Розділ 17 СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ

Розділ 17

СТРАТЕГІЇ ВИЖИВАННЯ

Я беден, одинок и наг,

Лишен огня.

Сиреневый полярный мрак

Вокруг меня…

Я говорю мои стихи,

Я их кричу.

Деревья, голы и глухи,

Страшны чуть-чуть.

И только эхо с дальних гор

Звучит в ушах,

И полной грудью мне легко

Опять дышать.

Варлам Шаламов.[1272]

Але в’язні таки виживали. Виживали навіть у найстрашніших таборах, навіть за найтяжчих умов, навіть у роки війни, роки голоду, роки масових страт. І не тільки виживали — дехто залишився достатньо живим психологічно для того, щоб повернутися додому, видужати і жити порівняно нормальним життям. Януш Бардах став пластичним хірургом в Айова-Сіті. Ісаак Фільштинський повернувся до викладання арабської літератури. Лев Разгон знову став дитячим письменником. Анатолій Жигулін — поетом. Євгенія Гінзбург приїхала до Москви, де протягом довгих років була серцем і душею гуртка колишніх табірників, які регулярно сходилися на пригощання і бесіди за кухонним столом.

Ада Пурижинська, арештована підлітком, після звільнення вийшла заміж, народила і виховала чотирьох дітей, двоє з них стали професійними музикантами. З двома з них я зустрічалася за щедрим і веселим родинним обідом, під час якого Пурижинська подавала все нові страви і, здавалося, засмутилася, коли я вже не могла більше їсти. У домі Ірен Аргінської теж повно посмішок, одне з головних джерел — сама господиня. Через сорок років вона може жартувати про той одяг, який доводилося носити в ув’язненні: «Думаю, можна було б це назвати певним різновидом куртки», — сказала вона, роблячи спробу описати свою безформну табірну фуфайку. Її доросла дочка сміялася разом з нею.

Деякі колишні в’язні стали видатними людьми. Олександр Солженіцин став одним з найвідоміших і найпопулярніших у світі російських письменників. Генерал Горбатов був одним з тих, хто керував взяттям радянськими військами Берліна. Після терміну на Колимі й під час війни на шарашці Сергій Корольов став батьком радянської космічної програми. Густав Герлінг після звільнення з табору воював у польській армії, і, хоча й писав на засланні в Неаполі, став одним з найшанованіших літераторів посткомуністичної Польщі. Звістку про його смерть у липні 2000 року варшавські газети друкували на перших сторінках, а ціле покоління польських інтелектуалів вшановували його працю — особливо книжку «Інший світ», спогади про ГУЛАГ. І це лише кілька прикладів з дуже багатьох. Ісаак Фогельфангер, який став професором медицини Оттавського університету, пише: «Рани затягуються, і ви повертаєтеся до життя, ставши трішки сильнішими і людянішими, ніж раніше…»[1273]

Звичайно, не всі історії колишніх табірників закінчуються так добре; цього висновку не завжди можна дійти, читаючи спогади. Зрозуміло, що ті, хто не вижив, спогадів не написали. Не писали їх і ті, кого табори фізично чи психічно скалічили. Нечасто писали й ті, хто вижив завдяки тому, чого потім соромився — або, якщо й писали, то не розповідали всієї правди. Існує дуже і дуже мало спогадів інформаторів — або людей, які зізналися в тому, що були інформаторами, — і дуже мало табірників, які визнають, що їм доводилося завдавати шкоди своїм товаришам чи вбивати їх для того, щоб вижити.

З цих причин дехто з табірників взагалі ставить під сумнів будь-яку цінність писаних спогадів. Юрій Зорін, не дуже привітний колишній в’язень старшого віку, з яким я розмовляла в його рідному Архангельську, відкинув моє запитання про принципи виживання. Їх не було, сказав він. Хоча зі спогадів може видатися, що в’язні «про все говорили і про все думали», він сказав мені, що було не так: «Усе питання полягало в тому, щоб дожити до наступного дня, залишатися живим, не захворіти, менше зробити, більше з’їсти. Тому-то, як правило, філософські диспути не велися… Нас врятувала молодість, здоров’я, фізична сила, тому що ми жили за законом Дарвіна — виживали найпристосованіші»[1274].

Тому до проблеми в цілому: хто вижив — і чому вижив — слід підходити дуже обережно. Тут ми не маємо архівних даних, на які могли б покластися, не маємо й реальних «доказів». Ми мусимо вірити на слово тим, хто виявив готовність розповісти про пережите у спогадах чи в інтерв’ю. Кожен з них може мати свої причини приховувати певні аспекти своїх біографій.

Навіть після цього застереження все ж таки видається можливим виявити певні спільні моделі у кількох сотнях спогадів, які були опубліковані або зберігаються в архівах. Бо стратегії виживання справді існували, і вони свого часу були широко відомі, хоча й дуже відрізнялися одна від одної залежно від конкретних обставин того чи того в’язня. Виживання у трудовій колонії в західній частині Росії у середині 1930-х чи навіть у кінці 1940-х років, коли робота була переважно роботою на заводі, а їжі було якщо не вдосталь, то принаймні давали її регулярно, ймовірно, не вимагало якихось особливих психологічних пристосувань. З іншого боку, виживання в одному з таборів на Далекій Півночі — на Колимі, у Воркуті, у Норильську — в голодні воєнні роки часто вимагало великого таланту і великої волі, чи також великої здатності чинити зло, — якостей, які в’язні, залишись вони на волі, могли б у собі так інколи і не відкрити.

Поза сумнівом, багато таких в’язнів вижили, тому що вони знайшли способи піднятися над іншими, виокремити себе з величезної маси голодних зеків. Десятки табірних прислів’їв і приказок відображають згубну дію на моральний стан цієї відчайдушної конкуренції. «Умри ти сьогодні, а я завтра», — говорить одна з них. «Людина людині вовк», — ще одна, її Януш Бардах використав для назви своєї книжки спогадів.

Багато колишніх зеків говорять про жорстокість боротьби за виживання і, як Зорін, згадують її дарвінівську природу. «Табір був великим іспитом нашої моральної сили, і 99 відсотків нас його не склало», — пише Шаламов[1275]. «Всього лише через три тижні більшість в’язнів були зламаними людьми, не цікавилися нічим, крім їжі. Вони поводилися як тварини, ненавиділи і підозрювали всіх навкруги, вважали вчорашнього друга конкурентом у боротьбі за життя», — пише Едвард Бука[1276].

Катерині Оліцькій, з її досвідом учасника дореволюційного соціал-демократичного руху, особливо жахливим видалося те, що вона сприйняла як аморальність таборів: якщо в’язні в тюрмах часто співпрацювали, сильніші допомагали слабшим, то в радянських таборах кожен в’язень «жив тільки для себе», обманював інших для того, щоб досягти хоч трохи вищого статусу в табірній ієрархії[1277]. Галина Усакова розповідає про те, як змінилася в таборі її особистість: «Я добре поводилася, мене добре виховали в інтелігентній сім’ї. Але з цими характеристиками ви не виживете, ви мусите загартуватися, ви навчаєтеся по-різному брехати і лицемірити»[1278].

Міркування Густава Герлінга докладніші, він пише про те, як новий в’язень поволі навчається жити «без жалю»:

«Спочатку він буде ділитися останнім шматком хліба із зеками, що дійшли межі голодного божевілля, під руку водити з роботи хворих на курячу сліпоту, кликати на допомогу, коли його товариш на лісоповалі відрубає собі два пальці на руці, потайки заносити у "мертвецьку" помиї від баланди і голови від оселедців; через кілька тижнів він, однак, виявить, що робить він усе це не з безкорисливого поклику серця, а через егоїстичне веління розуму — намагаючись у першу чергу врятувати себе і тільки потім інших. Табір, зі своїми звичками і звичаями, зі своєю системою підтримання зеків трошки нижче від межі людяності, немало допоможе йому в цьому. Чи міг він припустити, що можна принизити людину до такого ступеня, щоб вона викликала не співчуття, а огиду навіть у товаришів по нещастю? Як же жаліти куросліпів, коли бачиш, що їх кожного дня підштовхують прикладами, щоб не затримували повернення до зони, а в зоні самі зеки, що поспішають на кухню, нетерпляче зіштовхують їх з вузької табірної доріжки; як навідувати "мертвецьку", занурену у вечірні сутінки і гнильний сморід випорожнення; як ділитися хлібом з голодним, який завтра зустріне тебе в бараку божевільним нав’язливим поглядом?.. Значить, мав рацію слідчий, коли казав, що залізна мітла радянського правосуддя змітає у табори саме лише сміття…»[1279]

Такі думки не є унікальними для уцілілих у радянських таборах. «Якщо людям у рабстві пропонується певне привілейоване становище, — пише в’язень Освенціму Прімо Леві, — в обмін на зраду природної солідарності зі своїми товаришами, то можна бути певним: хтось цю пропозицію прийме»[1280]. Бруно Беттельгейм, теж стосовно німецьких таборів, пише, що старші в’язні часто поступово «приймали цінності і правила СС як свої власні», передусім щодо ненависті до слабших і нижчих за місцем у табірній ієрархії, особливо євреїв[1281].

У радянських таборах, як і в німецьких, кримінальні в’язні також з готовністю приймали дегуманізуючу риторику НКВД, називали політичних в’язнів «ворогами народу» і висловлювали огиду до доходяг з їх середовища. Перебуваючи у незвичайному становищі єдиного політичного в’язня на переважно кримінальному лагпункті, Кароль Колонна-Чосновський мав змогу дізнатися, що думають у кримінальному світі про політичних: «Неприємність у тому, що їх просто надто багато. Вони слабкі, брудні і тільки й хочуть, що їсти. Вони нічого не виробляють. Чому влада ними так переймається, один Бог знає…» Один кримінальний, пише Колонна-Чосновський, бачив у пересильній тюрмі в’язня із Заходу, вченого, університетського професора. «Я спіймав його на тому, що він — справді — їв напівгнилого плавця тріски. Я йому надавав, можеш уявити. Я запитав, чи знає він, що робить. А він отак просто відповів, що голодний… То я йому так дав по шиї, що він відразу ж почав блювати. Мені стає дурно, як я про це подумаю. Я навіть сказав про нього охороні, та той брудний старий наступного ранку вже вмер. Так йому й треба!»[1282]

Інші в’язні, як пише Варлам Шаламов, спостерігали, навчалися і наслідували:

«Молодий селянин, який потрапив в ув’язнення, бачить, що в цьому пеклі тільки урки живуть порівняно добре, на них зважають, їх остерігається всемогутнє начальство. Вони завжди одягнені, ситі, підтримують одне одного… Йому починає здаватися, що правда табірного життя — у блатарів, що тільки наслідуючи їх у своїй поведінці, стане він на шлях реального порятунку свого життя… Інтелігент-в’язень придушений табором. Усе, що було дорогим, розтоптано в прах, цивілізація і культура злітають з людини у найкоротший термін за лічені тижні. Аргумент суперечки — кулак, палиця. Засіб спонукання — приклад, зуботичина…»[1283]

Та, незважаючи на все, було б неправильно твердити, що в таборах не існувало жодної моралі, що доброта і щедрість були абсолютно неможливими. Цікаво, що навіть найпесимістичніші автори спогадів часто собі у цьому суперечать. Сам Шаламов, який зображенням варварства табірного життя у своїх творах перевершив усіх інших, в одному місці пише: «Я не буду добиватися посади бригадира, яка дає можливість залишитися в живих, бо найгірше у таборі — це нав’язування своєї (або чиєїсь чужої) волі іншій людині, арештантові, як я». Інакше кажучи, Шаламов являв собою виняток зі свого ж власного правила[1284].

З більшості спогадів також зрозуміло, що ГУЛАГ не був чорно-білим світом, у якому існували чітко проведені лінії, що відділяють рабів від господарів, а єдиним способом вижити була жорстокість. В’язні, вільні робітники і охоронці не тільки були елементами складної соціальної структури, але й сама ця структура, як ми вже бачили, постійно змінювалася. В’язні могли рухатися вгору і вниз у цій ієрархії — і з багатьма це відбувалося насправді. Свою долю можна було змінити не тільки співробітництвом з владою або непокорою, а також і за допомогою хитрих оборудок, за допомогою зв’язків. Просто везіння і невдача також були визначальними факторами табірної кар’єри, в якій, якщо вона була достатньо довгою, могли наступати «щасливі» періоди, коли в’язень мав добру роботу, добре їв і мало працював, і періоди, коли той самий в’язень падав до пекла лікарні, «мертвецької», в товариство доходяг, які товпилися навколо смітників, шукаючи крихт їжі.

Методи виживання фактично були вбудованими у саму систему. Протягом переважної більшості часу табірна адміністрація не старалася вбивати в’язнів; керівництво просто намагалося виконувати неймовірні норми, встановлені московськими центральними плановиками. Внаслідок цього тюремники більш ніж охоче винагороджували в’язнів, які виявлялися для них корисними у досягненні цієї мети. Природно, що в’язні користувалися такою їхньою готовністю. Дві групи мали різні цілі — тюремники хотіли, щоб добувалося більше золота чи деревини, а в’язні прагнули вижити, — та часом вони знаходили спільні засоби у досягненні цих різних цілей. Кілька стратегій виживання особливо підходили як для в’язнів, так і для їхніх тюремників; далі наводиться їх список.

ТУФТА: ІМІТАЦІЯ ПРАЦІ

Написати просто про те, що таке туфта — іншими мовами це слово часто дуже неточно перекладають виразами на зразок «обман начальника», — завдання не з легких. Передусім тому, що такі методи були так глибоко закорінені в радянській системі, що було б не зовсім чесно говорити про них як про якусь унікальну рису ГУЛАГу[1285]. Не були вони унікальним атрибутом самого лише СРСР. Прислів’я комуністичної епохи «Ми вдаємо, що працюємо, а вони вдають, що нам платять» колись можна було почути на більшості мов країн Варшавського договору.

Більше того, «туфта» проникала фактично в усі аспекти праці — призначення на роботу, організація праці, обліковування результатів — і відбивалася фактично на всіх членах табірного суспільства, від найголовніших московських начальників ГУЛАГу до найнижчих табірних охоронців і найпригнобленіших в’язнів. Так було від самого початку ГУЛАГу до самого його кінця. Один популярний тюремний віршик належить до часу будівництва Біломорського каналу:

Без туфты и аммонала

Не построили б канала.[1286]

У роки, коли ця тема стала предметом суперечок, точилися вони і навколо питання, як тяжко працювали чи не працювали в’язні та скільки зусиль вони докладали чи не докладали для того, щоб не працювати. Протягом усього часу з моменту публікації 1962 року «Одного дня Івана Денисовича» Солженіцина серед широкого кола колишніх табірників, публіцистів та істориків немає одностайності щодо моральності табірної праці. Хоча б уже через саме те, що однією з головних тем повісті Солженіцина, яка відкрила цю дискусію, були намагання її героя уникнути роботи. Іван Денисович іде до лікаря, сподіваючись на звільнення через хворобу; мріє, щоб на кілька тижнів захворіти; дивиться на табірний термометр, сподіваючись на те, що виявиться надто холодно і можна буде не йти на роботу; із захопленням говорить про бригадирів, які «що не зроблено, доведуть, що зроблено»; відчуває полегшення, коли бригадир отримує добру «процентовку», незважаючи на те, що «півдня минуло, а нічого не зроблено»; краде на робочому місці стружку, щоб розтопити пічку в бараку; краде кашу на обіді. «Від роботи, — думає якось Іван Денисович, — коні дохнуть». Він намагається її уникати.

У роки після виходу в світ цієї книжки типовість зображення зека ставилася під сумнів іншими колишніми табірниками як з ідеологічних, так і з особистих причин. З одного боку, для тих, хто вірив у радянську систему — і тому також вірив у те, що «робота» таборів була цінною і необхідною, — «ледарство» Івана Денисовича виявилося образливим. Багато «альтернативних», більш «прорадянських» спогадів і літературних творів про табірне життя, опублікованих у Радянському Союзі відразу після появи «Івана Денисовича», навіть спеціально зосереджувалися на роботі тих, хто, незважаючи на несправедливість їхнього ув’язнення, залишилися вірними. Радянський письменник (та інформатор протягом усього життя) Борис Дьяков пише про інженера, що працює на здійснюваному ГУЛАГом будівництві біля Пермі. Цей інженер так поглинутий роботою, що, як каже він оповідачеві твору Дьякова, забуває, що він в’язень: «На якийсь час я так захоплююся роботою, що забуваю, ким став». Інженер у Дьякова став таким свідомим, що навіть потайки посилає до місцевої газети листа зі скаргою на погану організацію систем транспорту і постачання в таборі. Незважаючи на докори з боку начальника табору за таку необережність — поява в газеті імені в’язня була нечуваною річчю, — дьяковський інженер залишається задоволений тим, що «після статті становище трохи поліпшилося»[1287].

Погляди тих, хто керував таборами, навіть ще радикальніші. У розмові зі мною колишня табірна адміністраторка, яка побажала залишитися анонімною, з неприхованим гнівом говорила, що всі історії про погане життя в’язнів — просто неправда. Ті, хто добре працювали, жили дуже добре, казала вона, набагато краще від пересічних людей: вони могли навіть купувати згущене молоко — курсив мій, — яке було для пересічних громадян недоступним. «Тільки ті, хто відмовлялися працювати, жили погано», — розповідала вона[1288]. Такі погляди зазвичай не висловлюються публічно, проте є кілька винятків. Дружина співробітника НКВД Анна Захарова, лист якої в газету «Известия» публікувався у російській підпільній пресі у 1960-х роках, гостро критикує Солженіцина. Захарова пише, що вона «до глибини душі обурена» «Іваном Денисовичем»:

«Можна зрозуміти, чому герой цієї повісті, маючи таке ставлення до Радянської влади, ні на що не сподівається, крім лазарету для того, щоб якось уникнути спокутування своєї провини, шкоди, якої він заподіяв своїй Батьківщині, через працю… І чому то людині намагатися уникнути фізичної праці і зневажати її? Зрештою, для нас праця становить основу радянського суспільства, і саме через працю людина стає свідомою того, на що вона справді здатна»[1289].

Інші, не такі ідеологічні заперечення висувалися звичайними в’язнями. В. К. Ясний, який провів у таборах п’ять років на початку 1940-х, пише у своїх спогадах: «Ми старалися працювати чесно, а не через страх втратити пайки чи опинитися в ізоляторі… тяжка праця, а саме такою вона була в нашій бригаді, допомагала забути, допомагала відігнати тривожні думки»[1290]. Надія Улановська, яка відбула разом зі своєю матір’ю довгий табірний термін, пише, що її мати тяжко працювала «для того, щоб довести, що євреї й інтелігенція працюють не гірше за інших». (Однак про себе вона пише: «Я працювала, тому що мене примушували… Боюся, що честі єврейської нації я в цьому пункті не підтримала»).[1291]

В’язні, які все своє життя самовіддано працювали на радянський режим, теж легко не змінювалися. Авіаінженера, політичного в’язня Олександра Боріна в ГУЛАГу поставили працювати на металообробне виробництво. У своїх спогадах він з гордістю пише про технічні винаходи, які він там зробив — розроблялися вони переважно у його вільний час[1292]. Ще одна політична, арештована в кінці 1930-х років, Алла Шистер говорила мені в інтерв’ю, що вона «працювала, як вільна. Така моя вдача — не можу працювати погано. Якщо треба копати яму, я копатиму, поки не викопаю». Після двох років на загальних роботах Шистер стала бригадиркою, тому що, як вона сказала, «побачили, що я працюю не як в’язень, а зі всієї сили». На цій посаді вона навіть робила все для того, щоб надихнути на роботу своїх підлеглих, однак, як вона визнає, не любов’ю до Радянської держави. Ось як вона розповідала про першу зустріч зі своєю бригадою:

«Я прийшла на кар’єр, де вони копали. Охоронці запропонували піти зі мною, але я сказала, що не потрібно, і пішла сама. Я підійшла до бригади і сказала: "Я вимагаю виконання плану, цегла потрібна для фронту".

Вони сказали: "Алло Борисівно, нас не обходить план по цеглі, дайте нам хлібний пайок".

Я сказала: "Буде вам пайок, якщо виконаєте план".

Вони сказали: "Ми кинемо вас у яму, закопаємо, і ніхто вас не знайде".

Я стояла дуже спокійно і сказала: "Ви мене не закопаєте. Я обіцяю вам, що якщо сьогодні о 12-й дня ви виконаєте норму, я принесу вам махорки". Махорка там цінувалася більше за золото й діаманти…»

Як пояснила Шистер, вона не використала своїх тютюнових пайків, бо не курила, і з радістю віддала махорку підлеглим[1293].

Звичайно, були й ті, хто усвідомлював матеріальні переваги, які може принести робота. Деякі в’язні просто намагалися робити те, що від них хотіли: перевиконувати норми, виборювати статус ударника, отримувати кращі пайки. Прибувши на колимський лагпункт, Володимир Петров відразу ж зрозумів, що мешканці «стахановського намету», які працювали краще за інших, мають те, чого не мають доходяги:

«Вони були незрівнянно чистіші. Навіть у вкрай суворих умовах життя в таборі їм вдавалося кожного дня вмивати обличчя, а коли не можна було дістати води, вони вмивалися снігом. Вони також були краще одягнені… були стриманіші. Вони не товпилися навколо пічок, а сиділи на своїх нарах або щось роблячи, або розмовляючи про свої справи. Навіть іззовні їхній намет виглядав інакше».

Петров попросився у цю бригаду; у ній щодня отримували по кілограму хліба. Однак він не міг працювати з потрібною швидкістю. З бригади його вигнали — слабкості там не терпіли[1294]. Випадок цей не винятковий, про що пише Герлінг:

«Чомусь зачарованість нормою була не тільки привілеєм вільних, які її встановили, але й елементарним життєвим інстинктом рабів, які її виконували. У бригадах, що працювали ланками по три-чотири особи, ревніше за всіх на сторожі норми стояли самі зеки: виробіток розраховували також по ланках, ділячи його на кількість працюючих. Так повністю зникало почуття каторжної солідарності, поступаючись місцем божевільній гонитві за процентами. Некваліфікований зек, опинившись у злагодженій ланці, не міг розраховувати на жодну поблажливість; після недовгої боротьби йому доводилося відступити і перейти до ланки, де нерідко він же мав наглядати за слабшими. В усьому цьому було щось нелюдське, що безжально рвало єдиний, здавалося б, єдино існуючий між зеками зв’язок — їх солідарність перед переслідувачами»[1295].

Однак завзята праця іноді служила погану службу. Лев Разгон пише про селян, які погубили себе, намагаючись перевиконати норму і заробити «велику пайку» у півтора кілограма хліба: «Він міг бути грубим або погано випеченим, але це був справжній хліб. Для селян, які роками жили напівголодними, це здавалося величезною кількістю, навіть без вареної їжі». Та навіть ця «величезна кількість» їжі не компенсувала енергії, витраченої на роботу в лісі. І через те ці люди були приречені, пише Разгон, «цілком буквально вмерти з голоду, з’їдаючи щоденно по півтора кілограма хліба»[1296]. Варлам Шаламов теж описує «міф великої пайки», а Солженіцин пише, що «велика пайка губить. Найміцніший роботяга за сезон викочування лісу геть доходить»[1297].

Незважаючи на це, величезна більшість авторів спогадів (що до певної міри підтверджується архівними документами) справді говорять про те, що роботи уникали. Хоча головною їхньої метою не була ні бездіяльність сама по собі, ні навіть бажання «виявити зневагу» до радянської системи: їхнім головним мотивом було виживання. Їм давали поганий одяг і мало їжі, їм наказували працювати за вкрай поганої погоди на поламаній техніці, і багато хто розумів, що уникати роботи значить рятувати своє життя.

У неопублікованих спогадах Зінаїди Усової, однієї з «дружин», арештованих 1938 року, чудово показано, як в’язні доходили такого висновку. Спершу Усову відправили до Темлагу, в якому були переважно такі ж, як і вона, жінки, дружини розстріляних провідних партійних діячів і армійських посадовців. З порівняно нестрашним начальником табору і розпорядком роботи всі в Темлагу працювали з ентузіазмом. Більшість ув’язнених не тільки все ще були «вірними радянськими громадянами», переконаними, що їх арешт — це результат якоїсь гігантської помилки, вони вірили також і в те, що доброю роботою вони можуть заробити собі дострокове звільнення. Сама Усова «засинала і просиналася з думками про роботу, продумувала свої плани. Один з них навіть було впроваджено у виробництво».

Проте потім Усову разом з групою інших «дружин» перевели до іншого табору, в якому були кримінальні в’язні. Її поставили на роботу на меблеву фабрику. У новому таборі норми були набагато вищими і суворішими — «нерозумними», як говорили дуже багато в’язнів. Така система, пише Усова, «робила з людей рабів з рабською психологією». Тільки ті, хто повністю виконував норму, отримували повний хлібний пайок — 700 грамів. Ті, хто не виконував чи взагалі не міг працювати, отримували 300, на яких ледве можна було прожити.

Як компесаційний захід в’язні в новому таборі робили все, що могли, щоб «обманювати начальство, ухилятися від роботи, робити якомога менше». Зі своїм порівняно високим трудовим ентузіазмом новоприбулі ув’язнені опинилися у становищі парій. «З точки зору тих, хто пробув тут довше, ми були дурними чи чимось на зразок штрейкбрехерів. Усі відразу ж нас зненавиділи»[1298]. Звичайно, скоро жінки з Темлагу опанували прийоми ухиляння від роботи, якими вже користувалися всі інші. Саме так, а не навпаки система породжувала «туфту».

Часом самі в’язні розробляли власні методи «туфти». Одна ув’язнена полька працювала на колимському рибоконсервному заводі, де єдиними, хто виконував неможливі норми, були ті, хто шахраював. Стахановцями були просто ті, хто «найхитріше обманював»: замість того щоб закладати у банку всього оселедця, вони клали туди лише кілька шматочків, а решту викидали, роблячи це так майстерно, що «бригадир ніколи нічого не помічав»[1299]. Під час будівництва табірної лазні Валерію Фріду показали схожий фокус: як ховати тріщини з допомогою моху, замість того, щоб заповнювати їх цементним розчином. Стосовно цієї раціоналізації він шкодував тільки про одне: «Що, якщо в цій лазні… доведеться митися самому, та ще й взимку? Адже мох підсохне, і холодним вітром його до дідька видме»[1300].

Євгенія Гінзбург теж пише про те, як їй і її товаришці по лісоповалу Галі нарешті вдалося виконати неможливу норму. Помітивши, що одна їхня колега виконує норму, «незважаючи на те, що працює сама, одноручною пилкою», вони запитали, як вона це робить:

«Приперта нами до стіни, вона, швиденько озираючись, чи немає поблизу конвою, пояснила нам техніку.

— Навкруги ж штабелі. Ну, старі штабелі, напиляні попередніми етапами. Повно ж їх тут. І ніхто не рахував, скільки…

— Ну й що? Адже відразу видно, що це старі, а не свіжоспиляні…

— А що їх, власне, відрізняє? Тільки те, що зрізи у них потемнілі. А якщо від кожної колоди відпиляти маленький шматочок, то зріз буде свіжісінький. А потім — перекласти штабель на це саме місце, тільки комляками в інший бік… Ось і норма…

Ця операція в подальшому отримала у нас назву "освіжити бутерброди". Вона дала нам перепочинок… додам, що совість нас аж ніяк не мучила…»[1301]

Томас Сговіо теж був у складі колимської лісоповальної бригади, яка зовсім нічого не робила:

«У першій половині січня ми з моїм товаришем Левіним не звалили жодного дерева. Не зробив цього і жоден інший член нашої лісоповальної бригади. У лісі було багато штабелів з колодами. Ми вибрали одну чи дві, зчистили з них сніг і посідали біля багаття. Не було навіть потреби зчищати сніг, тому що в перший місяць наш виробіток жодного разу не приходив перевіряти ні бригадир, ні десятник, ні наглядач»[1302].

Інші використовували свої особисті зв’язки для того, щоб обходити неможливі норми. Один в’язень Каргопольлагу заплатив іншому — платою був шмат сала, — щоб той його навчив валити дерева так, як сам, а він виконував норму і навіть мав змогу відпочивати після обіду[1303]. Ще один в’язень, який мив золото на Колимі, заплатив хабара за те, щоб його перевели на легшу роботу, на якій він мав стояти на купі шлаку, а не у воді[1304].

Частіше «туфта» організовувалася на рівні бригад, тому що бригадири мали можливість приховувати те, як працюють окремі в’язні. Один колишній зек розповідає у спогадах, що його бригадир закривав йому виконання 60% норми, коли насправді він ледве міг зробити щось взагалі[1305]. Ще один колишній в’язень писав про те, як бригадир його бригади вів переговори з табірним начальством щодо зниження норм, бо люди у бригаді вмирали один за одним[1306]. Серед бригадирів розвинутим було хабарництво, що визнає Юрій Зорін, який сам був бригадиром: «Там, у таборах, є свої табірні закони, які можуть бути незрозумілими тим, хто знаходиться поза зоною», — так він м’яко це пояснив[1307]. Леонід Трус згадує, що його норильські бригадири просто «самі вирішували, хто з працівників заслуговує на кращі пайки і більшу плату», ніяк не зважаючи на те, що вони насправді робили. Хабарі і кланові зв’язки визначали «виробіток» в’язня.

З точки зору зеків, найкращими бригадирами були ті, хто міг організовувати великомасштабну «туфту». Працюючи на північноуральському кар’єрі в кінці 1940-х років, Леонід Фінкельштейн опинився у бригаді, бригадир якої розробив складну систему обману. Вранці бригада заходила в ущелину. Охоронці залишалися вгорі, на краю, де вони цілий день сиділи навколо багаття і грілися. Тоді бригадир на ім’я Іван починав застосовувати свої прийоми:

«Ми точно знали, яку частину дна ущелини видно згори, і на цьому грунтувався наш фокус… у частині, яку було видно, ми справді дуже завзято врубувалися в кам’яну стіну. Ми працювали і при цьому дуже шуміли — охоронці могли і бачити, і чути, що ми працюємо. Тоді Іван ішов вздовж ряду… і казав: "Один вліво", — і кожен з нас робив один крок вліво. Охоронці цього ніколи не помічали.

Там ми відступали, один вліво, один вліво, поки останній не виходив із видимої зони — ми знали, де вона закінчувалася, там була крейдою на землі проведена лінія. Коли ми потрапляли у невидиму зону, можна було розслабитися, посидіти на землі, взяти кирку і так, розслаблено, грюкнути нею об землю, просто, щоб створити шум. Тоді Іван казав — “Ти: направо!” — і той чоловік ішов і знову починав своє коло. Таким чином ніхто з нас не працював навіть половини зміни».

Інші в’язні також розповідали Фінкельштейну про прийоми, що застосовувалися на будівництві каналу. Там була інша, проте не менш витончена «туфта»: «Головне було показати, що зміна виконує норму». Роботягам казали копати, але не торкатися «такого собі стовпчика, кілочка, який би показував глибину викопаного за зміну». Хоча норми були надзвичайно високими, «були артисти, справжні артисти, яким вдавалося нарощувати цей стовпчик, його висоту. Це неймовірно, він був із землі, так що відразу було б видно, якщо хтось би його спробував підробити, і водночас він був підроблений наймайстернішим чином. Тоді, звичайно, вся зміна отримувала стахановський обід»[1308].

Такі виняткові видатні таланти були потрібні не завжди. Якось Леоніда Труса поставили на розвантаження вагонів: «Ми просто писали, що носили ті вантажі далі, ніж насправді, скажімо 300 метрів, а не десять». За це давали більші пайки. «"Туфта" відбувалася постійно, — розповідав він про Норильськ, — без неї там би взагалі нічого не було».

«Туфта» також могла організовуватися на набагато вищому адміністративному рівні, за допомогою ретельних і обережних переговорів між бригадирами і нормувальниками — табірними функціонерами, робота яких полягала у тому, щоб визначати, що бригада може, а чого не може зробити за день. Нормувальники, як і бригадири, були дуже схильні до фаворитизму і хабарництва. Наприкінці 1930-х років на Колимі Ольга Адамова-Сліозберг опинилася на посаді бригадира, на чолі бригади жінок, що копали траншеї, і яка складалася переважно з політичних ув’язнених — усі вони були ослаблені тривалими тюремними термінами. Коли після триденної роботи виявилося, що вони виконали тільки 3% норми, вона пішла до нормувальника і попросила її знизити. Після того як він почув, що слабка бригада складається переважно з колишніх партійних, його обличчя потемніло:

«А, колишні члени партії? От якби ви були проститутки, я дав би вам мити віконця, і ви робили б по три норми. Коли ці члени партії в 1929 році розкуркулювали мене, виганяли з дому з шістьма дітьми, я їм казав: “А чим же діти винні?” — вони відповідали: "Такий радянський закон". Так ось, дотримуйтеся радянського закону, викидайте по дев’ять кубометрів грунту! — Він сміявся. — Дотримуйтеся радянського закону!»[1309]

Нормувальники також знали про потребу в певні моменти берегти робочу силу — коли, наприклад, табір критикували за високі показники смертності, чи коли табір був розташований на Далекій Півночі і міг отримувати нову зміну тільки раз на сезон. У таких обставинах нормувальники справді могли знижувати норми або закривати очі на їх невиконання. Цей метод був відомий у таборах під назвою «натягування норм», і сказати, що він набув широкого застосування — це нічого не сказати[1310]. Один в’язень працював на шахті, на якій він мав щодня нарубувати по 5,5 тонни вугілля — завдання неможливе. Головний інженер — вільний — прийняв розумне рішення: він розпитав, скільки в’язнів безпосередньо добувають вугілля, а скільки виконують якісь допоміжні роботи або й зовсім нічого не роблять, і вже на цій основі наказав нормувальникам встановлювати норми; при цьому звання стахановців переходило від одних працівників до інших, так що всі вони отримували більш-менш рівні пайки[1311].

Хабарі працювали також і на вищих рівнях табірної ієрархії, часом проходячи цілий ланцюг різних людей. Олександр Клейн побував у таборі наприкінці 1940-х років, коли зекам для стимулювання кращої праці почали давати невеликі зарплати:

«Отримавши зароблені гроші (було їх небагато), роботяга давав хабара бригадиру. Це було обов’язковим: тоді бригадир мав дати хабарі десятнику і нормувальнику, який визначав норму, котру мала виконувати бригада… крім того, десятник і бригадири мали давати хабарі нарядчикові, який розподіляв роботу. Кухарі теж давали хабарі старшому кухареві, а працівники лазні — своєму начальнику».

У середньому, пише Клейн, він віддавав половину своєї «зарплати». Наслідки для тих, хто не давав, могли бути жахливими. Тим в’язням, які не платили, автоматично записували низьку процентовку, що вело до зниження пайків. Бригадири, які не хотіли платити, потерпали більше. Одного такого, як пише Клейн, убили прямо в ліжку. Йому розбили каменем голову — а ті, хто був навколо нього, навіть не почули[1312].

«Туфта» давалася взнаки і на всіх рівнях табірної статистики. Начальники таборів і бухгалтери регулярно змінювали цифри у вигідний для себе бік, про що свідчать звіти про крадіжки, які регулярно подавалися перевіряючими. Всі, хто мав хоч найвіддаленіше відношення до табору, крали продукти, гроші і взагалі все, що можна вкрасти: 1942 року сестру начальника залізничного підрозділу Джезказганського табірного комплексу у Казахстані звинуватили у «незаконній передачі продуктів харчування» і спекуляції. На одному лагпункті 1941 року начальник табору і головний бухгалтер «використали своє посадове становище» для фабрикування фальшивих банківських рахунків, що давало їм змогу красти гроші з рахунків табору. Начальник вкрав 25 тисяч рублів, бухгалтер — 18 тисяч, що за тодішніми радянськими мірками було справжнім багатством. Проте суми були такими значними не завжди: у товстій папці з документами щодо Сиблагу за 1942–1944 роки серед інших зберігаються документи прокуратури, а там — численні листи, що відображають запеклу суперечку про одного вільного працівника табору, який буцімто вкрав дві залізні миски, один емальований чайник, одну ковдру, один матрац, два простирадла, дві подушки і дві наволочки.[1313]

Від крадіжок навряд чи було дуже далеко і до брехні щодо показників виробництва. Якщо «туфта» починалася на рівні бригади і підсилювалася на рівні лагпунктів, то, коли бухгалтери великого табірного комплексу підбивали загальну статистику, цифри вже були дуже далекими від дійсності; а це, про що докладніше йтиметься далі, вело до дуже неточних уявлень про справжні обсяги табірного виробництва, які у будь-якому разі були вкрай низькими.

Насправді, при всій цій брехні і шахрайстві, майже неможливо сказати, що означають виробничі показники ГУЛАГу. Через це мене завжди дуже дивували ретельно складені докладні річні звіти ГУЛАГу, такі як, наприклад, звіт за березень 1940 року. Більш як на 124 сторінках цього вражаючого документа наводяться виробничі показники десятків таборів, класифікованих за їх спеціалізацією: лісові табори, промислові табори, шахти, сільське господарство. До звіту додається безліч таблиць і діаграм, а також багато різних числових даних. На закінчення автор звіту самовпевнено заявляє, що загалом обсяг виробництва ГУЛАГу за рік становить у грошовому обчисленні 2 мільярди 659 з половиною мільйонів рублів — число, яке за згаданих обставин не має жодного сенсу[1314].

ПРИДУРКИ: СПІВРОБІТНИЦТВО І ПОСОБНИЦТВО

«Туфта» не була єдиним методом, використовуваним в’язнями для приведення у відповідність неможливих норм, виконання яких від них вимагали, із неможливими пайками, які їм давали. Не була вона і єдиним засобом, який застосовувало керівництво для виконання власних неможливих виробничих завдань. Існували й інші способи змусити в’язнів співпрацювати з владою, про які яскраво пише Ісаак Фільштинський у першому розділі своїх спогадів «Ми крокуєм під конвоєм».

Фільштинський починає розповідь зі своїх перших днів у Каргопольлагу, лісовому і будівельному таборі, розташованому на північ від Архангельська. Автор знайомиться з новоприбулою молодою жінкою. Вона була в бригаді, яку тимчасово прикріпили до бригади Фільштинського. Його увагу привернув її «боязкий погляд» і подраний табірний одяг, він підійшов до неї ближче. Так, сказала вона, прибула «вчора етапом з тюрми». Вони розговорилися. Історія її, як пише Фільштинський, «як на той час була доволі банальною». Вона була художниця 26 років, заміжня, мала трирічного сина. Арештували її за те, що «вона щось сказала подрузі-художниці, а та донесла куди слід». Через те, що 1937 року її батька теж арештували, їй швидко дали вирок за поширення антирадянської пропаганди.

Коли вони розмовляли, ця жінка, злякано озираючись, тримала Фільштинського за руку. Це заборонялося, проте охоронець, на щастя, не помітив. Після прибуття на місце роботи їх розділили, але по дорозі додому молода художниця знайшла Фільштинського знову. Наступні півтора тижня вони разом ходили на роботу і з роботи, вона розповідала йому, як тужить за домом, про чоловіка, який її залишив, про дитину, яку може ніколи більше не побачити. Потім жіночу бригаду остаточно відділили від бригади Фільштинського, і він втратив слід своєї подруги.

Минуло три роки. Рідкісного для Далекої Півночі спекотного дня Фільштинський знову її побачив. Цього разу вона була одягнена у «новісіньку тілогрійку, акуратно підігнану до її зросту і фігури». Замість звичайного зшитого з онучного матеріалу капора на ній був берет. Замість стоптаних табірних черевиків — туфлі. Обличчя в неї розповніло, виглядала вона вульгарніше. Говорила брудною, пересипаною лайкою мовою, що свідчило про тісні зв’язки з кримінальним світом табору. Піймавши погляд Фільштинського, вона густо почервоніла. Вона повернулася і пішла геть, «майже побігла».

У момент їхньої третьої і останньої зустрічі жінка була одягнена, як йому здалося, «за останньою міською модою». Вона сиділа за конторським столом — уже не була зечкою. Тепер вона була дружиною майора Л., табірного начальника, знаменитого своєю жорстокістю. Говорила вона з Фільштинським грубо і недовго. Перетворення було повним: з ув’язненої вона стала співробітницею, а зі співробітниці представником адміністрації. Спочатку вона опанувала мову злочинного світу, потім його одяг і звички. В кінці цього шляху вона зрештою досягла привілейованого статусу табірного начальства. Фільштинський відчув, що йому «немає про що з нею говорити» — хоча, виходячи з кімнати, він оглянувся. На мить їхні погляди зустрілися, і йому здалося, що він побачив спалах «безмежної туги» і блиск сліз[1315].

Доля цієї жінки знайомим із системами концентраційних таборів у інших країнах видасться схожою на те, що знають вони. Дослідник історії нацистських концентраційних таборів Вольфганг Зофський пише, що «абсолютна влада — це структура, а не володіння». Він має на увазі, що влада у німецьких таборах не зводилася просто до того, що одна особа контролювала життя інших. Натомість, «роблячи невелику кількість жертв своїми співучасниками, режим розмивав межу між тюремниками і в’язнями»[1316]. Хоча в ГУЛАГу панував інший різновид жорстокості, нацистські й радянські табори в цьому відношенні схожі: радянський режим так само використовував в’язнів, спокушав декого з них до співробітництва з репресивною системою, піднімав їх над іншими і надавав їм привілеї, які, у свою чергу, відплачувалися допомогою у здійсненні своєї влади. Не випадково, що в цій історії Фільштинський звертає таку увагу на одяг своєї знайомої: у таборах, де все було у хронічному дефіциті, невеликі поліпшення в одязі, їжі чи умовах життя були достатніми для того, щоб спонукати в’язнів співробітничати, боротися за просування. В’язні, які досягли в цьому успіху, отримали табірну назву «придурки». А коли вони досягали такого статусу, їхнє життя поліпшувалося у безлічі різноманітних дрібниць.

Солженіцин, який звертається до цієї теми знову і знову, в «Архіпелагу ГУЛАГ» так пише про їхню маніакальну перейнятість маленькими привілеями і милостями:

«Через звичайну кастову обмеженість людського роду придуркам дуже скоро стає незручним спати з простими роботягами в одному бараку, на загальній вагонці, та взагалі навіть на вагонці, а не на ліжку, їсти за одним столом, роздягатися в одній лазні, надягати ту білизну, в якій упрівав і яку подер роботяга…»

Визнаючи, що «будь-яка життєва класифікація не має різких меж», Солженіцин, проте, робить усе можливе, щоб якнайповніше описати ієрархію придурків. Як він пояснює, у найнижчому колі знаходяться «зонні придурки»: ув’язнені інженери, конструктори, технологи і геологи. На щабель вище за них — ув’язнені-десятники, планувальники, нормувальники, виконроби, майстри. Члени обох цих груп ранком мусять ходити на шикування і переклички й на роботу ходять під конвоєм. З іншого боку, вони не працювали фізично, і тому не були «повністю виснаженими» в кінці дня; це робило їх становище привілейованим відносно в’язнів на загальних роботах.

Ще вище стояли «зонні придурки». Були в’язні, які взагалі не залишали зони протягом дня. Солженіцин пише:

«Робітникові госпдвору вже живеться значно легше, ніж роботязі загальному: йому не ставати на розвід, отже, можна пізніше підніматися і снідати; у нього немає проходження під конвоєм до робочого об’єкта й назад, менше суворостей, менше холоду, менше втрат сили; до того ж і закінчується його робочий день раніше; його роботи або в теплі, або обігрівалка йому доступна… "Кравець" звучить і значить у таборі приблизно те саме, що "доцент" на волі»[1317].

Найнижчі в ієрархії зонних придурків виконують фізичну роботу: це робітники у лазні, прачки, посудомийки, кочегари, днювальні бараків, а також ті, хто працює на табірних госпдворах, ремонтує одяг, взуття і техніку. Над ними стояли «справжні» зонні придурки, які взагалі не працювали фізично: кухарі, хліборізи, писарі, лікарі, перукарі, старші бараків, нарядчики, бухгалтери. У деяких таборах були навіть в’язні, робота яких полягала в куштуванні їжі[1318]. Ці «справжні» придурки, пише Солженіцин, «не тільки ситі, не тільки ходять в чистому, не тільки звільнені від підіймання важкого і ломоти у спині, але й мають велику владу над тим, що потрібно людині, а отже, владу над людьми»[1319]. Саме ці придурки мали повноваження вирішувати, яку роботу виконувати звичайним в’язням, скільки їм будуть давати їжі, чи буде їм доступною медична допомога — коротше кажучи, житимуть вони чи помруть.

На відміну від привілейованих в’язнів у нацистських таборах, придурки радянських таборів не мали належати до якоїсь певної расової категорії. Теоретично до статусу придурка міг піднятися кожний — так само, як кожен міг стати охоронцем, — і межа між цими двома категоріями не була стійкою. Хоча, в принципі, звичайні в’язні могли ставати придурками, а придурки, в принципі, могли опускатися до звичайних в’язнів, процеси ці регулювалися складними правилами.

Ці правила були різними у різних таборах і в різні часи, втім, як видається, існували кілька загальних принципів, які зберігалися більш-менш незмінними. Найважливіший з них полягав у тому, що стати придурком було набагато легше «соціально близькому» кримінальному в’язневі, ніж «соціально небезпечному» політичному. Оскільки спотворена моральна ієрархія радянської табірної системи проголосила «соціально близьких» — тобто професійних злодіїв, шахраїв, убивць і гвалтівників — такими, що краще надаються до перевиховання в добрих радянських громадян, вони автоматично мали більше можливостей отримати статус придурка. «Всюди і в усі часи, — з гіркотою пише один політичний, — ці ув’язнені мали майже безмежну довіру тюремної і табірної адміністрації та призначалися на такі легкі роботи, як у конторах, на складах, крамницях, лазнях, перукарнях і т. ін.»[1320]. Як уже зазначалося, особливо поширеною така практика була наприкінці 1930-х років і під час війни, коли в радянських таборах панівне становище посідали кримінальні банди. Та навіть пізніше — Фільштинський пише про кінець 1940-х років — цю «культуру» придурків тяжко відділити від культури професійних злодіїв.