Розділ 21 АМНІСТІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Розділ 21

АМНІСТІЯ ТА ЇЇ НАСЛІДКИ

Багато метафор, якими описувалася радянська репресивна система — «м’ясорубка», «конвеєр», — підкреслюють її безжальність, невблаганність, безкомпромісність. Разом з тим система не була статичною: вона рухалася, крутилася і видавала нові сюрпризи. Це правда, що період 1941–1943 років приніс мільйонам радянських в’язнів смерть, хвороби і трагедії, але так само правда і те, що війна багатьом мільйонам інших принесла свободу.

Амністії здорових чоловіків призовного віку почалися вже за кілька днів після початку війни. Вже 12 липня 1941 року Верховна Рада СРСР зобов’язала ГУЛАГ звільнити певні категорії в’язнів і відправляти їх прямо до Червоної армії: «засуджених за прогули, за звичайні й незначні адміністративні правопорушення і господарські злочини». Цей наказ повторювався ще кілька разів. Всього за перші три роки війни у ГУЛАГу було звільнено 975 тисяч в’язнів, разом з кількома сотнями тисяч колишніх куркулів-спецпоселенців. Амністії тривали аж до самого наступу на Берлін[1638]. 21 лютого 1945 року, за три місяці до закінчення війни, було видано нові накази щодо звільнення в’язнів: ГУЛАГ зобов’язувався підготовити їх до вступу в армію до 15 березня[1639].

Масштаби цих амністій справили величезний вплив на демографічне становище в таборах під час війни, а отже, на життя тих, хто там залишався. До таборів прибували нові в’язні, інших звільняли під час масових амністій, мільйони вмирали; все це робить табірну статистику воєнного періоду особливо ненадійною. Дані за 1943 рік свідчать про очевидне зменшення кількості в’язнів — з 1,5 до 1,2 мільйона осіб. Проте, за статистичними даними, того ж року через табори пройшло 2 421 000 в’язнів — як арештовані, звільнені, переведені до інших таборів, померлі[1640]. Втім, незважаючи на щомісячне прибуття до таборів нових в’язнів, загальна кількість населення ГУЛАГу найбільше скоротилася у період з червня 1941-го по липень 1944 року. Кілька лісових таборів, поспіхом побудованих для напливу нових в’язнів 1938 року, так само швидко були ліквідовані[1641]. Робочі дні в’язнів, що залишалися, ставали дедалі довшими, та навіть за таких умов відчувався гострий брак робочої сили. На Колимі в роки війни навіть від вільних вимагалося відпрацьовувати додатковий час після роботи на добуванні золота[1642].

Це не означає, що звільнялися всі в’язні: накази щодо амністій чітко виключали з числа тих, хто підлягає звільненню, і «кримінальних рецидивістів» — тобто професійних злодіїв, і політичних в’язнів. Винятків робилося дуже мало. Можливо, усвідомивши шкоду, завдану армії арештами провідних воєначальників у кінці 1930-х років, влада швидко звільнила невелику кількість офіцерів з політичними вироками після радянського вторгнення у Польщу. Серед них був і генерал Олександр Горбатов, якого викликали до Москви з віддаленого колимського лагпункту взимку 1940 року. Після прибуття Горбатова слідчий, якому доручили переглядати його справу, ще раз подивився на його фото до арешту і відразу ж почав ставити запитання. Він намагався зрозуміти, чи може скелет, що перед ним стояв, справді бути одним із найталановитіших молодих офіцерів: «Ватні брюки залатані. Ноги обгорнуті онучами і взуті у шахтарські калоші (черевики). Була на мені ще й ватяна фуфайка, що лисніла від бруду. На голові — пошарпана й брудна шапка-вушанка…»[1643] Горбатова було остаточно звільнено у березні 1941 року, перед нападом Німеччини. Навесні 1945 року, як уже зазначалося, він був одним із керівників взяття радянськими військами Берліна.

Для простих солдатів амністія не гарантувала виживання. Багато хто дотримується думки — хоча архівні документи поки що цього не підтверджують, — що в’язні, яких з таборів забирали до Радянської армії, потрапляли у «штрафні батальйони», які кидали на найнебезпечніші ділянки фронту. Радянська армія зажила поганої слави за свою готовність жертвувати людськими життями, і тяжко не повірити в те, що ще з більшою готовністю вона жертвувала життями колишніх в’язнів. Колишній в’язень дисидент Абрам Шифрін стверджує, що його забрали до штрафного батальйону через те, що він був «сином ворога народу». Він згадує, що його самого і його товаришів відправили прямо на фронт, незважаючи на брак зброї: «Ваша зброя у руках фашистів, — сказав їм офіцер. — Йдіть і заберіть її». Шифрін вижив, хоча й мав два поранення[1644].

В’язні, які вступали в Радянську армію, часто проявляли в боях героїзм. Хоч як це дивно, але дуже мало хто мав заперечення проти того, щоб воювати за Сталіна. Генерал Горбатов не сумнівався жодної миті щодо повернення до армії чи щодо того, що він воюватиме за Комуністичну партію, яка безпричинно зробила його в’язнем. Коли він почув про німецький напад, першою його думкою було, як йому поталанило зі звільненням: він міг віддати свої відновлені сили батьківщині. Також він з гордістю пише про «радянську зброю», яку мали солдати «завдяки індустріалізації нашої країни», не згадуючи про те, як здійснювалася ця індустріалізація. Правда, іноді він висловлює зневагу до армійських «політичних працівників» — військової таємної поліції, — за їхнє втручання у справи солдатів; раз чи два він мав неприємні розмови зі співробітниками НКВД, які багатозначно бурмотіли щось на кшталт «Колима тебе небагато чому навчила». Але у щирості його патріотизму сумніватися тяжко[1645].

Здається, що те саме можна сказати і про багатьох інших звільнених в’язнів, принаймні якщо судити за документами з архівів НКВД. У травні 1945 року керівник ГУЛАГу Віктор Насєдкін склав довгий, майже хвалькуватий звіт про патріотизм і бойовий дух колишніх в’язнів, які вступили до Радянської армії; у документі наводилися розлогі цитати з листів, які солдати присилали до своїх таборів. «Передусім повідомляю, що я в госпіталі у Харкові, поранений, — йдеться в одному. — Я захищав мою улюблену Батьківщину, не шкодуючи свого життя. Мене теж було засуджено за погану роботу, але наша улюблена Партія дала мені можливість віддати борги суспільству, досягши перемоги на фронті. За моїми власними підрахунками, я вбив своїми сталевими кулями 53 фашистів».

Ще один висловлює вдячність так:

«Перш за все пишу, щоб щиро подякувати за моє перевиховання. В минулому я був рецидивістом, якого вважали небезпечним для суспільства, і тому мене не раз садили в тюрму, де я навчився працювати. Тепер Червона армія мені ще більше довіряє, вона навчила мене бути хорошим командиром і довірила мені бойових товаришів. З ними я сміливо іду в бій, вони мене поважають за те, що турбуюся про них, і за вірність у виконанні поставлених нам бойових завдань».

Часом до таборів писали і офіцери. «Під час штурму Чернігова товариш Колісниченко командував ротою, — писав один капітан. — Колишній в’язень виріс у грамотного, стійкого бойового командира».

За винятком того, що п’ятеро колишніх в’язнів отримали найвищу військову відзнаку — стали Героями Радянського Союзу, немає якихось окремих документів про інші їхні бойові нагороди. Проте певне уявлення можна отримати з листів, які колишні зеки писали до своїх таборів: 85 стали офіцерами, 34 отримали рекомендації до вступу у Комуністичну партію, 261 було нагороджено медалями[1646]. Хоча, ймовірно, це не можна вважати типовою вибіркою колишніх в’язнів, водночас немає підстав вважати, що ці автори листів були якимись особливо винятковими. Війна викликала підйом патріотизму в СРСР, і в’язням було дозволено його проявити[1647].

Можливо, більш дивним видається те, що в’язні, які відбували свої терміни в таборах, часом також проявляли патріотизм. Навіть новий суворіший розпорядок і скорочення харчування не обов’язково перетворювали зеків на найнепримиренніших супротивників радянського режиму. Навпаки, багато хто пізніше згадував, що найгіршим у концентраційних таборах у червні 1941 року було те, що не можна було піти на фронт. Лютувала війна, їхні товариші воювали, а вони, палаючи патріотизмом, сиділи далеко в тилу. Всіх в’язнів-німців відразу ж почали називати «фашистами», охоронцям дорікали тим, що вони не на фронті, й переповідали одне одному чутки про війну. Як згадує Євгенія Гінзбург, «ми [були] готові все забути і простити перед лицем всенародного нещастя. Будемо вважати, що нічого несправедливого з нами не зробили»[1648].

У деяких випадках в’язні таборів, розташованих ближче до лінії фронту, отримували нагоду проявити свій патріотизм на практиці. Колишній співробітник Сороклагу (табору у Карелії, розташованого поблизу фінського кордону) Покровський у своїй розповіді, — яку він вважав своїм внеском в історію Великої Вітчизняної війни, — описує випадок, що стався під час спішної евакуації табору:

«Наближалася колона танків, становище ставало критичним, коли один з в’язнів… вскочив у кабіну вантажної машини і на максимальній швидкості помчав до танка. Врізавшись у танк, в’язень-герой загинув разом з автомобілем — але танк також зупинився і загорівся. Дорогу було перекрито, інші танки розвернулися і поїхали у протилежному напрямку. Становище було врятовано, стала можливою евакуація решти колонії».

Покровський також пише про те, як група з понад 600 звільнених в’язнів, затриманих у таборі відсутністю поїздів, добровільно пішла на роботу — будувати укріплення біля міста Біломорська:

«Всі вони одностайно погодилися і відразу ж розбилися на бригади, вибравши своїх бригадирів і десятників. Ця труна в’язнів працювала на будівництві укріплень більш як тиждень з особливою завзятістю, з раннього ранку до пізнього вечора, по 14–16 годин на день. Єдине, чого вони за це попросили, це щоб хтось проводив з ними політбесіди і повідомляв новини про становище на фронті. Я свідомо поставився до виконання цього завдання»[1649].

Патріотизм заохочувався табірною пропагандою, яка загалом посилилася під час війни. Як і всюди в Радянському Союзі, в таборах вивішували плакати, демонстрували фільми про війну, читали лекції. В’язням казали: «Тепер ми маємо працювати навіть ще більше, бо кожен грам видобутого нами золота — це удар по фашизму»[1650]. Звичайно, неможливо дізнатися, наскільки ефективною була ця пропаганда, — так само як і неможливо визначити, чи взагалі пропаганда має якийсь ефект. Однак, можливо, адміністрація ГУЛАГу серйозніше взялася за неї, коли виробничі потужності ГУЛАГу несподівано стали життєво важливими для потреб фронту. У своїй брошурі про перевиховання «Повернення до життя» співробітник КВЧ Логінов пише, що гасло «Все для фронту, все для перемоги» знаходило «теплий відгук» у серцях тих, хто працював у тилу в таборах ГУЛАГу: «Ізольовані від суспільства в’язні подвоювали і потроювали темпи роботи. Самовіддано працюючи на заводах, будівництвах, у лісах і полях, вони віддавали всю свою високопродуктивну працю на прискорення поразки ворога на фронті»[1651].

Поза сумнівом, ГУЛАГ зробив свій виробничий внесок у військово-економічну діяльність. У перші 18 місяців війни 35 «колоній» ГУЛАГу було перепрофільовано на виробництво боєприпасів і військового спорядження. Багатьом лісовим таборам належало почати виробництво продукції для фронту. Щонайменше 20 таборів шили солдатську форму, тоді як інші виробляли польові телефони, було виготовлено понад 1,7 мільйона протигазів, 24 тисячі мінометних установок. Більш як мільйон в’язнів працювали на будівництві залізниць, автошляхів і аеродромів. Де б не виникала несподівана нагальна потреба у будівельниках — прокладати трубопровід чи залізничну гілку, — зробити це зазвичай наказували ГУЛАГу. Як і в минулому, Дальстрой видобував фактично все радянське золото[1652].

Але як і щодо мирного часу, статистичні дані про ефективність цієї праці здаються оманливими. «З перших днів війни ГУЛАГ організував свою промисловість для задоволення потреб фронту», — писав Насєдкін. Чи не краще з цим завданням могли б упоратися вільні працівники? В іншому місці він пише, що виробництво деяких видів військової продукції зросло в чотири рази[1653]. Наскільки більше цієї військової продукції можна було б виробити, якби патріотично настроєним в’язням було дозволено працювати на звичайних заводах? Тисячі солдатів, які могли б воювати на фронті, в тилу охороняли ув’язнену робочу силу. Тисячі співробітників НКВД займалися тим, що арештовували і знову відпускали поляків. Їм теж можна було знайти краще застосування. Отже, ГУЛАГ робив свій внесок у військове виробництво — і, ймовірно, водночас його підривав.

Поряд з генералом Горбатовим та небагатьма іншими військовими також було зроблено виняток для набагато більшої кількості людей із загальної заборони амністувати політичних в’язнів. Незважаючи на те що говорили польським засланцям співробітники НКВД, у кінцевому підсумку їх переміщення у віддалені райони СРСР виявилося не вічним. 10 липня 1941 року, через місяць після початку операції «Барбаросса», лідер лондонського уряду Польщі у вигнанні генерал Сікорський і радянський посол у Лондоні Майський підписали угоду про перемир’я. Цей пакт Сікорського-Майського був покликаний відновити польську державу — у поки що невизначених кордонах; він оголошував амністію «всім польським громадянам, що зараз позбавлені волі на території СРСР».

Офіційно звільнялися і в’язні таборів, і засланці, їм дозволялося вступати у новий підрозділ — дивізію польської армії, який мав формуватися на території СРСР. У Лубянській тюрмі в Москві польський генерал Владислав Андерс, який сидів там уже 20 місяців, дізнався, що його призначено командиром нової дивізії, під час несподіваною зустрічі з самим Берією. Генерал Андерс виїхав з тюрми в автомобілі НКВД з водієм, у сорочці і брюках, але босий[1654].

З польського боку лунало багато заперечень щодо вживання Радянським Союзом слова «амністія» для позначення звільнення невинних людей, але сварки тоді були не на часі: стосунки між двома новими «союзниками» бажали кращого. Радянське керівництво відмовилося брати будь-яку відповідальність за «солдатів» нової армії — всі вони мали дуже поганий стан здоров’я — і не давало генералу Андерсу ні харчів, ні жодних інших припасів. Одному офіцерові було сказано: «Ви — поляки, то хай вас Польща й годує»[1655]. Деякі начальники таборів навіть зовсім відмовлялися звільняти польських громадян. Густав Герлінг, який був у таборі і в листопаді 1941 року, гадав, що «не доживе до весни», якщо його не звільнять; для того, щоб його таки відпустили, йому потрібно було оголосити голодування[1656].

Через кілька місяців після проголошення амністії радянське керівництво ще більше ускладнило справу, заявивши, що вона поширюється не на всіх колишніх громадян Польщі, а тільки на етнічних поляків: етнічні українці, білоруси і євреї мали залишатися на території СРСР. Це викликало значну напруженість. Багато осіб названих національностей намагалися видати себе за поляків, та їх відразу викривали поляки справжні, котрі побоювалися, що їх самих знову арештують, коли розкриється національність їхніх «фальшивих» товаришів. Пізніше пасажири одного з польських евакуаційних поїздів, що їхав до Ірану, намагатимуться вигнати з поїзда групу євреїв: вони боялися, що поїзд не випустять з СРСР із пасажирами «неполяками»[1657].

Інших в’язнів-поляків звільняли з таборів і спецпоселень, проте їм зовсім не давали грошей і не говорили, куди їм іти. Один колишній в’язень згадував, що «радянське керівництво в Омську не хотіло нам допомагати, кажучи, що вони нічого не знають ні про яку польську армію, а замість того нам запропонували знайти собі якусь роботу поблизу Омська»[1658]. Герлінгу співробітник НВКД дав список місць, де йому дозволялося проживати, але сказав, що теж нічого не знає про польську армію[1659]. Звільнені в’язні-поляки, дізнаючись новини з чуток, на попутних машинах і поїздах, їздили по Радянському Союзу, шукаючи польську армію.

Родині Стефана Вайденфельда, депортованій у Північну Росію, взагалі нічого не сказали про польську армію і не надали ніяких можливостей виїхати: просто сказали, що вони можуть іти куди хочуть. Щоб вибратися з села, де вони жили, вони побудували пліт і вирушили вниз по місцевій річці до «цивілізації» — містечка із залізничною станцією. Багато місяців пройшло до того, як їхні блукання скінчилися: у чайній у місті Чимкенті на півдні Казахстану Стефан впізнав свою польську однокласницю. Лише вона сказала, де можна знайти польську армію[1660].

Незважаючи на все це, колишні зеки і їхні дружини й діти поволі знаходили дорогу до Куйбишева, де розташовувалася штаб-квартира польської армії, та до інших її баз на території Радянського Союзу. Після прибуття багатьох приголомшило віднайдення «Польщі», про що пише Казимир Зарод: «Всюди навколо нас, в усіх напрямках польська мова, знайомі польські обличчя! Я сам зустрів кількох старих знайомих; з радістю і щастям чоловіки й жінки вітали одне одного обіймами і цілунками»[1661]. У день прибуття генерала Андерса інший колишній зек Януш Ведов написав вірша «Вітання вождю»:

Серце моє! Знову ти б’єшся так сильно, так щасливо,

А я вже думав, що ти зачерствіло і вмерло в грудях…[1662]

Проте за кілька місяців оптимізм розвіявся. Армії не вистачало харчів, ліків, спорядження. Її солдатами були переважно хворі, виснажені, напівголодні люди, що потребували догляду і медичної допомоги. Один офіцер пригадує жах, який він відчув, коли зрозумів, що «величезний потік людських істот, які залишили місця свого ув’язнення і заслання… зараз стікається у голодуючі райони Узбекистану, щоб будувати військову організацію, яка сама винищується голодом і хворобами»[1663].

До того ж поганими залишалися стосунки з радянським керівництвом. Співробітників посольства Польщі, відправлених у різні райони країни, могли арештовувати без пояснення причин. Побоюючись подальшого погіршення становища, генерал Андерс у травні 1942 року змінив свої плани. Замість того щоб іти до лінії фронту на захід, він добився дозволу евакуювати свої війська з Радянського Союзу. То була масштабна операція: 74 тисячі польських військових і ще 41 тисячу цивільних, серед яких було багато дітей, на поїздах вивезли до Ірану.

Через поспішний відхід генерал Андерс залишив у Радянському Союзі тисячі поляків, а також їхніх колишніх співгромадян єврейського, українського та білоруського походження. Дехто з них зрештою вступив у дивізію Костюшка, польське з’єднання Радянської армії. Інші мали чекати повернення на батьківщину до кінця війни. Ще інші так додому і не повернулися. Їхні нащадки досі живуть у польських етнічних громадах у Казахстані та на півночі Росії.

Ті, хто виїхали з СРСР, продовжили боротьбу. Після перепочинку в Ірані армії Андерса вдалося приєднатися до союзників у Європі. Діставалися вони до театру воєнних дій через Палестину, а дехто навіть через Південну Африку; потім вони брали участь у визволенні Італії, зокрема у битві за Монтекассіно. Під час війни польські цивільні громадяни розпорошилися по різних частинах Британської імперії. Польські діти потрапили до сиротинців у Індії, Палестині й навіть у Східній Африці. Більшість з них так ніколи і не повернулися до окупованої Радянським Союзом повоєнної Польщі. І сьогодні у Західному Лондоні діють польські клуби, історичні товариства і ресторани як свідчення повоєнного вигнання[1664].

Поляки, що виїхали з Радянського Союзу, зробили неоціненну послугу своїм колишнім товаришам по ув’язненню і засланню, яким поталанило менше. В Ірані й Палестині польська армія і уряд у вигнанні провели кілька опитувань серед військових та їхніх родин з метою з’ясувати, що ж саме відбувалося з поляками, вивезеними до Радянського Союзу. Оскільки евакуація армії Андерса була єдиним випадком, коли великій групі ув’язнених і засланців було дозволено залишити Радянський Союз, матеріали, отримані в цих опитуваннях, протягом півстоліття залишалися єдиним значним свідченням існування ГУЛАГу. З певними застереженнями ці матеріали також виявилися дивовижно точними: незважаючи на відсутність справжнього розуміння історії ГУЛАГу, цим в’язням-полякам вдалося передати величезні масштаби системи таборів і її географічну обширність — усе, що було потрібно, це згадати назви місцевостей, куди їх вивозили, — та жахливі умови життя.

Після війни ці свідчення поляків стали основою звітів про систему таборів примусової праці в Радянському Союзі, підготовлених Бібліотекою Конгресу США та Американською федерацією праці. Їхні прямі свідчення про рабську працю в Радянському Союзі шокували багатьох американців, які не мали нагоди задумуватися над цим з часу бойкотів радянської деревини 1920-х років. Ці звіти широко публікувалися, і 1949 року, намагаючись переконати Організацію Об’єднаних Націй провести слідство щодо використання рабської праці в країнах — членах ООН, АФП надала ООН значну кількість свідчень її використання в Радянському Союзі:

«Менш як чотири роки тому трудящі світу здобули свою першу перемогу — перемогу над нацистським тоталітаризмом у війні, яка потребувала величезних жертв — війні проти нацистської політики поневолення народів, які зазнали нападу нацистів…

Та, незважаючи на перемогу союзників, світ великою мірою стурбований повідомленнями, які, як видається, свідчать про те, що зло, за викорінення якого ми боролися і для перемоги над яким загинуло так багато людей, і сьогодні лютує у різних частинах світу…»[1665]

Почалася холодна війна.

Життя у таборах часто являло собою віддзеркалення і відлуння життя у Радянському Союзі в цілому; особливо це стосується останніх років Другої світової війни. Коли поразка Німеччини стала очевидною, думки Сталіна зосередилися на проблемі післявоєнного порядку. Конкретизувалися його плани втягнути Центральну Європу до сфери радянського впливу. Тож невипадково, що саме в цей час в НКВД також вступає у фазу власної «інтернаціоналістської» експансії. «Ця війна не така, як війни минулого, — зауважив Сталін у розмові з Тіто, записаній югославським комуністом Мілованом Джиласом, — Той, хто захоплює територію, встановлює там і свій суспільний лад. Кожен встановлює свій суспільний лад настільки далеко, наскільки може досягти його армія»[1666]. Концентраційні табори були фундаментальною частиною радянського «суспільного ладу», і з наближенням кінця війни радянська таємна поліція почала експортувати свої методи і особовий склад до окупованої Радянським Союзом частини Європи, навчати своїх нових іноземних васалів основ табірного режиму і методів, у яких вони досягли майстерності вдома.

Серед таборів, створених на територіях майбутнього східноєвропейського «радянського блоку», мабуть, найжорстокішими були табори у Східній Німеччині. Радянська військова адміністрація почала створювати їх уже під час просування Радянської армії Німеччиною; зрештою всього було створено 11 таких «спеціальних» концентраційних таборів — «спецлагерей». Два з них — Заксенхаузен і Бухенвальд — розташовувалися на місці колишніх нацистських концтаборів. Усі вони безпосередньо підпорядковувалися НКВД, яке їх організувало і ними керувало так само, як і таборами ГУЛАГу вдома — з нормами виробітку, мінімальними пайками і переповненими бараками. Здається, що у повоєнні голодні роки ці табори на території Німеччини були ще страшнішими за радянські. За п’ять років їхнього існування через них пройшло майже 240 тисяч переважно політичних в’язнів. Вважається, що 95 тисяч — більш як третина — померли. Якщо життя радянських в’язнів ніколи не були важливими для радянської влади, то життя німецьких «фашистів» важили ще менше.

У переважній своїй більшості в’язні таборів у Східній Німеччині не були високопоставленими нацистами чи воєнними злочинцями, вина яких була доведеною. Таких в’язнів, як правило, забирали в Москву, допитували і спрямовували до таборів для військовополонених ГУЛАГу. «Спецтабори» виконували ту саму функцію, що і польські та балтійські депортації: їх було створено, щоб зламати хребет німецькій буржуазії. У результаті в них сиділи не нацисти чи воєнні злочинці, а судді, адвокати, підприємці, лікарі й журналісти. Серед них була навіть незначна кількість супротивників Гітлера, яких Радянський Союз — хоч як це дивно — теж боявся. Той, хто наважився боротися з нацистами, зрештою, міг наважитися боротися і з Радянською армією[1667].

Осіб тих самих категорій НКВД забрало у табори і в Угорщині, і в Чехословаччині. Вони були створені місцевими таємними поліціями за радянськими настановами після того, як комуністичні партії остаточно зосередили владу у своїх руках у Празі 1948-го, а в Будапешті 1949 року. Можна сказати, що арешти проводилися за «карикатурною» радянською логікою: одного угорського метеоролога було арештовано після того, як він сказав у повідомленні про «надходження морозного повітря з північно-східного напрямку, з Радянського Союзу» у день прибуття до Угорщини радянської дивізії; одного чеського підприємця посадили в табір після того, як його сусід повідомив, що той щось сказав про «того дебіла Сталіна»[1668].

Та самі табори зовсім не були карикатурними. У своїх спогадах про найзловісніший угорський табір Речк угорський поет Гіоргій Фалуді подає нарис системи, яка здається майже точною копією ГУЛАГу, аж до «туфти» і пошуків голодними угорськими в’язнями диких ягід і грибів у лісах[1669]. Чеська система теж мала свою особливість: 18 лагпунктів навколо уранових копалень у Яхімові. Сьогодні зрозуміло, що політичних в’язнів з довгими термінами — еквівалент радянської каторги — посилали сюди на смерть. Вони працювали на видобуванні урану для створення радянської атомної зброї без спеціального одягу і взагалі без будь-якого захисту. Відомо, що смертність тут була високою — хоча якою саме високою, невідомо і досі[1670].

У Польщі ситуація була складніша. На кінець війни значна частина населення Польщі перебувала у таборах того чи того різновиду — таборах для переміщених осіб (євреї, українці, колишні в’язні нацистських таборів), таборах для інтернованих (німці й поляки, які заявляли про своє німецьке походження) чи таборах-в’язницях. Радянська армія на території Польщі розмістила деякі свої табори для військовополонених, які заповнювалися не тільки німецькими солдатами й офіцерами, а й бійцями польської Армії Крайової, які чекали тут своєї черги на депортацію до СРСР. 1954 року в Польщі все ще утримувалося 84 200 політичних в’язнів[1671].

Були табори і в Румунії, Болгарії та — незважаючи на «антирадянську» репутацію — тітовській Югославії. Як і центральноєвропейські, ці балканські табори починалися як копії ГУЛАГу, проте з часом набували власних відмінних рис. Більшість з них створювалися місцевою поліцією за радянськими порадами і, до певної міри, настановами. Видається, що румунська таємна поліція «Секурітате» працювала безпосередньо за наказами радянських колег. Можливо, з цієї причини румунські табори найбільше нагадували ГУЛАГ — аж до його абсурдності і схильності до гігантських проектів, які в Радянському Союзі так полюбляв сам Сталін. Здається, найзнаменитіший серед них, канал Дунай — Чорне море, не мав узагалі ніякої економічної цінності. Досі кожний його метр так само порожній, як і Біломорський канал, на який він дуже схожий. Пропагандистське гасло проголошувало, що «канал Дунай — Чорне море — могила румунської буржуазії!». З огляду на дані, за якими на його будівництві загинуло до 200 тисяч людей, це дійсно могло бути справжньою його метою[1672].

У болгарських і югославських таборах панував інший дух. Болгарська поліція, здається, менше переймалася виконанням плану, а більше тим, щоб мучити в’язнів. Болгарська актриса, яку було ув’язнено в одному з цих таборів, згадувала, як її ледь не до смерті побили після того, як вона від спеки втратила свідомість:

«Мене вкрили старим ганчір’ям і залишили. Наступного дня всі пішли на роботу, а мене на цілий день замкнули — без їжі, без води і без ліків. Встати я не могла через синці і все те, що пережила вчора. Мене жорстоко побили. 14 годин я була в комі й вижила тільки дивом»[1673].

Вона також була свідком того, як батька й сина забили до смерті на очах одне одного, просто із садистського задоволення тих, хто бив. Інші в’язні болгарських таборів згадували тортури спекою, холодом, голодом і побиттям[1674]. Південніше розташування цих таборів також диктувало й інші види тортур: серед найзловісніших югославських таборів був табір на острові Святого Григорія на Адріатиці, де через брак води найчастіше для катування використовували спрагу[1675].

На відміну від ГУЛАГу більшість цих таборів довго не проіснували і були закриті ще до смерті Сталіна. Східнонімецькі «спецтабори» фактично були закриті 1950 року, переважно через те, що вони сприяли подальшому зниженню популярності й без того непопулярної місцевої комуністичної партії. Для поліпшення образу нового режиму — і щоб запобігти все ще можливим масовим втечам на Захід — східнонімецька таємна поліція перед звільненням в’язнів відгодовувала і видавала їм новий одяг. Відпускали, однак, не всіх: тих, хто вважався найзатятішими політичними супротивниками нового порядку, як і поляків, відправляли до Радянського Союзу. Довелося депортувати також і членів поховальних команд «спецтаборів». В іншому разі вони могли б розповісти про братські могили, розташування яких було невідоме до 1990-х років, як не було відомим і те, хто саме у них похований[1676].

Довго не проіснували і чеські табори: свого піку вони досягай 1949 року, потім почали скорочуватися, аж поки не зникли взагалі. Угорський вождь Імре Надь ліквідував табори у своїй країні відразу після смерті Сталіна — у липні 1953 року. З іншого боку, болгарські комуністи зберегли кілька своїх трудових таборів аж до середини 1970-х років, вони набагато пережили навіть своїх радянських попередників. Один з найжорстокіших болгарських таборів Ловеч діяв з 1959 по 1962 рік[1677].

Можливо, несподівано, але «експорт» ГУЛАГу найтриваліший вплив справив не в Європі. На початку 1950-х років, під час найбільшого розквіту китайсько-радянського співробітництва, радянські «фахівці» надавали допомогу у створенні кількох китайських таборів та бригад примусової праці на вугільних копальнях поблизу Фушуня. Китайські табори — ляогай — існують і досі, хоча вони мало чим нагадують сталінські табори, які вони мали наслідувати. Це теж трудові табори — а після закінчення терміну ув’язнені часто мають відбувати ще й заслання, як за сталінської системи, — проте начальники таборів тут, здається, менше переймаються нормами і централізованими виробничими планами. Натомість їх увага зосереджена на суворому «перевихованні». Спокута і ритуальне приниження в’язнів перед партією, здається, мають не менше, а то й більше значення для влади, ніж ті товари, які вдається виробляти в’язням[1678].

У кінцевому підсумку деталі щоденного життя у таборах держав — сателітів Радянського Союзу і його союзників (для чого вони використовувалися, як довго проіснували, якими суворими чи безладними вони ставали, якими жорстокими чи ліберальними стали) залежали від конкретної країни і конкретної культури. Виявилося, що для інших країн було порівняно легко застосувати радянську модель для досягнення своїх власних цілей. Чи, мабуть, маю сказати: порівняно легко застосовувати і зараз. Наступна цитата зі збірника документів, опублікованого 1998 року, стосується навіть ще недавнішого досвіду концентраційних таборів в останній на Євразійському континенті комуністичній країні:

«У найперший день — мені було дев’ять років — я отримав завдання. Перша робота, яку я мав виконати, полягала в тому, щоб піти в гори, назбирати дров і принести велику в’язку до школи. Мені сказали зробити так десять разів. На кожний похід туди й назад з в’язкою дров мені потрібно було 2–3 години. Поки не наносив, додому не відпускали. Я працював вночі, а коли я закінчив, було вже за північ, і я впав на землю. Звичайно, діти, які тут пробули довше, могли впоратися швидше…

Серед інших робіт було промивання золота з піску; для цього використовувалася сітка, занурена в річку (там її треба було трясти). Це було набагато легше; часом могло поталанити, і норма виконувалася швидше, тоді можна було трохи погратися, а не казати вчителеві, що ти виконав норму…»[1679]

Письменник Чул Хван Конг утік з Північної Кореї 1992 року. До того він разом з усією сім’єю провів десять років у виправному таборі Йодок. За оцінкою однієї з сеульських правозахисних груп, у подібних таборах ув’язнено близько 200 тисяч мешканців Північної Кореї — за такі «злочини», як читання іноземних газет, слухання іноземних радіостанцій, розмови з іноземцями чи якесь інше «завдання шкоди владі» північнокорейського керівництва. Вважається, що в таких таборах загинуло близько 400 тисяч осіб[1680].

Північнокорейські табори не обмежуються лише територією самої Північної Кореї. 2001 року газета «The Moscow Times» повідомляла про те, що північнокорейський уряд сплачує борги перед Росією, посилаючи трудові бригади до суворо охоронюваних гірничих і лісових таборів у віддалених районах Сибіру. Ці табори — «держава у державі» — мають власні мережі розподілу продуктів, власні внутрішні тюрми і власних охоронців. За повідомленнями, працювало у них близько 6 тисяч осіб. Незрозуміло, чи отримували вони якусь плату, але можна бути певними, що залишати місця роботи їм не дозволялося[1681].

Тож, іншими словами, ідея концентраційного табору виявилася не тільки достатньо загальною для того, щоб її можна було експортувати, а й достатньо живучою для того, щоб вони існували й сьогодні.