5. Знищення Великої Січі Запорозької

5. Знищення Великої Січі Запорозької

Саме це, знищення Великої Січі Запорозької, й було першим найтяжчим історичним злочином німецької шльондри на російському престолі, а в очах недоумкуватої (вже тоді!) Європи, – «філософки на троні», що сіяла повсюдно закони та освіту. Про сера Айзека Ньютона, який сподобився прийняти до Королівського Товариства світової слави учених – неписьменного бовдура, ми вже пригадували у Доповненні 2. Пізнішим його послідовникам та їх улюблениці, теж присвятимо Доповнення 4. Другим її історичним злочином буде заведення рабства у вільній тисячі років країні.

Тяганина поміж Росією та ненависною для неї Україною з цього приводу – зіходить іще до часів після зловісного Переяслава 1654, з російським військовим вторгненням до України, та продовжується по часи Мазепи, коли Росія все пнеться поставити свої «ґородкі по Самарє», які згодом стали би плацдармом для наступу на Січ; в той же час, для українців це підноситься як лінія укріплень, що мають захищати Росію (а з нею – і Слобідську Україну) від татарських нападів.

Головною базою для наступу на Січ стала Слобідська Україна, козаків якої уже активно використовують і проти І. Виговського, і проти П. Дорошенка; а вони – дають себе використовувати. Слобідські козаки, загальною кількістю реєстрових десь на 25 тисяч, мали ще приблизно вчетверо більше резерву, та вже на початку XVIII ст. були поділені на полки, які стояли вздовж двох укріплених ліній. Одна з них, північна Бєлгородська, протягувалася від Охтирки Ворсклою до Бєлгороду, звідти до Остроґожска біля Дону та повертала вздовж нього на північ до Воронежа. Південна, Ізюмська, проходила від Полтави на схід та Донцем до Ізюму, а звідси знову на північ до Остроґожска. Як там вони захищали від татарів, – то є питання окреме, а як вони слугували для наступу проти рештків вільної України, – це добре відоме.

Але, окрім слобідчан, що воювали проти вільних українців, була й ще підмога, в особі покликаних Росією на Україну переселенців з інших країн, які цілком залежали від влади, яка їх прийняла. Цікаво, а коли їх повертали до рабства, – разом із усіма українцями, чи окремо?

Тут нам прийдеться зробити деякий відступ. Вже зазначалось, що у світовій історії, поряд із безліччю інших, існує й таке стійке упередження: мовляв, до колоній та взагалі, до нових земель, – відправляються мало не кращі з кращих, люди підприємливі, енерґійні та працьовиті.

Так, бувало, певно, й таке: енерґійні романтики – першопроходці. Але, не завжди те саме сунуло за ними. Та, хоч Ернандо Кортес і закінчив університет Саламанки, та типовим був радше сумнівної репутації свинопас із Естремадури, Франсіско Пісарро, що не умів ні писати, ні читати. Бо, неважко помітити, що на подібні пошуки щастя виправляються не люди, які щось уміють, та на щось здібні, – такі знаходять собі непогане місце й удома, але швидше різна неробна потолоч, голота, яка розраховує не на власні здібності, яких не було і немає, а – на посмішку долі; та ще – на відсутність законів і влади. Не випадково, всі колонії починаються з рабства. Того, що цивілізоване людство відкинуло ще тисячі років тому.

Практичні англійці давно визнали це офіційно. Висилаючи до колоній Австралії та Тасманії покидьки власного суспільства – звичайних кримінальників. Та те, що перші література та наука з’являться там лише в минулому сторіччі, – є прямий наслідок такого підходу.

В самій Європі така практика призову поселенців була нечуваною, але в дикій Росії… Там чесні, розумні та здібні люди, практично за всіх часів, як не сиділи за ґратами, то бували «по урєзаніі язика і вириваніі ноздрєй» – заслані до Сибіру. Не такі були потрібні Росії – потрібна була потолоч. Народжується велика ідея – подолати непокірних українців – іноземними руками. На неї напала ще ота весела та безтурботна Єлізавєта I, разом із її таємним чоловіком та його молодшим братцем – «украінськім гєтьманом», десь 1751. Нагадаємо, що саме оце покликання сербів до України починається через рік після призначення Кирила Розумовського українським гетьманом.

* * *

Хто воно є серби, сьогодні – наприкінці XX ст., пояснювати не треба. Нарід, що у ланцюзі – ксенофобія – аґресія – ґеноцид, – звик починати з останнього. Так було в Боснії, так було в албанському Косові: є докази, є присуди Міжнародного трибуналу. Якими вони були тоді, всередині XVII ст., «Віку Просвіти», – нам важко сказати, але прихильність до них Росії – промовляє сама за себе.

Їм на поселення відводиться добрий шмат України. На заході це смуга від ріки Синюхи, протоки Південного Бугу та до Краснограда за Дніпром, на південь від Чигирина та Полтави, охоплюючи з півдня заснований царицею Єлісавєтград; загальною площею до 40 тисяч км кв. Вона блокує з півночі Запорозькі Бугську та Кодацьку паланки. Та на сході ще десь половина цього, від Донця на південь, з центром у Бахмуті; блокує Самарську паланку. Більша, західна – то Ново-Сербія (1751). Менша східна – то Славяно-Сербія (1753). Отже, разом, – до 10 % терену сьогоднішньої України, – яка щедрість (за чужий рахунок)!

Та, як українцями давно керують росіяни, то цим призначають своїх власних ватажків: в Ново-Сєрбії керує якийсь Іван Хорват (1752–1762), який, однак так накрався, що був зісланий до Вологди; зауважимо, що в Росії каралося не більше 15 % загальної кількості зловживань, отже, сербський керівник був, мабуть, не з останніх. Сербами Славяно-Сєрбії керували якісь Іван же Шевич, разом із Райком Депрерадовичем.

Сербський пройдисвіт Хорват «постраждав» уже тоді, коли був Єкатєрінославскім губернатором, та дещо про це ми довідуємося з подорожніх записок петербурзького академіка Васілія Зуєва:

Генерал-поручік І. С. Хорват за хабарництво, неправе закріпачення вихідців та за його відчайдушне підприємство відставлений від служби, заарештований, а все його майно, без виключень, конфісковане.

(В. Ф. Зуев, Путешественые записки от С.-Петербурга до Херсона в 1781 и 1782 годах, Спб, 1787, с. 253)

Як бачимо, цей шахрай намагався покріпачити навіть «вихідців», своїх співвітчизників, що в’їхали до Росії як вільні люди! Можна тільки уявити собі, що він там виробляв із окупованими українцями.

Всі новопоселенці на чужих землях були військово організовані, зведені до полків. Всі вони творили постійну повзучу аґресію, звужуючи землі Війська Запорозького. Але, що би вони там не виробляли, а на сьогодні, через двісті років, – по них усіх і спогадів не полишилось. Де вони сьогодні, оті куртичі, шевичі? – як вітром унесло.

* * *

Але, знищенню Січі передували й ще деякі важливі події, які оминути неможливо. Бо наша самодержиця – то не така людина, щоб обмежитися якоюсь там Січчю… Це був перший поділ Польщі поміж трьома імперіалістичними хижаками: Росією, Прусією та Австрією (див. Допов. 4). А це дозволило потіснити поляків, та повернувши Поділля та Брацлавщину Росії – взяти Січ у кліщі, зі сходу та заходу.

Не проминемо й того, що в Єлісавєтґраді стояв проти запорожців іще й Слобідський козачий полк – зрада в Україні квітла пишно та рясно.

Все воно вкупі, і російська армія, і слобідське козацтво разом із балканським набрідом з обох «Сєрбій», – весь час творило сталу повзучу аґресію проти Січі, постійно порушуючи самими ж об’явлені кордони та демаркаційні лінії.

Року 1764 має місце знаменна подія адміністративного характеру. Всі плацдарми аґресії проти рештків вільної України – об’єднуються в одну імперську провінцію під назвою «Новороссійской губєрнії», з центром в Кременчузі. Повстання Пуґачєва трохи плутає плани цариці, але вона не нітиться, та 4 червня 1775 направляє російську армію, що вертається додому після Кучук Кайнарджійського миру 1774, – на знищення Січі. Оскільки Запоріжжя налічувало тоді десь 150 000 селян та десь 30 000 козаків, – перевага сил була вирішальною. Більшість людей подалася до турків, під руку султана, нечисленні пристали на царську службу, а всі останні були незабаром депортовані до Кубані, а «пусте Запоріжжя» можна було приєднати до Росії та «колонізувати» москалями. Воно було негайно приєднане до «Новоросії».

Про зруйнування Великої Січі Запорізької російськими військами, в українській історії не надто охоче пишуть. Наприклад, той же Іван Крип’якевич згадує про це, дослівно, в одному реченні:

Катерина II використала все це для остаточного знищення Запоріжжя, і за її наказом в 1775 р. російські війська зруйнували Січ

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 28)

Не обійшлося при цьому черговому імперському злочині й без колоритних подробиць у суто місцевому густі, про які нам дещо пише інший український історик:

Наприклад, ніде з такою повагою не ставилися до духовенства, як у Запоріжжі: розумний, освічений і побожний архімандрит Володимир Сокальський у найрішучіший момент історичного життя запорізьких козаків, підчас штурму Січі росйськими військами 1775 р. своїм впливом і авторитетом змусив їх не піднімати зброю навіть проти москаля: «Він хоч і недруг, а все-таки православної віри чоловік».

(Д. Яворницький, Історія запорізьких козаків, Львів, 1990, т. 1, с. 199)

Як бачимо, за оту «повагу» – гідно відплатили. Своїх – запорожців, цей «розумний, освічений і побожний» людський покидьок, – за православних, це очевидно, не вважав. Бо, про те, що він звертався з подібними закликами й до катькиних горлорізів, – жодний історик чомусь не пригадує.

Трохи нижче згадуваний автор пише, що цього «начальника січових церков» – було піднесено до архімандритського стану самою імператрицею, коронованою повією, яка – тільки подумати, – мала й таку владу! Отже, святому отцеві – було чого відробляти. Дивують оті запорожці. Замість того, щоб висадити святого отця на палю, – вони й вуха розвісили; дивні були люди, годі й казати. Тіні минулих козаків.

А – дарма, бо… документально відомо про випадок іще 1637, коли якийсь православний чернець таємно попередив поляків, про напад запорожців, що готувався. А поляки – то ж були саме затяті вороги не лише запорожців, але й православної віри. Що ж вже тоді й казати про попівське шпигунство на користь імперіалістичної Москви. З того часу запорожці не довіряли своїх військових планів попам. Можна тільки уявити собі, як активно та широко використовувалося українофобне православне попівство Москвою, підчас своєї таємної діяльності по порабленню України, велика історична тема, яка ще очікує на своїх дослідників. Бо, не забудемо, ще за Еріха Лясоти, посла імператора Рудольфа 1594, – московське попівство розписувало йому запорожців, як дикунів та безбожників, «людей, що не мають страху Божого». Можна тільки позаздрити його приємному розчаруванню, яке він пережив переконавшись, що запорожці є набагато побожніші та моральніші від попів, що торгували Богом на користь Москви; не забуваючи, ясна річ, і про себе.

* * *

Так покінчила своє існування Велика Січ Запорізька, об’єднання людей, які вважали себе захисниками віри християнської від басурманів. Та яких за це вважали дикунами та безбожниками попи. Хоч оті римо-католицькі, хоч і якісь інші, – іще дурніші, іще аморальніші.

Український історик із цієї нагоди пише:

Козаччина була одиноким явищем в історії України. На окраїнах дикого степу зорганізувався новий суспільний клас і нове громадянство, що свої стремління і світогляд накинула цілому народові. Запорізьке Військо утворило народну армію і своєю зброєю зорганізувало нову державу, обороняючи її від Польщі, Криму, Московщини. В цих безнастанних війнах Україна втратила багато зі своїх надбань. Козацька держава – так само, як колись князівська – не змогла здобути приступу до Чорного моря, хоч українська колонізація вдиралася в дикі поля з надзвичайною упертістю.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів, 1990, с. 252)

Не будемо за все це, невірне у кожному слові, критикувати персонально автора, зовсім не поганого українського історика. Бо все це є не більше, як набір брехливих шаблонів «вєлікой історіі російской», з усіма її замовчуваннями, брехнями та дремучим невіглаством. Зауважимо ще раз: поки Україна не відліпиться від Москви духовно, повністю та остаточно, про жодну там українську історію, навіть – про саму Україну, – й мови бути не може. Виключається.

Але, повчально буде все це розібрати по пунктах: крок за кроком.

1. «Козаччина була одиноким явищем в історії України».

Суцільне дурство, бо козаччина в Україні – була завжди. Хоч у різні епохи, безумовно, відігравала різну роль. Можливо була іще в кимерійські часи, про що свідчить балтицьке походження слова druttin – дружина, демократичне об’єднання рівних між собою людей, очолюваних вільно обраним головою, який головував, аж поки йому довіряли люди. Такі об’єднання стали за скитських часів прообразом організацій наступного ґотського вікінґу, що згодом із Чорного моря вирветься на простори Атлантику.

Гунські часи помітно підкріпили козацтво, та дещо переорієнтували його на суходол. Бо вигляд та одяг козаків є типово гунські; як і кінний характер війська, як і характерна зброя: спис та крива козацька шабля.

Саме таку гунську зовнішність прийняв хоробрий конунґ Светіслейф, що був шанувальником великого Аттіли.

Одне слово, козацтво, то не поодинокий епізод в історії, та не таке щось, «що свої стремління та світогляд накинуло цілому народові». Навпаки – останній притулок демократичних традицій народу колишньої великої країни.

2. «На окраїнах дикого степу» – типово російський зворот, що нічого реального не віддзеркалює. Бо Україна тисячі років, аж до князівських часів та перехрещення, – жила в мирі та злагоді зі степом; ніяк не «диким» – знову ж, російський підхід. Бо, ні лісу, ні степу російські люди не полюбляли, процитуємо російського ж історика, щодо лісу:

… ліс завжди був тяжким для російської людини. За старих часів, коли його було надто багато, він своїми хащами переривав шляхи-дороги, настирними заростами оспорював трудом розчищені луг та поле, ведмедем та вовком загрожував самому та домовій худобі.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1957, т. 1, с. 67)

Та, щодо степу:

Але степ заключав у собі й важливі історичні незручності: разом із дарунками він ніс мирному сусідові хіба не більше бід. Він бува одвічною загрозою для древньої Русі та незрідка ставав бичем для неї. Боротьба зі степовим кочовиком, половчином, злим татарином…

(теж там, с. 68)

Ну, далі цитувати не потрібно: «орди дікіх (або «полудікіх», принаймні,) кочєвніков». Всім очевидна марнота одвічних работоргівців.

3. «Запорізьке військо утратило народну армію і своєю зброєю організувало нову державу». Дурниці, бо воно саме було «народною армією». Відроджувало давній стан озброєного народу, який існував в Україні з непам’ятних часів, та аж до княжих. Що ж до того «реєстрового козацтва», то то були тільки відходи козацтва запорозького, люди, що обирали – кому подорожче продати шаблю в обмін на державний кошт.

4. «Українська колонізація вдиралася в дикі поля з незвичною упертістю». Знову, російський підхід («дікоє полє»); бо, ці дикі поля – чужі для північних зайд – здавна були невід’ємною частиною країни; та її нарід це добре розумів.

Не випадково, що автор і далі висловлює неприйнятну, чисто імперську тезу, що:

Українська політична думка пройшла широку еволюцію, переживаючи різні устроєві форми, від січової демократії до сильної гетьманської влади.

(І. Крип’якевич, Історія України, Львів. 1990, с. 252)

Адже, тут наче протиставляється демократія – «сильній гетманській владі» (оте – «цєнтралізованноє государство»), та це знову ж є дурниці. Бо гетьмани були й на Січі (тільки – не чужі) та саме слово «гетьман» як і «отаман» є ще готського походження: hojetman – «висока людина». І так далі; подальші коментарі – зайві.

Попередній розбір по пунктах добросовісної праці добросовісного ж українського історика, – ще раз нагадує нам про очевидну абсолютну істину: поки Україна повністю не відліпиться від Росії духовно, – про жодне українство, про жодну українську незалежність, – і мови бути не може.

* * *

Отже, петербурзькою німецькою шльондрою, що стала шльондрою російською, було понищене те, що було на кілька тисяч років старіше ніж її власна вошива імперія «курних ізб». Упало назавжди те, чому в історії не було ціни – оплот старішої демократії світу. Втім для неї – «Семіраміди Півночі» недоумкуватого Вольтера, з її двором, де половина високих чиновників ледь уміла читати, а третина – ледь тямила писати, – це було всього тільки шереговим історичним злочином.

Рівнобіжно з імперською аґресією, йшла й аґресія пораблення, поверстання вільної тисячі років країни до російського рабства та работоргівлі. Російський історик свідчить нам про те, що вже на другий рік свого царювання, Єкатєріна II поклала око на «нєпорядкі в Малороссіі», тобто – на відсутність там торгівлі людьми. Як пише він про колишніх вільних селян України:

За указом 1763 р. селяни могли покидати землевласників, тільки отримавши від них відпускні свідоцтва.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 143)

Пам’ятаєте? – як за совєтів: селянин мусив випрошувати папір у червоного поміщика – голови колгоспу. Все на світі міняється, лише не Росія. А указом від 3 травня 1783 – і всім селянам взагалі, було передписано залишатись назавжди там, де вони опинились за виниками попередньої ревізії. Той же автор пише далі з цього приводу:

Таким чином, кількість кріпосного населення Росії збільшувалась за Єкатєріни двома способами – пожалуванням та відміною волі селянського переходу. Завдяки тому на кінець царювання Єкатєріни Росія, нема сумніву, стала значно більш кріпосною, ніж була перед тим.

(теж там, с.143)

Нагадаємо, кріпосництвом вони, заради евфемізму, іменують звичайне рабство. Бо, справжнє кріпосництво було у поляків – там людьми ніколи не торгували; на відміну від єдиновірців. Так попівська зграя загнала Україну до російського рабства.

Щоправда, будемо – як завжди, відвертими до кінця:

У 1771р, для припинення непристойної прилюдної торгівлі селянами був виданий закон, що забороняв продаж селян без землі за борги поміщиків на прилюдних торгах, «з молотка».

(теж там, с. 145)

Бачите, яке ж невірогідне послаблення у «Вік Просвіти»! Але, не поспішайте радіти, бо:

Закон полишався без дії, та Сенат не наполягав на його виконанні. У 1792 р. новий указ відновлював право продажу селян за поміщицькі борги з прилюдного торгу, тільки без ужиття молотка.

(теж там, с. 145)

«Без ужиття молотка», – це ж треба!

Як же тут не пригадати мудрі застереження Петра Іваненка (Див. част. I, Доповн. 7).