Розділ 18 БУНТ І ВТЕЧА

Розділ 18

БУНТ І ВТЕЧА

Якби я почув звук наближення собачої упряжки з патрульними, то думаю, що мене б буквально знудило. Ми пробігли кілька метрів до зовнішньої огорожі… ймовірно, ми не дуже шуміли, та мені здавалося, що ми шуміли просто оглушливо… Останнім несамовитим ривком ми перескочили останній ряд колючого дроту біля зовнішньої огорожі, піднялися, затамувавши подих, перевірили, чи з усіма все гаразд, і всі разом побігли.

Славомир Равич. Довгий шлях.[1437]

Серед численних пов’язаних з ГУЛАГом міфів одним з найбільших є міф про неможливість втечі. Втечі зі сталінських таборів, пише Солженіцин, «були затіями велетнів, але велетнів приречених»[1438]. За словами Анатолія Жигуліна, «втеча з Колими була неможливою»[1439]. Варлам Шаламов з характерною для себе похмурістю пише, що ув’язнені, які роблять спроби тікати, — це «майже завжди новоприбулі, що відбувають перший рік, люди, в серцях яких ще не знищилися свобода і самолюбство»[1440]. Колишній заступник командира Норильського гарнізону Микола Абакумов відкидає можливість успішної втечі: «Дехто вибирався з таборів, але нікому не вдавалося досягти "материка"», — він має на увазі центральну частину Росії[1441].

Густав Герлінг розповідає історії свого товариша, який зробив невдалу спробу втекти: після кількох місяців ретельного планування, успішної втечі з зони і семи днів голодного блукання лісом виявилося, що він відійшов лише кілометрів на п’ятнадцять від табору, і від голоду він добровільно повернувся. «Свобода не для нас, — кожного разу говорив той чоловік, переповідаючи історію своєї втечі товаришам-в’язням. — Ми на все життя прикуті до табору, хоча й не носимо ланцюгів. Ми можемо робити спроби, блукати, але врешті-решт повертаємося»[1442].

Звичайно, табори будувалися так, щоб запобігати можливим втечам: у кінцевому підсумку саме для цього призначалися стіни, колючий дріт, сторожові вежі і ретельно розпушена «нічийна смуга». Але у багатьох таборах колючий дріт навряд чи був таким уже необхідним. Втечам перешкоджала погода — десять місяців на рік стояли морози, — та географія, те, що тяжко собі уявити, поки не побачиш місць розташування віддалених таборів на власні очі.

Наприклад, правильним буде говорити, що Воркута, місто, розташоване поблизу вугільних копалень Воркутлагу, є не просто віддаленим, а й фактично недоступним. До Воркута не веде жодна дорога, прокладена не за Полярним колом: до міста і копалень можна дістатися тільки залізницею або літаком. Взимку той, хто йде відкритою безлісною тундрою, стає рухомою мішенню. Влітку та сама місцевість перетворюється на так само відкрите і непрохідне болото.

У південніших таборах відстані також становили проблему. Навіть якщо в’язень перелазив через колючий дріт чи тікав з місця роботи в лісі — з огляду на вайлуватість охоронців зробити це було не так уже і важко, — він опинявся за багато кілометрів від дороги чи залізничної колії, а іноді за багато кілометрів від будь-чого, що нагадувало б населений пункт. Не було їжі і прихистку; іноді також майже не було води.

Крім того, всюди були вартові: увесь Колимський край — багато сотень квадратних кілометрів тайги — зрештою, являв собою величезну тюрму, так само як і Республіка Комі, і пустелі Казахстану, і Північний Сибір. У таких місцях було мало звичайних сіл і звичайних мешканців. Кожен, хто ходив тут без належних документів, відразу ж визнавався втікачем, його або розстрілювали, або били і повертали до табору. Один із в’язнів вирішив не брати участі у втечі саме з цієї причини: «Куди мені йти без документів і грошей на території, заповненій концентраційними таборами і всіяній заставами?»[1443]

Втікач не міг сподіватися на допомогу місцевих мешканців, навіть якби хтось трапився йому на шляху. У царські часи люди в Сибіру зазвичай співчували втікачам, на ніч для них перед порогами ставили хліб і молоко. Саме про таке ставлення йдеться у старовинній тюремній пісні:

Хлебом кормили крестьянки меня,

Парни снабжали махоркой.[1444]

У сталінському Радянському Союзі настрої змінилися. Більшість людей були більш схильними видавати «ворогів народу», що втекли з ув’язнення, і навіть ще більше — «рецидивістів». Так було не тільки тому, що вони вірили, чи наполовину вірили, у те, що говорила про в’язнів пропаганда, а також і тому, що той, хто не видавав втікача, сам ризикував отримати великий термін тюремного ув’язнення[1445]. Та в суспільстві, охопленому параноєю, ці страхи не обов’язково мусили мати якийсь конкретний характер:

«Щодо місцевого населення, то ніхто нас не рятував і не переховував, як рятували і переховували тих, хто тікав з німецьких концентраційних таборів. Так було тому, що дуже багато років усі жили у постійному страху і підозрах, з хвилини на хвилину чекаючи на нову біду, боячись навіть одне одного… У місці, де кожен, від найменшого до найповажнішого, боявся шпигунів, неможливо було розраховувати на успішну втечу»[1446].

Якщо для видачі втікачів недостатньо було ідеології і страху, то спонукати місцевих людей це зробити могла жадібність. Справедливо чи несправедливо, але багато авторів спогадів переконані, що місцеві пленімінні народи — чукчі на Далекій Півночі, казахи на півдні — постійно розшукували втікачів. Дехто з них ставав професійним мисливцем на людей. Вони розшукували втікачів в обмін на кілограм чаю чи мішок борошна[1447]. На Колимі місцевий мешканець, який приносив праву руку втікача — чи, за деякими даними, його голову, — отримував премію у 250 рублів; здається, така система діяла всюди[1448]. В одному документованому випадку місцевий мешканець розпізнав втікача, який переховувався під виглядом вільного, і повідомив про нього владі. Він отримав 250 рублів. Його син, який пішов до міліцейського відділку, теж отримав 150. В іншому випадку чоловік, який повідомив про втікача начальника табору, отримав царську винагороду — цілих 300 рублів[1449].

Покарання для повернутих утікачів було вкрай суворим. Багатьох розстрілювали на місці. Їхні мертві тіла також використовувалися у пропагандистських цілях:

«Коли ми підійшли до воріт, на якусь мить мені здалося, що мені сниться страшний сон: на стовпі висіло оголене мертве тіло. Руки і ноги було зв’язано дротом, голова похилилася на один бік, нерухомі очі напіввідкриті. Над головою був плакат з написом: "Така доля кожного, хто намагається втекти з Норильська"»[1450].

Жигулін згадує, що тіла в’язнів-утікачів лежали в центрі його колимського лагпункту іноді цілий місяць[1451]. Насправді така практика має довгу історію, почалася вона ще в Соловецькому таборі. У 1940-х роках вона стала майже повсюдною[1452].

Та, незважаючи на це, в’язні робили спроби тікати. Справді, і офіційна статистика, і розлючені офіційні листи й розпорядження ГУЛАГу свідчать про те, що спроби втеч і успішні втечі були набагато численнішими, ніж про це говорять автори спогадів. Є, наприклад, документи щодо покарань, застосованих після успішних втеч. Наприклад, 1945 року після кількох групових втеч з таборів навколо «Будівельної дільниці НКВД № 500», залізниці через Східний Сибір, офіцери воєнізованої охорони отримували від п’яти до десяти днів ув’язнення; у дні, проведені за гратами, їм нараховували 50% заробітної плати. В інших випадках, після особливо великих втеч, охоронців притягували до суду, а начальників таборів звільняли з посад[1453].

Є також документи стосовно охоронців, які не допустили втечі. Одного тюремного охоронця було нагороджено премією у 300 рублів: він підняв тривогу, коли виявив задушеного в’язнями вартового. Двоє вищих посадовців отримали по 200 рублів, а солдати, що брали участь у справі, — по 100[1454].

Жоден табір не гарантував абсолютної неможливості втечі. Через своє розташування невразливим для втеч вважався Соловецький табір. Проте два колишні білогвардійці С. А. Малсадов і Юрій Бессонов втекли з одного з материкових таборів СЛОНу 1925 року. Після нападу на охоронців вони 35 днів йшли до фінського кордону. Обидва пізніше написали книжки про пережите — ці спогади були серед перших про Соловецький табір, які з’явилися на Заході[1455]. 1928 року з Соловецького було здійснено ще одну знамениту втечу: півдесятка в’язнів напали на охорону і прорвалися через табірні ворота. Більшості з них вдалося втекти, ймовірно, теж через фінський кордон[1456]. Дві особливо примітні втечі, також із Соловецького табору, відбулися 1934 року. В одній брало участь четверо «шпигунів», в іншій — «один шпигун і два бандити». Обидвом групам вдалося вкрасти човни і втекти по воді, як вважається, до Фінляндії. Внаслідок цього начальника табору було звільнено з посади, а іншим винесено догани[1457].

З розширенням СЛОНу наприкінці 1920-х років на материкову частину Карелії можливостей для втечі стало більше — цим скористався Володимир Чернавін. Чернавін був спеціалістом у галузі рибництва, він мав сміливість привнести трохи реалізму у п’ятирічний план Мурманського рибтресту. Цю його критику було винагороджено судовим терміном за «шкідництво». Він отримав п’ять років таборів і був відправлений до СЛОНу. Зрештою, в таборі він отримав роботу за фахом у Північній Карелії — він мав брати участь у плануванні нових рибозаготівельних підприємств.

Чернавін чекав слушної нагоди. Багато місяців він завойовував довіру свого начальства, яке навіть дало дозвіл на приїзд до нього його дружини і 15-річного сина Андрія. Одного дня під час цього відвідання влітку 1933 року родина вирушила на «пікнік» на інший бік затоки. Коли вони вийшли на західний берег, Чернавін з дружиною сказали синові, що вони залишають СРСР — пішки. «Без компаса і карти ми йшли через дикі гори, через ліси і болота, у напрямку Фінляндії і свободи», — пише Чернавін[1458]. Через десятки років Андрій згадував, що його батько був переконаний у тому, що він може змінити ставлення світу до радянської Росії, якщо напише книжку про пережите. Книжку він написав. Ставлення світу не змінилося[1459].

Вчинок Чернавіна, ймовірно, не був таким уже особливим: справді, ранній період існування ГУЛАГу, можливо, був «золотою добою» для втеч. Кількість в’язнів швидко зростала, охоронців не вистачало, табори були розташовані порівняно близько від Фінляндії. 1930 року на фінському кордоні було спіймано 1174 втікачі. 1932 року їх було виявлено 7202 — ймовірно, що пропорційно зростала і кількість успішних втеч[1460]. За власними статичними даними ГУЛАГу, — які, звичайно, можуть бути неточними, — 1933 року з таборів утекли 45 755 в’язнів, з яких спіймано було тільки трохи більше чверті — 28 370[1461]. Повідомлялося про страх місцевого населення перед втікачами, а начальники таборів постійно вимагали підкріплень — так само, як прикордонники і місцеве ОГПУ[1462].

У відповідь ОГПУ запровадило суворіші запобіжні заходи. Приблизно в цей же час серед місцевого населення активно вербувалися помічники: один із наказів ОГПУ вимагає створення навколо кожного табору 20–25-кілометрових «поясів безпеки», у яких місцеве населення мало «вести активну боротьбу» з утікачами. До цього списку також включалися особи, відповідальні за залізничний та водний транспорт у районах поблизу таборів. Було видано наказ про заборону охоронцям виводити в’язнів з їхніх камер після заходу сонця[1463]. Місцеві чиновники благали збільшити надання матеріальних і людських ресурсів, і особливо — збільшити кількість охоронців для запобігання втечам[1464]. Відповідно до нових законів утікачі отримували додаткові терміни ув’язнення. Охоронці знали, що якщо вони застрелять втікача, то можуть навіть отримати нагороду[1465].

Та, незважаючи на це, кількість втеч швидко не зменшувалася. У 1930-ті роки групових втеч з Колими було більше, ніж у подальші роки. Кримінальні в’язні, яких посилали на роботу на лісові лагпункти, організовувалися у банди, викрадали зброю і навіть нападали на місцевих мешканців, геологічні партії і поселення місцевих народів. Після щонайменше 22 таких випадків 1936 року для 1500 «особливо небезпечних елементів» — в’язнів, схильних до втечі, — було створено спеціальний табірний підрозділ[1466]. Пізніше, у січні 1938 року, у розпалі Великого терору один із заступників керівника НКВД розіслав в усі табори Радянського Союзу циркуляр, у якому зазначалося, що, «незважаючи на ряд наказів вести рішучу війну проти втеч в’язнів з таборів… у цій справі потрібно зробити ще багато серйозних поліпшень»[1467].

На початку Другої світової війни кількість втеч знову різко зросла завдяки можливостям, які відкривалися під час евакуації таборів із західної частини країни та загальному хаосу[1468]. У липні 1941 року 15 в’язнів втекли з Печорлагу, розташованого в одному з найвіддаленіших районів Республіки Комі. У серпні того самого року восьми в’язням під проводом колишнього старшого лейтенанта Північного флоту вдалося втекти з віддаленого лагпункту самої Воркути[1469].

Кількість втеч справді почала знижуватися пізніше під час війни, проте вони ніколи не припинялися зовсім. 1947 року, коли кількість втеч досягла свого післявоєнного піку, спроби втечі здійснили 10 440 в’язнів, з яких тільки 2894 вдалося впіймати[1470]. Можливо, це тільки дуже мала частка тих мільйонів, що були ув’язнені у той час у таборах, однак вона вказує на те, що втечі не були такими неможливими, як дехто про це згадує. Можливо навіть, що саме великою кількістю втеч пояснюється запровадження суворішого режиму і заходів безпеки в таборах, які були характерними для ГУЛАГу в останні п’ять років його існування.

Загалом автори спогадів сходяться у тому, що вражаюче велику частину потенційних утікачів становили кримінальні в’язні. Це знайшло своє відбиття у кримінальному жаргоні, на якому приходові весни відповідав вираз «зелений прокурор» (наприклад, «Васю звільнив зелений прокурор»), тому що після приходу весни починався період найактивніших спроб втечі: «Подорож тайгою можлива тільки літом, коли можна, якщо продукти закінчаться, їсти траву, гриби, ягоди, коріння рослин, пекти перепічки з розтертого на борошно ягелю — оленячого моху, ловити мишей-полівок, бурундуків, білок, кедрівок, зайців…»[1471] У найвіддаленіших північних районах найкращою для втечі порою була зима, яку кримінальні в’язні називали «білим прокурором»: лише тоді замерзали болота, і тундрою можна було пройти[1472].

Справді, професійні злодії були більш успішними у влаштуванні втеч, оскільки у разі проходження «під колючим дротом» вони мали набагато кращі шанси вижити. Якщо вони діставалися великого міста, то мали можливість розчинитися у місцевому кримінальному світі, зробити собі документи і знайти схованку. Не маючи якихось значних мотивів повертатися «на волю», злодії також тікали просто для розваги, щоб «трохи побути» не в таборі. Якщо їх ловили, то що означало ще десять років ув’язнення для того, хто вже мав два двадцятип’ятирічні терміни, а то й більше? Один колишній зек згадує жінку — кримінальну ув’язнену, яка втекла лише для побачення з чоловіком. Вона повернулася «сповнена задоволення», хоча її одразу ж посадили до штрафної камери[1473].

Політичні в’язні тікали набагато рідше. Їм не тільки бракувало зв’язків і відповідних навичок, до їх переслідування ставилися з набагато більшою ревністю. Чернавін — який перед своєю втечею багато про це думав, — пояснює цю відмінність:

«Охоронці не ставилися до втеч кримінальних в’язнів надто серйозно і не докладали великих зусиль для їх переслідування: їх можна було спіймати, коли вони вийдуть до залізниці чи дістануться міста. Але для переслідування політичних в’язнів загони організовувалися відразу ж: часом для цього мобілізувалися усі прилеглі села, а на допомогу кликали прикордонників. Політичні в’язні завжди прагнули втекти за кордон — на батьківщині притулку для них не було»[1474].

Більшість утікачів становили чоловіки, однак траплялися й жінки. Маргарет Бубер-Нойманн була в таборі, з якого втекла дівчина-циганка, зробила вона це разом з табірним кухарем. Старша циганка, почувши про це, з розумінням закивала головою: «Вона думала, що десь поблизу є табор. Якщо вона до нього дістанеться, то буде у безпеці»[1475]. Зазвичай втечі планувалися заздалегідь, але могли бути і спонтанними: Солженіцин розповідає про в’язня, який перестрибнув колючий дріт під час пилової бурі[1476]. Спроби втечі часто робилися з менш охоронюваних робочих об’єктів, проте не завжди. Наприклад, протягом вибраного випадково вересня 1945 року 51% документованих втеч було зроблено з робочої зони, 27% — з житлової зони і 11% — з етапу[1477]. Едвард Бука планував втечу з етапу, з поїзда, що прямував до Сибіру, разом з групою молодих українців:

«Моєю пилкою по металу ми мали спробувати перепиляти чотири-п’ять дощок, працюючи тільки вночі і ховаючи свою роботу за допомогою суміші з хліба і кінського гною з підлоги вагона. Коли отвір був готовий, ми мали чекати, поки поїзд стане десь у лісі, а потім видавити дошки і вискочити з вагона — у якомога більшій кількості, і бігти в різні боки, щоб збити з пантелику охоронців. Когось із нас би застрелили, проте більшості вдалося б утекти»[1478].

Вони були змушені відмовитися від свого плану, коли в охоронців виникли підозри. Та інші насправді робили спроби втечі з поїздів: у липні 1940 року двоє кримінальних ув’язнених втекли через діру, яку вони зробили у вагоні[1479]. Того самого року Янушеві Бардаху теж вдалося протиснутися крізь гнилі дошки у вагоні. Він, однак, не потурбувався про те, щоб поставити їх на місце, і був негайно схоплений за допомогою собак; його дуже сильно побили, але залишили жити[1480].

Деякі втечі починалися, як пише Солженіцин, «не з ривка і розпачу, а з технічного розрахунку і золотих рук»[1481]. У залізничних вагонах будувалися фальшиві стінки; в’язні залазили у простір між ними та справжніми і таким чином тікали з табору[1482]. Одного разу 26 кримінальних в’язнів зробили підкоп під табірною стіною. Всім їм вдалося втекти, хоча — за словами співробітника, який вів слідство у цій справі, — їх усіх було знову спіймано протягом року[1483].

Інші, як Чернавін, для організації втечі використовували своє особливе становище. В архівах є записи про одного в’язня, який навмисно влаштував аварію на товарному поїзді й утік, скориставшися безладом[1484]. В іншому документованому випадку в’язні, які ховали померлих на табірному кладовищі, застрелили свого конвойного і поховали його у братській могилі для того, щоб тіло відразу не виявили[1485]. Також легше було тікати «безконвойним» в’язням, які мали перепустки для пересування між таборами.

Використовувалося також і маскування. Варлам Шаламов розповідає історію в’язня-втікача, якому вдалося протягом двох років пробути на волі, мандруючи Сибіром під виглядом геолога. Одного разу місцева влада, горда тим, що має у себе такого фахівця, дуже ввічливо попросила його прочитати лекцію. «Кривошей усміхався, цитував англійською Шекспіра, щось креслив, перелічуючи десятки іноземних прізвищ». Врешті-решт його спіймали тому, що він послав гроші дружині[1486]. Ця історія може бути легендарною, проте в архівах справді є дані про схожі випадки. В одному такому епізоді колимський в’язень украв документи, сів на літак і полетів до Якутська. Там його знайшли — він зручно влаштувався в готелі, маючи в кишені 200 грамів золота[1487].

Не всі втечі відзначалися польотом фантазії і винахідливістю. У багатьох — ймовірно, більшості втеч кримінальні в’язні застосовували насильство. Втікачі нападали на озброєних охоронців, стріляли у них чи душили — так вони чинили також і з вільнонайманими робітниками й місцевими мешканцями[1488]. Не щадили вони і своїх товаришів-в’язнів. Один зі стандартних методів втечі кримінальних передбачав використання канібалізму. Двоє кримінальних в’язнів заздалегідь домовлялися про втечу разом з третім учасником («м’ясом»), який мав служити харчами іншим двом у їхній дорозі. Бука теж пише про суд над професійним убивцею і крадієм, який разом зі своїм колегою втік, взявши з собою табірного кухаря, що мав слугувати втікачам «похідним припасом»:

«Така думка спала їм не першим. Коли ви маєте велику групу людей, які, крім втечі, ні про що більше не мріють, неминуче обговорюються усі можливі варіанти. "Похідний припас" насправді являє собою огрядного в’язня. За потреби його можна вбити і з’їсти. А поки він був потрібен, він ніс "харчі" сам».

Ті двоє зробили так, як планували — вбили і з’їли кухаря, — але не розрахували тривалості мандрівки. Скоро вони знову відчули голод:

«Обидва вони знали, що перший, хто засне, буде вбитий іншим. Тож обидва вдавали, що вони не стомилися, і цілу ніч розповідали один одному історії, пильно приглядаючись до іншого. Стара дружба між ними зробила неможливим відкритий напад на іншого чи визнання обопільних підозр».

Врешті-решт один з них таки заснув. Інший перерізав йому горло. За словами Буки, його схопили через два дні, у мішку він ніс шматки сирого м’яса[1489].

Незважаючи на неможливість дізнатися, як часто відбувалися втечі такого типу, існує чимало схожих історій, які траплялися у таборах з початку 1930-х по кінець 1940-х років, розказаних доволі широким колом колишніх в’язнів. Їх досить для того, щоб із певністю стверджувати, що вони справді відбувалися, принаймні час від часу[1490]. Томас Сговіо на Колимі чув про смертний вирок, винесений двом таким утікачам — вони взяли з собою малолітнього в’язня, і, вбивши його, м’ясо засолили[1491]. Вацлаву Дворжецькому схожу історію розповідали в Карелії в середині 1930-х років[1492].

В усних оповідях про ГУЛАГ також можна натрапити на справді дивовижні історії про втечі і втікачів — багато з них, знову ж таки, цілком імовірно є легендарними. Солженіцин переповідає історію Георгія Тенно, політв’язня-естонця, який багато разів тікав з таборів, одного разу подолавши 500-кілометровий маршрут на коні, човні й велосипеді та діставшись майже до самого міста Омська в Центральному Сибіру. Тоді як деякі історії про Тенно, ймовірно, правдиві — пізніше він потоваришував з іншим табірником і мемуаристом Александром Долгуном, якого познайомив із Солженіциним, — деякі інші дивовижніші історії про його втечі перевірити набагато тяжче[1493]. В одній англійській книжці вміщено історію про священика-естонця, якому вдалося втекти з табору, підробити документи і пішки зі своїми товаришами перетнути кордон з Афганістаном. У тій самій книжці міститься історія в’язня-іспанця, який втік, прикинувшись мертвим під час землетрусу, що зруйнував його табір. За його словами, пізніше він таємно перейшов кордон з Іраном[1494].

Є, нарешті, цікавий випадок Славомира Равича, спогади якого «Довгий шлях» являють собою найяскравіший і найзворушливіший твір про втечу з табору в усій табірній літературі. За цими спогадами, Равича арештували після радянського вторгнення у Польщу і відправили до північних таборів. Він твердить, що йому вдалося втекти з мовчазної згоди дружини начальника табору та у товаристві шести інших в’язнів, один з яких був американцем. Разом з дівчиною-полячкою, яку він підібрав по дорозі, їм вдалося вибратися з Радянського Союзу.

Під час своєї дивовижної подорожі — якщо вона справді була, — вони пройшли берегами озера Байкал, через кордон до Монголії, через пустелю Гобі, через Гімалаї і Тибет та зрештою дійшли до Індії. По дорозі четверо в’язнів загинули; решта потерпали від страшенної бідності. На жаль, кілька спроб підтвердити правдивість цієї історії — яка дуже схожа на оповідання Редьярда Кіплінга («The Man Who Was»), — ні до чого не привели[1495]. «Довгий шлях» — це чудово написана історія, навіть якщо в дійсності вона й не відбулася. Її переконливий реалізм може добре прислужитися тим, хто намагається розібратися в історії втеч з ГУЛАГу, які напевно мали місце.

Втім, фантазії про втечу відігравали велику роль у житті багатьох в’язнів. Навіть для тих багатьох тисяч в’язнів, які ніколи не робили спроб втекти, сама думка про втечу — мрія про втечу — залишалася важливою психологічною опорою. Один колимський в’язень казав мені, що «одна з найочевидніших форм опору режимові — це втеча». Молоді в’язні-чоловіки особливо часто планували, обговорювали і сперечалися щодо найкращих способів втечі. Для декого, як пише Густав Герлінг, самі ці розмови являли собою спосіб боротьби з відчуттям безпорадності:

«Ми дуже часто збиралися в одному з бараків і у вузькому надійному колі обговорювали деталі втечі, збирали в одне місце знайдені під час роботи шматки металу і уламки скла, з яких буцімто можна було зробити кустарний компас, ділилися почутими відомостями про околиці, про відстані, про кліматичні умови і географічні особливості Півночі…

У царстві вимислу, куди привезли нас із заходу сотні товарних ешелонів, будь-яка спроба зачепитися за свій власний вимисел несла щось підбадьорливе. Врешті-решт, якщо належність до неіснуючої терористичної організації може бути злочином, за який дають десять років, то чому б спиляному цвяхові не стати стрілкою компаса, уламкові дошки — лижею, а шматку паперу, вкритому рисочками і крапками, — картою?»

Герлінг має підозру, що всі, хто брав участь у таких обговореннях, у глибині своєї душі були переконані в марності таких приготувань. Та, незважаючи на це, така вправа свою функцію виконувала:

«Я навіть пам’ятаю кадрового офіцера-кавалериста з Бєлостока, який у період лютування табірного голоду знайшов у собі стільки сили волі, щоб кожного дня відрізати від пайки тонкий шматочок хліба і, висушивши над пічкою, складати у горбинку, заховану в нікому не відомому місці у бараку. Коли через кілька років ми зустрілися в армії, в іракській пустелі, я, згадуючи за пляшкою табірні часи, дружньо пожартував з приводу його "плану" втечі. “Не смійся, — відповів він серйозно, — я пережив табір завдяки надії на втечу, пережив "мертвецьку" завдяки відкладеному хлібові. Людина не може жити, не знаючи, навіщо живе"»[1496].

Якщо втеча з табору в колективній пам’яті більшості уцілілих була неможливою, то повстання — немислимим. Характерне дещо карикатурне зображення розтоптаного, зневіреного і дегуманізованого зека, що дійшов до ступеня відчаю, достатнього для пособництва владі, нездатного навіть погано подумати про радянський режим — не те що організуватися на боротьбу проти нього, — з’являється у багатьох спогадах; не в останню чергу воно завдячує своїй поширеності двом найбільшим представникам російської «табірної літератури»: Солженіцину і Шаламову. Дуже ймовірно, що протягом переважної частини історії ГУЛАГу цей образ в цілому відповідав дійсному становищу. Система внутрішнього шпигунства й інформаторства справді приводила до того, що в’язні підозрювали одне одного. Жахлива неминучість праці й панування злодіїв у законі справді майже унеможливлювали думки в’язнів про якийсь організований опір. Принизливий досвід слідства, тюрми і етапів багато кого позбавив волі до життя, не кажучи вже про опір владі. Герлінг, який разом з групою інших в’язнів-поляків організував голодування, так описує реакцію на це друзів-росіян:

«Їх не міг не схвилювати і по-своєму захопити той факт, що хтось насмілюється підняти руку на непорушні закони неволі, яких досі не зачепив жоден порив бунту; але в той самий час діяв інстинктивний, принесений ще з волі страх мимохіть стати учасником справи, що загрожує військовим трибуналом. Чи є певність, що на слідстві не розкриються розмови, які вів бунтівник відразу після скоєння злочину?»[1497]

Проте знову ж таки архівні документи показують іншу історію, відкривають факти багатьох незначних протестів у таборах і припинень роботи. Видається, що особливо часто короткі аполітичні страйки на робочому місці влаштовували «кримінальні» пахани, коли часом вони чогось хотіли від табірного керівництва, яке ставилося до таких випадків просто як до чергової неприємності. Особливо це стосується кінця 1930-х і початку 1940-х років, коли привілейоване становище професійних злодіїв давало їм можливість менше боятися покарань і організовувати такі незначні бунти[1498].

Іноді спонтанні бунти кримінальних в’язнів також відбувалися під час довгих етапів на схід, коли не було води і жодної, крім солоних оселедців, їжі. Щоб змусити охоронців дати їм води, кримінальні в’язні одночасно здіймали «крик і вереск», шум, який, за спогадами одного з в’язнів, охоронці просто ненавиділи: «Колись римські легіони плакали від пронизливого волання давніх греків, так воно їх лякало. Той самий страх відчували і садисти ГУЛАГу…»[1499] Ця традиція проіснувала до 1980-х років, коли, як згадує поетеса-дисидентка Ірина Ратушинська, в’язні на етапі, якщо їх не задовольняло поводження з ними, йшли у такому протесті ще на крок далі:

«"Хлопці, качай!", — лунає чоловічий голос…

Що означає це крамольне "качай", я дізнаюся вже наступної хвилини: зеки починають розхитувати вагон. Усі разом, в такт, розхитуючись від однієї стіни клітки до іншої. Вагон такий набитий людьми, що це дає результат майже відразу. Так можна запросто звести вагон з рейок, а поїзд, відповідно, під укіс»[1500].

Тіснота і погана їжа могли також призводити до протестів, які найкраще буде описати як напіворганізовані вибухи істерії. Про один такий випадок пише його свідок; протест влаштувала група жінок — кримінальних ув’язнених:

«Близько двох сотень жінок, наче по команді, миттю роздяглися і повністю голими вискочили у двір.

У непристойних позах товпилися вони біля вахти і кричали не своїми голосами, голосили і реготали, лаялися, у страшних конвульсіях і корчах качалися по землі, рвали на собі волосся, до крові дряпали обличчя, знову падали на землю і знову схоплювалися на ноги і бігли до воріт:

— А-а-а-а-а-у-гу! — ревів натовп…»[1501]

Крім цих несамовитих і раптових моментів застосовувалася й інша, давніша традиція протестів — голодування, цілі і методи якого успадковані безпосередньо від політичних в’язнів попередньої епохи (яка у свою чергу успадкувала їх від дореволюційних політичних) — соціал-демократів, анархістів і меншовиків, яких арештовували на початку 1920-х років. В’язні, що належали до цієї категорії, підтримували традицію голодувань — успадковану з дореволюційної Росії — у тюрмах суворого режиму, куди їх 1925 року перевели із Соловецького табору. Олександр Федодєєв, один з лідерів соціалістів-революціонерів, продовжував оголошувати голодування у суздальській тюрмі, вимагаючи права листування з сім’єю, до самого свого розстрілу 1937 року[1502].

Та навіть після того, як їх перевели з в’язниць знову до таборів, дехто намагався підтримувати цю традицію. В середині 1930-х років до голодувань соціалістів приєднувалися деякі справжні троцькісти. У жовтні 1936 року сотні троцькістів, анархістів та інших політичних в’язнів на одному з воркутинських лагпунктів почали голодування, що тривало, за даними архівів, 132 дні. Поза сумнівом, мета його була політичною: голодуючі вимагали відділення від кримінальних, восьмигодинного робочого дня, харчування незалежно від праці — і скасування вироків. На іншому воркутинському лагпункті голодування ще більшої кількості в’язнів — у цьому випадку, до нього приєдналося кілька кримінальних в’язнів — тривало 115 днів. У березні 1937 року адміністрація ГУЛАГу видала наказ про задоволення усіх вимог голодуючих. Проте на кінець 1938 року більшість його учасників було страчено[1503].

Приблизно в той самий час у владивостоцькій пересильній тюрмі голодувала ще одна група троцькістів, які чекали етапу на Колиму. У таборі вони створили організацію і обрали лідера. Він зажадав права оглянути пароплав, на якому їх перевозитимуть. Влада відмовила. Коли їх посадили на пароплав, вони співали революційних пісень і навіть — якщо можна вірити повідомленням інформаторів НКВД — розгорнули плакати з гаслами на кшталт «Ура Троцькому, генієві революції!» і «Геть Сталіна!». Коли пароплав прийшов на Колиму, в’язні знову почали висувати вимоги: робота кожного має відповідати його фаху, праця — оплачуватися, подружжя не мають розлучатися, всі в’язні мають право надсилати і отримувати пошту без обмежень. В’язні влаштували ряд голодувань, одне з яких тривало 100 днів. Сучасний історик пише, що «керівництво в’язнів-троцькістів перебувало у фантастичному світі, воно ігнорувало реальні владні відносини». У подальшому всіх цих лідерів також було страчено[1504]. Втім, їх боротьба мала певні результати. Через багато років колишній колимський прокурор дуже добре пам’ятав ці події:

«Все, що відбувалося далі, справило на мене і моїх товаришів сильне враження. Кілька днів я сам ходив, як в тумані, мені здавалося, що я бачу шеренгу засуджених фанатиків-троцькістів, які безстрашно віддають життя зі своїми гаслами на устах…»[1505]

Можливо, під впливом цих випадків бунту НКВД почало ставитися до голодувань і трудових страйків з більшою серйозністю. Від кінця 1930-х років винні у таких виступах отримували додаткові терміни ув’язнення і навіть смертні вироки. Серйозним стало ставлення до голодувань, проте найсерйозніше влада почала ставитися до відмов працювати: це суперечило самому духові таборів. Непрацюючий в’язень становив не тільки дисциплінарну проблему; він також заважав таборові виконувати виробничий план. Страйкарів почали особливо суворо карати після 1938 року, про що пише колишній в’язень:

«Деякі в’язні відмовилися вийти на роботу… щось таке пов’язане з гнилою їжею. Адміністрація, звичайно, діяла енергійно. 14 призвідників, 12 чоловіків і двох жінок, розстріляли. Страта відбувалася в таборі, подивитися на неї вишикували всіх в’язнів. Потім команди з кожного бараку прямо за огорожею копали могили. Мало шансів для нового бунту, поки пам’ять про цей не зітреться…»[1506]

Але навіть перспектива неминучого покарання — і усвідомлення неминучої смерті — не могла знищити прагнення до бунту, і пізніше, після смерті Сталіна, це прагнення виллється у масові виступи. Та навіть за життя Сталіна, навіть у найсуворіші воєнні роки дух бунту не вмирав, про що переконливо свідчить примітна історія повстання в Усть-Усі в січні 1942 року.

В усій історії ГУЛАГу повстання в Усть-Усі, наскільки відомо, є унікальним. Якщо і були якісь масові виступи за життя Сталіна, то ми досі про них не знаємо. Про Усть-Усу відомо багато: переплутані і викривлені версії цієї історії протягом тривалого часу були частиною колективної пам’яті в’язнів ГУЛАГу, однак нещодавно вони отримали докладні документальні підтвердження[1507].

Як це не дивно, але це повстання очолив не в’язень, а вільнонайманий. У той час Марк Ретюнін був керівником лагпункту Лісорейд, невеликого лісового табору, що входив до складу комплексу Воркутлаг. На лагпункті утримувалося близько 200 в’язнів, більше половини з них становили політичні. На 1942 рік Ретюнін уже мав великий досвід роботи в системі таборів: як і багато представників табірного начальства невисокого рангу, він сам колись був в’язнем — відбував десять років буцімто за пограбування банку. Незважаючи на це, табірна адміністрація йому довіряла, один з начальників відгукувався про нього так: «Він готовий пожертвувати своїм життям у виробничих інтересах табору». Інші згадують його як п’яницю і картяра, що, можливо, свідчить про його кримінальне минуле. Ще інші згадують його любов до поезії і «сильний характер» зі схильністю до хвастощів і скандалів — що, можливо, є легендою, яка склалася після його смерті.

Точні мотиви Ретюніна залишаються невідомими. Здається, що його глибоко вразив виданий після початку війни у червні 1941 року категоричний наказ НКВД, що забороняв усім політичним в’язням залишати табори, навіть тим, чиї терміни закінчилися. Афанасій Яшкін, єдиний з початкових учасників змови, що залишився в живих, розповів слідчим НКВД, що Ретюнін був переконаний у тому, що всіх на лагпункті — і в’язнів, і вільних — буде страчено з просуванням німецьких військ вглиб території Радянського Союзу. «Що нам втрачати, — переконував він їх. — Яка різниця: вмирати завтра чи сьогодні як заколотникам… влада розстріляє усіх, хто має "контрреволюційні" вироки, і навіть нас, вільних, яких тут тримають тільки до кінця війни». Такі думки не були чистою параноєю: будучи в’язнем Воркутлагу 1938 року, він напевно знав, що масові розстріли належать до прямої компетенції НКВД. І, незважаючи на свій високий статус начальника цілого лагпункту, йому недавно заборонили поїхати на свята додому.

Інші подробиці підготовки постання невідомі. Не дивно, що Ретюнін не залишив жодних писаних документів. Незважаючи на це, з подальших подій очевидно, що бунт був ретельно підготовленим. Свій перший хід повстанці зробили у другій половині дня 24 січня 1942 року. Це була субота — день, коли табірні озброєні охоронці милися у лазні. Вони, як і очікувалося, прийшли до лазні. Тоді завідувач лазні китаєць Лю Фа, який був учасником змови, швидко замкнув за ними двері. Відразу ж після цього інші змовники роззброїли решту охоронців, які залишилися на вахті. Двоє з них чинили опір. Одного вбили, інший отримав поранення. Вся зброя охоронців потрапила до рук повстанців — всього 12 гвинтівок і чотири револьвери.

Відразу за цим група повстанців відчинила табірні склади і почала видавати в’язням якісні одяг і взуття. Їх заздалегідь зібрав Ретюнін, який закликав в’язнів приєднатися до повстання. Погодилися не всі. Дехто боявся, дехто вважав становище безнадійним, а ще дехто навіть намагався відмовити повстанців від продовження виступу. Інші погодилися. Приблизно о п’ятій вечора, десь за годину після початку повстання, група зі 100 осіб колоною вирушила на сусіднє місто Усть-Уса.

Спочатку місцеві мешканці, збиті з пантелику добрим вбранням в’язнів, не розуміли, що відбувається. Повстанці, розділившись на дві групи, напали на поштове відділення і міську тюрму. Обидві атаки виявилися успішними. З тюрми випустили 12 в’язнів, які приєдналися до повстанців. На пошті повстанці перерізали телефонний зв’язок. Усть-Уса перейшла під контроль повстанців.

Тут місцеві мешканці почали відбиватися. Кілька осіб взяли зброю у відділенні міліції. Дехто кинувся захищати маленький міський аеродром, на злітній смузі якого стояло два маленькі літаки. Інші шукали допомоги: один з міліціонерів скочив на коня і поїхав до сусіднього лагпункту Поля-Кур’я. Там почалася паніка. Тамтешній начальник, гадаючи, що це німці, відразу ж наказав усім в’язням роззутися, щоб вони не могли втекти. 15 озброєних охоронців вирушили з Поля-Кур’я в Усть-Усу, гадаючи, що вони мають битися проти ворога.

У цей час в центрі Усть-Уси спалахнув бій. Повстанці роззброїли міліціонерів і таким чином дістали ще зброї. Проте їм не вдалося впоратися із затятими захисниками приміщення міліції. Бій за нього тривав усю ніч, і на ранок повстанці мали серйозні втрати. Дев’ятьох було вбито, одного поранено. Сорок осіб було захоплено міліцією. Тоді повстанці вирішили вдатися до нової тактики: залишити Усть-Усу і вирушити до іншого міста — Кожви. Вони не знали, що усть-усинське керівництво надіслало радіограму з проханням про допомогу, використавши захований у лісі радіопередавач. Усі дороги в усіх напрямках поволі почали перекриватися озброєними міліціонерами.

Втім, на початку повстанцям трохи поталанило. По дорозі вони зайшли в село, де не зустріли серйозного опору. Там вони зробили марну спробу переконати місцевих колгоспників приєднатися до повстання. На пошті вони дізналися, що в їхньому напрямку рухається міліція. Повстанці зійшли з головної дороги і пішли в тундру; спочатку вони переховувалися в оленярському господарстві. Вранці 28 січня їх там виявили: знову почався бій, у якому обидві сторони зазнали тяжких втрат. Однак після сутінків уцілілим повстанцям — близько 30 осіб — вдалося втекти і сховатися у мисливському будиночку в горах. Деякі були рішуче настроєні залишатися там і відбиватися, хоча через обмаль боєприпасів шансів у них не було. Інші, що вирушили в ліс серед зими, теж не мали шансів на порятунок.

Остаточна розв’язка настала 31 січня — тривала вона добу. З наближенням міліції деякі повстанці, зокрема і сам Ретюнін, застрелилися. НКВД переслідувало решту по лісах, виловлюючи їх по одному. Тіла їх складали на купу: несамовиті від люті міліціонери глумилися над ними, а потім фотографували. На цих фото, що зберігаються у місцевих архівах, — покалічені тіла, вкриті снігом і кров’ю. Щодо місця поховання цих тіл записів немає. За місцевою легендою, міліціонери спалили їх прямо на місці.

Після цього раніше захоплених повстанців відвезли на слідство до республіканського центру — Сиктивкара. Після більш як півроку допитів і катувань 19 осіб отримали нові табірні вироки, а 49 було страчено 9 серпня 1942 року.

Захисники радянського порядку зазнали тяжких втрат. Однак НКВД непокоїла не тільки втрата кількох десятків міліціонерів і місцевих мешканців. Яшкін «зізнався» — це записано у протоколі слідства, — що кінцева мета Ретюніна полягала в поваленні республіканського керівництва і запровадженні фашистського режиму, природно, союзного нацистській Німеччині. Знаючи про методи радянського слідства, на ці мотиви можна сміливо не зважати.

Це повстання було чимось набагато більшим за звичайний кримінальний бунт: він мав очевидні політичні мотиви і був відверто антирадянським. Не відповідали образові кримінальних злодіїв і його учасники: більшість з них були політичними в’язнями. НКВД знало, що чутки про повстання швидко поширяться по багатьох навколишніх таборах, у яких під час війни утримувалося надзвичайно багато політичних в’язнів. Дехто, у той час і пізніше, підозрював, що німці знали про воркутинські табори і планували використати їх як п’яту колону, якби їхнє вторгнення на територію Росії просунулося так далеко. Чутки про те, що німці в цих краях скидали на парашутах своїх шпигунів, ходять і досі.

Москва, побоюючись повторення таких подій, вжила заходів. 20 серпня 1942 року всі начальники в усіх таборах отримали листа «Про посилення контрреволюційної діяльності у виправно-трудових таборах НКВД». Від начальників таборів вимагалося протягом двох тижнів усунути з таборів «контрреволюційні й антирадянські елементи». Ряд слідств, проведених після цього, «викрили» велику кількість «змов» у таборах — від «Комітету народного визволення» у Воркуті до «Російського товариства відплати більшовикам» в Омську. У документі, опублікованому 1944 року, відзначається, що за 1941–1944 роки у таборах було виявлено 603 повстанські групи, учасниками яких було 4640 осіб[1508].

Поза сумнівом, великої більшості цих груп насправді не існувало; їх було вигадано як доказ того, що мережі табірних інформаторів щось справді роблять. Разом з тим побоювання властей були справедливими: повстання в Усь-Усі виявилося передвісником реального майбутнього. Хоча воно зазнало поразки, його не забули, як не забули і страчених соціалістів та троцькістів. Через десять років нове покоління в’язнів знову відкриє політичний страйк, почне з того місця, де зупинилися їх попередники, змінивши тактику відповідно до нових часів.

Однак ця нова історія має розповідатися у наступних розділах. Ці нові повстанці не належали до історії життя в таборах піку розквіту ГУЛАГу, вони — історія того, як ГУЛАГ дійшов свого кінця.