроші повернули[1709].

Звичайно, злодії не завжди зазнавали поразки. Під час однієї сутички у Вятлагу між злодіями і політичними дев’ятьох політичних було вбито. Злодії вимагали з кожного в’язня по 25 рублів і просто вбивали тих, хто відмовлявся платити[1710].

Але влада зауважила зміну. Якщо політичні в’язні можуть об’єднуватися для боротьби зі злодіями, вони також можуть об’єднуватися і для боротьби з табірною адміністрацією. 1948 року, передбачаючи можливість повстань, московське начальство ГУЛАГу наказало перевести всіх «особливо небезпечних» політичних до нових — «особливих» — таборів. Вони були спеціально створені для ув’язнення «шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, правих уклоністів, меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів і членів інших антирадянських організацій», а насправді являли собою продовження каторги з багатьма притаманними їй рисами: смугастою уніформою, номерами на кашкетах, спинах і грудях, загратованими вікнами, замиканням бараків на ніч. В’язням дозволялися лише мінімальні контакти із зовнішнім світом, у деяких випадках один-два листи на рік. Листування з будь-ким, крім членів сім’ї, суворо заборонялося. Робочий день тривав десять годин, в’язням було заборонено виконувати будь-яку іншу роботу, крім тяжкої фізичної. Медичну допомогу було зведено до мінімуму: у цих «особливих» табірних комплексах «інвалідних таборів» не було[1711].

Як і каторжні лагпункти, на які вони невдовзі почали накладатися, ці особливі табори розташовувалися виключно у найсуворіших районах країни, в Інті, Воркуті, Норильську та на Колимі — все це гірничовидобувні табори біля Полярного кола, — а також у казахських пустелях і дрімучих мордовських лісах. Фактично це були табори в таборах, оскільки більшість з них створювалися в уже існуючих табірних комплексах. Відзначалися вони лише одним. Адміністрація ГУЛАГу всім їм давала напрочуд поетичні назви, пов’язані з ландшафтом: зокрема, Мінеральний, Гірський, Дібровний, Степовий, Береговий, Річковий, Озерний, Піщаний, Луговий. Мета, наскільки можна судити, полягала у секретності — приховати сутність цих таборів, — тому що дубів у Дібровному таборі не було, і вже точно не було морського берега у Береговому. Звичайно, за радянським звичаєм дуже скоро ці назви було скорочено — до Мінлагу, Горлагу, Дубравлагу, Степлагу і т. д. На початок 1953 року у десяти особливих таборах утримувалося 210 тисяч в’язнів[1712].

Однак ізоляція не робила цих «особливо небезпечних» політичних в’язнів слухнянішими. Навпаки, особливі табори звільняли політичних від постійних конфліктів із кримінальними в’язнями і від заспокійливого впливу з боку інших в’язнів. Залишені самі на себе, вони почали ще ворожіше ставитися до системи: це був 1948-й, а не 1937 рік. Зрештою вони розгорнули тривалу, рішучу і безпрецедентну боротьбу проти влади.

Нове закручування гайок репресивної системи позначилося не тільки на політичних в’язнях. Тепер, коли продуктивність стала як ніколи значущою, начальство ГУЛАГу почало переглядати своє ставлення до професійних злодіїв. Їхня зіпсованість, лінь і небезпечна поведінка щодо охорони шкодила табірному виробництву. Тепер, коли вони більше не контролювали політичних в’язнів, не могли вони приносити і ніякої іншої вигоди. Хоча кримінальні в’язні ніколи не викликали такої ворожості, як політичні, а охорона з ними ніколи не поводилася з такою ненавистю, повоєнне керівництво ГУЛАГу вирішило покласти край пануванню кримінальних у таборах — і викорінити злодіїв у законі, які відмовлялися працювати.

На практиці війна ГУЛАГу зі злодіями велася як у відкритій, так і у прихованій формі. По-перше, найнебезпечніших, найзатятіших злодіїв просто відділили від інших в’язнів і дали їм довші терміни — 10, 15, 25 років[1713]. Взимку 1948 року було створено групу кримінальних лагпунктів суворого режиму для рецидивістів. Згідно з московськими вказівками, тільки найдисциплінованішим і «психічно най-здоровішим» охоронцям дозволялося у них працювати; оточували їх особливо високі посилені огорожі. Окремі вказівки стосувалися подальших деталей. ГУЛАГ наказував негайно створити 27 таких таборів, розрахованих більш як на 115 тисяч в’язнів[1714].

На жаль, про щоденне життя на цих штрафних лагпунктах відомо дуже мало; невідомо навіть, чи всі заплановані було дійсно створено: якщо звичайні кримінальні в’язні мемуарів не писали, то ще менш імовірно, щоб їх залишили в’язні цих таборів — якщо їм вдалося їх пережити. Втім, на практиці у більшості таборів практикувалася та чи та форма відділення особливо небезпечних злодіїв; через один особливо поганий поворот долі Євгенія Гінзбург протягом короткого часу побувала такою ув’язненою: на лагпункті Ізвєстковая на Колимі. Вона була там єдиною політичною ув’язненою серед жінок-злодійок.

Під час свого короткого перебування на Ізвєстковій Гінзбург працювала у вапняковому забої; вона не могла виконати норми і тому взагалі не отримувала їжі. Перші кілька вечорів вона «просиділа на вузлі в кутку барака», бо на нарах місця не було, спостерігаючи, як переважно голі жінки пили у спеці барака сурогатний алкоголь. Потім одна з жінок, що виявилася знайомою Гінзбург, хвора на сифіліс в останній стадії, дала їй місце, щоб лягти, проте полегшення виявилося невеликим. «Густий запах гниття» від проваленого носа сифілітички буквально душив. «На Ізвєстковій, як у справжнісінькому пеклі, не було не тільки дня і ночі, але й середньої, придатної для існування температури. Або крижаний холод вапнякового забою, або інфернальна спека барака».

У цьому таборі Гінзбург ледве уникла згвалтування. Одного вечора охоронці, які були «дуже далеко від начальства», увірвалися в барак і почали нападати на жінок. Іншого разу один з них несподівано кинув їй хлібину. Керівництво табору, яке чекало на перевірку, побоювалося, що вона може померти. «Наше воїнство, очуміле від глухомані, від обжерливості і спирту, від постійної гризні з дівками, зовсім втратило орієнтацію і не дуже розуміло, за що саме йому може перепасти. У будь-якому разі, акт про смерть їм був до приїзду начальства ні до чого»[1715].

Але їй вдалося втекти з Ізвєсткової. Друзі допомогли, щоб її перевели в інший табір; для цього знадобився вплив аж самої прибиральниці помешкання начальника Сєввостлагу. Іншим таланило менше.

Проте суворіший режим і довші терміни ув’язнення були не єдиною зброєю адміністрації у війні проти панування криміналітету. У Центральній Європі сила Радянського Союзу як держави-окупанта полягала у здатності підкуповувати місцеві еліти, перетворювати їх представників на своїх пособників, які свідомо і добровільно гнобили власний народ. Ці самі прийоми застосовувалися і для контролювання кримінальної еліти у таборах. Метод був прямолінійний: привілеї і особливе ставлення гарантувалося тим професійним злодіям — злодіям у законі, які відмовляться від своїх «правил» і співпрацюватимуть з владою. Ті, хто на це погоджувалися, отримували повну свободу гнобити своїх колишніх товаришів, навіть катувати і вбивати їх — охорона на це закривала очі. Ці суцільно продажні злодії — пособники влади отримали назву «суки»; між ними і тими професійними злодіями, що залишилися вірними своєму «кодексу честі», розгорілися криваві битви — «війна сук із злодіями».

Боротьба політичних за виживання і війна між злодіями були визначальними рисами табірного життя повоєнної епохи. Хоча конфлікти між кримінальними групами відбувалися й раніше, вони не відзначалися такою озлобленістю, не були так очевидно і відверто спровокованими: низка таких битв вибухнули одночасно по всьому ГУЛАГу 1948 року, що не залишає сумнівів щодо ролі у них керівництва[1716]. Дуже і дуже багато авторів спогадів пишуть про цю боротьбу, хоча, знову ж таки, більшість тих, хто пише про ці події, не брали у них безпосередньої участі. Вони були наляканими спостерігачами й іноді жертвами. «Ворожнеча між суками і злодіями була смертельна», — пише Анатолій Жигулін:

«Злодії, що потрапляли на сучий лагпункт, якщо їм не вдавалося відразу ж після приходу етапу сховатися в БУРі [барак посиленого режиму], часто опинялися перед дилемою: померти чи стати суками — зсучитися. І навпаки, у разі приходу великого злодійського етапу суки ховалися у БУРах, влада змінювалася, лагпункт ставав злодійським… При таких змінах влади… часто траплялися криваві сутички»[1717].

Один злодій говорив сторонньому в’язневі, що всі суки «вже мертві, їм решта нас винесли вирок, і за першої нагоди блатний його вб’є»[1718]. Ще один в’язень став свідком такої битви:

«Години через півтори злодіїв привели назад і кинули на землю. Їх було не впізнати. Весь їхній добрий одяг порвали і познімали. Натомість їм дали подрані табірні фуфайки, а замість черевиків — онучі. Їх по-звірячому били, багатьом вибили зуби. Один не міг підняти руки: її зламали залізною трубою»[1719].

Леонід Сітко був очевидцем початку особливо жорстокої битви:

«Коридором з криком "Війна! Війна!" пробіг охоронець, від чого всі в’язні, яких було менше, ніж сук, побігли ховатися до штрафного ізолятора. Суки побігли за ними, кількох убили. Тоді охоронці допомогли решті заховатися — вони не хотіли, щоб вбили всіх, а потім наступного дня потайки відправили їх з табору»[1720].

Некримінальні в’язні часом теж брали участь у цих битвах, особливо коли адміністрація надавала більше повноважень сукам. Хоча й «не варто романтизувати злодіїв і їхній закон, як це вони самі робили в житті та своєму фольклорі», Жигулін далі пише:

«Але суки в тюрмах і таборах для простого зека були особливо страшні. Вони вірно служили табірному начальству, працювали нарядчиками, комендантами, буграми (бригадирами), спиногризами (помічниками бригадирів). Вони по-звірячому знущалися над простими роботягами, обдирали їх до крихти, роздягали до нитки. Суки не тільки були стукачами за наказами табірного начальства, вони вбивали кого завгодно. Тяжким було життя ув’язнених на лагпунктах, де влада належала сукам».

Проте в нову повоєнну епоху політичні в’язні не були безсилими перед такою наругою. У таборі, де відбував ув’язнення Жигулін, групі кількох колишніх військових вдалося побити почет ненависного суки — пахана лагпункту, а потім і вбити його самого, прив’язавши до пилорами. Коли решта сук закрилися в своїх бараках, політичні послали їм листа з пропозицією зберегти їм життя, якщо вони покажуть у вікно відрізану голову «заступника» зарізаного на пилорамі. Вони це зробили. «Власне життя виявилося, звичайно, дорожчим за голову ватажка»[1721].

Відкриті бойові дії стали такими нестерпними, що навіть влада зрештою від цього стомилася. 1954 року МВД запропонувало начальникам таборів створити «окремі табори для утримання рецидивістів конкретних категорій», а також убезпечити «утримуваних окремо в’язнів» від загрози з боку інших. Єдиним способом уникнути кровопролиття було «ізолювання ворогуючих груп». Війна почалася через прагнення влади контролювати злодіїв, а припинилася через те, що влада не могла контролювати війну[1722].

На початку 1950-х років господарі ГУЛАГу опинилися у парадоксальному становищі. Вони прагнули приборкати злодіїв-рецидивістів, збільшити продуктивність і забезпечити нормальне функціонування табірних підприємств. Вони прагнули ізолювати контрреволюціонерів — для того, щоб вони не могли справляти згубного впливу на інших в’язнів. Однак, тугіше затягуючи репресивну гайку, вони самі ускладнювали собі завдання. Бунтівні настрої політичних в’язнів і війни між злодіями наближали ще глибшу кризу: зрештою, влада зрозуміла, що табори є марнотратними, корумпованими і, що найгірше, економічно неефективними.

Чи, точніше, це стало зрозумілим для всіх, крім Сталіна. Знову ж таки, маніакальна пристрасть Сталіна до репресій і його переконаність в ефективності економіки, грунтованої на рабській праці, так добре відповідали одна одній, що сучасним коментаторам тяжко сказати, чи то він збільшував кількість арештів, щоб будувати більше таборів, чи будував більше таборів для того, щоб було де тримати більше арештантів[1723]. Протягом 1940-х років Сталін наполягав на наданні МВД ще ширших економічних повноважень: 1952 року, за рік до смерті Сталіна, МВД контролювало 9% капіталовкладень в країні, більше, ніж будь-яке інше міністерство. За п’ятирічним планом на 1951–1954 роки передбачалося зростання цього показника більш як удвічі[1724].

І знову Сталін розпочав реалізацію ряду гігантських будівельних проектів, схожих на ті, які він підтримував у 1930-х роках. На особисту вимогу Сталіна МВД побудувало новий азбестовий завод, це виробництво вимагало високого технічного рівня — саме того, що погано вдавалося ГУЛАГу. Також Сталін особисто відстоював будівництво ще однієї залізничної лінії у полярній тундрі, від Салехарда до Ігарки — це будівництво отримало назву «Дорога смерті»[1725]. Кінець 1940-х років був також ерою каналів — Волго-Донського, Волго-Балтійського і Головного Туркменського — та Сталінградської і Куйбишевської гідроелектростанцій, остання з них є найбільшою в світі. У 1950-х роках МВД також розпочало будівництво тунелю і залізничної лінії до острова Сахалін; на цьому проекті мали працювати десятки тисяч в’язнів[1726].

Цього разу не було Горького, щоб оспівати нові сталінські будови. Навпаки, ці нові проекти багато хто вважав гігантоманією та марнуванням сил і коштів. За життя Сталіна ніхто відкрито не висував щодо них заперечень, однак кілька з них, зокрема і «Дорогу смерті» та сахалінський тунель, було припинено вже через кілька днів після його смерті. Кричуща безглуздість цих величезних затрат робочої сили добре усвідомлювалася, про що свідчать архіви самого ГУЛАГу. Одна з перевірок 1951 року встановила, що ціла 90-кілометрова гілка залізниці на Далекій Півночі, в яку було вкладено великі гроші і яка забрала багато людських життів, жодного разу не використовувалася протягом трьох років. Ще одна вкрай дорога у будівництві залізниця завдовжки 400 кілометрів не використовувалася півтора року[1727].

1953 року ще одна перевірка, проведена за вказівкою Центрального комітету КПРС, виявила, що кошти, що витрачаються на утримання таборів, набагато перевищують будь-яку користь, отримувану від праці ув’язнених. 1952 року держава субсидіювала ГУЛАГ на суму у 2,3 мільярда рублів, що становило понад 16% видатків державного бюджету[1728]. Один російський історик зауважив, що доповідні МВД Сталіну щодо розширення системи таборів часто починалися словами «Згідно з Вашими побажаннями…», наче підкреслюючи легке заперечення авторів[1729].

Московське начальство ГУЛАГу також добре знало про поширення невдоволення і неспокою у таборах. 1951 року масові відмови виходити на роботу як з боку кримінальних, так і політичних в’язнів, сягнули кризового рівня: того року МВД підрахувало, що воно втратило більш як мільйон робочих днів через страйки і протести. 1952 року ця цифра подвоїлася. За власними статистичними даними ГУЛАГу, 32% в’язнів 1952 року не виконували норм[1730]. Список великих страйків і акцій протесту за 1950–1952 роки, складений самим керівництвом, вражає своєю довжиною. Серед інших, тут і збройне повстання на Колимі взимку 1949–1950 років; збройна втеча з Краслагу в березні 1951 року; масові голодування в Ухтіжемлагу та Екібастузі 1951 року; страйк в Озерлагу 1952 року[1731].

Становище було таким поганим, що у січні 1952 року начальник Норильського табірного комплексу надіслав тодішньому керівникові ГУЛАГу генералові Івану Долгіх листа зі списком заходів, яких він вжив для відвернення повстання. Він вважав за доцільне ліквідувати великі робочі зони, де не можна було забезпечити належного нагляду над в’язнями, подвоїти кількість охоронців (що, як він визнавав, було нелегко) та ізолювати різні угруповання в’язнів одне від одного. Це теж тяжко, писав він, «при тому, що великі кількості в’язнів належать до тих чи тих ворогуючих угруповань, нам пощастить, якщо ми зможемо просто ізолювати їхніх лідерів». Також він пропонував відділити вільнонайманих робітників від в’язнів на місцях роботи — і наприкінці додавав, що корисним було б негайно звільнити 15 тисяч в’язнів, оскільки вони принесли б більше користі як вільнонаймані працівники. Не треба казати, що ці міркування непрямо ставили під сумнів саму логіку примусової праці[1732].

З цим погоджувався і дехто з представників найвищої радянської ієрархії. «Зараз нам потрібна першокласна техніка», — визнавав тодішній керівник МВД Круглов: очевидно, що техніка третього сорту, якою тоді був устаткований ГУЛАГ, уже не вважалася достатньою. Пленум Центрального комітету партії 25 серпня 1949 року був повністю присвячений обговоренню листа від освіченого в’язня на прізвище Жданов. «Найбільшим недоліком системи таборів, — пише Жданов, — є те, що вона грунтується на примусовій праці. В інших умовах праці наполовину менше людей могли б зробити удвічі більше від того, що роблять в’язні зараз»[1733].

У відповідь на цей лист Круглов пообіцяв підвищити продуктивність праці в’язнів, головним чином через повернення оплати праці для в’язнів, що добре працюють, і відновлення політики скорочення термінів для в’язнів, що добре працюють. Здається, ніхто не відзначив того, що обидві ці форми «заохочення» було ліквідовано в кінці 1930-х років — остання особисто Сталіним — саме на тій підставі, що вони ведуть до зниження економічної ефективності таборів.

Результати були незначні, бо мало що насправді змінювалося. Дуже мало грошей врешті-решт доходило до кишень в’язнів: слідство, проведене після смерті Сталіна, виявило, що ГУЛАГ та інші установи незаконно конфіскували 126 мільйонів рублів з особистих рахунків в’язнів[1734]. Та навіть ті незначні суми, які таки опинялися в руках в’язнів, ймовірно, більше шкодили, ніж допомагали. У багатьох таборах кримінальні авторитети запровадили систему «збору податків» в обмін на «захист», примушуючи в’язнів, які стояли нижче у табірній ієрархії, платити за привілей — щоб їх не били чи не вбили взагалі. Також стала можливою «купівля» за гроші легшої роботи[1735]. У політичних таборах в’язні пускали свої нові «зарплати» на хабарі охоронцям. За грошами до таборів прийшла горілка, а потім наркотики[1736].

Обіцянка скорочення термінів ув’язнення, швидше за все, трохи більше сприяла зростанню трудового ентузіазму. Поза сумнівом, МВД гаряче підтримувало таку політику, а 1952 року навіть запропонувало звільнити великі групи в’язнів у найбільших північних табірних промислових комплексах — з вугільних копалень Воркути й Інти та з Ухтинського нафтопереробного заводу — і найняти їх на роботу як вільних працівників. Здається, що навіть виробничники з МВД мали за краще працювати з вільними, а не із в’язнями[1737].

Стурбованість табірною економікою досягла такого рівня, що восени 1950 року Берія наказав Круглову провести загальну перевірку ГУЛАГу, щоб з’ясувати правду. У звіті Круглова йшлося, що в’язні, «найняті» МВД, працюють не менш продуктивно, ніж вільнонаймані. Водночас він визнавав, що затрати на утримання в’язнів — на харчі, одяг, бараки, а понад усе — на охоронців, потреба в яких була тоді більшою, ніж будь-коли раніше, — набагато перевищують затрати на оплату вільнонайманих працівників[1738].

Іншими словами, табори були економічно невигідними, і багато людей уже про це знали. Проте ніхто, навіть сам Берія, за життя Сталіна не наважився вжити якихось заходів, що, мабуть, і не дивно. Для найближчого оточення Сталіна 1950–1952 роки мали видаватися особливо небезпечними для того, щоб говорити диктаторові, що його улюблені проекти виявилися економічним провалом. Уже хворий і вмираючий Сталін м’якшим з роками не ставав. Навпаки, його параноя дедалі більше загострювалася, і тепер він був схильний бачити змовників і ворогів прямо навколо себе. У червні 1951 року він несподівано наказав арештувати керівника радянської контррозвідки Абакумова. Восени того ж року, без попередніх консультацій, він особисто продиктував рішення Центрального комітету щодо «мінгрельської націоналістичної змови». Мінгрели — етнічна група в Грузії, найвідомішим представником якої був не хто інший, як Берія. Протягом 1952 року в середовищі грузинської комуністичної еліти відбувалися арешти, звільнення з посад і страти; вони зачепили багатьох близьких товаришів і протеже Берії. Майже напевно остаточною ціллю цієї чистки для Сталіна був сам Берія[1739].

Проте не він один був жертвою останнього нападу сталінської параної. 1952 року Сталін почав виявляти зацікавленість у переслідуванні ще однієї етнічної групи. У листопаді 1952 року 14 провідних лідерів чехословацької комуністичної партії, що отримала повну владу у Чехословаччині, було притягнуто до суду — 11 з них були євреями — і засуджено як «сіоністських авантюристів». Через місяць після цього Сталін сказав на партійному з’їзді, що «кожен єврей — це націоналіст і агент американської розвідки». Після цього 13 січня 1953 року друкований орган Комуністичної партії газета «Правда» викрила «змову лікарів»: «терористичне угруповання лікарів», як вона писала, «що поставило собі за мету убивство активних суспільних діячів через саботаж медичної допомоги». Шестеро з дев’яти «лікарів-шкідників» були євреями. Всі вони заперечували те, що були пов’язані з Єврейським антифашистським комітетом, керівництво якого воєнного часу — видатні єврейські інтелектуали і письменники — було засуджене за кілька місяців до того за пропаганду «космополітизму»[1740].

«Справа лікарів» була сповнена жахливої трагічної іронії. Всього лише десять років тому сотні тисяч радянських євреїв, що мешкали у західній частині країни, були вбиті Гітлером. Ще сотні тисяч втекли з Польщі до Радянського Союзу, шукаючи порятунку від нацистів. Незважаючи на це, Сталін в останні роки свого життя планував нові показові суди, нову хвилю масових страт і нову хвилю депортацій. Можливо, в кінцевому підсумку він планував виселити всіх євреїв з великих міст Радянського Союзу до Середньої Азії і Сибіру[1741].

Країною знову ширилися страх і підозрілість. Налякані єврейські інтелектуали підписали заяву із засудженням лікарів. Ще сотні лікарів-євреїв було арештовано. Ще інших євреїв звільняли з роботи — країною котилася хвиля відвертого антисемітизму. На своєму далекому карагандинському засланні Ольга Адамова-Сліозберг чула розповідь місцевої жінки про те, як на пошті відкрили посилку з Америки, адресовану якомусь Рабиновичу, — у тій посилці начебто була вата, що кишіла тисячами тифозних вошей[1742]. У Каргопольлагу, таборі на півночі Архангельської області, до Ісаака Фільштинського теж доходили чутки про те, що в’язнів-євреїв мають забрати до спеціальних таборів на Далекій Півночі[1743].

І ось коли «справа лікарів» мала обернутися тисячами нових в’язнів у таборах і на засланні, коли навколо Берії і його поплічників затягувалася петля, і коли ГУЛАГ увійшов у період гострої економічної кризи — помер Сталін.