Розділ 9 ЕТАП, ПРИБУТТЯ, ВІДБІР

Розділ 9

ЕТАП, ПРИБУТТЯ, ВІДБІР

Я помню тот Ванинский порт

И крик парохода угрюмый.

Как шли мы по трапу на борт,

В холодные, мрачные трюмы.

От качки страдали зека,

Ревела пучина морская:

Лежал впереди Магадан —

Столица Колымского края.

Не крики, а жалобный стон

Из каждой груди вырывался.

«Прощай навсегда, материк!» —

Ревел пароход, надрывался.

Радянська тюремна пісня

1827 року княгиня Марія Волконська, дружина декабриста Сергія Волконського, залишила сім’ю, дитину і безпечне життя у Санкт-Петербурзі, щоб приєднатися до свого чоловіка у сибірському засланні. Біограф описує її подорож, яка у той час вважалася майже нестерпно тяжкою:

«День у день сани бігли далі до безкрайого горизонту. Зачинена, начебто у капсулі часу, Марія відчувала радість і піднесення. Було у цій подорожі і щось нереальне: брак сну і їжі. Вона тільки іноді зупинялася на перекладних станціях, щоб випити склянку гарячого чаю з лимоном із всюдисущого мідного самовара. П’янка швидкість саней, запряжений трьома стрімкими конями, пожирала порожній простір. "Далі… вперед!" — кричали кучери, а з-під кінських копит летіли потоки снігу, і дзвеніли й дзвеніли дзвоники, попереджуючи про наближення саней…»[551]

Більш як через сто років співкамерниця Євгенії Гінзбург читала схожу розповідь про подорож через Урал одного аристократа — і зітхала із заздрістю: «А я думала, що дружини декабристів потерпали від найжахливіших страждань…»[552]

В’язнів XX століття через сибірські сніги з «п’янкою швидкістю» не везли ні коні, ні сани; на перекладних станціях не було й гарячого чаю з лимоном із мідного самовара. Можливо, княгиня Волконська під час своєї подорожі плакала, однак в’язні, які пройшли цим шляхом після неї, не могли навіть чути слова «етап» — «транспортування», «транспорт» на тюремному жаргоні, — без жаху. Кожна така подорож була рвучким стрибком у невідомість, далі від знайомих товаришів по камері і знайомих порядків, хоч якими вони були поганими. Що гірше, процес перевезення в’язнів з тюрми до пересильної тюрми, з пересильної тюрми до табору і між таборами був вкрай виснажливим фізично і відверто жорстоким. У певному сенсі це було найзагадковішим аспектом ГУЛАГу.

Для тих, хто вперше переживав це випробування, подія була буквально сповнена символічності. Арешт і слідство — це вступ до системи, але подорож на поїзді Росією являла собою для в’язня географічний розрив із колишнім життям і початок життя нового. У поїздах, які вирушали з Москви і Ленінграда на північ і схід, завжди кипіли почуття. Томас Сговіо, американець, якому не вдалося повернути собі паспорт, згадував, що відбувалося, коли поїзд рушив на Колиму: «Наш поїзд вирушив з Москви увечері 24 червня. Це був початок подорожі на схід, яка мала тривати місяць. Я ніколи не забуду тієї миті. Сімдесят чоловіків… почали плакати»[553].

У більшості випадків довгі подорожі відбувалися у кілька прийомів. Якщо зеків тримали у тюрмах великих міст, то їх спочатку транспортували до поїздів на вантажних машинах, сама конструкція яких свідчила про маніакальну пристрасть НКВД до секретності. Іззовні «чорні ворони», як їх називали в народі, скидалися на звичайні вантажні автомобілі. У 1930-х роках на них часто писали «Хліб», однак пізніше послуговувалися хитрішими написами. Один в’язень, арештований 1948 року, згадував, що їхав на машині з написом «Московские котлеты», потім на іншій — «Овощи — фрукты»[554].

Всередині машини іноді були розділені, за словами одного в’язня, на «два ряди маленьких, вугільно-чорних тісних кліток»[555]. В інших, за проектом 1951 року, було просто дві довгі лавки, на яких, притиснувшись один до одного, сиділи в’язні[556]. Селянам та тим, кого на початку масових арештів вивозили з прибалтійських держав і Східної Польщі, довелося гірше. Їх часто возили у звичайних вантажівках, набиваючи туди, як говорила мені одна стара литовка, «як оселедців»: перший в’язень розсував ноги, другий сідав між ногами першого і розсував свої — і так далі, поки машина не заповниться[557]. Це було особливо незручно, коли їхало дуже багато людей, а подорож до залізниці тривала увесь день. Під час депортацій, які відбувалися на колишніх польських територіях у лютому 1940 року, діти замерзали на смерть, навіть не доїхавши до поїзда, а дорослі зазнавали тяжких обморожень, від яких руки і ноги так повністю ніколи й не виліковувалися[558].

У провінційних містах режим секретності був не такий суворий, і в’язні іноді марширували на станцію містом; часто це був останній їхній погляд на вільне життя — і нечаста нагода для цивільних побачити в’язнів. Януш Бардах пригадує своє здивування реакцією людей у Петропавловську, коли вони бачили в’язнів, які марширували вулицею:

«Більшість з них становили жінки, загорнуті в хустки і довгі товсті повстяні пальта. На моє величезне здивування, вони почали кричати на охоронців: "Фашисти… Вбивці… Чому ви не йдете на фронт воювати…" Вони почали кидати в охоронців снігом. Пролунало кілька пострілів у повітря, і жінки на кілька кроків відступили, однак продовжували з прокльонами йти за нами. Вони кидали в колону згортки, буханці хліба, картоплю і м’ясо, загорнуті у тканину. Одна жінка скинула з себе хустку і зимове пальто і віддала їх чоловікові, що не мав зимового одягу. Мені дісталася пара вовняних рукавиць»[559].

Така реакція була традиційною для Росії: Достоєвський писав про господинь, які посилали «чудові пироги з найкращого борошна» на Різдво до царських тюрем[560]. Проте в 1940-ві роки це стало порівняно рідкісним явищем. У багатьох місцях — найзнаменитіше серед них Магадан — в’язні на вулиці були таким звичайним видовищем, що взагалі не викликали у місцевих мешканців жодної реакції.

Чи то на машині, чи пішки в’язні нарешті прибували на залізничну станцію. Іноді це були звичайні станції, іноді спеціальні — «клапоть землі, оточений колючим дротом», за словами Леоніда Фінкельштейна. Він також згадував, що в’язні перед посадкою до вагонів проходили через ряд особливих ритуалів:

«Стоїть величезна колона в’язнів, вас рахують, перераховують, ще перераховують. Підходить поїзд… тут команда: "На коліна!" Під час посадки на поїзд є такий момент, хтось може кинутися тікати. Відтак вони пересвідчувалися, що всі стоять на колінах. Та краще не підніматися, тому що в цей момент можуть почати стріляти з будь-якого приводу. Потім людей знову рахують, саджають у вагон і замикають. Потім поїзд ніколи не рушає — ви там стоїте годинами — потім несподівано "Рушили!", і ви починаєте їхати»[561].

Ззовні вагони часто виглядали абсолютно звичайними — за винятком того, що вони були краще укріплені. Едвард Бука, арештований у Польщі, оглядав свій вагон прискіпливим оком людини, яка сподівається втекти. Він згадує, що «кожен вагон мав кілька ліній колючого дроту, зовні були влаштовані дерев’яні платформи для охорони, знизу і згори у кожному вагоні були встановлені електричні ліхтарі, а маленькі віконця закривалися товстими металевими засувками». Пізніше Бука перевіряв, чи встановлені під вагоном залізні зубці. Зубці були[562]. Фінкельштейн також згадує, що «кожного ранку ви чули удари молотками — охоронці мали дерев’яні молотки, і вони завжди простукували вагони, щоб перевірити, чи не намагався хтось втекти, зробити дірку»[563].

Дуже рідко особливі в’язні подорожували по-іншому. Анна Ларіна, дружина радянського лідера Миколи Бухаріна, їхала не з іншими в’язнями, а в купе для охорони[564]. Проте величезна більшість в’язнів і депортованих їхали разом, у вагонах одного з двох видів. Першим були «столипінки», або «столипінські вагони» (за іронією, названі на честь одного з найрішучіших реформаторів початку XX століття, царського прем’єр-міністра, який їх нібито запровадив). Це були звичайні вагони, переобладнані для перевезення в’язнів. Їх можна було складати докупи і формувати один величезний транспорт або чіпляти по одному чи два до звичайних поїздів. Один з колишніх пасажирів такого вагона писав:

«"Столипінка" схожа на звичайний російський вагон третього класу, за винятком того, що тут дуже багато залізних засувів і грат. Вікна, звичайно ж, закриті. Окремі купе відділяються замість стінок сталевою сіткою, як клітки, а від коридору ці купе відділені залізною загорожею. Ці пристосування дають охоронцям змогу постійно бачити усіх в’язнів у вагоні»[565].

Столипінські вагони також були дуже й дуже переповненими:

«На кожній з двох горішніх полиць лежало по два чоловіки — головами до ніг. На двох середніх було семеро головами до дверей і один упоперек у них на ногах. Під кожною з двох нижніх полиць лежало по одному, а ще 14 сиділо на полицях і на вузлах з речами, втиснутих між полицями і дверима. Вночі всі, хто був на нижньому рівні, якось примудрялися лягати один поряд з одним»[566].

Але була і ще одна, важливіша вада. У столипінських вагонах охоронці увесь час могли спостерігати за в’знями, могли таким чином контролювати те, що в’язні їли, і слухати їхні розмови — й вирішувати, де і коли в’язням оправлятися. У результаті фактично всі, хто згадує транспортування, кажуть про жах, пов’язаний з випорожненням. Іноді один раз на день, іноді два рази (а іноді жодного) охоронці водили в’язнів до туалету або ж ще іноді зупиняли поїзд, щоб випустити пасажирів: «Найгірше відбувається, коли після довгих суперечок з охороною нам дозволяється вийти з вагону, і всі шукають якогось місця під критим вагоном, де можна справити нужду, не турбуючись про глядачів, які дивляться з усіх боків»[567].

Та хоч би якими болісними були такі зупинки, в’язням зі шлунковими хворобами чи іншими проблемами зі здоров’ям доводилося ще набагато гірше. Один в’язень згадував: «В’язні, що не могли втриматися, обмочували штани собі, а часто і своїм сусідам. Навіть об’єднаним однією бідою, деяким в’язням тяжко було не зненавидіти нещасних, які це робили»[568].

Саме з цієї причини деякі в’язні насправді вважали кращим інший вид транспортування — у вагонах для худоби. Вони являли собою саме вагони для перевезення худоби: порожні, не обов’язково пристосовані для перевезення людських істот, іноді з маленькою пічкою для обігріву посередині, іноді з нарами. Незважаючи на більшу примітивність порівняно зі столипінськими вагонами, вагони для худоби не ділилися на частини, і у них було більше місця та можна було вільніше рухатися. Також у них були «туалети» — дірки в підлозі, — що зменшувало потребу просити і молити охоронців[569].

Однак свої муки були й у відкритих вагонах. Наприклад, часом дірки у підлозі забивалися. У вагоні, в якому їхав Бука, така дірка замерзла. «Що було робити? Доводилося користуватися щілиною між підлогою і дверима та шматками тканини, з яких робилися маленькі згортки, та сподіватися, що поїзд десь зупинять, двері відчинять і можна буде їх викинути»[570]. У поїздах, заповнених депортованими, в яких їхали разом чоловіки, жінки і діти, дірки в підлозі породжували іншу проблему. Одна колишня депортована, вислана як дочка куркуля на початку 1930-х років, згадувала, що люди «жахливо бентежилися» від того, що їм доводилося справляти нужду на очах у інших, і була вдячною за те, що вона могла робити це «за материною спідницею»[571].

Та справжньою мукою були не переповненість, не туалети і не збентеження, а брак їжі — і особливо брак води. Часом, залежно від маршруту і типу поїзда, в’язням давали в дорозі гарячу їжу. Іноді не давали. Зазвичай «сухий пайок» в’язнів на етапі складався з хліба, який видавали або кожного дня невеликими шматками по 300 грамів, або ж у більших кількостях — близько двох кілограмів — цього мало вистачити на всю довгу дорогу.

Разом з хлібом в’язням зазвичай видавали солону рибу — для того, щоб після неї їм дуже хотілося пити[572]. Незважаючи на це, води рідко коли давали більше одного кухля на день, навіть влітку. Цей прийом був такий поширений, що розповіді про жахливу спрагу в’язнів на етапі повторюються знову і знову. «Одного разу ми три дні не мали води, і в новорічну ніч 1939 року десь біля озера Байкал ми були змушені облизувати чорні бурульки, що звисали зі стелі у вагоні», — пише один з колишніх зеків[573]. Інший згадує, що за 28 днів дороги воду давали тричі, і часом поїзд зупинявся, «щоб з нього зняли трупи»[574].

Та навіть ті, хто отримували цей один кухоль води, терпіли муки. Євгенія Гінзбург згадує, що в’язні мали приймати болісне рішення: чи випити увесь кухоль вранці, чи спробувати розтягти його на весь день. «Ті, хто час від часу робили маленькі ковтки, не мали жодної миті спокою. Зранку до вечора вони стерегли свої кухлі, як шуліки»[575]. Тобто якщо їм поталанило мати кухоль: одна жінка до кінця свого життя згадувала трагічний момент: чайник, який їй вдалося пронести з собою, вкрали. Цей чайник не протікав, і вона могла потрошку пити воду цілий день. Без нього їй ні в чому було тримати воду, і вона страждала від спраги[576].

Гірше довелося Ніні Гаген-Торн: поїзд, на якому перевозили її з іншими в’язнями, посеред літа зупинився неподалік від Новосибірська на три дні. Міська пересильна тюрма була переповнена: «Стояв липень. Дуже спекотно. Від дахів столипінських вагонів пашіло, а ми лежали на полицях, як булки в печі». Її вагон вирішив голодувати, незважаючи на погрози охоронців новими, довшими термінами ув’язнення. «Ми не хочемо дизентерії», — кричали жінки їм у відповідь. «Четвертий день ми лежимо тут у власному лайні». Зрештою, охоронці неохоче дали їм трохи попити і помитися[577].

Одна полька також була у поїзді, що зупинився, — але у дощ. Природно, в’язні намагалися збирати воду, яка текла з даху. Але, «коли ми просували кухлі у вікна між ґратами, охоронець, що сидів на даху, кричав, що стрілятиме, бо так робити заборонено»[578].

Не краще було і взимку. Ще одна депортована з Польщі згадує, що в’язні не мали нічого, крім «мерзлого хліба і води у вигляді льоду» всю дорогу на схід[579]. І взимку, і влітку в’язні потерпали ще й від інших мук. Коли один поїзд із висланими зупинився на звичайній станції, вони кинулися купувати їжу у місцевих мешканців. «Наші євреї побігли по яйця, — згадував пасажир-поляк — Вони краще голодуватимуть, ніж їстимуть некошерне»[580].

Найгірше було найстаршим і наймолодшим. Барбару Армонас, литовку, одружену з американцем, депортували разом з великою групою інших литовців — чоловіків, жінок і дітей. Серед них була жінка, яка народила дитину за чотири години до депортації, а також паралізована 83-річна жінка, яка не могла за собою доглядати — «дуже скоро все навколо неї смерділо, а сама вона вкрилася виразками». Було також троє немовлят:

«Батьки мали багато проблем з пелюшками, тому що постійно прати їх було неможливо. Іноді, коли поїзд зупинявся після дощу, матері вискакували і прали пелюшки в калюжах. За ці калюжі зчинялися бійки, тому що хтось хотів мити посуд, хтось умиватися, тоді як інші хотіли прати пелюшки — все це одночасно… батьки робили все, щоб діти були чистими. Використані пелюшки сушили і вибивали. На пелюшки рвали простирадла і сорочки, а чоловіки часом обв’язувалися мокрими пелюшками, щоб ті швидше висохли».

Не краще доводилося і маленьким дітям:

«Іноді було дуже спекотно, і тяжкий сморід у вагонах ставав нестерпним, багато людей хворіли. У нашому вагоні в одного дванадцятирічного хлопчика почалася тяжка лихоманка, він увесь час кричав від болю. Єдині ліки — трохи аспірину, який їм хтось дав. Йому ставало дедалі гірше, і врешті він помер. На наступній зупинці у невідомому лісі солдати забрали його тіло і, як вони сказали, поховали. Від горя і безпорадного гніву його батьків краялося серце. У нормальних умовах, з медичною допомогою, він би не помер. А тепер ніхто навіть не знав напевно, де він похований»[581].

На відміну від депортованих, арештованих ворогів іноді транспортували з певними організаційними особливостями, що не обов’язково означало поліпшення їхнього становища. Марію Сандрацьку арештували, коли її дитині було два місяці; її посадили у поїзд, заповнений матерями з грудними дітьми. 18 днів 65 жінок з 65 немовлятами їхали у двох вагонах для худоби, які опалювалися лише двома маленькими димними пічками. Жодних додаткових пайків не було, не було гарячої води для купання дітей і прання пелюшок, які швидко «зеленіли від бруду». Двоє жінок наклали на себе руки — перерізали собі горло уламками скла. Ще одна збожеволіла. Трьох немовлят забрали інші жінки. Сама Сандрацька «усиновила» одного з них. До кінця свого життя вона залишалася переконаною, що грудне молоко врятувало життя її власній дитині, яка захворіла на запалення легенів. Звісно, жодних ліків не було.

Після прибуття до томської пересильної тюрми становище навряд чи поліпшилося. Багато дітей захворіло. Двоє померло. Ще двоє матерів намагалися вчинити самогубство, але їм не дали цього зробити. Інші розпочали голодування. На п’ятий день голодування до жінок прийшли члени комісії з НКВД: одна жінка кинула їм свою дитину. Тільки після прибуття до Темлагу — жіночого табору, в якому утримувалися переважно «дружини», — Сандрацькій вдалося організувати «дитячі ясла», а потім переконати родичів приїхати і забрати звідти її дитину[582].

Якою б дивною і негуманною не виглядала її історія, те, що пережила Сандрацька, не було чимось винятковим. Один колишній табірний лікар також розповідав про те, як його послали на «дитячий транспорт» разом з 15 матерями з грудними дітьми і ще 22 дітьми та двома «нянями». Всі вони йшли на станцію під конвоєм, потім їхали у столипінському вагоні із загратованими вікнами без потрібної дітям їжі[583].

Час від часу всі етапні поїзди зупинялися, однак ці зупинки не завжди означали якесь велике полегшення. В’язнів вивантажували з поїзда, завантажували в машини і везли до пересильної тюрми. Режим у них був схожий на режим у слідчих тюрмах за винятком того, що тут тюремники були ще байдужіші до в’язнів, яких вони ніколи більше не побачать. У результаті цього режим у пересильній тюрмі був абсолютно непередбачуваним.

Поляк Кароль Харенчик, якого транспортували на початку Другої світової війни із Західної України на Колиму, залишив звіт про відносні переваги багатьох пересильних тюрем, у яких він побував. В анкеті, яку він заповнив на прохання польської армії, він відзначав, що львівська тюрма була суха, «доволі чиста» і мала «добрі душі». Тюрма в Києві, навпаки, «переповнена, невимовно брудна» і наповнена вошами. У Харкові в 96-метровій камері тіснилося 387 осіб, разом з величезною кількістю вошей. В Артемівську тюрма була «майже повністю темна», прогулянки у ній не дозволялися: «цементна підлога брудна, на ній залишки риби. Бруд, сморід і брак повітря викликають головний біль і запаморочення», в’язні пересуваються на чотирьох. У Ворошиловграді тюрма знову «доволі чиста», а в’язням дозволяється виходити з камер двічі на день. У пересильному таборі в Старобєльську в’язням дозволяються прогулянки тільки один раз на тиждень протягом півгодини[584].

Ймовірно, найпримітивніші пересильні тюрми були на узбережжі Тихого океану, там в’язнів тримали перед посадкою на пароплави на Колиму. У 1930-ті роки пересильна тюрма була тільки одна: Вторая Рєчка біля Владивостока. Однак Вторая Рєчка була така переповнена, що 1938 року збудували ще два пересильні табори: Бухта Находка і Ваніно. І навіть після цього не вистачало бараків для тисяч в’язнів, які чекали на пароплави[585]. Один в’язень потрапив до Бухти Находка наприкінці липня 1947 року: «20 тисяч людей вони тримали під відкритим небом. Про приміщення зовсім не йшлося — вони сиділи, лежали і жили прямо на землі»[586].

Не була кращою, ніж у поїздах, і ситуація з водою, хоча в’язні так само жили переважно на солоній рибі, зокрема і в середині літа: «По всьому табору були розвішані плакати "Не пийте некип’яченої води". Серед нас лютували дві епідемії — тифу і дизентерії. А в’язні не слухалися плакатів і пили воду, яка просочувалася із землі по табору… можна собі уявити, як нам хотілося втамувати спрагу»[587].

Для в’язнів, які їхали багато тижнів — а мемуаристи свідчать, що дорога до Бухти Находка могла тривати до 47 днів[588], — умови у пересильних таборах на тихоокеанському узбережжі були майже нестерпними. Один з них відзначає, що на час прибуття їхнього етапу в Бухту Находка 70% його товаришів потерпали від курячої сліпоти, побічного ефекту цинги, а також від діареї[589]. Не було також і нормальної медичної допомоги. Без ліків і медичної допомоги у грудні 1938 року в таборі Вторая Рєчка у параноїдальному маренні помер російський поет Осип Мандельштам[590].

Для тих, хто не був таким знесиленим, у тихоокеанських пересильних таборах була можливість добути невелику кількість додаткового хліба. В’язні могли носити бадді з цементом, розвантажувати вагони і копати вигрібні ями[591]. Справді, дехто згадує Бухту Находка як «єдиний табір, у якому в’язні просили роботи». Одна полька згадує: «Вони годували тільки тих, хто працював, але через те, що в’язнів було більше, ніж роботи, дехто умирав від голоду… Як іриси на сибірських луках, цвіла проституція…»[592]

Ще інших, як згадує Томас Сговіо, рятувала торгівля:

«Було велике відкрите місце, що звалося базаром. Тут збиралися в’язні та обмінювалися один з одним… Гроші не мали цінності. Найбільший попит мали хліб, тютюн і шматки газет, з яких крутили цигарки. Обслуговуючий персонал у таборі було набрано з неполітичних в’язнів. Вони обмінювали хліб і тютюн на одежу новоприбулих, потім продавали наш одяг цивільним за рублі, таким чином збираючи гроші на той день, коли їх випустять у радянський світ. Базар був найпопулярнішим місцем у таборі вдень. Тут, у цьому комуністичному пеклі, я був свідком того, що насправді було найжорстокішою формою системи вільного підприємництва»[593].

Проте для цих в’язнів жахіття дороги не закінчувалося на поїздах і пересильних таборах. Дорога на Колиму завершувалася пароплавом — як і для в’язнів, що пливли вгору Єнісеєм з Красноярська до Норильська, або тих, що в попередні роки на баржах пливли через Біле море з Архангельська до Ухти. Рідко який в’язень, що сходив на корабель, особливо на Колиму, не відчував, що він вирушає в дорогу до безодні, пливе Стіксом від відомого світу. Багато в’язнів до того взагалі ніколи не були на пароплаві[594].

У самих кораблях не було нічого особливого. Старі голландські, шведські, англійські й американські вантажні пароплави, які не призначалися для перевезення пасажирів, курсували по маршруту на Колиму. Ці пароплави було переобладнано для виконання нової функції, але зміни мали переважно косметичний характер. На димових трубах були літери ДС (від слова Дальстрой), на палубах було влаштовано кулеметні гнізда, а в трюмах поставили грубі дерев’яні нари; секції нар відділялися одна від одної залізними гратами. Флагман дальстроївського флоту, яким планувалося перевозити кабелі великої довжини, було спершу названо «Микола Єжов». Після опали Єжова його перейменували на «Фелікса Дзержинського» — ця зміна потребувала великих витрат, пов’язаних з міжнародною перереєстрацією[595].

На пароплавах було зроблено ще кілька поступок людському вантажу, який примусово тримали під палубою протягом першого етапу мандрівки, коли пароплави наближалися до японських берегів. У ці кілька днів люк з палуби до трюму тримали міцно запертим, побоюючись можливих небажаних глядачів з випадкового японського рибальського судна[596]. Ці рейси пароплавів справді вважалися такими секретними, що коли пароплав Дальстрою «Індигірка» з 1500 пасажирами — переважно в’язнями, що поверталися на материк, — 1939 року наскочив на риф біля японського острова Хоккайдо, то команда корабля вирішила, що краще, щоб загинула більшість пасажирів, ніж просити допомоги. Звичайно, на пароплаві не було жодного рятувального обладнання, а команда, яка не бажала відкривати справжнього призначення свого «вантажного судна», не звернулася до інших суден у цьому районі по допомогу, хоча тут їх було багато. Кілька японських рибалок з власної волі прийшли на допомогу, але безрезультатно: у катастрофі загинуло більш як тисяча осіб[597].

Але навіть і без катастроф в’язні потерпали від секретності, яка вимагала посиленого режиму. Їжу в’язням охоронці просто кидали у трюм, і там за неї доводилося битися. Воду в’язням давали, спускаючи відра вниз із палуби на мотузці. Тому ні їжі, ні води не вистачало — як і повітря. Анархістка Катерина Оліцька згадувала, що люди починали блювати відразу після того, як заходили на пароплав[598]. Спустившись у трюм, миттєво захворіла і Євгенія Гінзбург: «Тут щільна слизька задуха. Нас. багато, дуже багато. Ми стиснуті так, що не продихнути. Сидимо і лежимо прямо на брудній долівці, одна на одній. Сидимо, розсунувши ноги, щоб між ними помістився ще хтось»[599].

Після того як японський берег залишався позаду, в’язнів часом випускали на палубу, щоб вони могли скористатися кількома корабельними туалетами, яких на тисячі в’язнів не вистачало. Автори спогадів пишуть про чекання своєї черги протягом «двох годин», «семи чи восьми годин», «цілого дня»[600]. Сговіо пише про них:

«Схожа на коробку саморобна штуковина з дощок, прикріплена до борту пароплава… доволі тяжко було видертися з палуби корабля, який хитався на хвилях, і залізти через поруччя до цієї коробки. Старші в’язні і ті, хто ніколи не були на морі, боялися туди йти. Стусани охоронців і потреба справити нужду зрештою змушували їх долати небажання. Всю дорогу вдень і вночі на сходах стояла довга черга. За один раз до коробки пускали тільки по двоє»[601].

Втім, страшнішими за фізичні муки корабельного життя були муки, винайдені самими в’язнями — чи, точніше, злочинними елементами серед них. Це особливо стосується кінця 1930-х — початку 1940-х років, коли вплив злочинців на табірну систему досяг свого піку, а кримінальних і політичних в’язнів ніяк не відділяли. Дехто з політичних уже зустрічався зі злочинцями в поїздах. Айно Куусінен згадувала, що «найгіршою річчю у дорозі були малолітні [злочинці], яким дали верхні полиці і які чинили усі види непристойностей — плювалися, лаялися і навіть мочилися на дорослих в’язнів»[602].

На пароплавах було ще гірше. Елінор Ліппер, яка їхала на Колиму в кінці 1930-х років, описує, як політичні «лежали, притиснуті одне до одного, на просмоленій підлозі трюму, через те що злочинці захопили настил із дощок. Якщо хтось із нас наважувався підняти голову, згори на неї сипалися риб’ячі голови і кишки. Коли хтось із хворих на морську хворобу злочинців блював, блювота потрапляла прямо на нас»[603].

В’язні з Польщі і Прибалтики, які мали кращий одяг і дорожчі речі, становили особливо привабливу ціль. Одного разу група в’язнів-злочинців вимкнула світло і напала на групу в’язнів з Польщі — деяких було вбито, решту пограбовано. «Ті поляки, які там побували і залишилися живі, — писав один з уцілілих, — знали, що побували у пеклі»[604].

Змішування в’язнів-чоловіків і жінок могло приводити до набагато страшніших наслідків, ніж навіть змішування злочинців і політичних. Формально це заборонялося: на пароплавах жінок і чоловіків тримали окремо. На практиці ж було можливим підкупити охоронців для того, щоб ті пустили чоловіків до жіночого трюму; наслідки цього були жахливі. Таборами ходили чутки про «колимський трамвай» — групові згвалтування на пароплавах. Очевидець Олена Глінка пише про це:

«Вони гвалтували по команді "кондуктора"… потім, по команді “кончай базар” неохоче відвалювалися, поступаючись місцем наступному, який стояв у повній готовності… мертвих жінок за ноги витягували в двері і складали на купу біля поручнів. Тих, хто непритомнів, приводили до тями — лили на них воду, — і все починалося знову. У травні 1951 року на пароплаві «Мінськ» [знаменитому на Колимі своїм "великим трамваєм"] трупи жінок викидали за борт. Охоронці навіть не записували імен загиблих…»[605]

Наскільки Глінці відомо, за згвалтування на борту цих пароплавів жодного разу нікого не було покарано. Спогади поляка-підлітка Януша Бардаха, який був на пароплаві, що йшов на Колиму 1942 року, підтверджують цю думку. Він був присутній при плануванні групою злочинців набігу на жіночий трюм і бачив, як вони пробивали дірку в залізних гратах, які відділяли чоловіків від жінок:

«Як тільки жінки з’являлися у дірі, з них зривали одяг. По кілька чоловіків відразу нападали на кожну жінку. Я бачив, як звивалися білі тіла, билися ноги, руки шкребли по обличчях чоловіків. Жінки билися, плакали і кричали. Ґвалтівники відбивалися… коли жінки скінчилися, дехто з огрядніших чоловіків почали ганятися за молодими чоловіками. Вони стали новими жертвами — лежали скривавлені на підлозі на животах і плакали».

Ніхто з в’язнів не робив спроб зупинити гвалтівників: «Сотні чоловіків звішувалися з нар, щоб подивитися на те, що відбувається, але жоден не спробував втрутитися». Бардах пише, що все скінчилося тільки тоді, коли охоронці з верхньої палуби залили трюм водою. Після цього з трюму витягли кілька мертвих і поранених жінок. Нікого не покарали[606].

«Дантове пекло, — пише один із колишніх в’язнів, — ніщо порівняно з тим, що відбувалося на цьому пароплаві»[607].

Є ще дуже багато етапних історій, деякі з них такі трагічні, що їх майже неможливо переповідати. Справді, ці подорожі були такі жахливі, що вони стали у колективній пам’яті тих, хто вижив, загадкою, яку майже так само тяжко осягнути, як і самі табори. Через більш чи менш нормальну людську психологію можна пояснити жорстокість табірного начальства, від якого вимагали беззастережного виконання норм і планів, про що йтиметься далі у цій книжці. Можна навіть знайти пояснення діям слідчих, чиє життя залежало від вибитих зізнань і яких іноді відбирали для цієї роботи саме через схильність до садизму. Однак набагато тяжче пояснити, чому звичайний охоронець відмовлявся дати в’язням, що помирали від спраги, води, дати аспірину хворій дитині чи захистити жінку від смерті, заподіяної групою гвалтівників.

З певністю можна твердити про відсутність свідчень щодо чітких вказівок конвойним мучити в’язнів на етапі. Навпаки, існували ретельно розроблені правила етапування в’язнів, і неминучий був гнів начальства, коли ці правила часто порушувалися. В указі від грудня 1941 року «про поліпшення організації транспортування в’язнів» гнівно йдеться про «безвідповідальну», а часом і «злочинну» поведінку деяких конвойних охоронців і найманих службовців ГУЛАГу: «Внаслідок цього в’язні прибувають у місця призначення голодними, через що вони протягом певного часу не можуть працювати»[608].

В одному обуреному офіційному наказі від 25 лютого 1940 року йдеться не тільки про те, що на поїзди до північних таборів садять хворих і непрацездатних в’язнів, — що саме по собі заборонено, — а також і про те, що дуже багатьох із них не годують і не дають води, не дають одягу, відповідного до погодних умов маршруту, і що разом з в’язнями не везуть їхніх особових справ, які таким чином губляться. Іншими словами, в’язні прибували до таборів, у яких ніхто не знав ні їхніх злочинів, ні вироків. З 1900 в’язнів, відправлених на Далеку Північ в одному з етапів 1939 року, після прибуття 590 мали «обмежену працездатність» через хворобу або виснаження. Декому з них залишалося відбувати всього кілька місяців до закінчення термінів, а в декого вони взагалі закінчилися. Більшість в’язнів не мали теплого одягу і були «погано взуті». У листопаді 1939 року ще 272 в’язні, жоден з яких не мав зимового пальта, перевозили 500 кілометрів у відкритих вантажних машинах, внаслідок чого багато з них захворіло, а деякі пізніше померли. Про всі ці факти говорилося з належними обуренням і гнівом, а недбалих охоронців було покарано[609].

Було також видано чимало наказів та інструкцій, якими регулювалося життя пересильних таборів. Наприклад, наказ від 26 липня 1940 року стосувався організації пересильного табору. В ньому від начальства чітко вимагалося будівництво лазень, дезінфекційних систем і кухонь[610]. Не менш серйозним було ставлення і до безпеки тюремного флоту Дальстрою. Коли у грудні 1947 року на двох пароплавах, які стояли на якорі у магаданському порту, вибухнув динаміт, що призвело до загибелі 97 осіб і госпіталізації ще 224, Москва звинуватила портове начальство у «злочинній недбалості». Відповідальних було засуджено[611].

Начальство ГУЛАГу в Москві добре знало про жахіття транспортування водними маршрутами. У звіті прокурорської інспекції з Норильська 1943 року відзначається, що в’язні, які прибувають по воді — вони пливли Єнісеєм на баржах, — «часто перебувають у поганому фізичному стані… з 14 125 в’язнів, що прибули до Норильська 1943 року, близько 500 було госпіталізовано в Дудінці [норильський порт] у перший або другий день після прибуття; до 1000 були тимчасово непрацездатними через недостатнє харчування»[612].

Незважаючи на увесь цей шум, з часом транспортна система змінювалася дуже мало. Розсилалися накази, писалися скарги. Проте у грудні 1944 року на залізничну станцію у Комсомольську на Далекому Сході прибув конвой, стан якого навіть на думку заступника прокурора ГУЛАГу був жахливим. Його офіційний звіт про долю «ешелону СК 950», поїзда з 51 вагона, може позначати найнижчу точку навіть у страхітливій історії етапів ГУЛАГу:

«В’язні прибули у неопалюваних вагонах, не підготовлених для перевезення людей. У кожному вагоні було по 10–12 нар, на яких могло поміститися не більше 18 в’язнів, проте у кожному вагоні знаходилося до 48 осіб. Вагони не мали достатньої кількості ємностей для води, в результаті чого виникали перебої з постачанням води, які часом тривали по цілій добі. В’язням давали мерзлий хліб, а десять днів не давали взагалі. В’язні прибули одягнені в літню форму, брудні, вкриті вошами, з явними ознаками обмороження… хворі в’язні лежали на підлозі вагонів, без медичної допомоги, і тут таки помирали. Трупи протягом тривалого часу тримали у вагонах…»

З 1402 осіб, яких перевозили в «ешелоні СК 950», на місце прибули 1291: 53 померло в дорозі, 66 залишилися у лікарнях. Після прибуття до лікарень поклали ще 335 з обмороженнями третього і четвертого ступенів, запаленням легенів та іншими захворюваннями. Очевидно, в дорозі конвой був 60 днів, 24 з яких поїзд стояв на запасних коліях «внаслідок поганої організації». Та навіть у цьому крайньому випадку начальник ешелону товариш Хабаров не отримав нічого, крім «догани з попередженням»[613].

Багато з тих, хто пройшов через подібне транспортування, намагаються якось пояснювати таке ставлення до в’язнів, які опинилися в руках молодих недосвідчених конвоїрів, що далеко не були вишколеними убивцями, запущеними у тюремну систему. Ніна Гаген-Торн пише, що «то не було свідченням злоби, то була просто повна байдужість конвою. Вони не вважали нас за людей. Ми були живим вантажем»[614]. Поляк, арештований після радянського вторгнення 1939 року, Антон Екарт також гадає, що «брак води був зумовлений не навмисним бажанням завдати нам страждань, а тим, що конвою для того, щоб її принести, потрібно було зробити додаткову роботу, на яку не було особливої вказівки. Начальник конвою був абсолютно не зацікавлений у цьому, а охоронці не бажали водити в’язнів по кілька разів на день до колодязів чи кранів на станціях через небезпеку втечі»[615].

Проте деякі в’язні згадують і про щось більше за просто байдужість: «Вранці до коридору зайшов начальник конвою… він стояв обличчям до вікна, спиною до нас, і вигукував лайки: "Як ви мені набридли!"»[616].

Нудьгою — або, точніше, нудьгою у поєднанні з гнівом від того, що доводиться виконувати таку принизливу роботу, — також пояснює це інакше не доступне для розуміння явище і Солженіцин. Він навіть намагається поставити себе на місце конвоїрів. Ось вони, змучені, недоукомплектовані, а потім ще «носити воду відрами — далеко, та й образливо носити: чому радянський воїн мусить воду тягати як ішак, для ворогів народу?» Що гірше, пише далі він, «воду цю роздавати надто довго — своїх кухлів ув’язнені не мають, у кого й були, то відняли, — значить, напувай їх із двох казенних, а поки нап’ються, ти все стій поряд, черпай, черпай та подавай…

Але і все б це конвой переніс, і тягав би воду й напував, якби ж, свині такі, нахлебтавшися води, не просились би потім на оправку. А виходить так не даси їм добу води — і оправки не просять; один раз напоїш — один раз і на оправку; пошкодуєш, два рази напоїш — два рази й на оправку. Прямий розрахунок, все ж таки — не поїти»[617].

Та хай там якими були мотиви — байдужість, нудьга, гнів, принижена гордість, — ефект для в’язнів був нищівний. Як правило, вони прибували до таборів не тільки дезорієнтовані та принижені пережитим у тюрмі й під час слідства, а фізично розбитими — і підготовленими до наступної стадії своєї подорожі до ГУЛАГу: вступу в табір.

Якби не темрява навкруги, і якби вони не були хворі та мали досить цікавості оглядатися навколо себе, першим, що могли побачити прибулі в’язні, були табірні ворота. На воротах частіше за все вивішувався якийсь лозунг. На вході до одного з колимських лагпунктів «висіла фанерна веселка з транспарантом: "Праця в СРСР — справа честі, слави, доблесті і героїзму!"»[618]. Барбару Армонас вітав на в’їзді до трудової колонії поблизу Іркутська транспарант: «Чесною працею я відплачу мій борг перед Батьківщиною!»[619]. На в’їзді до Соловецького табору інший в’язень бачив 1933 року плакат з таким написом: «Залізною рукою приведемо людство до щастя!»[620]. Юрію Чиркову, арештованому у 14 років, також у Соловецькому таборі на очі потрапив плакат «Через працю — до свободи!» — лозунг цей до неможливості незручно близький до напису над воротами Освенціма: «Arbeit Macht Frei» — «Праця звільняє»[621].

Як і прибуття в тюрму, прибуття до табору нового етапу також супроводжувалося ритуалами: тюремні в’язні, виснажені переїздом, тепер мали перетворитися на зеків-працівників. «Після прибуття в табір, — згадував в’язень-поляк Кароль Колонна-Чосновський, — «нас довго перелічували… Здавалося, що цей вечір не має кінця. Незліченну кількість разів нам належало шикуватися по п’ятеро, і кожній шерензі наказувалося зробити три кроки вперед, які кілька стурбованих на вигляд співробітників НКВД голосно рахували: "один, два, три…" і старанно записували кожну цифру на аркуші, прикріплені до великих пюпітрів. Напевно, кількість живих плюс кількість тих, кого розстріляли по дорозі, не давала очікуваного значення»[622].

Після підрахунку всіх — і чоловіків, і жінок — вели до лазні й голили, голили все тіло. Ця процедура, що проводилася згідно з офіційними наказами з міркувань гігієни[623] — вважалося, зазвичай справедливо, що в’язні, які прибувають з радянських тюрем, мають кишіти вошами, — разом з тим мала і важливе ритуальне значення. З особливим жахом і огидою цю процедуру описують жінки — що недивно. Часто вони мали скидати одяг, а потім чекати голими — перед очима солдатів — своєї черги на гоління. «Вперше, — згадує Катерина Оліцька, — я чула крики протесту: жінки залишилися жінками…»[624] Ольга Адамова-Сліозберг пережила те саме в пересильній тюрмі:

«Роздягалися ми внизу і хотіли вже піднятися нагору сходами, коли побачили, що вздовж перил знизу догори вишикувалися конвоїри. Ми збилися докупи. Майже всі стояли, опустивши очі, з червоними плямами на щоках. Я підняла очі і зустрілася з очима офіцера, начальника конвою. Він з-під лоба дивився на мене і говорив: "Ну, давайте, давайте, не затримуйтеся!"

І несподівано я відчула полегшення, мені стало навіть смішно.

"Плювати мені на них, вони для мене такі ж мужчини, як бугай Васька, якого я боялася в дитинстві"»[625].

Коли в’язні були помиті й поголені, наступала друга стадія процесу перетворення чоловіків і жінок на анонімних зеків: роздача одягу. Правила тут залежно від часу і конкретного табору були різні; це стосувалося, наприклад, того, чи дозволяли в’язням носити власний одяг. Видається, що на практиці рішення залежало від примхи місцевого табірного начальства: «На одному лагпункті ви могли надягати власний одяг, на іншому — ні», — згадує Галина Смирнова, яка на початку 1950-х років була в’язнем Озерлагу[626]. Іноді це не мало жодного значення: на момент прибуття в табір одяг багатьох в’язнів був геть зношеним, до того ж його могли вкрасти.

Ті, хто не мав свого одягу, мусив носити табірну форму — завжди стару, драну, погано пошиту і не по розміру. Для декого з в’язнів, особливо це стосується жінок, часом цей одяг здавався ще одним умисним способом приниження. Анну Андреєву, дружину письменника-езотерика Даниїла Андреєва, спочатку відправили у табір, у якому в’язням дозволялося носити власний одяг. Пізніше, 1948 року, її перевели до табору, де це не дозволялося. Вона сприйняла цю зміну як справжню образу: «Вони відняли у нас все, вони відняли у нас імена, все, що становить людську особистість, і одягли нас, я навіть не можу цього описати, у безформний одяг…»[627]

Для того щоб форма підходила в’язням по розміру, не робилося нічого. «Кожен з нас отримав довгу нижню білизну, — пише Януш Бардах, — чорну гімнастерку, ватяні штани, довгу ватяну тілогрійку, повстяну шапку з вухами, черевики на гумовій підошві й вовняні з домішкою простих ниток рукавиці. Ці речі видавали без розбору, і знайти свій розмір було тяжко. Все, що мені видали, було дуже завелике, і я годинами намагався все це обміняти на підхожіший одяг»[628].

З тією самою злістю писала про табірний одяг і інша жінка-в’язень: їм видали «короткі підбиті пальта, товсті панчохи до колін і шкарбани з березової кори. Ми виглядали, як зловісні чудиська. З власного одягу в нас майже нічого не лишилося. Все було продано засудженим жінкам чи, якщо правильніше, обміняно на хліб. Шовкові панчохи і шарфи викликали таке захоплення, що ми були просто зобов’язані їх продати. Відмовлятися було надто небезпечно»[629].

Драний одяг, здавалося, спеціально слугував для того, щоб принижувати гідність, тому пізніше багато в’язнів вдавалися до всіляких винаходів, щоб якось зробити його кращим. За спогадами однієї жінки, спочатку вона не зважала на «дуже старий і подертий» одяг, який їй видали. Проте потім вона почала зашивати дірки, робити кишені й перешивати одяг, «як це робили й інші жінки», щоб не відчувати себе такою приниженою[630]. Загалом, жінки, що вміли шити, могли заробляти собі додаткові хлібні пайки — навіть найменше поліпшення стандартної уніформи цінувалося дуже високо: здатність виділитися, виглядати хоч трохи краще за інших, як ми побачимо далі, пов’язувалися з вищим місцем в ієрархії, кращим здоров’ям, більшими привілеями. Добре розумів значення цих маленьких змін Варлам Шаламов:

«Натільна білизна в таборі буває "індивідуальна" і "загальна". Це — казенні, офіційно прийняті вирази поряд із такими словесними перлами, як "заклопленість", "завошивленість" і т. д. Білизна "індивідуальна" — це білизна трохи новіша і трохи краща, яку бережуть для табірної обслуги, десятників із в’язнів та інших привілейованих осіб… Білизна ж "загальна" є загальна білизна. Її роздають тут таки, в лазні, після миття, в обмін на брудну, яка збирається і підраховується, втім, окремо і заздалегідь. Про жоден вибір по зросту не може бути і мови. Чиста білизна — чиста лотерея, і дивно й до сліз боляче було мені бачити дорослих людей, що плакали від образи, отримавши зотліле чисте замість міцного брудного. Ніщо не може людину змусити відійти від тих неприємностей, які і складають життя…»[631]

Та шок від миття, гоління і одягу вже як зеків — це тільки перший ступінь довгого процесу посвячення. Безпосередньо після цього в’язні проходили одну з найважливіших процедур свого табірного життя: відбір — і розподіл за категоріями працівників. Процес відбору впливатиме на все — від статусу в’язня в таборі до типу бараку, де він житиме, і роботи, на яку його поставлять. А все це, у свою чергу, може бути вирішальним у тому, житиме він чи загине.

Слід відзначити, що я не знайшла жодних спогадів, у яких було б описано «відбір» того типу, який відбувався в німецьких таборах смерті. Тобто я не зустрічала спогадів про певні регулярні «відбори», які закінчувалися відсіюванням слабших в’язнів і їх розстрілом. З певністю можна стверджувати, що такі звірства справді відбувалися — один мемуарист пише, що йому вдалося пережити це на Соловецьких островах[632], — але звичайна практика, принаймні наприкінці 1930-х — на початку 1940-х років, була іншою. Ослаблених в’язнів не вбивали після прибуття у якомусь з віддалених таборів, а натомість давали період «карантину» — як для того, щоб пересвідчитися, що їхня хвороба не заразна, так і для «відгодівлі», для того, щоб вони поправили здоров’я після довгих місяців у тюрмі й жахливих переїздів. Здається, що табірне начальство ставилося до цієї практики серйозно, погоджуються з цим і в’язні[633].

Наприклад, Олександра Вайсберга перед тим, як відправити в шахту, добре годували і дозволили відпочити[634]. Після довгого етапу до Ухтіжемлагу Єжи Гліксману — тому самому польському соціалістові, якому так сподобалися «Аристократи» Погодіна, — дали три дні відпочинку, під час якого до нього та його товариша ставилися як до «гостей»[635]. Петра Якіра, сина радянського воєначальника, в Сєвураллагу помістили в карантин на два тижні[636]. Євгенія Гінзбург згадувала кілька перших днів у Магадані як «суцільний клубок безпам’ятства, болю, провалів у чорноту небуття». Її прямо з пароплава «Джурма» забрали до лікарні, у якій за два місяці вона повністю відновила здоров’я. Дехто ставився до цього скептично: «Телець на заклання. — Кому тільки потрібна ця поправка? Вийдете звідси — відразу на загальні [роботи]. За тиждень знову перетворитеся на той самий труп, яким були на "Джурмі"…»[637]