9. Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»

9. Початок кінця. «Воєнниє посєлєнія»

Згодом чимало написано та ще більше набовкано про ідеї західних утопістів у Росії, про «сон Вєри Павловни», про їх наступне втілення після 1917 мрійниками, далекими від життя, у вигляді отих «коммун» та «колхозов», які поступово, рік за роком, – призвели до масової закупівлі хліба за кордоном за нафтодолари (а, якби їх не було?).

Але, хто ж пригадав при цьому предтечу «колхозов», таку важливу проміжну ланку поміж «фаланстєрамі» Фур’є та їх вершиною в совєцькі часи: «аракчєєвскіє воєнниє посєлєнія»?

А, для імператора Алєксандра I, сина Павла I, втілення цієї ідеї в керованій ним країні було не менш важливе, ніж перемога над Наполеоном для його зовнішньої політики.

Автором ідеї «воєнних посєленій» був, ніби, граф А. Аракчєєв (1769–1834), вихователь імператора-переможця Наполеона. Як він піднявся від капрала в Петергофі до графа, ми знаємо, але – все попереднє… Російських прізвищ Аракчєєви – не буває, є вірменські Ракчяни, які могли переробитись на Ракчєєвих (автор особисто знав такого), а навіть і на Аракчєєва. Отже, як він, був великою людиною Російської імперії, то прийдеться ще трохи нагадати, що то була за імперія. Про це ми вже писали, та не одного разу, але вичерпати цю тему навряд чи можливо; нагадаємо ще.

Російська імперія – утворення безнаціональне, однак, це не є й географічне поняття. Бо тереном цієї держави є те, що на даний час удалося захопити в інших. У таких державах власний етнічний елемент – нарід, – товчеться десь унизу. Його життєве призначення – необмежено експлуатуватись та накладати головою, відвойовуючи чужі землі, яким належить стати «русскімі зємлямі».

Може виникнути слушне запитання, а – навіщо, власне, він – цей нарід, – створив собі таку державу? Але, природні процеси чиняться без чийогось бажання, за власними законами. Як створив сам, то найбільш реалістичною відповіддю буде, мабуть, таке: бо він є душевно хворий, а значить – юридично недієздатний. А значить – нема з кого й питати.

Як цілий нарід потрапляє до такого стану – то вже питання особливе, та заслуговує на цілком окремий розгляд. Однак, таких схиблених народів впродовж історії, як ми знаємо, було навіть кілька; хоч інфікувалися – безумовно, – одне від одного.

На верху імперії, там, де вирішують, крутиться різний іноземний набрід поспритніше, якось-такось засвоївши нашвидкуруч місцеві звичаї, аби не колоти вічі. Не була виключенням і Росія: Лефорти, Остермани, Бірони, Мініхи, – це ті, що очевидні, а скільки різного мотлоху укривалося за зросійщеними прізвищами, на зразок Аракчєєва?

Більше від того, жоден із російських імператорів, можливо – починаючи з Пєтра I, – не був росіянином, а вже з Павла I, завідомого напівнімця, – пішли й самі німці (Алєксандр I і Ніколай I – були німцями на 3/4). Отже, чи не вся правляча верхівка Росії складалася ще тоді з випробуваних «інтернаціоналістов». Склад цього наброду, однак, змінювався за обставинами. Захоплення Прибалтики створило в Петербурзі владу латисько-німецької мафії. Приєднання України залучило різних Разумовскіх та Бєзбородков. «Покореніє Кавказа» наповнило петербурзькі салони кавказькими пройдами, як от наступний граф Лоріс-Мєліков (Мєлікян), або – можливо, й граф Аракчєєв.

Він був високий, сутулий, дуже жилуватий, з великим довгим лицем, із розкуйовдженим чорним волоссям; близько посаджені свинцеві очі під лахматими бровами. Довгі руки мавпи. Деяку, вже психічну характеристику дав йому Дмитро Мережковський:

«Просто фрунтовый солдат» – сказав про нього Пушкін.

Але, це не так просто, весь петербурзький період історії створив Аракчєєва, отримав у нього те, чого хотів.

«Без лести предан» – в цьому гербі є ціла релігія.

«– Что мне до отечества! Скажите, не в опасности ли государь? – скрикнув він у дванадцятому році перед вступом Наполеона до Росії. – Провались батьківщина, хай живе цар; не бути всім, бути одному, такою є релігія».

(Д. Мережковский, Полн. соб. соч., Санкт-Пб, 1912, т. XV, с. 110)

Так, це насправді релігія, ідея, якщо хочете; вона змінилася з часом, царі відійшли, їх замістила абстракція – держава. Одне слово, була би держава, «єдіная і нєдєлімая», а все інше під неї, – «народи і народності», «нації і національності», – завжди десь знайдеться. Але, продовжимо посилання:

Дух небуття, дух людобойної казенщини втілився в Аракчєєві до такого ступеню, що майже не видно на ньому людського обличчя, як на гоголівському Вії: «обличчя було на ньому залізне».

Залізне обличчя Аракчеева – обличчя єдиновладдя. Нема Аракчєєва, є аракчєєвщина – безсмертна засада. Найжахливіше в ньому це нелюдське, нетутешнє, «вієве».

(теж там, с. 110)

От так: пройдисвіт без роду племені, чийсь хамелеон у шкурі російського аристократа («із грязі в князі»), і, – безсмертна засада. В цьому вся Росія, імперія, що досягла – завдяки згубному недоглядові історії, – вищої імперської досконалості. Вона вся у цьому. У поєднанні першого-ліпшого пройдисвіта – і безсмертної засади.

* * *

Як саме зародилася велика ідея «воєнних посєлєній», зв’язуючої ланки між фаланстерами Фур’є та Чєрнишєвского і наступними «колхозамі» і «совхозамі» Сталіна, – ми не надто знаємо. Але прокламована була імператорським указом від 18 квітня 1817, який починався словами:

Мы приняли непременное намерение дать каждому полку свою оседлось в известном округе земли, определив на укомплектование оного единственно самих жителей сего округа…

Від тих пір, як Росія голосом Пєтра I офіційно заявила про наміри захоплення Європи та світу, армія цієї держави незмірно виростала, роздувалася як добра мильна бульба, а на її утримання, як і на утримання іншої армії – обдирал – чиновників, що її постачали та забезпечували, – упливав мало не весь державний бюджет.

А тому, й проблема «воєнних посєлєній» не була принципово новою, а в чомусь навіть і старішою від самого Франсуа Марі Шарля Фур’є (1772–1837), сучасника Аракчєєва та людини не більш приємної.

Іще Пєтр I, коли доходила кінця Північна війна та загроза миру ставала реальністю, – подумував про те, як улаштувати армію в неминучих перервах поміж загарбницькими війнами. Так визрів у його убогому розумі великий план окупації «полкамі Пєтровимі» цілої Росії, яка втратила у такий спосіб і будь-якого іншого значення, окрім як місця солдатського постою. Замисел втілювався до життя довго та ґрунтовно, але з нього вийшло тоді так само мало, як і з інших «дєл Пєтрових». Він був початий указом про перепис від 26 листопада 1718, аби досконало знати – скільки солдатів зможуть прогодувати раби тієї чи іншої округи. Потім планувалося побудувати солдатські слободи, де й надати їм «вєчниє квартіри». Як бачимо, це ще не фаланстери, і не не наступні «воєнниє посєлєнія», а лише перше наближення до них.

Перепис, що нарахував десь у кінці 5 млн. «ревізскіх душ», протягнувся довго, а поміщики та чиновники нерідко махлювали, занижуючи дані, зменшуючи кількість рабів. Все це тягнулося до смерті «рєформатора», але тягнулося й після. Наведемо свідоцтво російського ж історика:

Більшість поміщиків відмовилася будувати полкові слободи, вважаючи за краще розмістити солдатів по селянських дворах. Тоді їх зобов’язали до будови, та вона лягла новою «вєлікой тяготой» на їх селян. Почали будову поспіхом, раптом по всіх місцях, відриваючи селян від домашніх робіт. Для купівлі землі під слободи обікрали «души» одноразовим побором; це утруднило побирання подушного податку. Незабаром по смерті Пєтра слободи, які він звелів побудувати обов’язково до 1726 р., були розстрочені на 4 роки, деінде розпочаті будовою, але ніде не були закінчені, і навезений селянами величезний матеріал пропав; побудували тільки штабні двори. Вся справа велася марно, без обміркування засобів та наслідків. Солдати й офіцери розмістилися по обивательських домах у містах та по селах. Але, полки були не просто постояльцями та нахлібниками «рєвізскіх душ», на котрих були накладені. За дивною прихіттю стомленої уяви Пєтр угледів у них зручне знаряддя керування, та поверх строєвих занять поклав на них складні поліційні та наглядацькі обов’язки.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 4, с.97)

«Матеріал пропав…» – не пропав – розтягнули селяни, але прожект імператора й насправді пропав. Почасти це було закономірно. Бо сама епоха Пєтра являє нам такі зразки сізіфової праці, як жодна інша, крім совєцької, ясна річ. Історик дещо марно фуркає з приводу поліційних обов’язків, – чому ні? Адже, такі саме обов’язки було покладено свого часу на монгольську армію, та цій не було в чому дорікнути. Але, взагалі, справа Пєтра тоді далеко не пішла, бо:

Ледь полки стали розміщувати по «вєчним квартірам», як почала викриватися велика втрата в «рєвізскіх душах» від посилення смертності та втеч: у Казанській губернії після смерті Пєтра один піхотний полк не дорахувався більше половини призначених на його утримання ревізських податників, десь 13 тисяч душ із гаком.

(теж там, с. 99)

Втім, заспокоїмо читача (а заразом і цитованого автора): розкрадання завжди було невід’ємною частиною російського життя; не лише армійського. Майже певно, що оті «душі», що зникли невідомо куди, – були просто, або присвоєні, або випродані кимось із «господ офіцєров»…

Уже за Єкатєріни II петровський прожект був фактично похований, полишивши по собі розвалені слободи, побудовані селянами в порядку «вєлікой тягості», а саму армію розмістили у звичайних казармах, по містах.

* * *

Однак, повсюдно у світі, поготів – у Росії, дурні та шкідливі ідеї тим і порізнюються від добрих та розумних, що ніколи повністю не потрапляють до забуття. Так сталося й з ідеєю «воєнних посєлєній». Час ішов уперед не тільки в Росії, та повернутися їй судилося в оновленому вигляді, пропущеною крізь призму утопійного фаланстерства похмурого Фур’є, в особі отих «воєнних посєлєній» Аракчєєва та Алєксандра I. Бо за цей час вона набула потужного конкурента.

Треба тут зауважити, що практично чужа всім у пореволюційній Франції ідея фаланстера, – в монархічній Росії дослівно носилася у повітрі, споглядаючи вниз та вибираючи найбільш добре угноєне місце, щоб на нього сісти й прорости. Нею, можна сказати, рівно цікавилися тоді обидва антиподи, обидві Росії, і скрайньо ліві, і скрайньо праві; таким чином, її було дослівно узято в кліщі.

Фаланстерами жваво цікавився заматерілий проґресист М. Буташєвіч-Пєтрашєвскій, голова відомого підпільного гуртка, з-за якого потрапив до каторги й молодий Достоєвскій. Цей свій інтерес йому пощастило й втілити до життя, бо на відміну від збіглого поповича Н. Чєрнишєвского, він був дворянином та поміщиком, власником пристойної кількості рабів.

Нагода прийшла, коли чергового разу згоріло на попіл сільце, десь на пару сотен «душ обоєго пола». От тоді він і відбудував фаланстер, – спільні спальні, спільна їдальня, бібліотека; спільний хлів та спільна стайня; все, як годиться, тільки спільне, та рівно на оті 40 сімей, чи скільки їх там було. Не фаланстер – картинка з підручника соціалізму. Все це тут, неподалік столиці, та призначивши день офіційного відкриття першого паростка світлого майбутнього, Пєтрашєвській скликав на свято всіх проґресивних однодумців; котрих було, таки чималенько.

На жаль, він легкодухо сповістив про це й щойно облагодіяних ним рабів, які напередодні урочистого відкриття першого паростка, – спалили його дощенту, з їдальнею та бібліотекою; цього разу – із наперед обдуманим наміром.

Звідси видно, між іншим, що верхи імперії, хоч в особі самого царизму, а хоч і його високопоставлених дисидентів, – завжди були за прогрес; проти був – тільки нарід. Не дивно, що потім, коли прийнялися за «свєтлоє будущєє» знову – прийшлося починати саме з народу: дещо привести до тями «раскулачіванієм», голодоморами та депортаціями; щоб, як у них кажуть – «нє бил такой умний».

Отже, фаланстери були, так би мовити, «воєннимі посєлєніямі» лівих, а «воєнниє посєлєнія» – фаланстерами правих, все добре, але – чим же вони були за указом Алєксандра Павловіча?

Чи не найбільш характерним для них було те, що вони більше не спиралися на «рєвізскіє душі», аби не ущемлювати інтереси поміщиків. Якими би куцими не були оті «свободи, дарованние дворянству» попередниками Алєксандра I, а вони зіграли свою роль. Полки мали злитись з народом, так, але тепер – з народом вільним. Бо, як це не дивно, але були ще й на початку XIX ст. в неоглядній Росії, такі острівці, де ще жевріли вільні, безгосподарні селяни. Яких так і не сподобилися комусь подарувати. Були вони на теренах колишнього Новгорода зі Псковом, були на Білій Русі, були й в Україні. От на них і впало око «плєшівого щєголя» (Алєксандра I, О. Б.) вкупі з його капралом-дядькою; тепер – графом.

В обмін на довічне поселення солдат на місцевості, селяни звільнялися від рекруччини, але – одночасно, ніби й самі ставали солдатами. Селянка, що захоче пошлюбити солдата, отримає порядну грошову нагороду, від самого «ґосударя Алєксандра Павловіча», але її дочки будуть вже солдатськими дочками. І все у подібному ж сучасному роді – самі пільги та компенсації.

Від усієї аракчєєвської настанови – за версту тхне соціалізмом: і безкоштовне лікування, і безкоштовна освіта, і казенні помешкання – не «воєнноє посєлєніє», а чистий фаланстер. Та, ще й оте, зовсім сучасне – прямокутно-рівнобіжне планування казармено-пєтєрбурзького зразка, злиття дрібних осель у великі села, об’єднання усіх корів під спільним дахом, аби марно не шалалися вулицями та не заважили «мірному ратному труду».

Правлінь та райкомів тоді не було, мабуть було ще рано, але всі прикмети діяльності бачимо ті самі: вставали та клалися спати одночасно, за дзвінком, одночасно розтоплювали та гасили печі. У призначений час, «строєм, строєм», відправлялися доїти корів або сіяти.

Церемонія заснування військових поселень (була й така!) наводить на ще більш сумні роздуми. Важко сказати, чому тут більше слід дивуватися, – сталому товченню на місці зупиненого часу, чи убозтву стиглої не до подолання уяви.

Під грім барабанів та верещання фанфар, незмінних національних музичних інструментів, селяни зганялися на площу, де було поставлено стіл, застелений червоною скатертиною (так, саме так). Єдина різниця полягала на тому, що на відміну від совєцьких часів то була не дешева кумачева ганчірка, а добротне червоне сукно. На столі лежала вчасно підготована колективна заява селян із проханням прийняти їх до «колх…» – пробачте, – до «воєнного посєлєнія», ясна річ. Кожен мав проставити біля свого прізвища підпис або ж хрест. Для незгодних в уповноваж… – пробачте, – офіцера, був приготований арґумент. Не наґан, звичайно, як потім, наґанів іще не було. Хоч народився вже, можливо, татусь або радше дід майбутнього Наґана. Арґумент був у дусі часу – два дужих солдата з розгами.

* * *

Однак, ідея «воєнних посєлєній», наче створена для Росії – «ґосударства воєнного», – не знайшла співчуття у народів імперії. Всього через два роки по виданні указу, влітку 1819, спалахнуло Чугуївське повстання. Заснування в околицях Чугуєва військових поселень переповнило чашу терпіння людей. Вони, вже від Єкатєріни II, жили в умовах військової окупації та у вирі змін. І насправді, за кілька десятків років, – і знищення козацтва, і державні монополії, і заведення торгівлі людьми; а тепер іще й «воєнниє посєлєнія». Такого шаленого натиску історично проґресивних реформ важко було витримати відсталим та патріархальним селянам України. До того ж, не знайомих ні з ідеями Шарля Фур’є, ні з ідеями графа Алєксєя Аракчєєва.

Військові (краще сказати – воєнізовані) селяни припинили роботи, перебили командирів, та вибрали власних ватажків.

Бунт припинив тільки військовою силою сам граф А. А. Аракчєєв, та 52 «зачінщіка» було присуджено «проґнать сквозь строй», отримати 12 000 ударів палками – «шпіцрутєнамі». Був тоді такий засіб перевиховання, невід’ємна частина тієї самої історії, котра за словами так улюбленого у світі останнього ґєнсєка М. С. Горбачева, – «сплотіла всєх нас». Або за іншим авторитетом – «наша совмєстная історія». Більшість їх, ясна річ, померли, забиті на смерть, але присутні при покаранні реакційно налаштовані батьки – заклинали їх: у жодному разі не просити пощади.

Ця непередбачена подія на батьківщині всіх бунтів – Україні, – притьмарила, з самого початку, блиск великої ідеї, яка має відродитися та розквісти через якісь сто років.

Але, натхненні розгами та шпіцрутенами селяни, все одно – масами вливаються до «воєнних посєлєній», і справа графа починає процвітати. По цьому наступає, навіть, певна кульмінація, – творець великої ідеї робить небуденне відкриття: треба все напродуковане – спочатку звезти докупи, до суспільного магазину, а вже звідти розподіляти, «раздавать по єдокам». Це тільки ми зараз можемо оцінити, наскільки близьким був граф Аракчєєв до наступного та вирішального кроку: звезти все з окремих магазинів до Мос… пробачте – до столиці, а вже звідти розподіляти «по мєстам»; хоч по «труду», хоч по «потрєбності», а хоч і по-старому – по «єдокам». Однак, щось заважило зробити цей наступний крок до «свєтлого будущєґо»: чи то була ота «оґранічєнность дворянско-помєщічьєго міровоззрєнія», чи то відсутність на той час необхідної інфраструктури в країні, – важко сказати; але цього так і не сталося.

Справа, що на сто років передувала «сплошной коллєктівізації сєльского хозяйства», квітла аж до 1825, коли на зміну раптово померлому в Таґанрозі імператорові Алєксандру I, не без певного галасу, прийшов на зміну його молодший брат Ніколай I. Він не любив графа Аракчєєва Алєксєя Андрєєвіча, та й відняв у нього улюблену дитину, передав «воєнниє посєлєнія» під опіку свого графа – Бенкендорфа, що завідував у нього «Третьім Отдєлєнієм Імператорской Канцєляріі», яке являло собою, у масштабі імперії, – наступний «Пєрвий Отдєл».

Випадковість, чи то закон часу, але з тих самих пір спостерігається присмерк та загальний упадок «воєнних посєлєній».

Падає, насамперед, продуктивність виробництва, падають з року на рік врожаї. Із «воєнних посєлєній» починають розбігатись люди. Падає, що вже зовсім неймовірно для Росії, – народжуваність, що марно намагається виправити дотепний граф Бенкендорф, прикріпляючи до кожного селянського подружжя двох здорових «бобилєй із рєзєрва». Але, все марно, все це не допомагає.

Новгородськими та Псковськими поселеннями прокочується 1831 хвиля повстань, викликана Польським повстанням в Польщі та Литві, та його підтримкою в Білорусі та в Україні. Багато часу та засобів забирає придушення революцій у Європі, та зараз просто не до них. «Воєнниє посєлєнія» занепадають все більше, а року 1854 спалахує Кримська війна, яка вартуватиме життя Ніколаю I, а згодом – і всій Першій імперії.

А року 1857, десь сорок років від початку справи, – «воєнниє посєлєнія» відмінюються офіційно імператорським указом, а їх населення повертається до минулого стану «удєльних крєстьян»: зроблено ще один круг навколо імперського стовпа…

Так остаточно гине цей передчасно народжений у мозку мавпоподібного графа з колишніх капралів, – «росток соціалізма».