2. Перший дзвінок з того світу. Польська війна

2. Перший дзвінок з того світу.

Польська війна

Незалежна Польща, яку підтримували на Заході, відновила своє існування 22.11.1918, маючи за плечима 100-тисячну польську армію Галлера, та на відміну від України зуміла добитись визнання з боку Росії. Однак, вже через рік на новонароджену державу очікувало тяжке випробування. «Иллюстрированная история СССР» (Москва, 1974) – всього про цю війну й пише:

«Першими ознайомилися з силою робітничо-селянського удару білополяки. У літніх боях 1920 р. були розгромлені основні сили армій Пілсудського та залишки їх викинуті за межі нашої землі».

(с. 292)

Отже, повна та рішуча перемога, чи не так? Складене воно, це звитяжне повідомлення, у настільки бадьорому тоні, що варто його і дещо доповнити. Бо, для більшовицького режиму то була не тільки не перемога, а… щось як перший дзвоник з того світу.

Демагоґія «Декларації прав народов Росії» була призначена зіграти на національних почуттях пригнічених народів імперії та полегшити більшовикам захоплення влади на ними, над новою імперією. Вже 1918 вона, ця збірка більшовицьких побрехеньок, – мала виключно історичний інтерес: слід було негайно відновлювати «Россію в граніцах до 1917 года». Безпорадність керівників УНР, яка споводувала відносно легку нову окупацію України, – спонукувала Росію приборкати й Польщу, яка тим часом теж відпала; але – не тільки. Надихнутий подіями у Баварії та Угорщині, Лєнін уже марив «міровой ріволюцієй», тобто – світовим пануванням задупної Москви, бо щиро вважав, ніби:

«Наближення нашої армії до Варшави неспірно довело, що десь поблизу від неї лежить центр усієї системи світового імперіалізму, що спочиває на Версальській угоді».

(Промова на IX Всеросійській партконференції).

Цікава та незвична думка, чи не так? Тільки от, де ж це саме – «поблизу від неї»? – в Отвоцку чи Яблонні? – а може дещо далі – в Плоцку? Доволі очевидно, що ми маємо справу з типовим параноїком, душевно хворим «вождєм» душевно хворого народу.

Лєнін не полишився одинокий у своєму натхненні. Царський ґенерал Брусілов поклав свого часу всі сили, щоб окупувати 1915 Галичину та понищити там усіх, хто мав українську національну свідомість. Таких було, кажуть, більше мільйона. Тепер він холопськи прислужував більшовикам та звернувся до революційних (інтернаціональних!) мас, закликаючи: «Встать как одін на борьбу с ізвєчним врагом народа русского – поляком!» Адже, пригадайте, порівняйте опис політзанять у царській армії, з «Поєдінка» А. Купріна: «Кто єсть враг унутрєній? – Жіди, полякі і студєнти!» Отримали своє й «жіди», та про це – трохи далі.

Не дивно, що на цей заклик дєнікінські та врангєлівські вояки, ще не розстріляні, але вже перепроваджені до совєцьких тюрем (хто за військові злочини, а хто й за так), – хором застогнали від захоплення; та всі гуртом запросилися до Красной арміі – армії революції. Російська ксенофобія ще раз примирила всіх. Навкруги завідомо неправого діла – можливості поновного поглинання незалежної Польщі безперспективною «єдіной і нєдєлімой» – об’єдналися всі марґінали російського суспільства, – білі та червоні.

Як із нехіттю писала відома російська інтелектуалка:

Адже, їй Богу – і це варто відзначити, – все воно (російське еміґрантство, О. Б.), аж по невинно безладного Бурцева, ліве й праве, почало кричати разом із більшовиками про патріотичний підйом у Совдєпії, у Красній армії, проти «мерзенної Польщі», яка відбирає у Росії Україну, об’являє про її «самостійність».

Репетували без розрізнення партій. У паскудствах божевільно фатальних, як «невтручання у справи» більшовиків, які охороняють, мовляв, «єдіную – нєдєлімую» й інше, російське еміґрантство завжди однодухе.

(З. Гіппіус, Живі обличчя, Тбілісі, 1991, т., с. 331).

Отже, навіщо ж воно все було, оте – «прєвратім войну імпєріалістічєскую в войну гражданскую!»? – чи варто було проганяти царя батюшку вкупі з графом Фредеріксом? Певно, якось можна би й раніше про все домовитись.

Бо, як поглянути з перспективи історії, то не так уже вони й порізнювалися в головному, оті дві імперії. Більшовицька з КҐБ, Політбюро та фанфарами, чи її попередниця, з «царєм-батюшкой да звонамі колокольнимі» (ну, і з «охранкою», зрозуміло). Хіба, що в гірший бік: ця була більш жорстокою, більш безпринципною; ще більш загарбницькою.

Але, такі були справи в Росїї «с ізвєчним врагом народа русского – поляком». А – інша сторона? – як вона на це відповідала? Чи закликала віддати всі сили на боротьбу «с ізвєчним врагом польского народа – русскім»? – що було би значно ближче до істини.

Ні. Відповідала цілком добре та лояльно. Процитуємо кілька рядків з наказу головнокомандуючого Юзефа Пілсудського по армії:

«Воюючи за свободу власну й чужу, ми воюємо зараз не з російським народом, а з порядком, який, визнавши своїм законом терор, – знищив усі права і свободи, довів свою країну до голоду і розрухи».

Сказане хороше та до справи. А головне – без жодної ксенофобії; європейця завжди можна відрізнити від дикуна, хіба нї?

Ніде не прочитати в совєцькій історіографії, що 7 травня 1920, невдовзі після початку війни, армії Польщі та України в останній раз звільнили Київ, бо С. Петлюра уклав союзну угоду з Ю. Пілсудським: бо витиснена більшовицькою навалою армія Петлюри воювала тепер на боці Польщі. Це було єдино-можливе історичне рішення.

Російський контрнаступ почався лише в червні, він пов’язаний з рейдом Пєрвой Конной С. Будьонного через Галичину і Південну Польщу. Цей рейд, досить глибокий (десь півтисячі кілометрів) був позначений низкою польських і жидівських погромів, отих самих – у яких росіяни, хоч ліві, а хоч праві, – завжди звинувачували українців, було навіть вироблено таке брехливе словосполучення, – «пєтлюровскіє погроми»; хоч доказів представити чомусь ніколи не могли. Зате цього разу всі ці «інтернаціональниє подвігі» були розлегло та належно задокументовані (див. Документи Ризьких мирних переговорів, Ріга, 1921). Вони описані очами свідка у «Спогадах» письменника Ісаака Бабеля, автора «Первой Конной», знищеного Москвою. Вони були видані десь за часів «гласності», але – в Берліні.

Кампанію проти новонародженої Польщі очолювали кращі більшовицькі стратеги того часу, – І. Сталін і М. Тухачєвскій.

Першого з них рекомендувати нема потреби, але зауважимо, що ця його участь в «історії КПСС», яка замінила з часом історію країни, – не дуже підкреслювалась, радше промовчувалась. Що не дивно. А от ім’я останнього – вже дещо призабулося. Він був якоюсь там іще царською офіцерською дрібнотою та своєчасно перекинувся на бік більшовиків. А там… там хутко виріс на військового ґенія – менше, ніж за два десятки років дослужився до «Маршала Совєтского Союза». Воістину, знову, – «кто бил нічєм, тот станєт всєм».

Потім, у часи «відлиги», коли було «височайшє дозволєно» називати імена репресованих, про Тухачєвского часом писали так, що був би він живий – уже 1941 в’їхав би на білому коні до Берліна. А, чи насправді в’їхав би? Навряд… «Гігант, гігант воєнной мислі…» сказав про нього маршал Г. К. Жуков підчас бесіди з письменницею Е. Ржевскою, та… Хіба такий уже гігант? Як пригадати військові здібності самого Жукова, який міг когось перемогти тільки маючи перевагу, якнайменше, вдесятеро, та уклавши половину людей… Адже, це німці прозвали його «ґенерал Фляйш» – «ґенерал М’ясо».

З іменем М. Тухачєвского пов’язані, головним чином, дві військові кампанії: придушення селянського повстання на Тамбовщині та польська кампанія 1920. Що ж, придивимося пильніше. Придушити артилерією та кулеметами повстання селян, які нічого цього не мали, – нема потреби бути «гігантом воєнной мислі», бо це є не військова кампанія, а звичайнісінька «каратєльная опєрація»: будемо називати речі на власні імена; адже, для того все це пишеться.

Так усі вони, розважаючись по дорозі жидівськими погромами перли на Варшаву, пам’ятаючи про «указаніє Ільіча», що десь біля неї нахабно розташувався «цєнтр мірового імпєріалізма», але там на них очікувала неприємна несподіванка. Підтвердилася чиясь слушна думка, що можна програвати всі битви, крім останньої; а ця й стала для них останньою. Взяти Варшаву вони не змогли та причиною тому стали доблесні польські легіонери, що не забажали знову потрапити під ярмо «єдіной і нєдєлімой». На чолі з Юзефом Пілсудським та Едвардом Ридз-Смігли. Вони проявили рішучість та затятість, те саме, чого систематично бракувало українцям підчас визвольних змагань. Але, були тут і українці, яким властиво приходити до тями, коли вже пізно. Бо тут, на Віслі, пліч-о-пліч із поляками билась і армія Петлюри. Особливо відзначилася в цій битві VI дивізія Січових Стрільців армії УНР, під командою генерала Марка Безручка. А ще перед тим українці відзначилися під польським Замостям, затримавши наступ червоних.

Безпристрасний аналіз подій, політичний та військовий, дозволяє твердити, що це Польща та Україна не дали тоді більшовизму вирватися за межі колишньої імперїї, що його виплекала, та розлитися пожежею по Європі. Історичного значення чогось подібного – ніяк не можна применшувати. За це одна з них приплатила незалежністю та волею, а друга – поділом 1939 та кладовищами Катині.

Поразка більшовиків у цій війні, одній з ключових воєн XX ст., стала й одним із поворотних пунктів історії, бо дала Європі стратегічну передишку (хоч вона й не була оціненою та добре використаною). Після поразки вони зрозуміли, що Перша Світова війна для них уже повністю вичерпана, нічого більше їм для їх «єдіной і нєділімой» не придбати. А, як більшовики на досягненому не зупиняються, то… Значить треба готуватись, збільшувати промисловість, досконалити зброю, а потім збирати сухий хмиз, готувати та розпалювати Другу Світову війну. Бо Росія – «государство воєнноє». Бо тільки війна та людське нещастя (на чолі з людською ж глупотою) створюють ту «рєволюціонную сітуацію», на якій вони паразитують: дориваються до влади, щоб ніколи й нікому її не віддати.

Всього цього не зрозуміли та не оцінили на Заході тамішні недоумкуваті «демократи», хоч зрозумівши, могли б уникнути багатьох подальших нещасть, в тому числі – й для самих себе. Зрозумів зате далекоглядний контр-адмірал Міклош Горті (1868–1957), який у листі до Петлюри подякував Україні за те, що вона не пропустила російських більшовиків до Угорщини. А через те й дозволила припинити, затамувати криваву повінь терору, розпочату Бейлою Куном та Тібором Самуельї. Врятувати мадярський нарід від більшовицького ґеноциду.

Так стало – фіналом цих складних подій – польське «Диво на Віслі», в якому жодного дива насправді не було. Так були розгромлені імперські аґресори, а «остаткі їх виброшєни за прєдєли» Польщі.

Безпосередні військові та стратегічні причини цієї нищівної поразки під Варшавою, за яку довелося заплатити чужими, не російськими землями – українською Галичиною та Західною Білоруссю, – це відрив від тилу, розтягнення комунікацій та порядна прогалина поміж двома фронтами війни. Тим, що наступав на Варшаву та Південним, що рвався до Львова. Зараз дуже зручно звалити провину за цю поразку на Сталіна та Єгорова (згодом – теж маршал), які й заправляли справами Південного фронту. Від них вимагали терміново перекинути Пєрвую Конную на Варшаву, а вони – відмовляли. З ними були згодні всі, до С. Будьонного і К. Ворошілова включно.

Ну, що ж – відмовили, так відмовили. Справа в тому, що уникнути частини стратегічних помилок, зокрема – розтягненості комунікацій або відсутності резервів, – легко можна було дещо сповільнивши наступ. Можна було затриматись на Західному Бузі, підтягти резерви. Але, виявляється, що саме це й було неможливе, виключене наперед. Адже, не треба ні на мить забувати, що ми маємо тут справу не зі звичайними людьми, а радше з душевно хворими. Ось, що писав про це набагато пізніше совєцький військовий теоретик Г. С. Ісерсон, розглядаючи можливість затримки наступу (скажімо – на Західному Бузі), як можливості уникнути нищівної поразки на Віслі:

Та при тому небувалому політичному підйомі у наступаючих військах така безглузда думка нікому би й до голови не впала, його вважали би або зрадником, або божевільним.

(Г. С. Исерсон, Судьба полководца, журн. Дружба народов, № 5, 1988, с. 182.)

Бачите, як не «прєдатілєм» то «сумасшєдшім», що ж тут сказати?…

Коли свого в голові немає, то жодний там «гігант воєнной мислі» цього не замінить. Яке торжество маґічного, дологічного мислення, – оте – «прєдатєль» або «сумасшєдшій», – хіба не так? Все це зайвого разу підтверджує те (тут ніяк не треба сушити голови), що «рєволюція в Россіі» – ніколи не була свідомим соціальним актом політично свідомих людей, а всього тільки колективним психозом невігласів. Одвічно слабого на голову народу.

За поразку на Віслі Москві довелося солоно розплачуватись. Але, як звичайно, не своїм.

Коли Москва довідалась, що її війська, яким належало знищити «цєнтр мірового імперіалізма», що лежав «гдє-то блізко к нєй» (Варшавє), тепер поспішають назад з іще більшою швидкістю та ентузіазмом ніж нещодавно перли вперед, вона терміново запросила пардону. За перемир’ям від 12.10.1920 були тривалі, майже піврічні переговори в Ризі. Вони завершилися Ризьким миром 21.03.1921, після якого до Польщі відійшли Західна Білорусь та Західна Україна, добрий шмат землі, розмірами зі сучасну Білорусь або Прибалтику. Важко сказати, чи багацько втратили від цього їх люди, але легко зрозуміти усю неоціненність того, що вони набули: для них знайомство з усіма «прємущєствамі соціалізма» відклалося, принаймні на якихось два десятки років. Що би там із ними далі не було, але вже одне це стало великою справою.

Бо, навряд чи можна думати, що без цього ми мали би в нашій історії оті славні сторінки озброєної боротьби ОУН–УПА проти гітлерівського, а потім – і сталінського тоталітаризму. А в цьому, у боротьбі проти будь-якого тоталітаризму, – вони були єдиними у світі. Адже, навіть оті уславлені «західні демократії», – боролися проти гітлерівського тоталітаризму пліч-о-пліч із набагато небезпечнішим тоталітаризмом – сталінським.