6. «Хрущов – убивця!»

Так скандували були підчас демонстрацій люди доброї волі, б’ючи вікна совєцьких амбасад по цілому світі. Але, не помічено, аби хтось за подібних обставин скандував би – «Сталін – убивця!». А «наш Нікіта Сєргєєвіч», тільки подумати, – прославився на заході саме тим, що «разоблачіл (культ лічності) Сталіна». А це вам уже не дурепство з кукурудзою, яку треба продвинути за Полярне Коло, або хрестовий похід проти віслюків…

Нагадаємо про це ще раз. Службовий шлях самого Н. С. (як і Брєжнєва з Косигіним) потерпає відчутний перелом саме 1937, та перед ним він товчеться десь на самих задах кремлівської ієрархії. А вже 1939 поповнює своєю персоною дещо спорожніле Політбюро ЦК ВКП(б). Того ж 1939 він призначається сталінським гауляйтером України (1939–1949). Його основним життєвим призначенням є тепер боротьба на основному фронті Москви, – викоріненні всього українського: нації, культури, народу. Одне слово, очистка чергової «русской зємлі» від її законних власників. Не забуде він про це й ставши «вождєм», поки не злетить 1964.

Таким чином, саме він, Н. С. Хрущов, несе пряму відповідальність за все те, що відбувалося в Україні з 1939 та по 1964. А відбувалося за цей час чимало, та відповідальність за це несе, в першу чергу, – він. Це й перелічимо: політичні (вони ж – етнічні) чистки в Галичині, Буковині та на Закарпатті; як перед війною, так само після. На його ж совєсті усі повоєнні репресії, вивезення до Бетпак Дала (Голодного Степу) всього татарського народу, а з ним ще десь мільйона людей з України («бил в окупаціі»). На конті цього ж кремлівського хряка й голодомор 1947 в Україні, ще з півтора мільйони людей.

Отже, ота доповідь Хрущова на XX з’їзді – мала чітке підгрунтя: необхідність виробу якогось модус вівенді – засобу існування поміж самими кремлівськими хряками, не більше. Давайте ж, мовляв, «жіть дружно»: гризня за владу, та – як же без неї, але… принаймні ж – не нищити одне одного! Що ж, по ньому такий спосіб життя прижився: і він не понищив опозиціонерів – Молотова, Кагановіча «і прімкнувшєго к нім» Шєпілова, і його не знищили, відправивши на пенсію.

Але, за межами вузького класу номенклатури – не змінилося рівно нічого. До того, все це були справи внутрішні, та не ними він набув на заході славу убивці, міжнародного злочинця, не меншого від самого Сталіна.

Отже, повернемося до основного ворога Н. С. Хрущова – України.

Є досить відомими масакри політичних в’язнів НКВД по численних містах України (Львів, Київ, Житомир, Тернопіль тощо, 1941). Розстріли інтелігенції у Львові. Вони, ясна річ, не могли бути здійснені без санкції Хрущова, та на це є незаперечні підтвердження. Зокрема німецький дослідник Курт Цізель («Червоний Румфорд. Документація до холодної війни», Тюбінген, 1961, с. 97) посилається на:

… зізнання свідка, колишнього урядовця НКВД, ім’я якого я, з огляду на безпеку його особи, не називаю. У дійсності цей свідок визнав під присягою, що ця радіограма з Києва, яку він бачив на власні очі, мала такий зміст: «Перед покиненням міста знищити всю інтелігенцію. Н. Х.»

Інтелігенцію встигли були знищити у Львові та мало успіли в Києві. Не від совісті, а радше від того, що передчасно накивали п’ятами. Але, маючи на увазі отого «збіглого урядовця НКВД», Москва затіяла так звану «аферу Оберлендера» у своїй завжди марній надії «упрєдіть врага».

Напередодні планованого Н. С. Хрущовим убивства С. Бандери (та по вдалому та нерозкритому убивстві Л. Ребета), газетка східнонімецьких московських попихачів – «Нойес Дойчлянд» (де вона тепер, ця «Нова Німеччина»!) надрукувала статтю – «Масовий убивця Оберлендер при дєлє». В ній саме йому, Теодорові Оберлендеру, й приписувано масові більшовицьки убивства у Львові влітку 1941, як політв’язнів так інтелігенції.

Підкреслимо принагідно, що за наказами Хрущова розстрілювано тоді саме й тільки політв’язнів; кримінальників, як це згідно підтверджують усі свідки, – було випущено на волю. Вже з цього, аж як простого факту, будь-яка неупереджена людина, що має хоч крихту власного розуму, може незаперечно заключити, що вони – вбивці, грабіжники та гвалтівники, – розглядалися більшовиками як свої. Ворогами для них були, виключно, люди, які відстоювали інтереси власного народу.

А це, в свою чергу, незаперечно свідчить, що Совєцький Союз був не так державою, як інші, а всього тільки найбільшою у світі кримінальною бандою. Але, повернемося до чергової більшовицької афери.

* * *

Доктор Теодор Оберлендер був на той час міністром ФРН у справах біженців та інвалідів війни в уряді бундесканцлера Конрада Аденауера (1876–1967), та його дискредитація сприяла би, посередньо, дискредитації самого Аденауера, а значить – дала би великий козир Москві, яка й тоді ще не могла відмитись від пакту Молотова-Ріббентропа.

Відповідальність за убивства у Львові 1941 (як і в іншіх містах України) й була покладена на Т. Оберлендера, який тоді був, ніби «політічєскім руководітєлєм» батальйону «Нахтігаль», уформованого – з кого би ви думали? – правильно: «із українскіх добровольцєв».

Сенс цієї московської афери з Оберлендером виявиться пізніше, після убивства 15 жовтня 1959 Степана Бандери в Мюнхені. Негайно по тому, як підчас розтину були викриті сліди ціанової кислоти, – відпала й версія про смерть від серцевого нападу, яка так добре спрацювала у випадку Лева Ребета 1957. Стало більш-менш очевидно, що йдеться про вбивство. От тоді й придався запасний варіант з аферою: мовляв, Бандера знав про злочини Оберлендера та міг бути свідком проти нього на суді; а той злякався цього й убив Бандеру. Одночасно Москва почала випробувати й запасні варіанти. Зокрема, плести щось про порахунки всередині ОУН. Вся правда виявиться остаточно лише роками пізніше, на Федеральному суді в Карлсруе, 1962.

Історія хрущовських полювань на Степана Бандеру, найвидатнішу постать українського визвольного руху, уходить коренями в часи хрущовського гауляйтерства в Україні.

Почалося все ще 1947, та з провінційного київського КҐБ (тоді – МҐБ), безпосередньо підвладного Хрущеву. Убивство повинен був виконати совєцький агент Ярослав Мороз, виправлений до Німеччини. Пояснити його, це вбивство, передбачалося якимись ОУНівськими порахунками, хоча щось подібне й не було відоме взагалі. Отже, треба було викликати якусь українську міжусобицю; але, злочинний план Хрущова провалився відразу, завдяки пильності українців.

Спробу було поновлено вже 1948, коли через Польщу до Німеччини був перекинутий другий агент КҐБ Володимир Стельмащук, більш досвідчений. Він був перед тим капітаном АК («Армія Крайова»), де виконував провокаторські завдання КҐБ (НКВД). В ОУН його незабаром теж здемаскували та він змушений був хутко зникнути з Німеччини.

Пізніше, коли Хрущов був уже у Москві, 1952, – зі Східної Німеччини до ФРН були заслані двоє агентів МҐБ, Лагуда й Леман, з наказом убити С. Бандеру. Але, німецька розвідка Гелена мала тоді свого агента на оперативній базі МҐБ у Карлсгорсті (Східний Берлін), та миттю заарештувала обох, надовго засадивши до каторжної тюрми у Франкфурті над Майном.

Наступного 1953 Н. Хрущов висилає на убивство Бандери до Мюнхену свого старого та випробуваного агента, німця Стефана Лібгольца з Волині. Одначе його в ОУН хутко розпізнали та стежили за ним, простежуючи мережу його зв’язків. Тільки 1957 йому прямим текстом заявили, що йому нема чого робити в Німеччині та він зумів зникнути. Подався до Східного Берліна, кубла совєцьких шпигунів і диверсантів. Потім, 1961, він вирине знову, у зв’язку зі втечею убивці Ребета і Бандери, Богдана Сташінского на захід.

Крутилося навкруги Бандери й чимало іншого московського сміття, аж до якогось Вінціга, заарештованого німецькою розвідкою; він планував викрадення дітей Бандери.

* * *

В Москві тим часом починають розуміти, що часи аматорства минули, в Німеччині є свій захисний апарат проти терору, своя розвідка, та… до справи треба готуватись грунтовно. Настає час Богдана Сташінского, досвідченого агента КҐБ з 1950. Його готує та напутує сам голова КҐБ Алєксандр Шєлєпін, довірена особа Н. С. Хрущова. Той згодом зробить його за це на XXII партз’їзді (1961) – секретарем ЦК. Зброю для Сташінского виготовляє спеціальний науковий інститут убивць КҐБ «почтовий ящік №…», у просторіччі – «хозяйство Жєлєзнова». Це компактна пістоля, що вистрілює в обличчя жертви плювок синільної кислоти, найсильнішої отрути, яка провокує негайну зупинку серця: імітуючи раптову природну смерть від серцевого нападу. Хоч і має характерний запах – гіркого міндалю, який, однак, скоро вивітрюється; але, попавши до організму – отрута зберігається довше, та може бути викритою при своєчасному розтині.

Саме з цієї зброї був убитий Б. Сташінскім 12 жовтня 1957 на сходах свого бюро український журналіст, доктор Лев Ребет, – перше мюнхенське вбивство. Але, воно було радше пробою, перевіркою схеми дій. Бо, – поліція навіть не засвідчила вбивства, та зійшлася на тому, що Л. Ребет помер від несподіваного серцевого нападу.

У Москві перебіг подій викликав загальне захоплення та радість: шлях до досконалого скритовбивства нарешті знайдений! – тепер…

Але, наступне убивство Степана Бандери на сходах його власного дому у Мюнхені 15 жовтня 1959, – показало, що московським убивцям ще далеко до досконалості: розтин тіла показав наявність отрути. Саме тоді й придалася для відведення очей попередня афера з наклепами на Оберлендера. Однак, і цього було замало, бо 13 жовтня 1964 на прес конференції у Східному Берліні, московська більшевичня вустами агента КҐБ Стефана Лібгольца робить сенсаційне «відкриття»: С. Бандеру замордував член проводу ОУН Дмитро Миськів!

Здавалося би – навіщо нова версія, коли вже й стара, з Оберлендером, майже забуласяі Але, справа в тому, що місяць перед тим, 12 серпня 1964, – звіяв на захід убивця Ребета і Бандери, агент Шєлєпіна і Хрущова, Богдан Сташінскій; тільки-но нагороджений за свій геройський вчинок орденом «Красного Знамєні».

Втім, як ця нова версія щось там і засвідчила, так це радше те, що всі й раніше могли добре знати (як хотіли знати). А саме, що навіть у справі свого життя – брудній провокації, московські більшовики були, часом, таким самим сміттям та нікчемством, як і в будь-чому іншому. Бо Дмитро Миськів, шкода, був 12–15 жовтня 1959 у Римі в справах, що засвідчене документами та свідками. Та був викликаний терміново до Мюнхену тільки 15 жовтня 1959, після убивства Бандери.

Одне слово, брехливих совєцький версій, та ще таких, що кожна виключала інші (!), – було тоді не перелічити. Однак, жодна з них не була сприйнята кимось серйозно; з кожної стирчали віслючі вуха московського КҐБ. Ну, як з отим повідомленням про смерть Бандери радіостанцією в Празі, яке, кажуть люди, передувало самому вбивстві на цілу годину.

* * *

Для новітньої історії десятиріччя 1953–1963, – було чи не найбільш рясним на історичні події. Оглянемо їх коротко.

Смерть І. Сталіна 5.03.1953 – призвела до радикальної зміни влади в Кремлі. Світ турбується, сподівається, гадає – якою ж вона буде, ота нова влада? Дещо заспокоюється, розумуючи так, просто і очевидно: а, чи щось може бути ще гірше від «отца народов»? Але, ці блогі надії підкріплює 14–25.02.1956 – XX з’їзд партії більшовиків: «культ лічності» разом із його «послєдствіямі» – повністю викрито, все в повному порядку; нічого такого більше не повторюватиметься. Але, що за шкода, – минає всього кілька місяців та практичне намагання мадярського народу позбавитись для себе «послєдствій культа лічності» – 23.10–4.11.1956, – утоплюється Кремлем у їх власній крові, роздавлюється совєцькими танками. Тут навіть «боягузливий Захід» починає щось розуміти.

На відповідь Совєцький Союз запускає «спутнік» 4.10.1957, але 12.10.1957 – убиває Лева Ребета. Втім, що ж – серцевий напад, з ким не буває? – фонди СССР дещо підвищуються; поготів, 4.10.1959 удається сфотографувати зворотній бік Місяця, якого ще ніхто не бачив, чи ж не досягнення? Однак усе остаточно псує вбивство Степана Бандери, поготів, досвідчені люди не мають сумнівів щодо авторства. Одночасно наприкінці 1960 відбувається XV Генеральна Ассамблея ООН, де виступає сам Н. С. Хрущов, борець за загальний мир, пропонуючи остаточно звільнити усі колонії та всім повністю роззброїтись. Під контролем ООН, ясна річ. Він добре знає, що його СССР не роззброїться ніколи, але… Він – досвідчений демагог та знає, що каже. Зі своєї кремлівської висоти вважає весь світ за придурків, та не приховує цього. Йому сміливо наважується опонувати прем’єр Канади, пастор Джон Діффенбейкер, який прямо указує, що в колоніальній залежності від Москви перебувають багатомільйонні народи так званого СССР, в тому числі – й український. Не дарма ж уже рік, як конгрес США прийняв резолюцію про щорічний Тиждень Пораблених Націй; до яких, знову ж, входить і українська. Не в стані чомусь заперечити по суті, Хрущов 12.04.1961 на відповідь поспіхом запускає в космос Ю. Гагаріна, – «наш отвєт Діфєнбєйкєру». Мовляв, ви вже бачили – соціалізм – то й є найкраща стартова площадка до космосу. Довірливий світ на разі знову трохи заспокоюється, ви ж бачите: «русскіє опять удівілі мір!»

Але, спалахує 17–19.04.1961 кубинська криза, Совєцький Союз знову впійманий за руку, на гарячому. Криза якось-такось ладнається особистою зустріччю Хрущова та Кеннеді у Відні 3–4.05.1961, але все знову псується спорудженням берлінського муру у жовтні 1961. Потім, 22.11.1961 у Торонто виступає Джон Діфенбейкер та громить СССР із повним знанням справи, як колоніальну та імперіалістичну державу, а тут ще тікає на захід рятуючи шкуру Богдан Сташінскій та вибовкує там усю правду, як про підле убивство Степана Бандери, так і про іншу терористичну діяльність Кремля за кордоном. Знову – сенсація на весь світ, та знову – до чого ж неприємна! Але все це так, тільки попередні демаскування; а через рік відбудеться процес в Карлсруе, деталічний та прилюдний, без секретів, що додасть до цього – попереднього, ще чимало нових цікавих подробиць, – висвітлить усю кухню КҐБ.

Цього разу світом прокочується хвиля протестних антисовєцьких демонстрацій по великих містах країн світу, наприкінці 1961 та на початку 1962; усього – з півтори сотні. З них найбільше припадає на Великобританію – 48, Канаду – 38, Німеччину – 13, США – 11, тощо. Повчально навести гасла, під якими вони проходили, виписані великими літерами на транспарантах. Для зразку наведемо їх з отих двох, чи не багатолюдніших (сотні тисяч!), у Лондоні, 25–26.11.1961:

Хрущов – убивця! Росія – відпусти колонії! Кров українських лідерів на руках Хрущова! Українська боротьба за волю – продовжується! Геть із російськими вбивцями! Хрущов – отруйник! Україна оплакує убивство Бандери! Ми звинувачуємо Хрущова у смерті Бандери! Російські убивці не зупинять української боротьби за свободу! Геть московських гангстерів! Сьогодні Хрущов убиває Україну – завтра – ВАС! Мир у світі в небезпеці, поки у Кремлі убивці! Майбутнє ваших дітей вирішують гнобителі України! Україна вимагає незалежності від Росії! Україна хоче позбавитись російських убивць! Хрущов був рукою Сталіна в Україні! Убивця Бандери удостоєний ордена від Російського уряду! Бандера загинув за українську свободу! Російський уряд – то ганг убивць! Сталін має учня в Хрущові! Хрущов і Шєлєпін – убивці Бандери! Хрущов – кат України! Стережіться! Хрущов вас поховає! Свободу Україні! Комунізм іде з убивцями! Комунізм – інша форма російського імперіалізму! Допоможіть нам!

Вражає тут, як реторична сила гасел, так і висока політична зрілість їх змісту.

Коли розмірковують оті славетні підстави «снятія Н. С. Хрущова», то з цієї причини можна й багацько чого почути. Від посилання на особисті амбіції Л. І. Брєжнєва до «зради» Анастаса Мікояна. Все це було так, але справжній історичний аналіз свідчить лише про одвічну містечковість совєцької історії. Бо, як підходити до історії зі справжньою історичного пункту зору, ідучи від аналізу дотихчасової совєцької політики, яку чи не особисто формулював «наш Нікіта Сєргєєвіч», то його – як політичного діяча, можна вважати на той час (1964), – стовідсотково спаленим.

У внутрішній політиці, крім другорядних, але численних промахів, він розвивав економічну ідею регіональності: так звані совнархози. Пояснимо це так, аби було ясно для кожного. Сталінська економічна інтеграція базувалася на штучних засадах, на тому, що кінцевий, стовідсотковий продукт виробництва – завжди виробляла Москва. По «рєспубліках» виробляли завжди лише напівфабрикати. Скажімо, бавовну вирощували в Узбекістані, нитку з неї сукали десь в іншому місці, скажімо – в Прибалтиці, матерію з неї ткали ще десь в іншому місці, а штані з цієї матерії – кінцевий продукт, – сшили десь у Москві. Така система, щоправда, була можливою лише за умовних цін на нафту, на перевезення, за отого монополістичного держкапіталізму. За ринкової економіки такі «економічєскіє связі» стали би понад збитковими та саме над їх «розривом» так плакалися свого часу інтер-люмпени у незалежній вже Україні. Хрущов, віддамо йому належне, помітив збитковість подібної «інтеграції», та спробував дещо поліпшити справу, провівши чітке економічне районування, створивши регіональне керування економікою, – так звані «совнархози». Але спалив себе цим в очах соратників, які розуміли до чого це може привести в перспективі: економічної, а значить і політичної самостійності совєцьких «рєспублік».

Цілком спалив він себе, очевидно, і ззовні, показавши, що оте «разоблачєніє культа лічності», – було та полишилося тільки балаганом, який – у жодному разі не змінив хиже єство традиційного російського імперіалізму.

Таким чином, його зняття, якщо воно мотивувалося дійсно політичними мотивами, – мало бути абсолютно закономірним.

* * *

Назви (чи звання?) убивці «наш Нікіта Сєргєєвіч» заслужено здобув у світі тільки з початком шестидесятих, коли убив Ребета та Бандеру, але то вже був присмерк його кар’єри. Але, гудячи Сталіна за масові репресії проти членів партії саме це було стрижнем його критики – він і сам не нехтував масовими репресіями: хоч і не проти комуністів. На його конто можна поставити масові розстріли просто неба, не гірші від уславленого «9 января», що його приписують отому, останньому зі «псевдо-Романових» – «Ніколашкє кровавому». Та яких поберегався навіть «Вєлікій Сталін».

Це були відомі розстріли білого дня в Джезказгані 1954, ще на самому початку правління. Потім – розстріл ініційованої студентами демонстрації в Тбілісі 1959, на честь 80-річчя тов. Сталіна І. В. Як же вони наважилися, коли він особисто, ще 1956 – «разоблачіл» саме «культ лічності» останнього! На ньому ж, біснуватому кремлівському хрякові, лежить уся відповідальність за розстріл робітничої демонстрації в Новочеркаську, 1962.

Отже – чому ні? – саме так, насправді, – «Хрущов – убивця»!