Розділ 20 «ЧУЖІ»

Розділ 20

«ЧУЖІ»

Ивы всюду ивы…

В инее как ты красива, алма-атинская ива.

Но если тебя забуду, сухая ива с улицы Розбрат,

Рука моя пусть отсохнет!

Горы всюду горы…

Тянь-Шань предо мною плывет лиловый

Пена из света, камень из красок, блекнет и тает —

но если тебя забуду, вершина Татр далеких,

Белый Поток, где с сыном о плаваньях мы мечтали,

а нас провожал улыбкой наш добрый домашний ангел, —

Пусть превращусь я в тянь-шаньский камень!..

Если Тебя я забуду…

Если я Вас забуду…

Александр Ват. Ивы в Алма-Ате. 1942.[1546]

У таборах ГУЛАГу від самого заснування системи утримувалося доволі багато в’язнів-іноземців. Переважно це були західні комуністи і члени Комінтерну, хоча також тут були й англійські і французькі дружини радянських громадян та ексцентричні бізнесмени, які приїздили до Радянського Союзу. До них ставилися як до дивовиж, до цікавих екземплярів, проте їхні комуністичні переконання та досвід радянського життя допомагали їм уживатися з іншими в’язнями. Лев Разгон пише:

«Всі вони були своїми, тому що або народилися і виросли тут, або ж приїхали і жили у нашій країні зі своєї власної волі. Навіть у тому разі, коли вони дуже погано говорили російською, а то і взагалі не говорили, — вони були своїми. І в табірному казані вони дуже швидко розчинялися і переставали здаватися чужорідними. Ті з них, хто вижив у перші рік-два табірного життя, виділялися серед нас, "своїх", хіба що поганою мовою»[1547].

Зовсім іншими були іноземці, що з’явилися після 1939 року. Без жодного попередження НКВД виривало цих нових в’язнів — поляків, прибалтів, українців, білорусів і молдаван — з їхніх буржуазних або селянських світів після радянського вторгнення у багатонаціональні Східну Польщу, Бессарабію і держави Прибалтики, а потім у великих кількостях відправляло їх у табори та на заслання. На відміну від «наших» іноземців Разгон називає їх «чужими». На Далеку Північ Росії «їх принесло рікою подій, вони тікали від пожежі, не думаючи, куди потраплять», їх можна було миттєво впізнати за якістю їхніх речей: «Про їх прибуття до Устьвимлагу, ще до їхньої появи на Першому лагпункті, сигналізувала поява екзотичного одягу у блатних: молдаванських кошлатих високих шапок і кольорових поясів, буковинських розшитих хутряних безрукавок, модних піджаків у талію з високо піднятими плечами»[1548].

На окупованих територіях арешти почалися відразу після радянського захоплення Східної Польщі у вересні 1939 року; тривали вони і після вторгнення на території Румунії і прибалтійських держав. Цілями НКВД була як безпека — вони прагнули запобігти повстанням і появі п’ятої колони, так і совєтизація. І тому головною їхньою мішенню стали люди, що найімовірніше могли чинити опір радянському режиму. До їх числа входили не тільки представники колишньої польської влади, а також і підприємці та торговці, поети і письменники, заможні селяни і власники землі — будь-хто, чий арешт здавався корисним у посиленні психологічного удару по мешканцях Східної Польщі[1549]. Ціллю НКВД також були біженці з окупованої Німеччиною Західної Польщі, а серед них — тисячі євреїв, які тікали від Гітлера.

Пізніше критерії арештів стали точнішими — принаймні такими точними, як були найточніші з радянських критеріїв арешту. В одному документі від травня 1941 року щодо усунення «соціально ворожих» елементів з країн Прибалтики, окупованої частини Румунії і окупованої частини Польщі, серед іншого, вимагалося арештовувати «активних членів контрреволюційних організацій» — тобто політичних партій; колишніх співробітників поліції і пенітенціарної системи; провідних капіталістів і буржуа; колишніх офіцерів; членів родин усіх вищезгаданих; будь-кого, хто прибув з території Німеччини; біженців з «колишньої Польщі»; а також злодіїв і проституток[1550].

Інші вказівки, видані новим керівництвом окупованої Литви у листопаді 1940 року, вимагали включення до списків депортованих разом з усіма вищезгаданими: «осіб, які часто подорожують за кордон, ведуть листування з іноземцями чи мають зв’язки з представниками іноземних держав; есперантистів; філателістів; співробітників Червоного Хреста; біженців; контрабандистів; виключених з лав Комуністичної партії; священиків і активних членів релігійних громад; знать, землевласників, багатих торговців, банкірів, промисловців, власників готелів і ресторанів»[1551].

Усі, хто порушував радянські закони, включно із законами, якими заборонялася спекуляція — будь-яка форма торгівлі, — могли бути арештованими, як і всі ті, хто робив спроби перетнути радянський кордон, щоб утекти в Угорщину або Румунію.

Через масштаби арештів радянська окупаційна влада невдовзі перестала дотримуватися навіть видимості законності. Дуже небагато схоплених НКВД на нових західних територіях поставали перед судом і отримували судові вироки. Замість них застосовувалася відроджена війною «адміністративна депортація» — та сама процедура царських часів, яку раніше використовували проти куркулів. Кучерявий вираз «адміністративна депортація» насправді означає просту процедуру. Солдати НКВД або конвойні заходили до помешкання і казали тим, хто у ньому жив, що їх забирають. Іноді на збори давався день, іноді кілька хвилин. Тоді приїжджала вантажна машина, забирала людей на залізничну станцію, і їх вивозили. Не було ні арешту, ні суду, ні жодних формальностей взагалі.

Таким чином було депортовано величезну кількість людей. За оцінкою історика Олександра Гур’янова, на території Східної Польщі було арештовано і відправлено в табори 108 тисяч осіб, ще 320 тисяч відправлено у заслання — іноді це були поселення, засновані куркулями, — на Далеку Північ і в Казахстан[1552]. До цього слід додати 96 тисяч арештованих і 160 тисяч депортованих у країнах Прибалтики та ще 36 тисяч молдаван[1553]. Війна і депортації справили руйнівний вплив на демографічну ситуацію у прибалтійських країнах: з 1939 по 1945 рік населення Естонії скоротилося на 25%[1554].

Історія цих депортацій, як і історія виселення куркулів, виходить за межі історії самого ГУЛАГу, і, як уже відзначалося, вповні цього масового переміщення цілих родин відобразити в рамках цієї книжки неможливо. Проте вона не є і цілковито відмінною. Чому НКВД відправляло одного жити на засланні, а іншого арештовувало і відправляло в табори, часто зрозуміти важко, оскільки минуле арештантів і висланих часто було однаковим. Іноді якщо чоловіка відправляли в табори, то дружину з дітьми — на заслання. Або якщо сина арештовували, то його батьків депортували. Деякі арештовані відбували свої вироки в таборах, а після того мусили жити на засланні, іноді разом із депортованими раніше членами своєї сім’ї.

Крім каральних функцій, депортації чудово відповідали великому плану Сталіна заселити північні райони Росії. Як і табори, поселення висланих навмисно розташовувалися у віддалених місцевостях, і здавалося, що вони будуть тут завжди. Співробітники НКВД недвозначно говорили багатьом депортованим, що вони ніколи не повернуться додому; перед посадкою в поїзди перед депортованими навіть виголошувалися промови, в яких їх вітали як «нових громадян», що їдуть на постійне місце проживання до Радянського Союзу[1555]. У селищах висланих місцеві начальники часто нагадували новоприбулим, що Польща, поділена між Радянським Союзом і Німеччиною, ніколи більше не існуватиме. Один учитель-росіянин говорив своїй учениці-полячці, що відродження Польщі так само ймовірне, як те, «що у тебе на долонях волосся виросте»[1556]. Тим часом у містах і селах, які залишили депортовані, нова радянська влада конфісковувала і перерозподіляла майно висланих. Їхні будинки перетворювалися на громадські установи — школи, лікарні, пологові будинки, а домашні речі (які не вкрали сусіди чи НКВД) від давалися дитячим будинкам і дитсадкам[1557].

Депортовані зазнавали таких самих, як і їх відправлені до таборів земляки, страждань — коли не більших. У таборах принаймні були пайки і спальні місця. Засланці часто не мали ні того, ні іншого. Влада часто відправляла їх у глухі ліси чи маленькі села — у Північній Росії, Казахстані, Середній Азії, — і залишала там самим добувати собі харчі, іноді без жодних засобів для цього. Під час першої хвилі депортацій охоронці багатьом забороняли брати будь-що з собою — жодного кухонного начиння, одягу, інструментів. Тільки у листопаді 1940 року адміністративний орган воєнізованої охорони на своєму засіданні переглянув це рішення: навіть радянська влада зрозуміла, що депортування людей без речей призводить до високих показників смертності; солдатам, які здійснювали депортації, була дана вказівка казати депортованим брати з собою, як уже зазначалося вище, теплого одягу на три роки[1558].

Навіть за такої умови багато депортованих не були ні психологічно, ні фізично підготовленими до життя в лісах чи в колгоспах. Чужим і страшним здавався сам ландшафт. Одна жінка записала у своєму щоденнику враження від того, що вона побачила з вікна поїзда: «Ми їдемо через безкінечний простір; просто величезна рівнина, на якій тільки іноді трапляються людські поселення. Незмінно бачимо убогі глиняні хати з солом’яними дахами і маленькими віконцями, брудні й похилені, без парканів і дерев…»[1559]

Після прибуття становище зазвичай погіршувалося. Багато засланців були юристами, лікарями, крамарями і торговцями, вони звикли жити у великих і малих містах у порівняно комфортних умовах. На новому місці умови були зовсім іншими. В одному архівному документі, датованому груднем 1941 року, засланці з «нових» західних територій, що живуть у переповнених бараках, описуються так: «Будівлі брудні, що відбивається у високих показниках захворюваності і смертності, особливо дитячої… більшість поселенців не мають теплого одягу і не звикли до холодної зими»[1560].

У наступні місяці й роки страждання тільки посилювалися, про що свідчить одна незвичайна збірка документів. Після війни тодішній польський уряд у вигнанні зібрав ряд дитячих «мемуарів» про депортацію. Вони краще за будь-яку розповідь дорослих відображають і культурний шок, і фізичні тяготи, які довелося переживати депортованим. Хлопчик-поляк, якому в момент його «арешту» було 13 років, згадував про кілька місяців заслання так:

«Їсти було нічого. Люди їли кропиву і від того пухли та йшли на той світ. Нас примусили ходити до російської школи, бо тим, хто не ходив до школи, не давали хліба. Нас навчали не молитися Богу, бо Бога немає, а коли уроки закінчилися, а ми всі встали і почали молитися, то комендант поселення замкнув мене в тюрмі»[1561].

Інші дитячі спогади відображають психологічну травму їхніх батьків. «Мама хотіла вбити себе і нас, щоб ми не жили в таких муках, але коли я сказав, що хочу побачити тата і що хочу повернутися до Польщі, вона стала веселіша», — писав інший хлопчик, якому в момент арешту було вісім років[1562]. Але не в усіх матерів настрій підіймався. Ще одна дитина, якій у момент депортації було 14 років, описує спробу матері накласти на себе руки:

«Мама зайшла у барак, взяла мотузку, трохи хліба і пішла до лісу. Я пішов за нею, але вона вдарила мене мотузкою і пішла геть. Через кілька годин маму знайшли на ялині, навколо шиї у неї була обмотана мотузка. Під деревом стояли якісь дівчата, мама думала, що то мої сестри, і хотіла їм щось сказати, але ті дівчата підняли шум і покликали начальника, який на поясі носив сокиру. І він зрубав ту ялину… Мама, вже не в собі, схопила сокиру і вдарила начальника в спину, а він упав на землю…

Наступного дня маму забрали в тюрму за 300 кілометрів від мене. Я розумів, що треба ходити на роботу і рубати ліс. Я мав коня, який падав разом зі мною. Я рубав ліс місяць, а потім захворів і не міг працювати. Начальник сказав роздавальнику, щоб не давав нам хліба, але той мав розуміння до дітей і давав нам хліб потайки… скоро мама повернулася з тюрми з обмороженими ногами і зморшками на обличчі…»[1563]

Та й виживали не всі матері, про що розповідає ще одна дитина:

«Ми прийшли в селище, і на другий день нас потягли на роботу з ранку до ночі. Коли через 15 днів прийшов день зарплати, то найбільше це було 10 рублів, їх не вистачало навіть на два дні на хліб. Люди вмирали з голоду. Їли мертвих коней. Ось так моя мама працювала і застудилася, тому що не мала теплого одягу, у неї було запалення легенів — 5 місяців, вона захворіла 3 грудня. А 3 квітня вона пішла до лікарні. У лікарні її не лікували зовсім, якби вона не пішла до лікарні, то, може, ще була б жива, вона прийшла до бараку у селищі і там померла, їсти не було чого, і вона померла з голоду 30 квітня 1941 року. Моя мама вмирала, а ми з сестрою були вдома. Тата не було, він був на роботі, мама померла, коли тато прийшов з роботи, тоді мама померла, то моя мама померла від голоду. А тоді настала амністія, і ми поїхали з того пекла»[1564].

Бруно Беттлгайм, коментуючи цю збірку, незвичайну з точки зору кількості історій та їх змісту, намагається характеризувати їхній особливий розпач:

«Оскільки писалися вони невдовзі після того, як діти опинилися на свободі і в безпеці, то, здається, діти природно мали б говорити про сподівання на повернення свободи, якщо таке сподівання було. Відсутність таких висловлювань вказує на те, що надії вони не мали. Цих дітей позбавили свободи, сильних і нормальних почуттів, примусили придушити в ім’я того, щоб просто пережити ще один день. Дитина, позбавлена будь-якої надії на майбутнє, — це дитина, що живе у пеклі…»[1565]

Не менш жорстокою була доля ще однієї групи засланців, які під час війни пішли тим самим шляхом, що й поляки і прибалти. То були представники радянських народів, яких Сталін або ж від початку війни вважав потенційною п’ятою колоною, або ті, на кого він вказав як на пособників німців пізніше. «П’ятою колоною» були німці Поволжя, народ, чиїх предків запросили до Росії у часи Катерини II (ще одна російська правительниця, яка дуже переймалася заселенням величезних просторів своєї країни), та фіномовна меншина, що населяла радянську Карельську республіку. Попри те що не всі поволзькі німці навіть уміли розмовляти німецькою, а карельські фіни — фінською, вони жили окремо і мали відмінні від сусідів-росіян звичаї. В умовах війни з Фінляндією і Німеччиною цього виявилося достатньо для того, щоб на них впали підозри. Після заплутаних навіть за радянськими стандартами міркувань усіх поволзьких німців було у вересні 1941 року засуджено як «прихованих ворогів»:

«За інформацією, яка заслуговує на довіру, отриманою військовою владою, серед німецького населення, що мешкає у районі Поволжя, є тисячі і десятки тисяч диверсантів і шпигунів, готових по сигналу з Німеччини до вчинення саботажу в області, населеній поволзькими німцями… [Разом з тим,] жоден німець поволзького району не повідомив радянському керівництву про наявність такої великої кількості диверсантів і шпигунів серед поволзьких німців; отже, німецьке населення Поволжя у своєму середовищі переховує ворогів радянського народу і Радянської влади»[1566].

Радянське керівництво мало «інформацію, яка заслуговує на довіру», про тисячі шпигунів, але про жодного шпигуна не повідомлялося. Отже, у переховуванні ворога винні всі.

До «пособників» було зараховано і кілька малих кавказьких народів — карачаївців, балкарців, чеченців та інгушів — а також кримських татар і калмиків та деякі інші національні меншини: турків-месхетинців, курдів і вірмен-амшенців та навіть ще менші групи греків, болгар і вірменів[1567]. З цих народів тільки депортації чеченців і татар за життя Сталіна відкрито визнавалися. Про їх примусове переселення, яке насправді відбувалося 1944 року, в газеті «Известия» повідомлялося як про подію червня 1946 року:

«Під час Великої Вітчизняної війни, коли народи СРСР героїчно захищали честь і незалежність Батьківщини у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників, багато чеченців і кримських татар, підбурюваних німецькими агентами, добровільно приєдналися до організованих німцями загонів… У зв’язку з цим чеченців і кримських татар було переселено в інші райони СРСР»[1568].

Насправді доказів масового пособництва чеченців і кримських татар не існує, хоча німці активно вербували чеченців і татар, тоді як серед росіян така робота не велася. Німецькі війська були зупинені на західній околиці столиці Чечні Грозного, і лінію фронту перейшло не більше кількох сотень чеченців[1569]. В одному з тогочасних документів НКВД йдеться про наявність у республіці 335 «бандитів»[1570]. Аналогічно, хоча німці й окупували Крим, залучали кримських татар до служби окупаційному режимові і забирали татар до своїх збройних сил — так само, як забирали французів і голландців, — немає доказів того, що татари співробітничали з окупантами у більшій чи меншій мірі, ніж представники інших народів окупованої частини СРСР (чи Європи), або що татари брали участь у винищенні кримських євреїв. Один історик відзначає, що насправді проти німців у радянській армії воювало більше кримських татар, ніж проти радянської армії у німецькій[1571].

Справжньою метою Сталіна, принаймні у депортації кавказців і татар, ймовірно, була не помста за пособництво ворогу. Видається, що він скористався війною як слушною нагодою виправдати давно плановані етнічні чистки. Царі мріяли про звільнення Криму від татар з того часу, як Катерина II приєднала півострів до Російської імперії. Чеченці теж завдавали царям турбот, які стали ще більшими за радянської влади. У Чечні відбулося кілька антиросійських і антирадянських повстань, у тому числі після революції, після колективізації 1929 року. Ще одне повстання відбулося перед самою війною, 1940 року. Судячи з усього, Сталін просто хотів позбутися цього неспокійного, глибоко антирадянського народу[1572].

Як і депортація з Польщі, переселення поволзьких німців, кавказьких народів та кримських татар мали дуже великі масштаби. На кінець війни було депортовано 1,2 мільйона радянських німців, 90 тисяч калмиків, 70 тисяч карачаївців, 390 тисяч чеченців, 90 тисяч інгушів, 40 тисяч балкар і 180 тисяч кримських татар, а також 9 тисяч фінів та представників інших народів[1573].

Незважаючи на такі кількості, депортації проводилися з дивовижною швидкістю, що перевищувала навіть темпи депортації з Польщі і країн Прибалтики. Можливо, це було зумовлено набуттям НКВД великого досвіду в цих справах: уже не було сумнівів щодо того, кому і що дозволяти брати з собою, кого слід арештовувати і якими мають бути формальні процедури. У травні 1944 року 31 тисяча співробітників НКВД, солдатів і таємних агентів за три дні здійснили депортації 200 тисяч татар з використанням 100 легкових («віллісів») і 250 вантажних автомобілів та 76 поїздів. Заздалегідь підготовленими спеціальними наказами регламентувалася кількість речей, які могла брати з собою кожна родина. При тому, що на збори давалося 15–20 хвилин, більшість не могла взяти і половини дозволеного. Значну більшість татар завантажили на поїзди і відправили в Узбекистан — чоловіків, жінок, дітей, старих. Від 6 до 8 тисяч людей померло по дорозі[1574].

Чеченська операція була ще жорстокішою. Багато очевидців згадують, що НКВД у депортації чеченців використовувало американські вантажні машини «Студебекер», недавно отримані в рамках програми «ленд-лізу» через кордон з Іраном. Є також багато розповідей про те, як чеченців з цих «Студебекерів» знімали і саджали в опечатані вагони, у яких їм не давали не тільки води, як «звичайним» в’язням, а й їжі. Тільки в цих вагонах померло до 78 тисяч чеченців[1575].

Після прибуття на призначені місця заслання — до Казахстану, Середньої Азії, півночі Росії — депортованих, яких не було арештовано і відправлено до таборів, розміщували у спеціальних поселеннях, так само як і поляків та прибалтів. Їм було сказано, що спроба втечі каратиметься двадцятьма роками таборів. Життя теж було схожим. Вони були дезорієнтовані, вирвані зі своїх племінних і сільських громад, багатьом не вдавалося прижитися на новому місці. Місцеве населення зазвичай їх зневажало; часто вони не мали роботи, швидко втрачали сили і хворіли. Можливо, ще потужнішого удару завдавав їм незвичайний для них клімат: «Коли ми приїхали до Казахстану, — згадував один депортований чеченець, — там була мерзла земля, ми думали, що всі помремо»[1576]. На 1949 рік сотні тисяч кавказців і від третини до половини кримських татар справді померли[1577].

Однак з точки зору Москви між депортаціями воєнного часу і тими, що відбувалися раніше, існувала істотна відмінність: тут була обрана нова мета. Сталін вперше вирішив усунути не просто членів певної підозрюваної національності чи категорії політичних «ворогів», а цілі народи — чоловіків, жінок, дітей, стариків — і стерти їх з карти.

Можливо, ці депортації неправильно називати «геноцидом» — через відсутність масових страт. У подальші роки Сталін також шукатиме співробітників серед цих «ворожих» національних груп, тож його ненависть була не суто расовою. Однак у цьому випадку буде цілком правильним термін «культурний геноцид». Після переселення назви усіх депортованих народів зникли з офіційних документів — навіть із «Великої радянської енциклопедії». Влада стерла з карт їхні рідні краї — було скасовано Чечено-Інгуську Автономну Республіку, Автономну республіку німців Поволжя, Кабардино-Балкарську Автономну Республіку і Карачаївську автономну область. Кримську Автономну Республіку також було ліквідовано, а Крим став просто ще однією областю. Місцева влада руйнувала кладовища, перейменовувала міста і села й викреслювала колишніх їх мешканців з підручників історії[1578].

На новому місці усіх депортованих мусульман — чеченців, інгушів, балкарців, карачаївців і татар — примушували посилати своїх дітей до російських початкових шкіл. Створювалися перешкоди у вживанні рідної мови, сповідуванні релігії, стиралася історична пам’ять. Поза сумнівом, чеченцям, татарам, поволзьким німцям, меншим кавказьким народам — як, протягом тривалішого періоду, і полякам, і прибалтам — належало зникнути, поглинутися російськомовним радянським світом. У кінцевому підсумку ці народи «виникли знову» після смерті Сталіна, хоча це й відбувалося повільно. Незважаючи на те що чеченцям 1957 року було дозволено повернутися додому, татари не отримували такого дозволу до горбачовських часів. Їм повернули кримську «прописку» — законне право на проживання — тільки 1994 року.

Дехто висловлює здивування з приводу того, що в тогочасній атмосфері, в умовах жорстокої війни і ще одного спланованого геноциду всього за кілька сотень кілометрів на захід, чому Сталіну було просто не знищити фізично етнічні групи, які він так зневажав. На мою думку, його меті найкраще відповідало саме знищення культур, а не народів. Операція звільняла СРСР від того, що вважалося «ворожим» радянському суспільству: буржуазії, релігії і національних інституцій, здатних опиратися Сталіну, та освічених людей, які могли виступити проти нього. Водночас вона зберігала більше «трудових одиниць» для подальшого використання.

Однак історія «чужих» у таборах на чеченцях і поляках не закінчується. Для іноземців були й інші шляхи до ГУЛАГу — у найбільших кількостях вони потрапляли до таборів як військовополонені.

Формально Червона армія створила перші радянські табори для військовополонених 1939 року, після окупації Східної Польщі. Перший указ воєнного часу щодо військовополонених було видано 19 вересня, через два дні після того, як радянські танки перетнули кордон[1579]. На кінець вересня радянська армія взяла у полон 230 тисяч польських солдатів і офіцерів[1580]. Багатьох з них звільнили, зокрема молодших військовослужбовців. Проте декого — тих, що вважалися потенційними партизанами, — відправили у табори ГУЛАГу або до близько сотні таборів для військовополонених у глибині території СРСР. Після вторгнення німців ці табори було евакуйовано разом з іншими тюрмами на схід[1581].

Та дісталися до цих східних таборів далеко не всі польські військовополонені. У квітні 1940 року НКВД таємно вбило понад 20 тисяч полонених польських офіцерів за прямим наказом Сталіна; убивали їх пострілом у потилицю[1582]. За вбивством цих офіцерів стояли ті самі міркування, що й за наказом арештовувати польських священиків і вчителів — намір знищити польську еліту. Вбивство це старанно приховувалося. Незважаючи на величезні зусилля, польський уряд у вигнанні не міг встановити, що сталося з цими офіцерами, — поки їх не знайшли німці. Навесні 1943 року німецька окупаційна влада виявила у Катинському лісі 4 тисячі трупів[1583]. Попри те, що Радянський Союз відкидав звинувачення у масовому убивстві в Катані, і те, що союзники підтримали Радянський Союз, поляки з власних джерел знали, що відповідальним за це є НКВД. Ця справа підриватиме радянсько-польський «союз» не тільки під час війни, а й у наступні 50 років. Радянську відповідальність визнав тільки президент Росії Борис Єльцин 1991 року[1584].

Польські військовополонені будуть працювати у трудових загонах і таборах ГУЛАГу під час війни, та перші трудові табори у справді масових кількостях будувалися не для поляків. Коли Радянський Союз почав отримувати гору у війні, Червона армія, як видається, абсолютно несподівано, почала захоплювати в полон великі кількості солдатів і офіцерів німецької армії та армій інших країн, що воювали на боці Німеччини. На початку відступу німців після Сталінградської битви, яку часто згадують як переломний момент у війні, Червона армія взяла в полон 91 тисячу ворожих солдатів, для утримання і харчування яких не було жодних можливостей. Продуктів, що надходили через три-чотири дні, було дуже мало: «одна хлібина на десятьох, трохи юшки з води з кількома зернинами пшона і солона риба»[1585].

Умови у перші тижні полону були не набагато кращими, і не тільки для взятих у полон під Сталінградом. При просуванні радянських військ на захід полонених ворожих солдатів, як правило, виганяли у чисте поле і тримали там за мінімуму харчів і медичної допомоги, коли не просто розстрілювали. Без даху над головою, полонені спали один в одного на руках, заривалися в сніг і прокидалися замерзлими напівтрупами[1586]. У перші місяці 1943 року смертність серед військовополонених становила близько 60%, а 570 тисяч з них було офіційно оголошено такими, що померли в полоні — від голоду, хвороб і поранень, які не лікувалися[1587]. Справжні цифри можуть бути навіть ще більшими, оскільки багато в’язнів могли померти ще до того, як їх полічили. Схожі показники смертності були й серед радянських військових у німецькому полоні: нацистсько-радянська війна справді була війною не на життя, а на смерть.

Проте з березня 1944 року НКВД взялося за «поліпшення» становища, для чого було створено новий підрозділ виправно-трудових таборів, спеціально призначений для військовополонених. Хоча вони й перебували в юрисдикції таємної поліції, формально ці нові табори не належали ГУЛАГу — спочатку ними керувало Управління у справах військовополонених (УВП) НКВД, а потім, з 1945 року, — Головне управління у справах військовополонених та інтернованих (ГУВПІ)[1588].

Запровадження нових управлінь не обов’язково означало поліпшення становища полонених. Наприклад, на думку японських офіційних осіб, найтяжчою для полонених японців була зима 1945–1946 років, у радянському полоні померло близько 10% японців. Хоча, з огляду на своє становище, вони навряд чи мали можливість передавати якусь цінну військову інформацію, для полонених діяли суворі обмеження на листування з родичами: їм було дозволено писати додому тільки 1946 року — використовуючи спеціальні форми з позначкою «лист військовополоненого». Для перевірки цих листів було створено спеціальні цензурні органи, укомплектовані персоналом із знанням іноземних мов[1589].

Менш переповненими не стали і табори. Протягом останнього року війни і навіть після неї кількість полонених у цих нових таборах продовжувала зростати, досягаючи іноді приголомшливого рівня. За даними офіційної статистики, Радянський Союз у період 1941–1945 років взяв у полон 2 388 000 німецьких солдатів і офіцерів. Ще 1 097 000 осіб було взято в полон як солдати і офіцери армій країн, що воювали на боці Німеччини; то були переважно італійці, угорці, румуни й австрійці, також у незначних кількостях тут були представлені французи, голландці і бельгійці — та ще близько 600 тисяч японців, вражаюча кількість, якщо взяти до уваги те, що Радянський Союз вів бойові дії проти Японії порівняно недовго. На момент амністування військовополонених їх загальна кількість перевищували чотири мільйони[1590].

Проте ця цифра, хоч би якою великою вона була, не відображає всіх іноземців, відправлених у радянські табори за час наступу Радянської армії в Європі. НКВД, яке йшло за наступаючою армією, полювало на в’язнів інших категорій: тих, кого звинувачували у військових злочинах, шпигунстві (навіть на користь союзників СРСР), усіх, хто з будь-яких причин видавався антирадянськи настроєним, усіх, хто з будь-яких причин не сподобався співробітникам таємної поліції. Різновидів таких в’язнів було особливо багато у тих центральноєвропейських країнах, де НКВД планувало залишитися і після війни. Наприклад, у Будапешті було швидко арештовано близько 75 тисяч цивільних угорців, яких спочатку відправили до тимчасових таборів на території Угорщини, а потім до ГУЛАГу — до сотень тисяч угорських військовополонених, які вже там були[1591].

Арештувати могли майже будь-кого. Серед арештованих угорців, наприклад, був і шістнадцятирічний Дьйордь Б’єн. Разом з батьком його арештували за те, що вони мали радіоприймач[1592]. На іншому краї соціального спектру арештованих співробітниками НКВД був Рауль Валленберг, шведський дипломат, який цілеспрямовано рятував тисячі угорських євреїв від нацистських концентраційних таборів. Під час своїх переговорів Валленберг мав багато контактів як з фашистською владою, так і з представниками західних урядів. Крім того, він належав до знаменитої і багатої шведської сім’ї. Цього було досить, щоб у НКВД виникли підозри. Арештували його у січні 1945 року, разом з водієм. Обидва чоловіки зникли в радянських тюрмах — Валленберга зареєстрували там як «військовополоненого» — більше вістей від нього не було. У 1990-ті роки шведський уряд намагався щось дізнатися про долю Валленберга, проте марно. Вважається, що він загинув під час слідства чи був розстріляний невдовзі після арешту[1593].

У Польщі НКВД вибрало собі за мету уцілілих лідерів Армії Крайової. Ця партизанська армія до 1944 року воювала, як і радянські війська, проти німців. Однак після перетину Радянською армією колишнього польського кордону війська НКВД почали полювання на польських партизанів і їх роззброєння; НКВД також арештовувало лідерів Армії Крайової. Дехто з партизанів, переховуючись у лісах, продовжував воювати ще кілька років. Інших розстріляли. Решту депортували. Таким чином десятки тисяч громадян Польщі, як партизанів, так і цивільних, на яких упала підозра, опинилися в ГУЛАГу і поселеннях засланців після війни[1594].

Винятку не робилося для жодної з окупованих країн. Масові репресії після війни розгорнулися в Україні і країнах Прибалтики, так само як і в Чехословаччині, Болгарії, Румунії і — найбільше — в Німеччині та Австрії. Всіх, кого було знайдено у бункері Гітлера під час радянського наступу на Берлін, відправили до Москви для проведення слідства. В Австрії було арештовано кількох далеких родичів Гітлера. Серед них була і його двоюрідна сестра Марта Коопенштайнер, якій Гітлер колись був послав трохи грошей, а також її чоловік, брати і один братів син. Ніхто, навіть сама Марта, ніколи з 1906 року не бачили Гітлера. Всі вони померли в СРСР[1595].

У Дрездені НКВД також арештувало американського громадянина Джона Ноубла, якого під час війни тримали під домашнім арештом разом з його народженим у Німеччині батьком, натуралізованим американцем. Зрештою, через більш ніж дев’ять років Ноубл таки повернувся у США, провівши більшу частину цього часу на Воркуті, де товариші по ув’язненню називали його «американець»[1596].

Величезна більшість тих, кого арештовували таким чином, зрештою опинялися у таборах — або у таборах військовополонених, або в таборах самого ГУЛАГу. Відмінність між цими двома різновидами ніколи не була чіткою. Хоча формально вони належали до різних установ, адміністрація таборів для військовополонених швидко стала подібною до керівництва таборів примусової праці — такою подібною, що, досліджуючи історію таборів для військовополонених та історію ГУЛАГу, їх тяжко розмежовувати. Іноді в таборах ГУЛАГу створювалися спеціальні лагпункти для військовополонених, і в’язні цих двох категорій працювали поряд[1597]. Часом з неясних причин НКВД відправляло військовополонених прямо у табори ГУЛАГу[1598].

На кінець війни пайки військовополонених і кримінальних в’язнів були майже однакові, як і бараки, в яких вони жили, і робота, яку вони виконували. Як і зеки, військовополонені працювали на будівництвах, у шахтах, на заводах, на прокладанні автошляхів і залізниць[1599]. Як і зеки, дехто з освічених військовополонених опинялися на шарашках, де вони конструювали нову техніку для Радянської армії[1600]. Мешканці деяких московських районів досі з гордістю говорять про будинки, в яких вони живуть — їх, за своїми високими стандартами, начебто будували вправні німецькі полонені.

Також як і зеки, військовополонені зрештою стали об’єктом радянської «політосвіти». 1943 року НКВД почало організовувати «антифашистські» школи і курси у таборах військовополонених. Ці курси мали на меті переконати своїх слухачів «вести боротьбу за демократичну відбудову у своїх країнах і викорінювати залишки фашизму» після їх повернення до Німеччини, Румунії чи Угорщини — і, звичайно, готувати грунт для подальшого радянського панування у цих країнах[1601]. Багато колишніх військовополонених німців справді потім працювали у поліції комуністичної Східної Німеччини[1602].

Та навіть для тих, хто добре себе проявляв перед новим режимом, повернення додому не було швидким. Хоча СРСР повернув на батьківщину 225 тисяч в’язнів ще у червні 1945 року — то були переважно хворі або поранені рядові, — повна їх репатріація затягнулася більш як на десять років: 1953 року, коли помер Сталін, у СРСР залишалося ще 20 тисяч війьковополонених[1603]. Сталін, як і раніше переконаний в ефективності рабської праці, вбачав у праці військовополонених форму репарації і вважав, що їх тривалий полон є цілком виправданим. У 1940-ві й 1950-ті роки — а насправді й пізніше, як свідчить справа Валленберга, — радянське керівництво продовжувало приховувати проблему в’язнів-іноземців за плутаниною, пропагандою і контрпропагандою, звільняючи людей, коли це було владі вигідно, заперечуючи, що вона хоч щось про них знає, коли це було їй невигідно. Наприклад, у жовтні 1945 року Берія просив Сталіна схвалити звільнення угорських військовополонених у рамках підготовки до виборів в Угорщині: американці й англійці вже відпустили своїх в’язнів, додавав він, маючи на увазі, що Радянський Союз погано виглядатиме, якщо цього не зробить[1604].

Десятки років ця тема тонула у мряці. У перші кілька післявоєнних років посли з усього світу привозили в Москву списки громадян своїх країн, зниклих під час окупації Радянською армією Європи, або тих, які з різних причин опинилися у таборах військовополонених чи ГУЛАГу. Знайти відповідь було нелегко, оскільки й саме НКВД могло не знати, де вони знаходяться. Врешті-решт радянське керівництво створило спеціальні комісії для з’ясування того, скільки іноземних громадян перебувають у полоні в Радянському Союзі, і для вивчення питання їхнього звільнення[1605].

Складні випадки чекали свого рішення роками. Французький комуніст Жак Россі, який народився у Ліоні, відправлений до таборів після того, як він протягом кількох років працював викладачем у Москві, все ще намагався повернутися додому і 1958 року. Отримавши відмову у французькій візі, він спробував отримати польську, де, як він заявив, жили його брат і сестра. Йому було відмовлено[1606]. З іншого боку, часом влада раптово знімала всі заперечення і несподівано дозволяла іноземцям їхати додому. Одного разу 1947 року, коли післявоєнний голод сягнув своєї найвищої точки, НКВД несподівано звільнило кілька сотень тисяч військовополонених. Цей крок не мав жодної політичної причини: просто радянське керівництво дійшло висновку, що не має вдосталь їжі, щоб їх прогодувати[1607].

Репатріація йшла не в одному напрямку. Якщо великі кількості мешканців Західної Європи кінець війни зустрічали в Росії, то так само великі кількості росіян опинилися в Західній Європі. Навесні 1945 року понад 5,5 мільйона радянських громадян перебували за кордонами СРСР. Одні були солдатами, взятими у полон і ув’язненими німцями. Інших забрали у трудові табори в Німеччині й Австрії. Невелика кількість цих людей стали співробітничати з німцями під час окупації і пішли разом з відступаючою німецькою армією. До 150 тисяч були «власовцями», радянськими солдатами, які воювали — чи яких, частіше, примусили воювати — проти Радянської армії під командуванням генерала Андрія Власова, полоненого офіцера-росіянина, який перейшов на бік Гітлера, або ж в інших військових з’єднаннях. Деякі з них, хоч як це дивно звучить, взагалі не були радянськими громадянами. Розкиданими по Європі були також і емігранти-антикомуністи, велика їх частина мешкала в Югославії — це були колишні білогвардійці, які після перемоги більшовиків оселилися на Заході. Сталін прагнув повернути додому і їх: ніхто не мав уникнути більшовицької відплати.

І зрештою вони таки поплатилися. Серед багатьох інших суперечливих рішень Ялтинської конференції, що відбулася у лютому 1945 року, Рузвельт, Черчілль і Сталін дійшли згоди, що усі радянські громадяни, незалежно від їхніх конкретних обставин, мають бути повернуті до Радянського Союзу. Підписаний у Ялті протокол прямо не вимагав від союзників повертати радянських громадян на батьківщину проти їхньої волі, та насправді сталося саме це.

Дехто хотів повернутися додому. Леонід Сітко, солдат радянської армії, який побував у нацистському концентраційному таборі, а пізніше протягом тривалого часу побував і в радянському, згадує, що вибрав повернутися додому. Пізніше він написав про цей вибір у віршах:

Дороги четыре — страны четыре.

В каждой из трех — покой и уют.

В четвертой, я знал, поломают лиру,

А меня, наверно, убьют.

И что же? Трем странам сказал я: Адью!

И Родину выбрал свою.[1608]

Інші, хоч вони і побоювалися того, що могло на них чекати, піддалися на переконання співробітників НКВД, які їздили по таборах військовополонених і переміщених осіб, розкиданих по всій Європі. Енкаведисти прочісували табори, шукаючи росіян, малюючи їм світлі картини прекрасного майбутнього. Вони казали, що їм усе простять: «Зараз ви для нас — справжні радянські громадяни, незважаючи на те, що вас примусили вступити до німецької армії…»[1609]

Дехто ж, особливо ті, хто до того побував у ролі підсудних і в’язнів, природно, зовсім не хотіли повертатися. «На батьківщині вистачить місця всім», — говорив радянський військовий аташе у Великобританії групі радянських солдат у таборі для військовополонених у Йоркширі. «Ми знаємо, що то буде за місце», — відповів один в’язень[1610]. Незважаючи на це, офіцери союзних військ мали наказ відправляти їх — що вони і робили. У Форт-Діксі, штат Нью-Джерсі, 145 радянських в’язнів, яких захопили в німецькій формі, забарикадувалися в бараку, щоб їх не відправили додому. Коли американські солдати застосували сльозогінний газ, ті, хто ще не наклав на себе руки, кинулися назовні з кухонними ножами і уламками меблів; кількох американців було поранено. Пізніше в’язні казали, що хотіли змусити американців їх розстріляти[1611].

Ще гірше траплялося з жінками і дітьми. У травні 1945 року британські війська за, як їм сказали, прямим наказом Черчілля розпочали репатріацію понад 20 тисяч козаків, які у той час перебували в Австрії. То були колишні учасники антибільшовицьких повстань; деякі з них вступили до гітлерівських збройних сил, щоб воювати проти Сталіна. Багато хто з них залишили СРСР після революції, і більшість не мали радянських паспортів. Після довгого умовляння і обіцянок доброго до них ставлення англійцям нарешті вдалося їх обдурити. Козаків-офіцерів запросили на «конференцію» і передали радянським військам, а наступного дня забрали їхні сім’ї. Під час одного особливо потворного випадку у таборі поблизу австрійського міста Лінца британські солдати багнетами і прикладами заганяли тисячі жінок і дітей у поїзди, які мали везти їх до СРСР. Щоб не їхати, матері викидали немовлят з мостів, а потім вистрибували самі. Один чоловік убив дружину і дітей, акуратно поклав їхні тіла на траву, а потім вчинив самогубство. Звичайно, козаки знали, що на них чекає в СРСР: розстрільні команди або табори[1612].

Навіть ті, хто повертався додому з власної волі, могли викликати до себе підозру. Незважаючи на те, залишали вони Радянський Союз добровільно, чи їх вивозили силою, чи співробітничали вони з ворогом, чи потрапили у полон, чи поверталися вони з власної волі, чи під страхом покарання у вагонах для худоби, при перетині кордону всі вони мали заповнювати форму, у якій стояло запитання: чому вони співробітничали з німцями? Тих, хто зізнавалися (а були й такі), і тих, хто викликав підозру — зокрема, численних радянських військовополонених, незважаючи на всі страждання, які їм довелося пережити у німецьких таборах, — затримували для подальшого слідства у фільтраційних таборах. Ці створені на початку війни табори виглядом і порядками були подібні до таборів ГУЛАГу. Їх оточував колючий дріт, а в’язні у них були в’язнями-роботягами в усьому, крім назви.

Насправді НКВД спеціально створювало багато фільтраційних таборів неподалік промислових центрів, щоб «підозрювані» могли віддавати свою вільну працю на благо батьківщини, поки розслідували їхні справи[1613]. У період з 27 грудня 1941 року по 1 жовтня 1944 року НКВД провело розслідування 421 199 справ затриманих у фільтраційних таборах. У травні 1945 року в них усе ще перебувало понад 160 тисяч затриманих, зайнятих примусовою працею. Більш як половина з них працювали на вугільних шахтах[1614]. У січні 1946 року НКВД ліквідувало фільтраційні табори і перевело ще 228 тисяч осіб до СРСР для подальшого розслідування[1615]. Вважається, що багато з них зрештою потрапили до таборів ГУЛАГу.

Проте навіть серед військовополонених були особливі випадки. Можливо, через те, що НКВД засуджувало до примусової праці в таборах радянських громадян і військовополонених — людей, які насправді не вчинили жодного злочину, — влада винайшла новий вид покарання для справжніх воєнних злочинців, осіб, котрі, як стверджувалося, були справжніми злочинцями. Ще у квітні 1943 року Верховна Рада СРСР повідомила, що Радянська армія в ході визволення території Радянського Союзу виявила «акти нечуваного звірства і жахливого насильства, вчинені німецькими, італійськими, румунськими, угорськими і фінськими фашистськими бузувірами, гітлерівськими агентами, а також шпигунами і зрадниками з числа радянських громадян»[1616]. У відповідь НКВД оголосило, що засуджені воєнні злочинці отримуватимуть 15-, 20- і навіть 25-річні терміни, які вони відбуватимуть на особливих лагпунктах. Відповідно до рішення ці лагпункти було збудовано у Норильську, на Воркуті і на Колимі — у трьох табірних комплексах з найсуворішим північним кліматом[1617].

З цікавою лінгвістичною претензійністю і з певною історичною іронією, яка може вказувати на особисту участь Сталіна, НКВД назвало ці лагпункти терміном, уже відомим з історії системи виконання покарань царської Росії — каторгою. Такий вибір був не випадковий. Його відродження, як і відродження термінів епохи царизму в інших сферах радянського життя (наприклад, військові училища для дітей офіцерів), мало на меті виокремити новий вид покарання, призначений для нової категорії невиправних і небезпечних в’язнів. На відміну від звичайних злочинців, засуджених до звичайного покарання у виправно-трудових таборах ГУЛАГу, каторжні в’язні не могли сподіватися на виправлення і спокутування своєї провини навіть у теорії.

Відродження цього слова, поза сумнівом, викликало певний острах. Більшовики боролися проти каторги, а тепер вони самі її відновлювали, як свині у «Колгоспі тварин» Орвелла, що заборонили тваринам вживати алкоголь, а потім самі почали пити горілку. Каторгу також наново винайшли якраз перед тим, як світ дізнався, що насправді відбувалося у нацистських таборах. Використання цього слова похмуро вказувало на те, що радянські табори нагадували «капіталістичні» трохи більше, ніж радянські власті могли допустити.

Можливо, саме через це керівник ГУЛАГу воєнних років генерал Насєдкін на запит Берії підготував історію царської каторги і передав її своєму начальнику. Поряд з іншими поясненнями автори історії намагаються пояснити і відмінність між більшовицькою каторгою, царською каторгою та іншими формами покарання на Заході:

«В умовах радянської соціалістичної держави, каторга — заслання з примусовою працею — як метод покарання базується на іншому принципі, ніж це було в минулому. У царській Росії і в буржуазних країнах це суворе кримінальне покарання застосовувалося до найпрогресивніших елементів суспільства… в наших умовах каторга дає нам змогу скоротити велику кількість смертних вироків і зосередитися на найнебезпечніших ворогах…»[1618]