Розділ 1 БІЛЬШОВИКИ. ПОЧАТОК

Розділ 1

БІЛЬШОВИКИ. ПОЧАТОК

Но разбит твой позвоночник,

Мой прекрасный жалкий век!

И с бессмысленной улыбкой

Вспять глядишь, жесток и слаб,

Словно зверь, когда-то гибкий,

На следы своих же лап.

Осип Мандельштам. Век.[59]

Одна з цілей моїх спогадів — розвіяти міф про те, що найжорстокіший час репресій настав у 1936–1937 роках. Я думаю, що в майбутньому статистика арештів і розстрілів покаже, що хвиля арештів, страт, заслань насунулася вже з початку 1918 року, ще до офіційного оголошення восени того року «червоного терору»…

Дмитро Ліхачов. Спогади.[60]

1917 року Росією прокотилося дві хвилі Революції, змівши на своєму шляху російське суспільство, наче безліч карткових будиночків. Після зречення у лютому царя Миколи II виявилося, що зупинити чи контролювати події вкрай тяжко. Олександр Керенський, голова першого післяреволюційного Тимчасового уряду, пізніше писав, що у порожнечі, яка прийшла за падінням старого режиму, «всі існуючі політичні і тактичні програми, хоч якими сміливими і продуманими вони були, виявилися безцільно і безплідно підвішеними в повітрі»[61].

Але, незважаючи на слабкість Тимчасового уряду, незважаючи на масштаби масового невдоволення, незважаючи на гнів і роздратування згубними наслідками Першої світової війни, мало хто очікував, що влада потрапить до рук більшовиків, однієї з кількох радикальних соціалістичних партій, які вимагали ще швидших змін. За межами Росії більшовики були майже невідомі. Настрої за кордоном дуже добре ілюструє така розповідь: 1917 року один чиновник забігає до кабінету міністра закордонних справ Австрії і кричить: «Ваше превосходительство, в Росії революція!» Міністр презирливо чмихає: «Хто в Росії може зробити революцію? Напевно ж, не герр Троцький з "Кафе Централь"!»

Якщо більшовики були оповиті таємницею, то їхній лідер Володимир Ілліч Ульянов — людина, яку світ пізніше знатиме за його революційним псевдонімом «Ленін», — був ще таємничіший. Під час свого багаторічного життя в еміграції він здобув визнання за блискучий розум, проте водночас у багатьох він викликав антипатію через свою нетерпимість і схильність до групівщини. Він часто сварився з іншими лідерами соціалістів і перетворював незначні розбіжності щодо, здавалося б, дрібних догматичних питань на серйозні конфлікти[62].

У перші місяці після Лютневої революції Ленін далеко не був незаперечним авторитетом навіть у власній партії. Навіть у середині жовтня 1917 року кілька провідних більшовиків виступали проти його плану здійснення державного перевороту і повалення Тимчасового уряду, твердячи, що партія не готова до взяття влади і ще не має достатньої підтримки народу. Однак у цьому конфлікті він здобув перемогу, і 25 жовтня переворот відбувся. Під впливом ленінських закликів натовп захопив Зимовий палац. Більшовики арештували міністрів Тимчасового уряду. За лічені години Ленін став лідером країни, яку він перейменував у Радянську Росію.

Та хоча Ленін і здобув владу, його критики-однопартійці теж не зовсім помилялися. Більшовики і справді були кричуще непідготовлені. У результаті більшість перших їхніх рішень, зокрема і про створення однопартійної системи, приймалися виключно у порядку реакції на вимоги поточного моменту. Вони справді мали дуже слабку підтримку в народі й майже відразу почали вести криваву громадянську війну — просто для того, щоб утримати владу. 3 1918 року, коли Біла армія старого режиму почала воювати з Червоною армією, — якою керував товариш Леніна «герр Троцький» з «Кафе Централь», — на території Росії відбуваються чи не найжорстокіші бойові сутички, які доти знала Європа. Та насильство чиниться не тільки на полях битв. Більшовики намагаються придушувати політичний та інтелектуальний опір у будь-яких його формах, нападаючи не тільки на представників старого режиму, а й на інших соціалістів — меншовиків, анархістів, соціалістів-революціонерів. Якусь подобу миру в Радянській державі було встановлено тільки 1921 року[63].

На цьому фоні імпровізацій та насильства і з’явилися перші радянські трудові табори. Як і багато інших більшовицьких установ, створювалися вони випадково, поспіхом, як надзвичайний захід у розпалі Громадянської війни. Це, однак, не означає, що така ідея не привертала уваги раніше. За три тижні до Жовтневої революції сам Ленін накидав, за власним же визнанням, приблизний план організації «загальної трудової повинності» для багатих капіталістів. У січні 1918 року, розлючений впертістю антибільшовицького опору, він стає ще суворішим і пише, що він вітає «арешт мільйонерів-саботажників, які їздять у купе першого і другого класу. Пропоную давати їм півроку примусової праці у шахті»[64].

Ленінські думки про трудові табори як особливу форму покарання для буржуазних «ворогів» добре відповідали його уявленням про злочин і злочинців. З одного боку, перший радянський лідер мав подвійні почуття щодо ув’язнення і покарання для традиційних злочинців — крадіїв, грабіжників, убивць, — яких він розглядав як потенційних союзників. На його думку, фундаментальною причиною «соціального ексцесу» (тобто злочину) була «експлуатація мас». Він був переконаний, що усунення причини «приведе до зникнення ексцесів». А отже, для стримування злочинців не потрібно жодних спеціальних покарань: з часом вони будуть ліквідовані самою Революцією. Дещо з написаного у першому більшовицькому кримінальному кодексі, напевно, сподобалося б прихильникам найрадикальнішого і найпрогресивнішого реформування судової і пенітенціарної систем на Заході. Зокрема, кодекс проголошував, що «індивідуальної провини» не існує і що покарання «не має бути відплатою» за вчинений злочин[65].

З іншого боку, Ленін — як і інші більшовицькі теоретики права — також вважав, що створення Радянської держави викличе появу нового різновиду злочинців — «класових ворогів». Класовий ворог протидіє Революції і відкрито або ж, частіше, приховано працює для того, щоб її знищити. Виявити класового ворога тяжче, ніж звичайного злочинця, а виправити — набагато тяжче. На відміну від звичайного злодія, Радянська держава ніколи не може довіряти класовому ворогові, а карати його потрібно набагато тяжче, ніж звичайного крадія чи вбивцю. Відповідно до цього у травні 1918 року перший більшовицький «декрет про хабарництво» проголошував: «Якщо особа, винна у даванні чи пропонуванні хабарів, належить до імущих класів і вона використовує хабар для збереження чи отримання привілеїв, пов’язаних з майновими правами, то вона має бути засуджена до найтяжчих і найнеприємніших примусових робіт, а все її майно — конфісковане»[66].

Кажучи іншими словами, від найперших днів нової радянської епохи людей мали судити не за те, що вони зробили, а за те, ким вони є.

На жаль, ніхто ніколи не надав чіткого опису того, як точно має виглядати «класовий ворог». Внаслідок цього більшовики, від самого здійсненого ними перевороту, збільшували кількість арештів. З листопада 1917 року революційні трибунали, що складалися з випадкових «прихильників» Революції, почали судити випадкових «ворогів» Революції. Свавільні вироки до позбавлення волі, примусових робіт і навіть до страти виносилися банкірам, купчихам, «спекулянтам» — це означало будь-кого, хто займався незалежною економічною діяльністю, — колишнім царським тюремникам та будь-кому, хто видавався підозрілим[67].

Також визначення того, хто «ворог», а хто «не ворог», було різним у різних місцях, іноді воно збігалося з поняттям «військовополонений». Захоплюючи нове місто, троцькістська Червона армія часто брала заручників з представників буржуазії, яких можна було розстріляти у разі повернення білих, що часто і робилося із черговим пересуванням нестійкої лінії фронту. До того ж їх можна було змусити працювати — вони часто копали траншеї і ставили барикади[68]. Так само свавільно проводилася відмінність між політичними і звичайними злочинцями. Неосвічені члени тимчасових комітетів і революційних трибуналів могли, наприклад, раптом вирішити, що чоловік, якого було спіймано на тому, що він їхав на трамваї без квитка, завдає шкоди суспільству, і винести йому вирок як політичному злочинцеві[69]. Зрештою, багато таких рішень залишалося на розсуд міліціонерів чи солдатів, які проводили арешти. Засновник ЧК — ленінської таємної поліції, попередника КГБ, — Фелікс Дзержинський особисто мав маленького чорного записника, до якого заносив імена і адреси випадкових ворогів, на яких натрапляв, виконуючи свою роботу[70].

Згадані відмінності так і залишатимуться неясними ще вісімдесят років — аж до самого падіння Радянського Союзу. Проте існування двох категорій засуджених — «політичних» і кримінальних» — справило потужний вплив на формування радянської пенітенціарної системи. У перше десятиліття більшовицького правління радянські виправні установи навіть розділилися на дві категорії відповідно до двох видів засуджених. Це розділення відбулося стихійно — як реакція на хаос в існуючій пенітенціарній системі. У перші післяреволюційні дні всі ув’язнені перебували в юрисдикції «традиційних» судових відомств: спершу — Комісаріату юстиції, пізніше — Комісаріату внутрішніх справ; поміщалися вони у «звичайні» тюрми. Тобто ув’язнені потрапляли до старої царської системи, зазвичай це були брудні похмурі кам’яниці, що стояли в центральних частинах усіх великих міст. У революційні 1917–1920 роки ці установи перебували у стані повного безладу. Тюрми захоплювалися натовпами, самопризначені комісари розганяли охорону, в’язнів масово амністували або ж вони просто йшли з тюрми, куди їм заманеться[71].

На час приходу до влади більшовиків діяло лише кілька переповнених і погано функціонуючих тюрем. Уже через кілька тижнів після Революції Ленін вимагає «надзвичайних заходів для негайного поліпшення постачання харчів до петроградських тюрем»[72]. Кількома місяцями пізніше у звіті члена московського ЧК про відвідання Таганської тюрми йдеться про «жахливий холод і бруд» та про тиф і голод. Більшість в’язнів не мають змоги відбувати примусові роботи через відсутність одягу. У газетній статті повідомлялося, що в московській Бутирській тюрмі, розрахованій на утримання тисячі в’язнів, утримується дві з половиною. Інша газета скаржилася, що червоногвардійці «кожного дня безсистемно арештовують сотні осіб, а потім не знають, що з ними робити»[73].

Переповненість в’язниць тягла за собою «творчі» рішення. Не маючи нічого кращого, нова влада тримає в’язнів у підвалах, на горищах та у старих церквах. Один із тих, хто пройшов через революційну тюрму, згадував, що його помістили у підвал порожнього будинку разом із ще 50 в’язнями, без меблів і майже без їжі: ті, хто не отримували передач від рідних, просто голодували[74]. У грудні 1917 року на засіданні ЧК обговорювалася доля 56 в’язнів різних категорій — «крадіїв, п’яниць і різних "політичних"», — яких тримали у підвалі Смольного інституту, петроградського штабу Леніна[75].

Дехто від цього безладдя навіть вигравав. Роберта Брюса Локгарта, британського дипломата, звинуваченого у шпигунстві (як виявилося, справедливо), 1918 року тримали під арештом у кімнаті в Кремлі. Він проводив час, розкладаючи пасьянси і читаючи Фукідіда та Карлейля. Час від часу старий слуга приносив йому гарячого чаю і газети[76].

Але навіть у небагатьох традиційних тюрмах, які продовжували діяти, панувало безладдя, а працювали в них недосвідчені наглядачі й охоронці. Один в’язень у Виборзі, місті біля північного російсько-фінського кордону, з подивом виявив, що в цьому чудернацькому революційному світі його колишній водій став тюремним охоронцем. Той чоловік був радий допомогти своєму колишньому господареві перейти до кращої, сухішої камери і зрештою втекти зовсім[77]. Один білий полковник також згадував, що в грудні 1917 року в петроградській тюрмі в’язні приходили і йшли, коли хотіли, а на їх місцях у камерах ночували бездомні. Згадуючи цю епоху, один із радянських посадовців казав, що «не втік тоді тільки ледачий»[78].

Це безладдя спонукало ЧК до нових рішень: більшовики не могли дозволити своїм «реальним» ворогам потрапляти у звичайні тюрми. Безлад і лінь охоронців могли підходити для кишенькових злодіїв і неповнолітніх правопорушників, але для саботажників, паразитів, спекулянтів, офіцерів Білої армії, священиків, буржуїв-капіталістів та для інших, хто видавалися такими грізними в більшовицькій уяві, потрібні були більш творчі рішення.

Рішення було знайдене вже 4 червня 1918 року, коли Троцький висунув вимогу, щоб групу бунтівних чеських військовополонених було замирено, роззброєно і поміщено в «концлагерь», тобто концентраційний табір. Через 12 днів у доповідній записці Радянському урядові Троцький знову пише про концентраційні табори, у яких «міські і сільські буржуї… мають мобілізуватися і організовуватися у тилові батальйони для фізичної роботи (прибирання бараків, таборів, вулиць, копання траншей і т. ін.). Ті, хто відмовлятимуться, будуть штрафуватися й утримуватися під арештом до сплати штрафу»[79].

У серпні цей термін вживає також і Ленін. У телеграмі до пензенських комісарів, де спалахнув антибільшовицький бунт, він закликає до «масового терору проти куркулів, священиків і білогвардійців» та до ув’язнення «ненадійних» «у концентраційному таборі за межами міста»[80]. Місця для таких ув’язнень вже існували. Протягом літа 1918 року — відразу після укладення Брестського миру, яким закінчилася участь Росії у Першій світовій війні, — режим звільнив два мільйони військовополонених. Порожні табори було відразу ж передано ЧК[81].

У той час ЧК мала видаватися ідеальним органом для вирішення завдання ув’язнення «ворогів» у «особливих» таборах. Цілковито нова організація, ЧК мала бути «щитом і мечем» Комуністичної партії, вона була абсолютно незалежною від офіційного Радянського уряду чи від якихось його відомств. Вона не мала традицій дотримання законності, не мала обов’язку коритися вимогам закону, їй не потрібно було узгоджувати свої дії з поліцією, судами чи комісаром юстиції. Про її особливий статус говорить уже сама назва: Всеросійська надзвичайна комісія для боротьби проти контрреволюції і саботажу — чи, за російською абревіатурою слів «чрезвычайная комиссия», — ЧК. «Надзвичайною» вона була саме тому, що існувала за межами «звичайної» законності.

Майже відразу після її створення перед ЧК було поставлене надзвичайне завдання. 5 вересня 1918 року Дзержинському було наказано впроваджувати в життя ленінську політику Червоного терору. Ця хвиля терору — арешти, тюремні вироки, розстріли, — що піднялася після замаху на Леніна і була більш організованою за безсистемний терор попереднього періоду, фактично була важливою складовою Громадянської війни, спрямованою проти тих, кого підозрювали у руйнівній щодо Революції діяльності на «внутрішньому фронті». Орган Червоної армії «Красная газета» описувала це так: «Без жалю, без пощади ми сотнями вбиватимемо наших ворогів. Нехай їх буде тисячі, нехай вони потонуть у власній крові. За кров Леніна… нехай це будуть потопи буржуйської крові — більше крові, якомога більше…»[82]

У боротьбі більшовиків за владу Червоний терор був справою критичної ваги. Концентраційні табори, так звані особливі табори, були критично важливими для Червоного терору. Вони згадуються вже у першому декреті про Червоний терор, який закликав не тільки до арешту й ув’язнення «значних представників буржуазії, землевласників, промисловців, купців, контрреволюційних священиків, антирадянських офіцерів», а також і до їхньої «ізоляції у концентраційних таборах»[83]. Достовірних даних про кількість в’язнів немає, та існують документальні дані про наявність на кінець 1919 року в Росії 21 табору. На кінець 1920-го їх уже вп’ятеро більше — 107[84].

Разом з тим на цьому етапі їхнє завдання залишається двозначним. В’язні мали виконувати примусову роботу — але з якою метою? Чи мала примусова праця перевиховувати в’язнів? Чи мала вона бути принизливою? Чи ж вона мала допомагати у побудові нової Радянської держави? Різні радянські лідери у різних установах давали різні відповіді. У лютому 1919 року Дзержинський виголосив яскраву промову, в якій обстоював роль таборів у ідеологічному перевихованні буржуазії. Ці нові табори, за його словами, мають «використовувати працю арештованих; тих панів, які живуть, нічого не роблячи; і тих, хто не здатні працювати, якщо їх до цього не примушують. Таке покарання має застосовуватися до працівників радянських установ, які проявляють несвідоме ставлення до роботи, недостатню активність і таке інше… У такий спосіб ми створимо трудові школи»[85].

Однак після публікації навесні 1919 року перших офіційних декретів про особливі табори виявилося, що пріоритети дещо інші[86]. У декретах, в яких містився несподівано довгий список правил і рекомендацій, вказувалося, що кожний регіональний центр має створити табір, розрахований щонайменше на 300 осіб, «на кордоні міста або в прилеглих будівлях, таких як монастирі, маєтки і т. ін.». У таборах запроваджувався восьмигодинний робочий день, а понаднормова і нічна праця дозволялася тільки «згідно з трудовим кодексом». Продуктові передачі заборонялися. Дозволялися зустрічі з близькими родичами, але тільки в неділю і на свята. Терміни ув’язнення тим, хто здійснив спробу втечі, збільшувалися вдесятеро. Друга спроба мала каратися смертю — надзвичайно суворе покарання, якщо порівнювати з відповідними м’якими царськими законами, що більшовики знали краще за будь-кого іншого. Ще важливіше, що декрети також недвозначно вказують на те, що праця в’язнів відіграє не виховну роль, а призначається для відшкодування витрат на утримання табору. В’язні-інваліди мали відбувати свої терміни в інших місцях. Табори мали бути самоокупними. Засновники перших таборів оптимістично вважали, що вони самі на себе зароблятимуть[87].

Через нерегулярність надходження державного фінансування керівництво таборів швидко зацікавилося ідеєю самофінансування чи принаймні практичного використання в’язнів. У вересні 1919 року в таємному звіті Дзержинському його автор скаржився на те, що санітарні умови в одному з пересильних таборів «нижчі за будь-яку критику», головним чином через те, що там надто багатьох в’язнів вважали хворими і не відправляли на роботу: «У вологих осінніх погодних умовах ці табори не будуть місцями для зосередження людей і використання їхньої праці, а стануть розсадниками заразних та інших хвороб». Серед іншого автор пропонував, щоб не здатних до роботи відправляли в інші місця, таким чином підвищуючи ефективність табору — пізніше до цієї тактики керівництво ГУЛАГу вдаватиметься часто. Однак уже на цьому ранньому етапі табірна адміністрація турбується про хвороби і брак їжі переважно тому, що хворі й голодні в’язні не приносять користі. Їхня людська гідність, не кажучи вже про виживання, навряд чи хоч якось цікавила табірне начальство[88].

На практиці деякі табірні начальники не переймалися ні перевихованням, ні самоокупністю. Натомість вони мали за краще карати колишніх багатіїв, принижуючи їх, змушуючи відчути, якою була доля трудящих. У звіті слідчої комісії Білої армії з українського міста Полтави, складеному після тимчасового відбиття міста у червоних, відзначалося, що полоненим представникам буржуазії, арештованим під час більшовицької окупації, давалася робота з наміром «насміхатися над ними, їх принижувати. Наприклад, одного арештованого… змушували руками відчищати товстий шар бруду з долівки. Іншому наказали чистити туалет, і… дали для виконання цієї роботи скатертину»[89].

Правда, ці тонкощі в намірах, ймовірно, не мали великого значення для багатьох десятків тисяч в’язнів, для яких самий факт безпричинного арешту був достатньо принизливим. Ймовірно, такі тонкощі не змінювали й умов життя в’язнів, які і без того були жахливими. Один священик, кинутий у табір в Сибіру, згадував пізніше юшку з нутрощів і неосвітлювані та фактично неопалювані бараки[90]. Провідний політик царської епохи Олександр Ізгоєв був відправлений у табір на північ від Петрограда. Замість гарячої їжі і теплих приміщень, які їм обіцяли, в’язнів переганяли з місця на місце у пошуках пристановища. Виявилося, що пересильного табору не підготували. Врешті-решт їх помістили у колишній школі, в якій були лише «голі стіни і лави». Тим, хто мав гроші, вдалося купити їжі у місті[91].

Однак такий безлад у поводженні чекав не тільки в’язнів. У критичні моменти Громадянської війни невідкладні потреби Червоної армії і Радянської держави переважували все інше, від перевиховання до помсти і міркувань справедливості. У жовтні 1918 року командувач Північного фронту направив запит до Петроградського військового комісаріату на 800 робітників, терміново необхідних для будівництва шляхів і копання траншей. У результаті «багатьох громадян з колишніх купецьких класів було запрошено прибути до радянського штабу нібито з метою реєстрації для можливого відбування трудової повинності у невизначеному майбутньому. Коли ці громадяни прийшли на реєстрацію, їх взяли під арешт і послали до Семенівських бараків чекати відправки на фронт». Коли навіть це не дало достатньої кількості робітників, місцева Рада просто оточила частину головної торгової вулиці Петрограда, Невського проспекту, арештувала всіх, хто не мав партійного квитка або посвідчення, що підтверджувало працю у партійній установі, і відвела строєм до прилеглих бараків. Пізніше жінок відпустили, однак чоловіків відправили на північ: «Жодному з цих дивним чином мобілізованих людей не дозволили залагодити родинні справи, попрощатися з рідними чи отримати потрібні одяг і взуття»[92].

Звісно, така мобілізація була шоком для арештованих перехожих, але петроградським робітникам такий випадок міг видатися доволі буденною річчю. Вже навіть на цьому ранньому етапі радянської історії межа між «примусовою працею» і працею звичайною була розмитою. Троцький публічно заявляв про перетворення всієї країни на «трудову армію». Робітників завчасно примушували реєструватися у центральних трудових штабах, звідки їх у будь-який момент могли послати у будь-який район країни. Було видано спеціальні декрети, якими певним категоріям робітників, наприклад шахтарям, заборонялося залишати роботу. Та й у вільних робітників у цю епоху революційного хаосу умови праці були не набагато кращими, ніж у в’язнів. Дивлячись іззовні, не завжди було легко відрізнити звичайне підприємство від концентраційного табору[93].

Але і це було тільки передвістям того, що прийшло далі: щодо переважної частини наступного десятиліття визначення «табору», «в’язниці» і «примусової праці» плуталися одне з одним. Управління виправними установами постійно переходитиме від одного відомства до іншого. Відповідні установи нескінченно перейменовуватимуть і реорганізовуватимуть, коли різні бюрократи і комісари намагатимуться отримати контроль над системою[94].

Незважаючи на це, цілком зрозуміло, що на кінець громадянської війни певна модель уже склалася. У цей час у Радянському Союзі вже, поза сумнівом, склалося дві окремі пенітенціарні системи, які мали окремі правила, окремі традиції й окремі ідеології. Комісаріат юстиції, а пізніше Комісаріат внутрішніх справ керували «звичайною» системою в’язниць, вона мала справу переважно з тими, кого радянський режим називав «злодіями». Хоча на практиці ця система також була невпорядкованою, її в’язні утримувалися у традиційних тюрмах, а її керівництво, наприклад, в одному з внутрішніх документів проголошувало цілі, які були б абсолютно зрозумілими і в «буржуазних» країнах: перевиховувати злочинців через виправні роботи — «в’язні мають працювати з метою набуття навичок, які вони зможуть використати для ведення чесного життя» — і запобігання вчиненню в’язнями злочинів у майбутньому[95].

Водночас ЧК — яку пізніше буде перейменовано у ГПУ, ОГПУ, НКВД і зрештою у КГБ — контролювала ще одну систему в’язниць, що спочатку була відома як система «особливих» або «надзвичайних» таборів. Попри те що в ЧК також до певної міри вживали ту саму риторику «перевиховання» і «перековки», насправді ці табори не призначалися для того, щоб нагадувати звичайні виправні установи. Вони не належали до юрисдикції інших радянських відомств і були невидимими для громадськості. Вони мали особливі правила, тяжчі покарання за втечу, суворіший режим. В’язні у них не обов’язково були засудженими звичайними судами, їхні справи взагалі могли не розглядатися жодними судами. Створені у порядку надзвичайного заходу, вони ставали все більшими і все потужнішими, мірою того як визначення «ворога» розширювалося, а влада ЧК зростала. А коли дві пенітенціарні системи зрештою об’єдналися, об’єдналися вони за правилами останньої. ЧК поглинула своїх конкурентів.

Початково «особлива» тюремна система мала працювати з особливими в’язнями: священиками, колишніми царськими офіцерами, буржуазними спекулянтами, ворогами нового ладу. Але одна категорія «політичних» більше від інших цікавила владу. Йдеться про небільшовиків, членів інших революційних соціалістичних партій, зокрема анархістів, лівих і правих соціалістів-революціонерів, меншовиків та всіх інших, хто боровся за революцію, але не планував вступати до ленінської більшовицької групи і не брав участі у жовтневому перевороті 1917 року. Як колишні союзники у революційній боротьбі проти царського режиму, вони заслуговували на особливе ставлення. Центральний комітет Комуністичної партії буде постійно обговорювати їхню долю аж до кінця 1930-х років, коли майже всіх тих з них, хто залишиться живими, буде арештовано або розстріляно[96].

Почасти ця окрема категорія в’язнів турбувала Леніна тому, що, як і всі лідери замкнутих сект, найдужче він ненавидів відступників. В одній типовій сварці він називає одного зі своїх критиків-соціалістів «шахраєм», «сліпим щеням», «лизоблюдом буржуазії» і «підлабузником кровопивць і мерзотників», гідним лише «помийної ями ренегатів»[97]. Ще задовго до Революції Ленін знав, що робитиме з тими своїми сподвижниками, які виступали проти нього. Один з його товаришів-революціонерів згадував про розмову на цю тему:

«Я йому сказав: "Володимире Іллічу, якщо ви прийдете до влади, то почнете вішати меншовиків уже наступного дня". Він подивився на мене і відповів: "Першого меншовика буде повішено лише після того, як ми повісимо останнього соціаліста-революціонера". Потім він насупився і розсміявся»[98].

Проте в’язнів, які належали до цієї особливої категорії «політичних», також набагато тяжче було контролювати. Чимало з них провели багато років по царських в’язницях і знали, як організовувати голодування, як тиснути на своїх тюремників, як спілкуватися між камерами і як організовувати спільні протести. Ще важливіше те, що вони знали, як контактувати із зовнішнім світом і з ким контактувати. Більшість небільшовицьких соціалістичних партій тоді ще мали свої осередки в еміграції, як правило, у Берліні або Парижі, і їхні члени були здатні завдати великої шкоди міжнародному образу більшовиків. 1921 року, на третьому з’їзді Комуністичного Інтернаціоналу, представники закордонного осередку соціалістів-революціонерів — партії, ідеологічно найближчої до більшовиків (деякі з її членів протягом короткого часу працювали у коаліції з більшовиками), — зачитали листа від своїх ув’язнених російських товаришів. На з’їзді лист справив сенсаційне враження, головним чином через те, що там заявлялося, що умови у тюрмах революційної Росії гірші, ніж за царату. «Наших товаришів тримають напівголодними, — проголошував лист, — багато з них сидять місяцями без дозволу зустрітися з рідними, без листів, без прогулянок»[99].

Соціалісти-емігранти могли агітувати за в’язнів, і вони це робили — точно так само, як робили і до революції. Відразу після більшовицького перевороту кілька знаменитих революціонерів, зокрема Віра Фігнер, авторка спогадів про життя у царських тюрмах, та Катерина Пєшкова, дружина письменника Максима Горького, посприяли відновленню діяльності Політичного Червоного Хреста — організації, що допомагала в’язням і діяла до революції підпільно. Пєшкова добре знала Дзержинського, регулярно і тепло з ним листувалася. Завдяки її зв’язкам і престижу Політичний Червоний Хрест отримав право відвідувати місця позбавлення волі, розмовляти з політичними в’язнями, передавати посилки і навіть клопотатися про звільнення хворих в’язнів — такі привілеї організація мала упродовж більшої частини 1920-х років[100]. Письменникові Льву Разгону, ув’язненому 1937 року, ця діяльність здавалася такою фантастичною, що він слухав розповіді своєї другої дружини про Політичний Червоний Хрест — її батько був одним з ув’язнених соціалістів, — як «неймовірну казку»[101].

Погана реклама, яку західні соціалісти і Політичний Червоний Хрест робили більшовикам, дуже їх турбувала. Багато з них тривалий час жили у вигнанні, і тому думка старих закордонних товаришів мала неабияку вагу. Багато з них все ще вірили в те, що революція у будь-який момент може поширитися на Захід, і не хотіли, щоб погане висвітлення у пресі гальмувало просування комунізму. 1922 року стурбованість повідомленнями у західній пресі досягла такого ступеня, що більшовики вдаються до першої спроби (потім їх буде ще багато) замаскувати комуністичний терор за допомогою нападок на «капіталістичний терор». З цією метою вони створили «альтернативне» товариство в’язнів: Міжнародне товариство допомоги борцям революції — за російським акронімом МОПР, — яке претендувало на надання допомоги «100 тисячам в’язнів капіталізму»[102].

Незважаючи на те що берлінське відділення Політичного Червоного Хреста відразу ж засудило МОПР за намагання «заглушити стогони тих, хто вмирає у російських тюрмах, концентраційних таборах і місцях позбавлення волі», інші МОПРові повірили. 1924 року МОПР заявив, що до організації входить чотири мільйони членів, і навіть провів свою першу міжнародну конференцію, на яку прибули представники з усього світу[103]. Пропаганда зробила свою справу. Коли французького письменника Ромена Роллана попрохали прокоментувати опубліковану збірку листів соціалістів з російських в’язниць, він відповів: «Майже те саме відбувається у тюрмах у Польщі; те саме — у каліфорнійських в’язницях, де катують членів "Міжнародної спілки промислових робітників"; те саме — в англійських темницях Андаманських островів…»[104]

ЧК також намагалася поліпшити погане висвітлення у пресі, відправляючи морочливих соціалістів подалі від їхніх контактів. Одних за адміністративним приписом відправили у заслання до віддалених місць, так само, як це колись робив царський режим. Інших відправили до віддалених таборів поблизу північного міста Архангельська, зокрема до табору, влаштованого у колишньому монастирі в Холмогорах, за кілька сотень кілометрів на північ від Петрограда, біля Білого моря. І незважаючи на це, навіть ті, хто перебував у найвіддаленішому засланні, знаходили способи спілкування із зовнішнім світом. Маленька група «політичних», ув’язнених у невеликому таборі в Наримі у віддаленому районі Сибіру, змогла передати листа до емігрантської соціалістичної газети, в якому в’язні скаржилися, що вони «так ізольовані від решти світу, що сподіватися дійти до адресата можуть тільки листи про здоров’я родичів чи власне. Жодні інші повідомлення… не доходять». Автори листа писали, що серед них перебуває вісімнадцятирічна анархістка Ольга Романова, яку відправили в особливо віддалену частину району, «де її три місяці тримали на хлібі й окропі»[105].

Та й відстань не гарантувала спокою для в’язнів. Майже всюди в’язні-соціалісти, звиклі до привілейованого становища «політичних» у царських тюрмах, вимагали газет, книжок, прогулянок, необмеженого права на листування і найбільше — права обирати власного представника для ведення справ із владою. Коли місцеві агенти ЧК їх не розуміли — поза сумнівом, для них було все одно, що анархіст, що меншовик, що есер, — соціалісти протестували, іноді застосовуючи насильство. Згідно з одним із описів Холмогорського табору, виявилося, що в’язні «мають вести боротьбу за найелементарніші речі, такі як дотримання тюремниками щодо соціалістів і анархістів звичайних прав політичних в’язнів. У цій боротьбі їх піддавали усім мислимим покаранням — одиночне ув’язнення, побиття, голод, розстріли і таке інше. Достатньо буде сказати, що на кінець року більшість холмогорських в’язнів могли похвалитися на додачу до минулих заслуг ще 30–35 днями голодувань…»[106]

Врешті-решт цю групу в’язнів перевели з Холмогор до іншого табору — ще в одному колишньому монастирі у Петромінську. У клопотанні, яке вони пізніше подали владі, вони відзначали, що там їх зустріли «грубими криками і погрозами», зачиняли по шість осіб у маленьких келіях, нари кишіли паразитами, забороняли прогулянки, книжки і листи[107]. Начальник Петромінська товариш Бачуліс спробував зламати в’язнів, залишивши їх без світла і тепла, також охорона залякувала їх пострілами[108]. У відповідь в’язні розпочали новий цикл нескінченних голодувань і протестів. Зрештою вони висунули вимогу перевести їх до іншого табору, оскільки Петромінськ був заражений малярією[109].

На таких в’язнів скаржилися й начальники інших таборів. У листі до Дзержинського один з таких начальників писав, що в його таборі «білогвардійці, які вважають себе політичними в’язнями», організувалися в «колективну команду», не даючи працювати охоронцям: «Вони паплюжать адміністрацію, очорнюють її ім’я… вони зневажають чесне і добре ім’я радянського робітника»[110]. Деякі охоронці брали ініціативу у свої руки. У квітні 1921 року група в’язнів у Петромінську відмовилася працювати і висунула вимогу збільшити продуктові пайки. Така непокірність добряче набридла місцевій владі в Архангельську, і всім 540 в’язням було винесено смертні вироки. Вирок було виконано — в’язнів розстріляли[111].

В інших місцях адміністрація намагалася втримати спокій, вдаючись до протилежної тактики — усі вимоги соціалістів виконувалися. Член партії соціалістів-революціонерів Берта Бабіна згадувала своє прибуття до «соціалістичного крилам Бутирської тюрми в Москві як радісне возз’єднання з друзями, людьми із «санкт-петербурзького підпілля, зі студентських років і з багатьох великих та малих міст, де побували під час мандрів». В’язням було дозволено вільно пересуватися по тюрмі. Вони організували ранкову зарядку, заснували оркестр і хор, створили «клуб» з бібліотекою й іноземними журналами. Згідно з традицією, започаткованою до революції, звільняючись, кожен в’язень залишав свої книжки ув’язненим товаришам. Рада в’язнів займалася розподілом камер, стіни і підлогу деяких із них прикрашали килими. Ще один в’язень згадував: «Ми прогулювалися по коридорах, як по бульварах»[112]. Бабіній життя в тюрмі здавалося нереальним: «Вони що, серйозно навіть не можуть нас замкнути?»[113]

Керівництво ЧК дивувалося так само. В одному з рапортів Дзержинському, датованому січнем 1921 року, інспектор гнівно скаржиться, що в Бутирській тюрмі «разом розгулюють чоловіки і жінки, по стінах розвішані анархістські й контрреволюційні гасла»[114]. Дзержинський рекомендував суворіший режим — але коли суворіший режим було запроваджено, знову почалися протести в’язнів.

Бутирська ідилія тривала недовго. У квітні 1921 року, як ішлося в листі, направленому владі групою соціалістів-революціонерів, «між третьою і четвертою годинами ранку до камер увійшла група озброєних людей, які почали нападати на в’язнів… жінок тягли з камер за руки, за ноги і за волосся, інших били». Пізніше у власних звітах ЧК описувало цей «інцидент» як заколот, що вийшов з-під контролю, — було прийнято рішення ніколи не допускати такого скупчення політичних в’язнів у Москві[115]. У лютому 1922 року «соціалістичне крило» Бутирської тюрми вже було ліквідоване.

Репресії не спрацьовували. Поступки не спрацьовували. Навіть у своїх особливих таборах ЧК не могла втримати контролю над своїми особливими в’язнями. Не могла ЧК і запобігти появі новин від них у зовнішньому світі. Очевидно, потрібно було якесь інше рішення — як для самої ЧК, так і для всіх непокірних контрреволюціонерів у системі спецтаборів. Навесні 1923 року рішення було знайдене: Соловецький архіпелаг.