Розділ 3 1929: ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ

Розділ 3

1929: ВЕЛИКИЙ ПЕРЕЛОМ

Коли більшовики прийшли до влади, вони були м’якими і поблажливими зі своїми ворогами… ми почали з помилки. Така поблажливість була злочином проти трудящих класів. Скоро це стало очевидним…

Йосип Сталін.[208]

20 червня 1929 року в маленькій гавані під Соловецьким кремлем кинув якір пароплав «Гліб Бокий». Згори на це дивилися сповнені передчуттів в’язні. Замість мовчазних виснажених засуджених, які зазвичай сходили з палуб «Гліба Бокия», берегом ішли, гомонячи й жестикулюючи, здорові енергійні чоловіки, серед них була і одна жінка. На зроблених того дня знімках більшість членів цієї групи, як здається, у формі: серед них кілька провідних чекістів, зокрема і сам Гліб Бокий. Один з них вищий за інших і з пишними вусами, вбраний простіше, на ньому робітнича кепка і звичайне пальто. Це — романіст Максим Горький.

Одним із в’язнів, котрі дивилися у вікно, був Дмитро Ліхачов, він також упізнав декого з інших пасажирів: «Можна було побачити горбок, на якому довго стояв Горький разом з дивним на вигляд чоловіком у шкірянці, шкіряних бриджах, високих черевиках і шкіряному кашкеті. То була невістка Горького, дружина його сина Максима. Вона була одягнена, очевидно, в те, що, на її думку, було вбранням справжньої "чекістки"». Потім група залізла на монастирську коляску, запряжену «Бог знає звідки добутою конякою», і вирушила на екскурсію островом[209].

Як добре знав Ліхачов, Горький не був звичайним відвідувачем. У цей момент свого життя Горький був найпрославленішим і найзнаменитішим блудним сином більшовиків. Переконаний соціаліст, близький до Леніна, Горький, незважаючи на це, виступав проти більшовицького перевороту 1917 року. В подальших статтях і виступах він пристрасно засуджував переворот і терор, що прийшов за ним, говорячи про «божевільну політику» Леніна і «помийну яму», на яку перетворився Петроград. Зрештою 1921 року він емігрував — поїхав до Соренто, де спершу продовжував писати гнівні послання до друзів.

З часом його тон змінився — настільки, що 1928 року письменник з не зовсім зрозумілих причин вирішив повернутися. Солженіцин доволі зловтішно твердить, що він повернувся, тому що на Заході не став таким знаменитим, як того очікував, і просто тому, що у нього скінчилися гроші. Орландо Фігес відзначає, що Горький дуже тяжко переживав еміграцію і був нетерпимий до інших російських емігрантів, переважна більшість яких мали антикомуністичні переконання набагато радикальніші за його власні[210]. Та хай там якими були мотиви, але, прийнявши рішення повертатися, він став допомагати радянському режимові, де це тільки було можливо. Майже відразу після приїзду він здійснив кілька тріумфальних подорожей по Радянському Союзу — до маршруту свідомо було включено і Соловецький архіпелаг. Значний інтерес письменника до в’язниць має свої корені у його власному досвіді неповнолітнього правопорушника.

Відвідання Горьким Соловецького табору згадується у численних спогадах, усі автори сходяться в тому, що до цього візиту заздалегідь ретельно готувалися. Дехто пригадує, що на день приїзду табірні порядки змінилися, чоловікам було дозволено зустрітися з дружинами — мабуть, для того, щоб в’язні виглядали веселішими[211]. Ліхачов пише, що навколо трудової колонії садили дорослі дерева, щоб колонія не здавалася такою похмурою, і в’язнів виганяли з бараків, щоб приміщення не виглядали такими переповненими. Проте думки мемуаристів розходяться стосовно того, що насправді робив Горький під час цього візиту. На думку Ліхачова, письменник розпізнав усі спроби замилити йому очі. Коли йому показували лікарню, в якій весь персонал був одягнений у нові халати, він чмихнув: «Не люблю парадів», і вийшов. За словами Ліхачова, лише десять хвилин він провів у трудовій колонії, а потім сам-на-сам розмовляв з чотирнадцятирічним в’язнем — щоб «почути правду». Через сорок хвилин він, плачучи, вийшов[212].

З іншого боку, Олег Волков, який також був у Соловецькому таборі під час приїзду Горького, твердить, що письменник «дивився лише туди, куди йому казали»[213]. І, хоча історія з чотирнадцятирічним в’язнем з’являється і в інших спогадах, — за однією версією, як тільки Горький поїхав, хлопця розстріляли, — інші стверджують, що всіх в’язнів, які намагалися підступитися до Горького, від нього відганяли[214]. Виглядає на те, що листи в’язнів до Горького пізніше перехоплювалися, а, за даними з одного джерела, принаймні одного з авторів таких листів було потім страчено[215]. В. Канен, розжалуваний агент ОГПУ, що сам став в’язнем, навіть твердить, що Горький відвідав штрафні камери Секірки, де залишив запис у тюремному журналі. Один з московських чільників ОГПУ, який побував на Соловецькому острові разом з Горьким, записав: «Відвідавши Секірку, я дійшов висновку, що там усе гаразд, саме так, як і має бути». Під його записом, за словами Канена, Горький додав: «Я сказав би — чудово»[216].

Ми не можемо бути певними стосовно того, що насправді письменник робив чи бачив на острові, але ми можемо прочитати нарис, який він потім написав. Горький високо оцінює природну красу островів, описує мальовничі будівлі та їхніх колоритних мешканців. По дорозі на острів на пароплаві він навіть зустрів старих соловецьких ченців. «І як адміністрація поводиться з ченцями?» — запитав він їх. «Адміністрація хоче, щоб усі працювали. Ми працюємо», — почув у відповідь[217].

Горький також із захопленням пише про умови життя засуджених. Його намір очевидний: дати зрозуміти читачам, що радянський трудовий табір — це зовсім не те, що капіталістичний трудовий табір (чи трудовий табір доби царизму), а заклад абсолютно нового типу. Він пише, що у деяких кімнатах бачив «чотири-шість ліжок, усі вони прикрашені особистими речами… на підвіконнях квіти. Немає жодного враження зарегульованості життя. Ні, нічого схожого на тюрму, натомість здається, наче ці кімнати населені пасажирами, врятованими із затонулого корабля».

На місцях роботи він бачив «здорових хлопців» у лляних сорочках і міцних черевиках. Він також зустрічає кількох політичних в’язнів і засуджує їх як «контрреволюціонерів, нервових типів, монархістів». Коли вони говорять йому, що були несправедливо заарештовані, він припускає, що вони брешуть. В одному місці він, здається, натякає на легендарну зустріч із чотирнадцятирічним хлопчиком. Під час відвідання групи неповнолітніх правопорушників, пише він, один з них подав йому листа з протестом. У відповідь пролунали «гучні крики» дітей, які називали того хлопця «донощиком».

Втім, не тільки умови життя — у зображенні Горького — робили Соловецький табором нового типу. Його мешканці, «врятовані пасажири», не тільки здорові і щасливі, вони також відіграють центральну роль у грандіозному експерименті: перетворенні злочинних і асоціальних особистостей на корисних радянських громадян. Горький воскрешав ідею Дзержинського: табори мають бути не просто каральними установами, вони мають бути «школами праці», спеціально призначеними для виковування того типу робітника, якого потребувала нова радянська система. На його думку, кінцева мета експерименту полягала у «ліквідації в’язниць» — і проходив він успішно. «Якби якесь так зване культурне європейське суспільство наважилося провести експеримент, такий як у цій колонії, — підсумовував Горький, — і якби цей експеримент дав такі результати, як наш, то та країна трубила б у всі труби і хвалилася б своїми досягненнями». Він вважає, що тільки «скромність» радянських лідерів уберігає їх від таких завчасних дій.

Пізніше Горький начебто казав, що жодного речення з того його нарису не оминуло «перо цензора». Насправді ми не знаємо, чи написав він цей нарис через наївність, чи було це добре прорахованим обманом, чи ж тому, що цензори примусили його написати саме так[218]. Якими б не були мотиви письменника, нарис Горького 1929 року про Соловецький табір відіграв важливу роль у формуванні як громадського, так і офіційного ставлення до нової, набагато масштабнішої системи таборів, задуманої того ж року. Більшовицька пропаганда попередніх років захищала революційне насильство як необхідне тимчасове зло, потрібне для очищення під час перехідного періоду. Горький, на відміну від цього, подав інституціалізоване насильство Соловецьких таборів як логічний і природний елемент нового порядку та посприяв примиренню суспільства з наростаючою тоталітарною владою держави[219].

Як виявилося, 1929 рік пам’ятний не тільки нарисом Горького, а й багатьма іншими речами. Того року революція досягла своєї зрілості. З кінця Громадянської війни минуло майже десятиліття. Давно помер Ленін. Було проведено і відкинуто кілька різних економічних експериментів — «нова економічна політика», «військовий комунізм». Так само, як напівзруйнований концентраційний табір на Соловецьких островах став мережею, відомою як СЛОН, так і випадковому свавільному терору перших років існування Радянського Союзу прийшло на зміну систематичніше переслідування опонентів режиму.

1929 року революція вже мала і нового, дуже відмінного від попереднього, лідера. Протягом 1920-х років Йосип Сталін переміг або знищив спочатку ворогів більшовиків, а потім і своїх власних, почасти через використання посади завідувача кадрів партії, а почасти — через широке використання секретної інформації, зібраної для нього таємною поліцією, до якої він мав особливий особистий інтерес. Він провів ряд партійних чисток, що спершу означало виключення з партії. Важливою частиною цих чисток стали масові мітинги з великим нагнітанням пристрастей і взаємними звинуваченнями. У 1937 і 1938 роках такі чистки стануть смертельними: за виключенням із партії часто йтиме табірний вирок — або смерть.

Також Сталін з дивовижною майстерністю покінчив зі своїм найпотужнішим суперником у боротьбі за владу — Львом Троцьким. Спочатку він дискредитував Троцького, потім вислав його на далекий острів біля узбережжя Туреччини, а далі використав його для створення прецеденту. Коли Яків Блюмкін, агент ОГПУ і відданий прихильник Троцького, відвідав свого героя у турецькому екзилі — і повернувся зі зверненням Троцького до своїх прихильників, — Сталін засудив і стратив його. Таким чином Сталін показав готовність держави повною мірою застосовувати силу своїх репресивних органів не тільки проти членів інших соціалістичних партій і старого режиму, а й проти інакодумців у самій більшовицькій партії[220].

Проте 1929 року Сталін ще не був тим диктатором, яким він стане до наступного десятиліття. Точніше буде сказати, що того року Сталін запровадив політику, яка в кінцевому підсумку закріпить його владу і водночас до невпізнанності змінить радянську економіку і суспільство. Західні історики називають цю політику по-різному: «революцією згори» або «сталінською революцією». Сам Сталін назвав її «Великим переломом».

У центрі сталінської революції — нова програма надзвичайно, майже істерично швидкої індустріалізації. В той час радянська влада все ще не принесла реального поліпшення матеріального становища більшості радянського населення. Навпаки, роки революції, Громадянської війни і економічного експериментування призвели до ще більшого зубожіння. Тоді Сталін, можливо, відчуваючи зростання масового невдоволення революцією, вирішив змінити умови життя простих людей — змінити їх радикально.

З цією метою радянський уряд 1929 року ухвалив новий «п’ятирічний план» — економічну програму, що передбачала 20% щорічного зростання промислового виробництва. Повернулося раціонування продуктів. На якийсь час було скасовано семиденний тиждень — п’ять робочих і два вихідних дні. Замість цього робітники працювали й відпочивали позмінно — щоб жодне виробництво жодної хвилини не простоювало. На найважливіших підприємствах були і тридцятигодинні зміни, а деякі робітники мали на місяць по 300 робочих годин[221]. Дух часу, спущений згори, проте прийнятий низами з ентузіазмом, був духом змагальності — керівники підприємств і чиновники, робітники і службовці змагалися один з одним за виконання і перевиконання плану або принаймні за те, щоб запропонувати нові, швидші способи його перевиконання. Водночас нікому не дозволялося сумніватися в мудрості плану. Так було на найвищих рівнях: партійні вожді, що сумнівалися у доцільності поспішної індустріалізації, довго на посадах не затримувалися. Так було і в самому низу. Один мемуарист згадує, як маршував по дитсадку з прапорцем у руках, скандуючи:

П’ять за чотири,

П’ять за чотири,

П’ять за чотири,

А не за п’ять!

На жаль, смислу цих слів — того, що п’ятирічний план має бути виконаний за чотири роки, — він зовсім не розумів[222].

Як і в усіх великих радянських починаннях, розгортання масової індустріалізації породило цілі нові категорії злочинців. 1926 року радянський Кримінальний кодекс було переписано — щоб включити до нього, серед іншого, розширений варіант статті 58, у якій ішлося про «контрреволюційні» злочини. Раніше у ній було всього один чи два абзаци, однак у новій редакції вона розширилася до 18 підрозділів — і ОГПУ застосовувало їх усі, зокрема і для ув’язнення технічних фахівців[223]. Як і можна було передбачити, поставлених високих темпів змін не дотримувалися. Примітивні технології, які впроваджувалися надто швидко, призводили до помилок. Потрібно було на когось покласти за них відповідальність. Звідси — арешти «шкідників» і «саботажників», ница мета яких полягала в тому, щоб не дати радянському народному господарству втілити те, про що говорилося у пропаганді. Деякі з перших показових судових процесів — «шахтинська справа» 1928 року, справа «Промпартії» 1930 року — насправді були судами над інженерами і технічною інтелігенцією. До цієї ж категорії належала і справа «Метро-Вікерс» 1933 року, яка привернула велику міжнародну увагу через участь у ній поряд з громадянами Росії громадян Великобританії — усіх їх звинувачували у «шпигунстві й саботажі» на користь Великобританії[224].

Та будуть і інші джерела набору в’язнів. 1929 року радянський режим також прискорив процес примусової колективізації на селі — величезний переворот, що у певному сенсі був глибшим за саму російську революцію. За неймовірно короткий проміжок часу сільські комісари примусили мільйони селян віддати свої малі земельні наділи і вступити до колективних господарств, часто зганяючи їх із землі, яку сотнями років обробляли їхні родини. Ці перетворення постійно послаблювали радянське сільське господарство і призвели у 1932–1934 роках до жахливих спустошливих голодоморів в Україні та південній Росії — голодоморів, у яких загинуло від шести до семи мільйонів людей[225]. Також колективізація знищила на селі — назавжди — відчуття наступності та зв’язку з минулим.

Мільйони людей чинили колективізації опір, ховаючи зерно у погребах чи відмовляючись співпрацювати з владою. Таких людей називали «куркулями» — заможними селянами. Цей термін (як і «шкідник») був такий нечіткий, що міг поширюватися майже на будь-кого. Мати зайву корову чи зайву кімнату в хаті — цього було достатньо, щоб зробити куркулями безсумнівно бідних селян, достатньо для цього було і звинувачення заздрісного сусіда. Щоб зламати опір куркулів, режим реанімував стару традицію царських часів — адміністративний ордер на вислання. Якогось дня до села просто приїздили вантажівки і забирали цілі родини. Деяких куркулів розстріляли, декого арештували і відправили в табори. Проте зрештою режим більшість з них депортував. Між 1930 і 1933 роками понад два мільйони куркулів було виселено до Сибіру, Казахстану та інших малонаселених районів Радянського Союзу, де вони провели решту свого життя як «спецпоселенці», яким заборонялося залишати їхні села. Ще 100 тисяч було арештовано і відправлено до ГУЛАГу[226].

Коли разом із посухою прийшов голод, прийшли й нові арешти. Із сіл забирали увесь хліб, особливу увагу звертали на куркулів. Тих, кого ловили на найдрібніших крадіжках — навіть для того, щоб прогодувати дітей, також кидали до в’язниці. Закон від 7 серпня 1932 року вимагав смертної кари або тривалого терміну ув’язнення для всіх таких «злочинців проти соціалістичної власності». Невдовзі потому в таборах з’явилися «колосочниці» — селянки, які збирали на полі колоски, щоб якось вижити. До них приєднувалися інші: голодні, які отримували по десять років за крадіжку півкілограма картоплі чи кількох яблук[227]. Саме такими законами пояснюється те, чому величезну більшість в’язнів радянських таборів у 1930-ті роки становили селяни і чому вони становитимуть значну частину табірного населення аж до смерті Сталіна.

Ці масові арешти справили величезний вплив на табори. Майже відразу після набуття цими новими законами чинності табірна адміністрація почала закликати до радикального перегляду всієї системи. «Традиційна» система в’язниць, яка все ще перебувала у віданні Комісаріату внутрішніх справ (і все ще була набагато більшою за Соловецький табір ОГПУ), протягом попереднього десятиліття залишалася переповненою, дезорганізованою і марнотратною. У масштабах всієї країни становище було таким поганим, що в якийсь момент Комісаріат внутрішніх справ зробив спробу скоротити чисельність в’язнів у тюрмах через винесення вироків до «примусової праці без позбавлення волі» — тобто відправляючи засуджених на роботу, але не ізолюючи їх, — таким чином зменшуючи навантаження на табори[228].

Однак коли темпи колективізації зросли, а репресії посилилися — коли куркулів виселили з їхніх домівок, — такі рішення почали вважатися політично неприйнятними. Влада знову вирішила, що такі небезпечні злочинці — вороги великої сталінської колективізації — потребують надійніших форм ув’язнення. ОГПУ почало готуватися до створення однієї такої форми.

Знаючи, що система в’язниць занепадає зі зростанням чисельності в’язнів, Політбюро ЦК Комуністичної партії 1928 року призначило комісію, що мала займатися цією проблемою. Комісія ця була позірно нейтральною — до її складу входили як представники комісаріатів внутрішніх справ і юстиції, так і ОГПУ. Її головою призначили народного комісара юстиції товариша Янсона. Завдання комісії полягало у створенні «системи концентраційних таборів, організованих на зразок таборів ОГПУ», дискусії відбувалися у певних чітких межах. Незважаючи на лірику Максима Горького з приводу цінності праці у виправленні злочинців, усі учасники обговорень послуговувалися суворою економічною мовою. Всі висловлювали однакову стурбованість «рентабельністю» і часто говорили про «раціональне використання праці»[229].

Щоправда, у протоколі засідання комісії 15 травня 1929 року відзначено кілька практичних заперечень щодо створення великої системи таборів: влаштувати табори буде тяжко через брак доріг, що ведуть на Далеку Північ, і т. ін. Народний комісар праці гадав, що незначних правопорушників неправильно карати так само, як і рецидивістів. Комісар внутрішніх справ Толмачов відзначив, що така система погано виглядатиме в очах міжнародної громадськості: «білоемігранти» і буржуазна закордонна преса кричатимуть, що «замість розбудови пенітенціарної системи, покликаної перевиховувати в’язнів за допомогою виправної праці, ми зводимо чекістські фортеці»[230].

Втім, його аргумент полягав у тому, що система виглядатиме погано, а не в тому, що вона є поганою. Жоден з учасників засідання не висловив заперечення на тій підставі, що табори «соловецького типу» є жорстокі чи спричиняться до масових убивств. Ніхто також не згадав альтернативних теорій кримінального судочинства, до яких був дуже прихильним Ленін, — думки про те, що злочинність зникне разом із капіталізмом. Звісно, жоден не говорив про перевиховання в’язнів, «трансформацію природи людини», які прославляв у своєму нарисі про Соловецький табір Горький і які відіграватимуть таку важливу роль у представленні суспільству перших таборів. Натомість Генріх Ягода, член комісії від ОГПУ, абсолютно чітко сформулював реальні інтереси режиму:

«Вже зараз і можливо, і необхідно перемістити десять тисяч в’язнів з місць позбавлення волі у Російській республіці, працю яких можна організувати і використати краще. Крім того, ми отримали повідомлення, що табори і тюрми в Українській республіці також переповнені. Очевидно, що радянська політика не допустить будівництва нових тюрем. З іншого боку, будівництво великих таборів — таборів, у яких праця використовуватиметься раціонально, — це інша річ. Ми маємо багато труднощів із залученням працівників на Північ. Якщо ми посилаємо туди багато тисяч в’язнів, то можемо використовувати ресурси Півночі… досвід Соловецького показує, що можна зробити у цій сфері».

Ягода продовжив свій виступ поясненням, що переселення не передбачає повернення. Після звільнення в’язні залишатимуться на місцях: «Різноманітними заходами, як адміністративними, так і економічними, ми можемо змусити звільнених в’язнів залишатися на Півночі, таким чином населяючи наші віддалені райони»[231].

Задум перетворити в’язнів на колоністів — дуже схожий на те, що робилося у царські часи, — з’явився в той самий час, що і нова загальна концепція таборів. Коли в комісії Янсона йшли дискусії, окремий комітет радянського уряду також почав вивчення кризи з робочою силою на Далекій Півночі; для вирішення проблеми комітет, зокрема, пропонував посилати туди безробітних і китайців-іммігрантів[232]. Обидва органи шукали вирішення однієї проблеми в один і той самий час — і це не дивно. Для виконання сталінського п’ятирічного плану Радянський Союз потребував величезних обсягів вугілля, газу, нафти і деревини — все це було у Сибіру, Казахстані й на Далекій Півночі. Також країна потребувала золота — для закупівель нового закордонного устаткування. А геологи нещодавно виявили золото у далекому північно-східному Колимському краї. Незважаючи на лютий холод, примітивні умови життя і недоступність, ці ресурси мали розроблятися карколомними темпами.

В умовах тодішньої жорстокої міжвідомчої конкуренції Янсон спочатку запропонував, щоб його комісаріат взяв на себе управління системою і створив ряд лісових таборів з метою збільшення радянського експорту деревини, який тоді був головним джерелом іноземної валюти. Пропозицію було відхилено, ймовірно, через те, що не всі хотіли, щоб товариш Янсон і його судові бюрократи контролювали табірну систему. Справді, коли навесні 1929 року проект несподівано реанімували, до висновків комісії Янсона було внесено лише незначні зміни. 13 квітня 1929 року комісія запропонувала створити нову уніфіковану систему таборів — таку систему, яка усувала відмінність між «звичайними» і «особливими» таборами. Важливішим було те, що комісія передавала контроль над новою уніфікованою системою безпосередньо ОГПУ[233].

ОГПУ взяло радянських в’язнів під свій контроль з дивовижною швидкістю. У грудні 1927 року Особливий відділ ОГПУ контролював 30 тисяч в’язнів, що становило близько 10% тюремного населення, переважна їх частина утримувалася у Соловецьких таборах. Працювали у ньому не більш як тисяча співробітників. А бюджет навряд чи перевищував 0,05% державних видатків загалом. На відміну від цього тюремна система Комісаріату внутрішніх справ мала 150 тисяч в’язнів і споживала 0,25% державних видатків. Однак між 1928 і 1930 роками становище змінилося на протилежне. Інші державні установи поволі віддали своїх в’язнів, тюрми, табори і приписані до них промислові підприємства, і кількість в’язнів у юрисдикції ОГПУ зросла із 30 до 300 тисяч[234]. 1931 року таємна поліція перейняла контроль і над «спецпоселенцями» — більшість з них становили депортовані куркулі, — які по суті були засуджені до примусової праці, оскільки їм заборонялося залишати призначені для них населені пункти і робочі місця під страхом смерті або арешту[235]. В середині десятиліття ОГПУ контролюватиме всю величезну примусову робочу силу в Радянському Союзі.

Для того щоб впоратися з новими завданнями, ОГПУ реорганізувало свій Особливий відділ таборів; його було перейменовано на Головне управління виправно-трудових таборів і трудових поселень. Зрештою ця громіздка назва скоротиться до Головного управління таборів, російською «Главное управление лагерей». Звідси походить акронім, за яким буде відомим управління і в кінцевому підсумку сама система — ГУЛАГ[236].

Від самої появи великомасштабної системи радянських концентраційних таборів серед її в’язнів і літописців точаться суперечки про те, які мотиви лежать в основі її створення. Чи виникли табори випадково, як побічний продукт колективізації, індустріалізації та інших процесів, що відбувалися в країні? Чи ж Сталін ретельно планував зростання ГУЛАГу, заздалегідь планував арешти мільйонів людей?

У минулому дехто з науковців стверджував, що за створенням системи таборів не було якогось загального плану. На думку історика Джеймса Гарріса, головними ініціаторами і рушійною силою будівництва нових таборів на Уралі були не московські бюрократи, а місцеві вожді. З одного боку, уральське керівництво було змушене виконувати нереальні вимоги п’ятирічного плану, а з іншого — потерпало від гострого браку робочої сили — тож воно прискорило темп і жорстокість колективізації для того, щоб зробити неможливе: кожного разу, коли воно зганяло куркуля з землі, воно водночас отримувало і нового раба для примусової праці[237]. Інший історик, Майкл Джейкобсон, подібним же чином твердить, що походження великомасштабної радянської табірної системи було «банальним»: «Бюрократи переслідували нереальні цілі самоокупності в’язниць і перевиховання в’язнів. Посадовці шукали робочу силу і кошти, прагнули розширити свої бюрократії і намагалися досягти недосяжної мети. Адміністратори і охоронці покірно виконували норми і правила. Теоретики раціоналізували і виправдовували. Зрештою, все було перевернуто, змінено або відкинуто»[238].

Справді, якщо табірна система не планувалася заздалегідь, то це не викликає подиву. Протягом першої половини 1930-х років радянське керівництво взагалі й сам Сталін зокрема постійно змінювали курс, запроваджували і скасовували ті чи ті заходи й робили публічні заяви, свідомо сплановані таким чином, щоб маскувати дійсність. Читаючи історію тієї епохи, нелегко виокремити якийсь злий генеральний план, накреслений Сталіним чи кимось іншим[239]. Наприклад, сам Сталін, котрий був ініціатором колективізації, доволі швидко змінив свою думку: у березні 1930 року він засудив надмірно старанних посадовців, у яких почалося «запаморочення від успіхів». Якого б результату не планувалося досягти цим виступом, на низовому рівні він був майже невідчутний, і знищення куркулів тривало ще багато років.

Здається, що чиновники ОГПУ і таємна поліція, які планували розширення ГУЛАГу, також спочатку не мали якогось чіткого уявлення про те, чого ж вони хочуть досягти. Комісія Янсона сама ухвалювала рішення і сама ж їх потім скасовувала. ОГПУ також вживало заходів, які видаються суперечливими. Наприклад, протягом 1930-х років ОГПУ часто оголошувало амністії, щоб покінчити з переповненням в’язниць і таборів. За цими амністіями незмінно йшли нові хвилі репресій і нові хвилі будівництва таборів — так, начебто Сталін і його поплічники ніколи не мали абсолютної певності щодо того, чи хочуть вони зростання системи — або ж начебто різні накази у різний час віддавалися різними людьми.

Аналогічно і табірна система пройшла через багато циклів розвитку: вона то ставала суворішою, то менш суворою, то суворішою знову. Навіть після 1929 року, коли табори твердо стали на шлях пошуку економічної ефективності, у системі залишалося кілька аномалій. Наприклад, і 1937 року багато політичних в’язнів утримувалися в тюрмах, у яких їм недвозначно було заборонено працювати — може видатися, що така практика суперечить загальному спрямуванню на ефективність[240]. Не такими вже й значущими виявлялися багато змін в організаційній структурі. Формальному поділу на табори ОГПУ і всі інші 1930 року було покладено край, однак певні залишкові відмінності збереглися: існували «табори» для небезпечніших і політичних злочинців та «колонії» для злочинців, що вчинили незначні правопорушення й отримали менші терміни ув’язнення. На практиці організація праці, харчування і повсякденне життя і там і там були дуже схожими.

Втім, незважаючи на все це, сьогодні дедалі більше міцніє згода стосовно того, що сам Сталін мав якщо й не якийсь ретельно розроблений план, то принаймні дуже тверде переконання у величезних перевагах примусової праці, яке збережеться протягом усього його життя. Чому?

Дехто, як-от Іван Чухін, колишній співробітник таємної поліції і дослідник ранніх етапів розвитку табірної системи, гадає, що Сталіну більш ніж амбітне будівництво ГУЛАГу на першому етапі потрібне було для посилення власного престижу. Тоді Сталін ще тільки зміцнювався у ролі вождя країни після тривалої й жорстокої боротьби за владу. Він міг думати, що нові індустріальні звершення, досягнуті з допомогою рабської праці в’язнів, допоможуть йому утвердити свою владу[241].

Сталіна міг також надихати давніший історичний приклад. Зокрема, Роберт Такер переконливо показав, що Сталін нав’язливо цікавився Петром I, іншим правителем Росії, який широко застосовував рабську працю кріпаків і в’язнів для своїх величезних досягнень у техніці й будівництві. У промові на пленумі Центрального комітету, виголошеній 1928 року безпосередньо перед запровадженням програми індустріалізації, Сталін із захопленням зауважує:

«Коли Петро Великий, ведучи справи з розвинутішими країнами Заходу, гарячково будував фабрики і заводи для забезпечення армії і зміцнення оборони країни, це була боротьба особливого типу — вистрибнути з пут власної відсталості»[242].

Курсив мій: виділені слова показують зв’язок між сталінським «Великим переломом» і політикою його попередника з XVIII століття. У російській історичній традиції Петро I — це водночас і великий, і жорстокий лідер, та не слід думати, що в цьому є суперечність. Зрештою, ніхто не пам’ятає, скільки кріпаків загинуло на будівництві Санкт-Петербурга, проте всі захоплюються красою міста. Дуже ймовірно, що Сталін був більш ніж небайдужий до цього прикладу.

Втім, зацікавленість Сталіна концентраційними таборами зовсім необов’язково повинна мати якусь раціональну причину: можливо, нав’язливий інтерес Сталіна до величезних будівельних проектів і рабської примусової праці був певним чином пов’язаний з його особливою формою манії величності. Муссоліні якось сказав про Леніна, що він «митець, який працював у людях, як інші працювали у мармурі чи металі»[243]. Це порівняння ще краще застосовне до Сталіна, який буквально відчував насолоду від спостерігання великої кількості людських тіл, що марширують чи танцюють з досконалою синхронністю[244]. Його зачаровував балет, виступи гімнастів під музику та паради з гігантськими пірамідами, складеними з анонімних викривлених людських постатей[245]. Як і Гітлер, Сталін дуже захоплювався кінематографом, особливо голлівудськими музичними фільмами з масовими танцювальними і співочими номерами. Він міг отримувати інше, проте пов’язане з ним задоволення від величезних бригад в’язнів, які копають канали і будують лінії залізниці за помахом його руки.

Та хоч би якими були мотиви — політичними, історичними чи психологічними, — очевидно, що від самого початку ГУЛАГу Сталін особисто був глибоко зацікавлений у таборах і справляв величезний вплив на їх розвиток. Наприклад, надзвичайно важливе рішення про передачу всіх радянських таборів і в’язниць від звичайної судової системи в руки ОГПУ майже напевно було ухвалене за наказом Сталіна. 1929 року Сталін дуже цікавився цією установою. Він цікавився кар’єрами чільників таємної поліції, здійснював нагляд за спорудженням зручних будинків для них і їхніх родин[246]. На відміну від цього адміністрація в’язниць Комісаріату внутрішніх справ не користувалася його прихильністю: у тогочасній гострій внутріпартійній боротьбі її лідери підтримували супротивників Сталіна[247].

Усі члени комісії Янсона знали всі ці деталі чи не краще за будь-кого іншого, що могло виявитися достатнім для того, щоб спонукати їх віддати в’язниці в руки ОГПУ. Але Сталін і прямо втручався у роботу комісії Янсона. В один із моментів, під час заплутаної дискусії, Політбюро навіть змінило початкове рішення на протилежне, заявивши про намір забрати назад систему в’язниць у таємної поліції і знову віддати її до рук Комісаріату внутрішніх справ. Сталіна це розлютило. 1930 року в листі до свого близького співробітника Вячеслава Молотова він засудив цю ідею як «інтригу», організовану «наскрізь гнилим» комісаром внутрішніх справ. Він наказав Політбюро реалізувати початкове рішення і ліквідував Комісаріат внутрішніх справ[248]. Рішення Сталіна передати табори ОГПУ визначило їх подальший характер. Воно звільняло їх від рутинної судової ретельності і віддавало у руки апарату таємної поліції, яка бере початок з таємничого світу ЧК, світу поза законом.

На користь наступної теорії існує менше вагомих доказів, проте можливо, що постійні вимоги щодо будівництва «таборів соловецького типу» також виходили від самого Сталіна. Як уже зазначалося, соловецькі табори ніколи не були прибутковими — ні 1929 року, ні у жоден інший момент. У господарський рік з червня 1928 по червень 1929 року СЛОН отримав з державного бюджету субсидію у 1,6 мільйона рублів[249]. Незважаючи на те що СЛОН міг видаватися успішнішим за інші місцеві підприємства, для тих, хто розумівся на економіці, було ясно, що змагання таборів з іншими підприємствами було нечесним. Наприклад, лісозаготівельні табори з працівниками-в’язнями завжди здаватимуться продуктивнішими за звичайні підприємства — просто тому, що селяни, які працювали на останніх, працювали там лише взимку, коли закінчувався сільськогосподарський сезон[250].

Попри це вважалося, що соловецькі табори дають прибуток — чи принаймні так вважав Сталін. Також Сталін був переконаний у їх прибутковості саме завдяки «раціональним» методам Френкеля — розподілу їжі відповідно до виконання трудових норм і усуненню ним непотрібного «зайвого». Докази того, що система Френкеля отримала схвалення на найвищому рівні, видно з результатів: не тільки з того, що система дуже швидко породжувала двійників Соловецького табору по всій країні, а й з того, що самого Френкеля було призначено керувати будівництвом Біломорського каналу, першого великого проекту ГУЛАГу сталінської ери — для колишнього в’язня це був надзвичайно високий пост[251]. Пізніше, як ми побачимо, від арешту і можливої страти його захистить втручання найвищого рівня.

Про зацікавленість Сталіна працею в’язнів можна судити також з його постійного інтересу до всіх подробиць управління таборами. Протягом усього життя він вимагав регулярної інформації про рівень продуктивності праці в’язнів, часто з конкретними статистичними даними: скільки вугілля і нафти там добуто, скільки в’язнів зайнято на роботі, скільки медалей отримали їхні начальники[252]. Особливо він цікавився золотими копальнями «Дальстроя», комплексу таборів у далекому північно-східному Колимському краї, і вимагав регулярної і точної інформації про геологію Колими, гірничу техніку «Дальстроя» та точних даних про кількість і якість видобутого там золота. Для того, щоб бути впевненим у виконанні власних розпоряджень у віддалених таборах, Сталін посилав інспекційні комісії, а також часто викликав начальників таборів до себе в Москву[253].

Коли якийсь окремий проект особливо його цікавив, участь Сталіна була навіть ще безпосереднішою. Приміром, його захоплювали канали — іноді здається, що він готовий був їх копати повсюдно. Одного разу Ягода був змушений писати Сталіну листа, обережно заперечуючи проти нереалістичного бажання начальника будувати канал із застосуванням рабської праці у центральній частині Москви[254]. Отримавши більший контроль над органами влади, Сталін також примушував своїх співробітників приділяти таборам більше уваги. 1940 року Політбюро обговорюватиме той чи той проект ГУЛАГу майже кожного тижня[255].

Втім, інтерес Сталіна не був суто теоретичним. Він безпосередньо цікавився людським матеріалом, який виконував роботу в таборах: кого арештовують, куди посилають, якою є доля цих людей. Він особисто читав прохання про звільнення від в’язнів або їхніх дружин, часто ставлячи резолюції на одне-два слова («тримати на роботі» або «звільнити»)[256]. Пізніше він регулярно вимагав інформації про в’язнів або групи в’язнів, якими особливо цікавився, наприклад про західноукраїнських націоналістів[257].

Є також свідчення того, що зацікавленість Сталіна окремими в’язнями не завжди була зумовлена суто політичними мотивами, і серед них були не тільки його особисті вороги. Ще 1931 року, до повної консолідації своєї влади, Сталін провів через Політбюро резолюцію, яка давала йому надзвичайно широкі особисті повноваження щодо арештів певних категорій технічних спеціалістів[258]. Також — не випадково — схема тогочасних арештів інженерів і спеціалістів вказує на певний вищий рівень їх планування. Мабуть, не було чистим збігом те, що у найпершій групі в’язнів, відправлених до нових таборів на Колимі, було семеро відомих фахівців-гірників, двоє фахівців з організації праці та двоє фахівців-гідротехніків[259]. Мабуть, не було чистим збігом обставин і те, що ОГПУ арештувало одного з найкращих радянських геологів напередодні будівництва табору поблизу нафтових покладів у республіці Комі[260]. Такі збіги не могли плануватися місцевими партійними начальниками у порядку реагування на нагальну потребу.

Нарешті, існує група непрямих, але цікавих доказів, які вказують на те, що масові арешти кінця 1930-х — 1940-х років також могли проводитися до певної міри з метою втамувати пристрасть Сталіна до рабської праці, а не для того — як це вважає більшість, — щоб покарати начебто реальних чи потенційних ворогів. Автори досі найавторитетнішої російської історії таборів відзначають «чіткий зв’язок між успішною економічною діяльністю таборів і кількістю відправлених до них в’язнів». Вони стверджують невипадковість того, що вироки за незначні правопорушення стають набагато суворішими з кожним розширенням системи таборів, зі зростанням потреби у примусовій робочій силі[261].

На те саме вказують і кілька окремих архівних документів. Наприклад, Ягода 1934 року надіслав листа своїм підлеглим в Україні, вимагаючи 15–20 тисяч в’язнів, усіх «придатних до роботи»: вони були терміново потрібні для закінчення будівництва каналу Москва-Волга. Лист датований 17 березня, у ньому Ягода також вимагає, щоб начальство місцевого ОГПУ «вжило додаткових заходів» для забезпечення надходження в’язнів до 1 квітня. Однак звідки мали взятися ці додаткові 15–20 тисяч в’язнів, чітко не пояснюється. Чи потрібно було їх арештувати для того, щоб виконати вимогу Ягоди?[262] Чи — як переконаний історик Террі Мартін — Ягода просто намагався забезпечити регулярний приплив до таборів робочої сили? Досягти цієї мети насправді ніколи так і не вдалося.

Якщо арешти мали на меті забезпечення таборів робочою силою, то робилося це майже з анекдотичною неефективністю. Мартін та інші також відзначають, що кожна нова хвиля масових арештів заставала начальників таборів цілком несподівано, що дуже ускладнювало для них підтримання хоча б позірної економічної ефективності. Ті, хто проводив арешти, також ніколи не вибирали своїх жертв раціонально: замість того, щоб обмежити арешти молодими здоровими чоловіками, які стали б найкращими працівниками на крайній Півночі, до в’язниць у величезних кількостях кидали також жінок, дітей і старих[263]. Здається, що кричуща нелогічність масових арештів свідчить проти думки про ретельне планування рабської робочої сили — це приводить багатьох до висновку, що арешти здійснювалися головним чином для знищення людей, які вважалися ворогами Сталіна, і тільки у другу чергу для того, щоб заповнити сталінські табори.

І, нарешті, жодне з цих пояснень мотивів зростання таборів не виключає повністю інших. Цілком імовірно, що Сталін міг планувати арешти і для того, щоб знищувати ворогів, і для того, щоб створювати рабську робочу силу. Ним могли керувати водночас і його власна параноя, і потреби у робочій силі регіональних вождів. Можливо, найкращою формулою буде найпростіша: Сталін пропонував своїй таємній поліції «соловецьку модель» концентраційних таборів, Сталін відбирав ворогів, — а підлеглі хапалися за можливість виконати його вказівки.