Ліквідація Запорозької Січі

Ліквідація Запорозької Січі

Дата і місце

16 червня 1775 р., Нова Січ (нині територія села Покровське Нікопольського району Дніпропетровської області), маніфест про ліквідацію – 14 серпня 1775 р., місто Санкт-Петербург.

Дійові особи

Імператриця Катерина II, князь Григорій Олександрович Потьомкін (1739–1791; з 1774 р. фаворит, згодом морганатичний чоловік Катерини II, генерал-губернатор Новоросійського краю, генерал-фельдмаршал, брав участь у російсько-турецьких війнах 1768–1774 та 1787–1791 рр., успішний адміністратор і воєначальник); генерал-аншеф Петро Текелі (бл. 1720–1793; серб, з 1747 р. на російській службі, відзначився в Семирічній та російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., після ліквідації Січі отримав чималі землі в Новоросії); генерал-майор Федір Чорба (? – після 1785; серб, з 1752 р. на російській службі, брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., придушенні повстання Пугачова 1773 р., отримав чималі землі в Новоросії, 1784 р. був Катеринославським губернським предводителем дворянства).

Кошовий отаман Петро Калнишевський (бл. 1690–1803; кошовий у 1762, 1765–1775 рр., активно обстоював права Січі, брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., очолював козацькі делегації до Петербурга, мав російську медаль, засланий до Соловецького монастиря, 1801 р. помилуваний, помер на Соловках); січовий писар Іван Глоба (?–1791; у 1765–1775 рр. писар Запорозької Січі, брав активну участь у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр., очолював козацькі делегації до Петербурга, мав російську медаль, засновник міста Глобине на Полтавщині, засланий до монастиря в Туруханську, де й помер); військовий суддя Павло Головатий (бл. 1715–1795; засланий до монастиря в Тобольську, де й помер, брат Антона Головатого); Антон Головатий (1744–1797; полковник Самарської паланки, був на чолі козацької делегації до Петербурга 1775 р., у 1744–1797 рр. полковник Самарської паланки Нової Січі, 1788 р. на чолі веслової флотилії чорноморців розгромив турецький флот під Очаковом, брав Акерман, Хаджибей, Мачин, острів Березань, керував переселенням козаків на Кубань, у 1796–1797 рр. воював проти персів на Каспії, кавалер двох російських орденів).

Передумови події

Дедалі швидше освоєння південних українських степів Російською імперією відбувалося не без конфліктів із запорожцями – захисниками своєрідного фермерського господарювання на землях, які здавна заселили (наприкінці існування Січі в її адміністративних одиницях – паланках – мешкало до 100 тис. осіб, здебільшого селян-утікачів). Козаки і селяни вели по суті фермерське господарство, Січ виступала потужним магнітом для всіх, хто шукав у степах землі та волі. Важливою була роль козацтва і в різноманітних народних виступах, таких як Коліївщина. Попри цінність запорожців як війська, бюрократизована імперія дедалі менш охоче мирилася з наявністю на її землях особливого, архаїчного демократичного устрою. Козацькі землі в 1740–1760-х рр. були оточені цілою смугою нових фортець, зон переселення (Нова Сербія, Слов’яносербія). Але всі спроби перетворити запорожців на повністю слухняне, контрольоване урядом військо типу Донського провалилися: січовики напрочуд уперто чинили опір, висилаючи делегацію за делегацією з метою відстоювання своїх прав. Тому кінець чергової війни з Османською імперією 1774 р. був сприйнятий російською владою як шанс вирішити наболіле «запорозьке питання». Г. Потьомкін, попри всю свою «дружбу» із запорожцями, у квітні 1775 р. висунув проект ліквідації Коша, ухвалений імператрицею. За ним 1-ша російська армія, що поверталася з війни, мала здійснити ліквідацію Січі.

Хід події

На початку червня 1775 р. 66-тисячне російське військо з 50 гарматами рушило в напрямку Запорозької Січі. Уночі 15 червня 1775 р. царські війська під командуванням генерал-поручника П. Текелі оточили останню Запорозьку Січ, де розташовувався козацький гарнізон. Кільком тисячам козаків, що перебували на Січі, поставили ультиматум. Незважаючи на нечисленність, запорожці звернулись до кошового отамана Петра Калнишевського по дозвіл боронитися до загину.

Калнишевський і запорозький архімандрит Володимир Сокальський доклали багато зусиль, щоб переконати козаків скоритися імператорській волі, явно очікуючи на «помилування». Текелі знищив січові укріплення, вивіз гармати, боєприпаси, документи та ікони. Причини подальшої долі кошового, а також його найближчих соратників І. Глоби та П. Головатого дотепер дискусійні – заслання без суду і слідства не можна зрозуміти без знання певних політичних «підводних каменів» (серед версій – лицемірний «захист підданих» проти «зажерливої старшини», підозра щодо спроб переговорів січовиків із турками, роздратування щодо непоступливості в земельному питанні тощо). Катерина II в маніфесті 14 серпня задовольнилася нечітким формулюванням: «за вероломное буйство и разорение российских подданных». Іншими пунктами маніфесту були «нахабні» територіальні претензії запорожців, прийняття ними утікачів, напади на сусідні поселення Новоросії. Цікавим був пункт про те, що, «заводячи власне хліборобство, вони розривали тим самим основу їх залежності від нашого престолу і, звичайно, задумали утворити з себе всередині батьківщини область, цілком незалежну, зі своїм власним несамовитим управлінням».

Наслідки події

Усунуто останню перешкоду на шляху імперської колонізації українського Півдня шляхом утворення тут латифундій, запровадження кріпацтва. Значна частина козаків перейшла до османського підданства, заснувавши Задунайську Січ (проіснувала до 1828 р.), з решти 1787 р. було утворено Військо вірних козаків-запорожців.

Історична пам’ять

Добре знана сучасними українцями негативна історична подія, оповита чималим серпанком міфу (офіційного та неофіційного походження). Знайшла відображення в українському фольклорі (пісні «Світ великий…», «Ой чого, чого запорожці та й смутні, невеселі стали…»). Сьогодні в Україні найчастіше згадується перш за все П. Калнишевський як український патріот-мученик із наголосом на боротьбі з імперією (хай і дипломатичній). Цьому сприяє офіційна канонізація Українською православною церквою Київського патріархату отамана як мученика Петра Багатостраждального 2008 р. Калнишевський і Глоба є героями кількох літературних та живописних творів. Кошовому встановлено декілька погрудь, існує проект перепоховання останків в Україні, за часів президентства В. Ющенка було засновано козацьке свято «Калнишева рада» на Сумщині; І. Глобі встановлено пам’ятник у місті Глобине.

Данный текст является ознакомительным фрагментом.