Розділ 11 ПРАЦЯ В ТАБОРАХ

Розділ 11

ПРАЦЯ В ТАБОРАХ

Спускают вниз больных, негодных,

кто для работы в шахте слаб.

Их отправляют в нижний лагерь

валить колымскую тайгу.

Оно несложно на бумаге.

Но позабыть я не могу

цепочку санок на снегу,

людей, впряженных в эти сани.

Худую напрягая грудь,

они свою упряжку тянут…

порою встанут отдохнуть,

порою на крутом подъеме

запнутся: тяжесть тянет вниз,

вот-вот собьет, осилит, сломит…

Тела несчастных напряглись,

на тощих шеях жилы вздулись…

Мы все видали лошадей,

когда они вот так запнулись,

А мы, мы видели людей.

Елена Владимирова. Колыма.[794]

РОБОЧА ЗОНА

Робота була головною функцією більшості радянських таборів. Вона була основним заняттям в’язнів і головною турботою табірної адміністрації. Повсякденне життя організовувалося навколо роботи, а становище в’язнів залежало від того, як добре вони працювали. Та робити якісь узагальнення щодо праці в таборах тяжко: образ в’язня, який у заметіль миє золото або киркою довбає вугілля, — це всього лише стереотип. Таких в’язнів було багато — мільйони, про що свідчать дані про табори Колими і Воркути, — але були також, як ми тепер знаємо, і московські табори, в яких в’язні конструювали літаки, табори в Центральній Росії, у яких в’язні будували атомні електростанції і працювали на них, риболовні табори на узбережжі Тихого океану, сільськогосподарські табори на півдні Узбекистану. Московські архіви ГУЛАГу буквально переповнені знімками, що зображають в’язнів з верблюдами[795].

Поза сумнівом, економічна діяльність таборів була такою ж різноманітною, як і економічна діяльність у цілому по країні. З «Довідника системи виправно-трудових таборів у СРСР», що містить найповніший на сьогодні список таборів, видно, що існували табори, організовані навколо золотовидобувних, вугільних та нікелевидобувних шахт; будівництв шляхів та залізниць; заводів, що виробляли озброєння, хімічних заводів, металообробних заводів, електростанцій; будівництв аеродромів, житлових будинків, систем каналізації; видобутку торфу, заготівлі лісу та консервування риби[796]. Адміністрація ГУЛАГу збирала спеціальний фотоальбом, присвячений виключно товарам, які вироблялися в’язнями. На знімках — міни, ракети та багато іншого озброєння і військового устаткування; запасні частини до автомобілів, дверні замки, гудзики; колоди, що сплавляються річкою; дерев’яні меблі, зокрема стільці, серванти; телефонні будки і діжки; черевики, кошики і тканини (зразки додаються); килимки, шкіра, хутряні шапки, дублянки; чашки, лампочки і вази; мило і свічки; навіть іграшки — дерев’яні танки, маленькі вітряні млини і механічні зайці, що б’ють у барабани[797].

В одному таборі в’язні виконували різні види роботи, водночас були табори, що спеціалізувалися на певних видах діяльності. Це правда, що багато в’язнів у лісових таборах тільки валили ліс. В’язні з вироками до трьох років працювали у «виправно-трудових колоніях» — таборах загального режиму, які зазвичай організовувалися навколо якогось окремого підприємства чи виду діяльності. На відміну від цього більші табори ГУЛАГу могли займатися багатьма видами діяльності: шахти, цегельний завод, електростанція, а також житлове і шляхове будівництво. У таких таборах в’язні розвантажували вагони з товарами щоденного вжитку, керували вантажними машинами, вирощували овочі, працювали на кухнях, у лікарнях та дитсадках. Неофіційно в’язні також працювали як прислуга, няні і кравці у табірного начальства, охоронців та їхніх дружин.

В’язні з довгими термінами часто змінювали багато робіт, залежно від поворотів табірної долі. Протягом свого майже двадцятирічного табірного життя Євгенія Гінзбург працювала на лісоповалі, копала траншеї, мила підлогу та посуд, доглядала за курми, прала для дружин табірного начальства і доглядала табірних дітей. Зрештою вона стала медичною сестрою[798]. Інший політичний в’язень — Леонід Сітко за свої одинадцять років у таборах працював зварювальником, робітником на кар’єрі, робітником на будівництві, вантажником на залізничній станції, шахтарем на вугільній шахті і столяром на меблевій фабриці, де робив столи і книжкові полиці[799].

Але незважаючи на те що робота в таборах була так само різноманітною, як всюди, в’язні зазвичай ділилися на дві категорії: ті, хто працював на «общих роботах» — «загальних роботах», — і «придурки». Останні, як ітиметься далі, мали статус окремої касти. Загальні роботи, які випадали на долю величезної більшості в’язнів, — це некваліфікована тяжка фізична праця. «Перша табірна зима 1949–1950 років, — пише Ісаак Фільштинський, — була для мене особливо тяжкою. Я не мав професії, яка могла б мені у таборі стати у пригоді, і мене ганяли по різних загальних роботах з місця на місце "пиляти, носити, тягати, штовхати" і т. ін., одне слово, куди тільки спаде на думку нарядчикові»[800].

За винятком тих, кому випадало щастя під час найпершого призначення роботи — зазвичай це були інженери-будівельники або якісь інші корисні табірні професіонали чи ж ті, хто влаштувався інформаторами, — більшість зеків, як правило, йшли на загальні роботи після карантину, який тривав близько тижня. Їх також приписували до бригади: групи від чотирьох до 400 зеків, які разом не тільки працювали, а й їли і зазвичай спали в одних бараках. На чолі бригади стояв бригадир, довірений в’язень з високим статусом, відповідальний за призначення роботи кожному в’язневі, її хід, а також за забезпечення виконання бригадою норм виробітку.

Важливість бригадира, статус якого був проміжним між статусом в’язня і статусом адміністратора, добре усвідомлювалася табірним керівництвом. 1933 року начальник Дмитлагу видав наказ, відповідно до якого всі працівники табору, з-поміж іншого, мали «знаходити серед наших ударників здібних людей, які є так необхідними для нашої роботи», «оскільки «бригадир є найважливішою, найзначущішою особою на будівництві»[801].

Для окремого в’язня стосунки з бригадиром були більш ніж просто важливими: вони визначали умови його життя — навіть його виживання, про що пише один в’язень:

«Життя ув’язненого дуже сильно залежить від бригади і від бригадира, цілодобово ти перебуваєш у їхньому товаристві. І на роботі, і в їдальні, і на нарах — все ті самі обличчя. Бригадники — або всі разом, або по групах, або всі окремо. Або допомагають тобі вижити, або допомагають загнутися. Або — співчуття і допомога, або — ворожість і байдужість. Дуже важлива і роль бригадира, а також — хто він є; його завдання та поведінка: вислужитися перед начальством за твій рахунок і для свого благополуччя, а члени бригади — його підданні, слуги і лакеї, або ж він вважає тебе своїм товаришем по нещастю і робить усе, щоб полегшити життя бригадникам»[802].

Деякі бригадири справді погрожували своїм підлеглим і залякували їх. У перший робочий день на вугільних копальнях Караганди Олександр Вайсберг знепритомнів від голоду і виснаження: «З ревінням розлюченого бугая бригадир повернувся до мене, кинувся на мене кожним грамом свого дужого тіла, штовхаючи і стусаючи мене, і нарешті завдав мені такого удару в голову, що я, напівоглушений, впав на землю, вкритий синцями і з кров’ю на обличчі…»[803]

В інших випадках бригадири давали самій бригаді функціонувати на засадах групи рівноправних членів, змушуючи в’язнів працювати більше, навіть якщо вони цього не хотіли. У повісті «Один день Івана Денисовича» в один з моментів персонаж Солженіцина розмірковує, що табірна бригада — це «не така бригада, як на волі, де Івану Денисовичу окремо зарплата і Петру Петровичу окремо зарплата. У таборі бригада — це такий устрій, щоб не начальство зеків підганяло, а зеки один одного. Тут так: або всім додаткове, або всі здихайте»[804].

На ще одного колимського в’язня Вернона Кресса його товариші по бригаді кричали і навіть били за те, що він не може виконувати норм; його зрештою перевели до «слабкої» бригади, жоден член якої ніколи не отримував повного пайка[805]. Юрій Зорін також побував членом справжньої ударної бригади, що складалася переважно з литовців, які не терпіли серед себе нероб: «Ви не можете собі уявити, як охоче і добре вони працювали… якщо вони вважали, що хтось працює погано, його викидали з литовської бригади»[806].

Якщо вам випадало нещастя потрапити до «поганої» бригади і ви не мали змоги з неї вибратися ні хабарами, ні жодним іншим чином, на вас чекав голод. М. В. Міндліна (пізніше — один із засновників московського «Меморіалу») один час було призначено у бригаду, що складалася переважно з грузинів і бригадиром якої також був грузин. Міндлін швидко зрозумів, що члени бригади не тільки бояться бригадира так само, як і охоронців, а й що до нього, як «єдиного єврея у грузинській бригаді», ставлення буде особливе. Одного дня він працював особливо багато, сподіваючись отримати у винагороду найбільший пайок — 1200 грамів хліба. Однак бригадир відмовився це визнавати і записав, що він виконав норми лише на пайок у 700 грамів. З допомогою хабара Міндліну вдалося змінити бригаду, атмосфера в якій виявилася зовсім іншою: новий бригадир справді турбувався про своїх підлеглих і навіть спочатку дозволяв їм кілька днів виконувати легшу роботу, щоб відновити сили: «Кожен, хто потрапляв до його бригади, вважав себе щасливим і врятованим від голодної смерті». Пізніше він сам став бригадиром, і йому самому довелося роздавати хабарі для того, щоб його бригада отримувала найкраще від табірних кухарів, хліборізів та інших важливих осіб[807].

Ставлення бригадира мало таке значення головним чином тому, що загальні роботи не були ні чистою проформою, ні чимось позбавленим сенсу. Якщо в німецьких таборах робота часто влаштовувалася, за словами видатного науковця, «як передусім засіб катування і приниження», то радянські в’язні мали виконувати план виробництва табору[808]. Щоправда, у цього правила були винятки. Часом дурні або садистичні охоронці ставили справді безглузді завдання. Сусанна Печуро згадує, як їй наказали носити туди-сюди відра з глиною, виконувати «абсолютно безглузду роботу». Один з «начальників» так їй і сказав: «Мені не потрібно, щоб ви працювали, мені потрібно, щоб ви страждали», — ця фраза видалася б знайомою для в’язнів Соловецького табору 1920-х років[809]. Як ми побачимо далі, у 1940-х роках було створено систему штрафних таборів, головна мета яких була не економічною, а каральною. Однак навіть у них в’язні мали щось виробляти.

Переважну більшість часу в’язні не мали страждати — чи, мабуть, точніше буде сказати, що ніхто цим не переймався. Набагато важливішою була їх здатність пристосуватися до табірних виробничих планів і виконувати норми. Нормувалося все: кількість кубічних метрів поваленої деревини, викопаної землі, видобутого вугілля. Ставлення до цих норм було вбивчо серйозним. У таборах всюди висіли плакати, які закликали в’язнів виконувати норми. У таких закликах полягала місія цілого «культурно-виховного» апарату. В їдальнях або на центральних майданчиках деяких таборів встановлювалися спеціальні величезні дошки, на яких записували показники виконання норм кожної бригади[810].

Норми з великою ретельністю і застосуванням наукового підходу вираховувалися «нормировщиком» — нормувальником; вважалося, що його робота потребує великого вміння. Жак Poсci, наприклад, згадує, що в’язням на відкиданні снігу встановлювалися різні норми залежно від того, чи це був свіжий сніг, трохи злежаний сніг, злежаний сніг (щоб його відкинути, на лопату потрібно тиснути ногою), дуже злежаний сніг чи мерзлий (який потребував лома або кирки). І навіть після врахування всього цього брався до уваги «ряд коефіцієнтів для відстані і висоти перелопачуваного снігу і т. ін.»[811].

Але попри всю цю теоретичну науковість, процес встановлення норм і визначення, хто саме їх виконує, відзначався продажністю, нерегулярністю й непослідовністю. Сказати хоча б, що в’язням зазвичай встановлювали норми, пов’язані з нормами, які встановлювалися вільнонайманим працівникам: тобто в’язні мали працювати так само, як професійні лісоруби і шахтарі. Однак у переважній своїй більшості в’язні не були професійними лісорубами і шахтарями й часто дуже мало знали про те, що від них вимагають робити. Крім того, після тривалого часу в тюрмах і жахливих переїздів у неопалюваних вагонах для худоби їхній фізичний стан не можна було назвати навіть задовільним.

Чим недосвідченішим і виснаженішим був в’язень, тим більшими були його страждання. Євгенія Гінзбург подає класичний опис двох жінок, інтелігенток, не звичних до фізичної праці, ослаблених роками у тюрмі, які намагаються валити ліс:

«Три дні ми з Галею намагалися зробити немислиме. Бідні дерева! Як вони, напевно, страждали, гинучи від наших невмілих рук. Та де ж нам, недосвідченим і напівживим, було рушити когось іншого. Сокира зривалася, бризкаючи в обличчя дрібними трісками. Пиляли ми судорожно, неритмічно, подумки звинувачуючи одна одну в незграбності, хоча вголос не нарікали, усвідомлюючи, що сваритися — це було розкішшю, якої ми не могли собі дозволити. Пилку раз у раз заносило. Але найстрашнішим був момент, коли понівечене нами дерево готувалося нарешті впасти, а ми не розуміли, куди воно хилиться. Одного разу Галю сильно стукнуло по голові, але фельдшер нашої командировки відмовився навіть припекти йодом садно, заявивши: "Старий номер! Звільнення з першого дня захотіла!"»

Наприкінці дня бригадир оголосив, що Євгенія і Галя зробили 18% норми, і «заплатив» їм відповідно до такого виконання: «Отримавши "за виробітком" крихітний шматочок хліба, ми йшли до лісу і, ще не дійшовши до робочого місця, буквально падали з ніг від слабкості. А бригадир усе повторював, що не збирається витрачати дорогоцінні продукти на зрадників, які не виконують своїх норм»[812].

У таборах на Далекій Півночі — особливо в колимських, а також у воркутинських і норильських таборах, які знаходилися за полярним колом, — клімат і місцевість ще більше ускладнювали становище. Літо, всупереч поширеній думці, в Арктиці часто не краще для людини, ніж зима. Температура може підніматися набагато вище від тридцятиградусної позначки. Коли тане сніг, тундра перетворюється на суцільне болото, ходити по ньому важко, комарі літають сірими хмарами і дзижчать так, що нічого більше не чути. Як згадує однин в’язень, «комарі заповзали у рукави і в штани. Обличчя горіло від укусів. Обід нам приносили на місце роботи, і виходило так, що, поки ви їли юшку, комарі заповнювали миску, як гречана каша. Вони лізли в очі, ніс і горло, на смак вони солодкуваті, як кров. Чим більше ви рухалися, відганяючи їх, тим більше вони нападали. Найкращий метод — не звертати на них уваги, легше одягатися і замість протикомариного капелюха носити вінок з трави або березової кори»[813].

Зими, звісно, дуже і дуже холодні. Температура падає до 30, 40, 50 градусів морозу. Мемуаристи, поети і письменники — всі намагалися передати, що відчуває людина, працюючи на такому морозі. Один автор писав про такий холод, коли «найпростіший різкий рух рукою викликав помітний звук, схожий на шелест»[814]. Інший писав, що одного різдвяного ранку він прокинувся і не зміг підняти голови.

«Першою моєю думкою було, що мене якось прив’язали вночі до нар, але коли я спробував сісти, шматок тканини, якою я обмотав голову і вуха ввечері, зсунувся. Піднявшись на лікті, я стягнув тканину і зрозумів, що вона примерзла до дошки. Моє дихання і дихання усіх у бараці повисало в повітрі, як дим»[815].

Ще один пише: «Було небезпечно зупинятися. Під час переклички ми підстрибували на місці та плескали себе по боках, щоб зігрітися. Боячись обморозитися, я постійно ворушив пальцями ніг і стискував кулаки… Коли я брався за металеві інструменти голою рукою, шкіра прилипала до металу. Понос міг намертво приморозити до снігу». Як наслідок, дехто з в’язнів просто ходив під себе: «Працювати біля них було неприємно, а коли приходили до намету, де ми починали відігріватися, сморід стояв нестерпний. Тих, які так робили, часто били і проганяли»[816].

Деякі види загальних робіт з точки зору погоди були гіршими за інші. Як згадує один в’язень, на арктичних вугільних шахтах повітря під землею було тепліше, але на шахтарів постійно капала замерзаюча вода: «Шахтар ставав схожим на величезну бурульку, його тіло надовго замерзало. Після трьох-чотирьох місяців такої пекельної роботи в’язні починали тяжко хворіти…»[817]

Ісаак Фільштинський також потрапив на одну з найгірших робіт у Каргопольлагу — сортування колод перед подальшою обробкою. Цілий день потрібно було стояти у воді, і хоча вода була тепла — її качали з електростанції, — повітря теплим не було:

«Оскільки тієї зими в Архангельській області стояли стійкі морози в сорок — сорок п’ять градусів, над басейном увесь час висіла густа пара. Було водночас з дуже волого, і холодно. Робота була не дуже тяжка, та через тридцять-сорок хвилин все тіло пронизувала й огортала вогкість, залишаючи іній на бороді, вусах і віях та проникаючи до самих кісток крізь убогу табірну одежину»[818].

Найгірше взимку було працювати в лісі. Не лише через тайговий холод, а й через те, що там періодично налітали суворі непередбачувані зимові бурі — бурани або пурга. В один з таких буранів потрапив в’язень Сиблагу Дмитро Бистрольотов:

«За мить вітер почав дико і жахливо вити, притискаючи нас до землі. Сніг вихором піднявся в повітря, і все зникло — вогні табору, зірки, полярне сяйво, — а ми залишалися самі у білому тумані. Розводячи руки, незграбно ковзаючи і спотикаючись, падаючи і підтримуючи один одного, ми намагалися якомога швидше знайти дорогу назад. Раптом в нас над головами вдарив грім. Мені ледве вдавалося втриматися, вчепившись за товариша, коли потужний потік льоду, снігу і каміння почав бити нам в обличчя. Сніговий вихор сліпив і не давав дихати…»[819]

На Колимі, під час роботи на кар’єрі, потрапив у буран Януш Бардах. Разом з охоронцями він з товаришами пробивалися до табору слідом за сторожовими собаками, прив’язавшися один до одного мотузками:

«Я бачив лише спину Юрія і чіплявся за мотузку, начебто це був рятівний якір. Я дихав носом, боячись, щоб крижаний вітер не обпік мені легенів… раптом я спіткнувся об щось м’яке — це був зек, який відпустив мотузку. "Стій!" — крикнув я. Ніхто не зупинився. Ніхто не чув мого голосу. Я нахилився і намагався підняти його руку до мотузки. "Тримайся!" Дарма. Коли я відпустив його руку, вона безсило впала на сніг. Суворий оклик Юрія змусив мене рушити далі».

Коли бригада Бардаха повернулася до табору, у ній не було трьох в’язнів. Зазвичай «тіла зниклих в’язнів знаходили аж весною, часто метрів за сто від зони»[820].

Одяг, який видавався в’язням відповідно до вказівок центральної адміністрації, мало захищав від суворих погодних умов. Наприклад, 1943 року центральна адміністрація ГУЛАГу видала наказ, яким постановлялося, що в’язні мають отримувати, серед іншого, одну літню сорочку (на два сезони), пару літніх штанів (на два сезони), одну бавовняну підбиту повстю зимову фуфайку (на два роки), підбиті повстю зимові штани (на 18 місяців), валянки (на два роки) та нижню білизну (на дев’ять місяців)[821]. На практиці навіть цього жалюгідного одягу ніколи не вистачало. Інспекція, що проводилася 1948 року в 23 таборах, виявила, що постачання «одягу, нижньої білизни і взуття незадовільне». Така оцінка видається надто м’якою. В одному красноярському таборі взуття мало менше половини в’язнів. У заполярному Норильську тільки 75% в’язнів мали теплі черевики, і тільки 86% — теплий одяг. У теж заполярній Воркуті лише від 25 до 30% в’язнів мали теплу нижню білизну, а теплі черевики були тільки у 48%[822].

Відсутність фабричного взуття в’язні компенсували саморобним. Вони робили собі черевики з березової кори, шматків тканини, старих автомобільних шин. У найкращому разі ці винаходи були незграбні і ходити у них було тяжко, особливо по глибокому снігу. У гіршому — вони промокали, фактично гарантуючи обмороження[823]. Елінор Ліппер описує свої саморобні черевики, які в таборі прозвали «ЧТЗ» — за абревіатурою Челябінського тракторного заводу:

«Робилися вони з трохи підбитої і зшитої мішковини з високими й широкими верхами до коліна, сам черевик зміцнювався клейонкою або штучною шкірою на носку і п’ятці. Підошва робиться з трьох шматків гуми зі старої автомобільної шини. Уся ця річ прив’язується до ноги мотузочкою, така ж мотузка підв’язується й під коліном, щоб всередину не потрапляв сніг… після носіння протягом дня вони викручувалися, а відвислі підошви поверталися в різні боки. Вони з неймовірною швидкістю набирали вологу, особливо коли мішковина, з якої вони робилися, була з мішків для солі…»[824]

Ще один в’язень описує схожі винаходи: «Боки були відкриті, так що носки збоку виглядали. Тканину, якою обмотувалася нога, неможливо було туго зав’язати, а отже, носки таким чином обморожувалися». В результаті носіння таких черевиків він і справді отримав обмороження — яке, як він гадає, врятувало йому життя, бо означало непрацездатність[825].

Різні в’язні мали різні способи боротьби з холодом. Наприклад, щоб відійти від морозу в кінці дня, деякі в’язні забігали після роботи до бараків і товпилися навколо пічки, під час цього одяг інколи займався: «У ніздрі заходив огидний дим від ганчір’я»[826]. Інші вважали такий спосіб нерозумним. Досвідченіші в’язні сказали Ісааку Фільштинському, що товпитися навколо пічки чи біля вогню небезпечно, тому що різка зміна температури може спричинитися до запалення легенів: «Людський організм влаштований так, що, який би не був холод, він пристосовується і звикає до нього. Я завжди дотримувався цього мудрого правила в таборі й жодного разу не застудився»[827].

Передбачалося, що табірна адміністрація має робити певні поступки перед холодом. Згідно з правилами, в’язні у деяких північних таборах отримували додаткові пайки. Але вони, за документами 1944 року, могли становити всього лише 50 додаткових грамів хліба на день — маленький шматочок, — якого навряд чи вистачало, щоб компенсувати страшенний холод[828]. Теоретично, під час дуже великих морозів та буранів в’язні взагалі не мали працювати. Володимир Петров стверджує, що в часи правління Берзіна на Колимі в’язні припиняли роботу, коли температура падала нижче мінус 50 градусів. Після зміщення Берзіна взимку 1938–1939 років для припинення роботи температура мала бути нижчою за мінус 60. Петров пише, що навіть це правило виконувалося не завжди, оскільки єдиною особою на золотій копальні, яка мала термометр, був начальник табору. Внаслідок цього «тільки три дні зими 1938–1939 років оголошувалися неробочими через низьку температуру — проти 15 днів взимку 1937–1938 років»[829].

Інший мемуарист — Казимир Зарод пише, що температура, при якій припинялася робота в його таборі під час війни, становила 49 градусів нижче нуля; він згадує один випадок, коли його бригаді на лісоповалі було наказано повертатися до табору вдень, через те що температура впала до мінус 53 градусів: «Як же швидко ми збирали інструменти, шикувалися в колону і вирушили в дорогу назад до табору»[830]. Бардах згадує, що на Колимі в роки війни температура, при якій робота припинялася, була мінус 50: «хоча охолодження від вітру ніколи не враховувалося»[831].

Однак не тільки погода перешкоджала виконувати норми. У багатьох таборах справді встановлювалися неможливо високі норми. Почасти це диктувалося логікою радянського центрального планування, яка вимагала від кожного підприємства щорічного зростання обсягів виробництва. Катерина Оліцька згадує, як напружено працювали її товаришки, щоб виконувати норми на табірній швейній фабриці, прагнучи втримати за собою робочі місця у теплому приміщенні. Але тому, що вони їх виконували, табірна адміністрація їх підвищувала, в результаті чого вони стали неможливими[832].

Норми також зростали внаслідок того, що і в’язні, і нормувальники брехали, завищуючи обсяги зробленого і, відповідно, те, що мало бути зроблене. Внаслідок цього з часом норми набували астрономічних масштабів. Олександр Вайсберг згадує, що навіть на роботах, які вважалися легшими, норми здавалися неймовірними: «Здавалося, що перед усіма стоять фактично неможливі завдання. Двоє людей у пральні мали за десять днів випрати одяг 800 в’язнів»[833].

Та не завжди перевиконання норм приносило очікувані переваги. Антон Екарт згадує випадок, коли на річці біля його табору скресла крига і виникла загроза повені: «Кілька бригад найдужчих в’язнів, включно зі всіма "ударниками", як божевільні працювали два дні практично без перерв. За те, що вони зробили, вони отримали по одному оселедцеві на двох і по пачці махорки на чотирьох»[834].

За таких умов — довгих робочих днях, малій кількості вихідних і браку відпочинку протягом дня — частими були нещасні випадки. На початку 1950-х років групі недосвідчених жінок-в’язнів було наказано випалити підлісок біля Озер-лагу. Тільки в одному цьому випадку, як згадувала одна з них, «кілька людей згоріли живцем»[835]. Як свідчить Александр Долгун, поєднання виснаження і поганої погоди часто виявлялося смертельним:

«Замерзлі натруджені пальці часто не втримували ручок, важелів, колод і ящиків — було багато нещасних випадків, часто смертельних. Одного чоловіка вбило, коли ми скочували колоди з кузова машини, використовуючи дві колоди як напрямні. Його поховали, коли 20 чи більше колод відразу покотилися, а він не встиг вчасно відскочити. Охоронці витягли з колод його тіло, і ця кривава маса чекала приходу ночі, коли ми віднесли її додому»[836].

Москва вела статистику нещасних випадків, яка часом викликала обмін сердитими листами між інспекторами і начальниками таборів. В одній такій підбірці за 1945 рік відзначається 7124 нещасних випадки на вугільних шахтах воркутинського басейну, 482 з яких призвели до тяжких травм, а 137 — до смерті. Інспектори покладали провину на брак шахтарських ламп, на перебої електропостачання та на недосвідченість працівників і високу їх плинність. Розгнівані інспектори підрахували кількість робочого часу, втраченого через нещасні випадки: 61 492 робочих дні[837].

Роботі також перешкоджали до абсурду погана організація і недбале управління. Хоча необхідно зауважити, що звичайна робота в Радянському Союзі була також погано організована, становище в ГУЛАГу було ще гіршим — там життя і здоров’я працівників не вважалися чимось важливим, а регулярність постачання запасних частин порушувалася погодними умовами і величезними відстанями. У ГУЛАГу від часів Біломорського каналу панував дух хаосу, тривало це і в 1950-ті роки, коли в Радянському Союзі багато робочих місць уже було механізовано. Для тих, хто працював на лісоповалі, «не було ланцюгових пилок, тракторів для вивезення колод і механічних навантажувачів»[838]. У працівників текстильних фабрик робочих знарядь «було або надто мало, або вони були невідповідні». Це означало, за словами одного в’язня, що «всі шви потрібно було притискати великою праскою, яка важила два кілограми. За один робочий день одна людина мала випрасувати 426 пар брюк, від постійного підіймання праски руки вкривалися мозолями, а ноги набрякали і боліли»[839].

Техніка весь час ламалася, що не обов’язково бралося до уваги при встановленні норм. На тій самій текстильній фабриці «постійно викликали механіків. Ними переважно були ув’язнені жінки. Ремонт тривав годинами, бо жінки не мали кваліфікації. Зробити обов’язковий обсяг роботи ставало неможливим, і відповідно ми й не отримували хліба»[840].

Тема поламаної техніки і некваліфікованих механіків в анналах адміністрації ГУЛАГу зринає знову і знову. Місцеві табірні адміністратори на Далекосхідній партійній конференції, що проходила в Хабаровську 1934 року, скаржилися на постійні зриви постачання техніки і на погану кваліфікацію механіків, що призводило до невиконання ними норм видобутку золота[841]. В одному листі 1938 року на адресу заступника міністра внутрішніх справ, відповідального за ГУЛАГ, говориться, що «від 40 до 50% тракторів поламані». Та навіть примітивніші методи роботи все одно не працювали. У листі, датованому попереднім роком, відзначається, що з 36 491 коня, зайнятого на роботах у ГУЛАГу, 25% до роботи не придатні[842].

На підприємствах ГУЛАГу також дуже гостро відчувався брак інженерів і адміністраторів. У ГУЛАГу добровільно працювало дуже небагато кваліфікованих технічних спеціалістів, а ті, хто йшов туди працювати добровільно, не завжди мали потрібну кваліфікацію. Протягом довгих років докладалося чимало зусиль для того, щоб залучити на роботу в табори вільних працівників, яким пропонувалися неймовірні заохочення. Вже у середині 1930-х років вербувальники з Дальстрою вели агітаційну роботу по всій країні, пропонуючи особливі привілеї всім, хто підпише дворічні трудові угоди. Серед цих привілеїв — заробітна плата на 20% вища, ніж у середньому по Радянському Союзу, у перші два роки і ще на 10% вища у наступні роки, оплачувані відпустки, доступ до дефіцитних харчових продуктів і постачання та великі пенсії[843].

Про табори на Далекій Півночі з великою помпою й ентузіазмом писала радянська преса. Один із прикладів такої пропаганди з’явився друком англійською мовою у статті під заголовком «Країна Рад», написаній для іноземців. У квітні 1939 року ця стаття, яку можна вважати для свого жанру класичною, присвячена Магадану, оспівувала чарівну привабливість міста:

«Море вогнів, яке являє собою нічний Магадан, — це найзахопливіше і найпривабливіше видовище. Це місто, що живе і поспішає кожної хвилини, вдень і вночі. Воно роїться людьми, життя яких регулюється суворим робочим розпорядком. Точність і відсутність зволікань породжують швидкість, а швидкість стає легкою і радісною роботою…»[844]

Жодного разу не згадується той факт, що більшість людей, чиї життя «регулюються суворим робочим розпорядком», — в’язні.

Та це й не мало значення: потрібної кількості спеціалістів залучити все одно не вдалося, а ГУЛАГові залишилося покладатися на в’язнів, які потрапили туди випадково. Один в’язень згадує, що у складі будівельної бригади його послали будувати міст за 600 кілометрів на північ від Магадана. Коли бригада прибула на місце, він зрозумів, що жодна людина в ній ніколи до того мости не будувала. Керувати будівництвом поставили в’язня-інженера, хоча його спеціальністю мостобудування не було. Міст збудували. Змило його під час першої повені[845].

Та це невелика катастрофа, як порівняти з деякими іншими. У ГУЛАГу були цілі окремі проекти, на які працювали тисячі людей і витрачалися величезні ресурси, і ці проекти виявилися кричуще марнотратними і погано спланованими. Мабуть, найзнаменитішою була спроба будівництва залізниці з району Воркута до гирла ріки Об на Північному Льодовитому океані. Рішення про початок будівництва було ухвалене урядом Радянського Союзу у квітні 1947 року. Через місяць почалися дослідницькі роботи, геологічна зйомка і будівництво — одночасно. В’язні почали будівництво нового морського порту на Кам’яному мисі, у місці впадання ріки Об у море.

Як водиться, виникли ускладнення: бракувало тракторів, тому в’язні використовували замість них старі танки. Плановики компенсували брак техніки працею в’язнів. Нормою був 11-годинний робочий день, і навіть вільнонаймані робітники довгими літніми днями часто працювали з дев’ятої ранку аж до півночі. У кінці року з’явилися серйозніші проблеми. У результаті геологічної зйомки виявилося, що Кам’яний мис — погане місце для порту: тут недостатньо глибоко для великих суден, до того ж грунт нестійкий, що не дозволяє будувати великих об’єктів. У січні 1949 року Сталін провів нічну нараду, на якій радянське керівництво вирішило змінити місце будівництва порту, а також лінію прокладання залізниці: тепер залізниця мала зв’язати Об не з Воркутою на заході, а з рікою Єнісей на сході. Збудували два нових табори — Будівельний майданчик № 501 і Будівельний майданчик № 503. У кожному з них одночасно почалося прокладання залізничної лінії. Мислилося, що ці лінії мали зустрітися посередині. Відстань між ними становила 806 миль.

Робота тривала. У найнапруженіший період, за даними одного джерела, на будівництві залізниці працювало 80 тисяч осіб, за даними іншого — 120 тисяч. Будівельники почали називати залізницю «Дорогою смерті». Будівництво у полярній тундрі виявилося майже неможливим. Коли влітку верхній шар мерзлоти танув і перетворювався на болото, залізницю потрібно було постійно захищати від викривлень, крім того, вона в цьому болоті просто тонула. Вагони часто сходили з рейок. Через проблеми з постачанням в’язні на будівництві залізниці почали використовувати замість металу дерево — рішення це гарантувало провал будівництва. На момент смерті Сталіна у 1953 році було збудовано 310 миль з одного кінця і 124 милі з іншого. Порт існував тільки на папері. Через кілька тижнів після похорону Сталіна увесь проект, який коштував 40 мільярдів рублів і кількох десятків тисяч людських життів, закрили назавжди[846].

У меншому масштабі такі історії повторювалися по всьому ГУЛАГу кожного дня. Крім поганої погоди, браку кваліфікації і поганого управління існував ще й тиск на табірну адміністрацію та на в’язнів, і тиск цей ніколи не послаблювався. Табірне начальство постійно інспектували і перевіряли, постійно закликали працювати краще. Незважаючи на всю їхню фіктивність, результати мали значення. Хоч би яким смішним це здавалося в’язням, котрі краще за будь-кого іншого знали, як робилася і чого варта ця робота, гра у результати була насправді дуже серйозною. Багато хто у ній не вижив.

КВЧ: КУЛЬТУРНО-ВИХОВНА ЧАСТИНА

Якби не позначки про належність до архівів НКВД, випадковий глядач міг би подумати, що фотографії Богословлагу, датовані 1945 роком, які дбайливо зберігаються у спеціальному альбомі, знято зовсім не в таборі. На фото — ретельно сплановані садки, квіти, кущі, фонтан, бельведер на даху, де могли сидіти і відпочивати в’язні. На в’їзді до табору — червона зірка і гасло: «Всі наші сили — на майбутню міць Батьківщини!» Фото в’язнів зберігаються тут-таки, в іншому альбомі, їх також тяжко поєднати з поширеним образом в’язнів ГУЛАГу. Ось радісний чоловік тримає в руках гарбуза; бики тягнуть плуга; усміхнений начальник табору зриває яблуко. Разом з фото зберігаються таблиці. На одній — виробничі плани, на іншій — показники їх виконання[847].

Всі ці альбоми з акуратно обрізаними, вклеєними і підписаними фотографіями, які нагадують гербарії, зроблені старанними школярами, — продукція однієї установи: «Культурно-воспитательной части» ГУЛАГу, «Культурно-виховної частини», або, як її найчастіше за скороченням називали, КВЧ. КВЧ або її еквіваленти існували в ГУЛАГу з самого моменту його створення. 1924 року в першому випуску журналу «СЛОН», що видавався соловецькою тюрмою, було вміщено статтю про майбутнє в’язниць у Росії: «Виправно-трудова політика в Росії повинна перевиховувати в’язнів через їх залучення до участі в організованій продуктивній праці»[848].

Проте протягом переважної більшості часу справжньою метою табірної пропаганди було підвищення показників виробництва. Це було саме так навіть під час будівництва Біломорського каналу, коли, як ми вже бачили, «перевиховна» пропаганда була найгучнішою і, мабуть, найщирішою. У той час в самому розпалі був культ ударної праці. Табірні живописці малювали портрети найкращих працівників каналу, а табірні актори й музиканти давали для них спеціальні концерти. Ударників навіть запрошували на величезні прийоми, на яких зачитувалися промови і співалися пісні. Після одного такого зібрання 21 квітня 1933 року відбувся дводенний «робочий штурм»: протягом 48 годин жоден з 30 тисяч ударників взагалі не залишав свого робочого місця[849].

У кінці 1930-х років такій діяльності без церемоній дали повну відставку: в’язні стали «ворогами» і тому більше не могли бути «ударниками» — втім, 1939 року, після приходу до керівництва таборами Берії, пропаганда почала поволі повертатися. Біломорський канал — проект ГУЛАГу, про «успіх» якого сурмили на весь світ, — не повторився більше ніколи, та риторика перевиховання знову з’явилася у таборах. На початок 1940-х років теоретично у кожному таборі був щонайменше один інструктор КВЧ, а також маленька бібліотека і клуб при КВЧ, де ставилися п’єси і відбувалися концерти, проходили політичні лекції і проводилися політичні дискусії. Про один такий клуб згадує Томас Сговіо: «У головному залі, де сиділо близько 30 людей, були дерев’яні барвисто розмальовані стіни. Тут стояло кілька столів, що призначалися для читання, однак не було ні книжок, ні газет, ні журналів. Та і як вони могли тут бути? Газети цінувалися як золото. З них крутили цигарки»[850].

Від 1930-х років головними «клієнтами» КВЧ, як передбачалося, мали бути кримінальні в’язні. Неясно було, чи можна політичним давати роботу спеціалістів, так само було неясно, чи варто намагатися їх перевиховувати. Одна директива НКВД 1940 року про культурно-виховну роботу в таборах чітко проголошує, що ув’язнені за контрреволюційні злочини не становлять гідної для перевиховання цілі. У табірних театральних спектаклях дозволялося грати на музичних інструментах, але заборонялося говорити чи співати[851].

Як це часто відбувалося, ці накази частіше порушувалися, ніж виконувалися. І — знову ж таки, як це часто траплялося, — справжня функція КВЧ відрізнялася від тієї, яку вона мала виконувати за задумом московських господарів. Якщо Москва прагнула, щоб КВЧ спонукала в’язнів краще працювати, то в’язні використовували КВЧ для власних цілей: моральної підтримки — і для виживання.

Видається, що інструктори КВЧ у таборах для пропаганди чеснот праці серед в’язнів використовували ті самі методи, що й партпрацівники всюди за табірними воротами. У великих таборах КВЧ видавали газети. Часом це були повноцінні видання, з репортажами та великими статтями про успіхи табору, а також «самокритичними» матеріалами — про те, що в таборі не так, — такі матеріали були стандартними для радянської преси взагалі. Крім короткого періоду на початку 1930-х років, ці газети призначалися переважно для вільнонайманих працівників і табірної адміністрації[852].

Для в’язнів існували «стінгазети», які не поширювалися у певній кількості примірників (усе ж таки папір був дефіцитним), а являли собою аркуші паперу, що вивішувалися на спеціальних дошках. Один в’язень описував стінгазети як «атрибут радянського способу життя — ніхто їх ніколи не читав, але вони регулярно з’являлися». Часто у них вміщували «розділ гумору»: «Очевидно, вони гадали, що в’язні, які помирають з голоду, читатимуть матеріал цього розділу, заходячись утробним реготом, і після читання візьмуться за відмовників і ледацюг, які не хочуть відплачувати чесною роботою свій борг перед Вітчизною»[853].

Хай там якими смішними вони для когось видавалися, центральне керівництво ГУЛАГу в Москві ставилося до стінгазет дуже серйозно. Стінгазети, йшлося в одній директиві, мають «зображати найкращі приклади праці, популяризувати ударників, засуджувати ледарів». Портрети Сталіна були заборонені: все ж таки читачами були злочинці, а не «товариші», і вони все ще були відлученими від радянського життя, їм заборонялося навіть дивитися на свого вождя. Часто абсурдна атмосфера секретності, якою табори перейнялися після 1937 року, залишалася в силі протягом усіх 1940-х років: газети, що видавалися в таборах, за їх межі виносити заборонялося[854].

Поряд з підготовкою стінних газет КВЧ також показувала кіно. Густав Герлінг дивився американський музичний фільм, «де було повно дам в турнюрах, чоловіків у жилетах в обтяжку і жабо», а також пропагандистський фільм, який закінчувався «торжеством добра»: «…незграбний студент посів перше місце у соціалістичному змаганні, а потім з палаючими очима виголосив промову про те, що при соціалізмі фізичну працю піднесено на п’єдестал пошани»[855].

Деякі кримінальні в’язні користувалися перевагами темних кінозалів для вбивств. Один в’язень згадував: «Пригадую, як в кінці одного з таких кіносеансів на ношах винесли труп»[856].

КВЧ також влаштовувала футбольні матчі, змагання з шахів, концерти і вистави, які поважно називалися «самостійною творчою діяльністю». В одному з архівних документів є перелік такого репертуару ансамблю пісні і танцю НКВД, який гастролював таборами:

1. Пісня про Сталіна.

2. Козацька дума про Сталіна.

3. Пісня про Берію.

4. Пісня про Батьківщину.

5. Битва за Батьківщину.

6. Все для Батьківщини.

7. Пісня про воїнів НКВД.

8. Пісня про чекістів.

9. Пісня про далеку прикордонну заставу.

10. Марш прикордонників[857].

Були і дещо легші номери, як-от «Давай закурим» та «Пісня про Дніпро», в останній принаймні оспівувалася річка, а не таємна поліцейська інституція. До театрального репертуару входили деякі п’єси Чехова. Втім, переважна більшість культурно-мистецької роботи, бодай в теорії, мала на меті в’язнів виховувати, а не розважати їх. В одному наказі з Москви 1940 року проголошувалося: «Кожен виступ має виховувати в’язнів, формувати у них вищу трудову свідомість»[858]. Як ми побачимо далі, в’язні навчилися використовувати ці спектаклі також і для того, щоб допомогти собі вижити.

Однак «самостійна творча діяльність» була не єдиною турботою КВЧ — не була вона і єдиним шляхом до легшої роботи. На Культурно-виховну частину також було покладено відповідальність за збирання пропозицій щодо поліпшення і «раціоналізації» праці в’язнів — завдання, до якого ставилися зі зловісною серйозністю. У своєму піврічному звіті до Москви один табір у Нижньоамурську без тіні іронії доповідав про отримання 302 рацпропозицій, з яких було втілено 157, внаслідок чого заощаджено 812 332 рублі[859].

Ісаак Фільштинський з великою іронією пише, що деякі в’язні навчилися добре використовувати ці заходи у власних цілях. Один, колишній водій, твердив, що він знає, як побудувати механізм, що дасть змогу машинам їздити на кисні. Схвильоване перспективою отримати справді важливу «раціоналізацію», табірне начальство надало йому для розробки цієї ідеї лабораторію: «Я не можу сказати, повірило табірне начальство у можливість подібного винаходу чи ні. Швидше за все, воно просто намагалося виконати чергову інструкцію ГУЛАГу. В кожному таборі мали бути свої винахідники і раціоналізатори… А втім, ще й справді раптом у Вдовіна щось вийде — адже тоді й табірне начальство загребе сталінську премію!» Вдовіна зрештою було викрито, коли він вийшов одного дня зі своєї лабораторії з величезною конструкцією зі шматків металу, цілі яких він пояснити не міг[860].

Як і в зовнішньому світі, у таборах продовжували проводити «соціалістичні змагання», в яких в’язні мали змагатися між собою за досягнення вищих виробничих показників. Вшановувалися табірні ударники — за свою здатність буцімто потроювати і почетверяти виконання норм. Вище, у розділі 4, вже йшлося про перші такі кампанії, які почалися у 1930-ті роки, проте вони тривали і надалі — з помітно меншим ентузіазмом і помітно більшим ступенем абсурдної гіперболізації — у 1940-х роках. В’язні, які брали участь у змаганнях, могли вибороти багато різних нагород. Одні отримували більші пайки або поліпшення життєвих умов. Іншим діставалися не такі земні нагороди. Наприклад, 1942 року нагорода за високі виробничі досягнення включала в себе «книжку отличника» — книжечку, яка відзначала статус «доброго» працівника. У ній був календарик з порожніми місцями для вписування відсотків щоденного виконання норм; було порожнє місце для занотовування «раціоналізаторських пропозицій»; список прав власника книжечки (отримувати найкраще місце в бараці, найкращу форму, необмежене право на отримання посилок і т. ін.); була там, нарешті, цитата Сталіна: «Людина, яка самовіддано працює, почуває себе вільним громадянином своєї країни, так би мовити, громадським діячем. І якщо вона багато працює і дає все, що може, суспільству, то вона — герой праці»[861].

Надто серйозно такі нагороди сприймали не всі. В’язень-поляк Антон Екарт пише про таку кампанію:

«Було встановлену фанерну Дошку пошани, на якій вивішувалися результати соціалістичного змагання. Іноді виставлявся грубий портрет "ударника" — лідера змагання, разом з досягнутими ним показниками. Це були майже неймовірні цифри — по 500, а іноді й 1000% плану. Навіть найвідсталіший в’язень міг зрозуміти, що викопати у п’ять — десять разів більше норми неможливо…»[862]

Однак інструктори КВЧ також були зобов’язані переконувати «відмовників» у тому, що в їхніх же інтересах працювати, а не сидіти у штрафних камерах і не намагатися прожити на скорочених пайках. Зрозуміло, не всі сприймали ці лекції серйозно: надто багато було інших способів змусити в’язнів працювати. Але дехто, на радість московського начальства ГУЛАГу, таки знаходився. У Москві до цієї функції ставилися дуже серйозно, проводилися навіть регулярні конференції інструкторів КВЧ, на яких обговорювалися, зокрема, питання: «Якими головними мотивами керуються ті, хто відмовляються працювати?» і «Які практичні результати приносить скасування вихідних днів для в’язнів?».