Доповнення 1 Греко-католицька церква

Доповнення 1

Греко-католицька церква

Незаперечним є мабуть те, що кожен окремий нарід має право на свій власний шлях до Бога. Колись, власне, так воно й було, релігія була невід’ємною частиною національної культури, та спільним тут було для народів Великого Степу, хіба поняття єдиного вічного Бога Хана Тенгрі – Владця Неба, з яким уже кожен нарід спілкувався на свій спосіб. Та то було, можливо, й найкраще.

Але, внаслідок певних історичних причин, а простіше кажучи – розвитку імперіалізму, який вбачав у релігіях додатково потужне знаряддя впливу, – з’являються так звані світові реліґії: християнство, іслам…

Не оминув цього шляху й російський імперіалізм. Він, від самого початку існування державності, яку можна назвати російською, – спирався на християнство візантійського обряду, відповідно спростивши його та пристосувавши до власних цілей. Так було від початку відокремлення київських колоній 1169, в наступній Московії та двох російських імперіях, Першій (1721–1861) та Другій (1861–1917). Але до Третьої імперії (1917–1991) російський імперіалізм для чогось розчарувався з релігії минулого та створив нову – атеїзм, таку собі Віру в Ніщо. Атеїзм, або дослівно – безбожжя, був завжди, але оформився до чогось систематичного у Вік Просвіти – XVIII ст., коли європейське християнство взагалі підірвало свій авторитет кривавою Тридцятирічною війною, що спустошила половину Європи.

Можливо, що тут відіграло роль саме оте їх: «Грабь награблєнноє!» Бо у церкві – було таки на той час, чого пограбувати.

Але війна 1941–1945, підчас якої прийшлося мобілізувати й те, що полишилося від імперіалістичних традицій минулого – почасти відродила й церкву. Нове, ентузіастичне ставлення біло-еміґрантських кіл до переможної сталінської диктатури – вимусило й диктатуру піти на певні поступки; зокрема в релігійному питанні. Віднині Москва дозволяє собі й певні поступки, певні послаблення щодо так переслідуваного тридцять років християнства.

Тепер у країні існує ніби дві релігії – атеїзм для партійних та православ’я для безпартійних. Але – на певних умовах.

Попри таке нечуване потурання минулому – й церква мусить, зі свого боку, – осучаснитись. Всі православні святі отці мають перебувати на службі в КҐБ, аби мати можливість зрадити таїнство сповіді в інтересах державного донощицтва. Без цього вони не мають права виконувати церковні обряди. Дозволені, а як же, й духовні семінарії, хоч від поступаючих до них вимагається, «аби не були фанатиками». У перекладі з езопівської мови це означає, що вони не повинні вірувати в Бога насправді.

* * *

Так сталося по війні з православ’ям, яке в такий спосіб повернулося (до певного ступеню, ясна річ) в ранг державної релігії. Але, як же з іншими – з інакше віруючими? Їм тепер не потурають. Втім, так само, як і раніше. Католицтво? – «что ви, что ви…». Іслам? – «так ето ж формєнноє басмачєство!..» Поладнали якось-такось лише з синагогами. Та, й те сказати – бо писок у пусі: спочатку полишили жидів німцям на з’єдення, а потім ще й собі хотіли депортувати геть; отого, 1953. Як же тут без синагоги…

В Західній Україні було поширене уніатство, ота єдина релігія, що набувши вчасно популярності й на схід від Збручу, – могла би запобігти зловісному аншлюсу, врятувати Україну від поглинання Росією. Не дати й полишитись у Польщі, але й не дати злитися з Росією; чи не унікальний історичний шанс? Але, на заході уніатство не занапастили, та воно тепер було релігією мільйонів людей, під назвою християнства греко-католицького обряду. В часи від 1939 й після, греко-католицька церква та її вірні віддано боролися разом із усім народом проти обох тоталітарних окупантів, що змінювали одне одного кожні три роки. Вона й відзначила себе в історії Третіх Визвольних Змагань – як великими людьми, як митрополит Андрій Шептицький або кардинал Йосип Сліпий, так і численними героями й мучениками. З нею московським окупантам по їх перемозі – теж потрібно було щось робити.

Що ж і зробили. Із властивою собі брутальністю та примітивністю. Було, насамперед, знайдено необхідну для справи кількість зрадників, бо – як же без них? Бо, Москва завжди, у будь-якій справі, спиралася не на власних героїв, яких ніколи не було, а на чужих зрадників.

Все завершилося комедією «Собору» восени 1945, де було, як не зраджує пам’ять, десь 40 зрадників та ще пару десятків «мирян» – напевно енкаведистів. «Собор» і вирішив «для пользи дєла» – приєднати назад греко-католицьку церкву до російської православної. Через триста з добрим гаком років – повернути в «лоно», так би мовити. Коли врахувати, що в Галичині на той час було кілька сотен парафій – «собор» можна вважати, аж як представницьким…

У XX ст., як ми добре знаємо, справедливість (як вона взагалі бувала) повзала черепашим ходом, та тільки 1980 у Римі був проведений синод Української Католицької Церкви, в якому взяли участь 15 уніатських єпископів світу, з США, Канади, Німеччини тощо. Він, нарешті, й викрив офіційно нелеґітимність собору 1946, постановивши, що такого просто «ніколи не було». Тобто – підкресливши цим його повну тодішню неправомірність. Чи не можна було цього зробити тоді ж, як не у 1947, то хоча би у 1953? Але, що ж краще запізно, ніж взагалі – ніколи…

Втім і це, як же запізніле рішення викликало чергову судому пропаґандистського сказу в Москві. Йдеться про збірку (наклад 200 000 прим.) «Арґументы», Москва, ИПЛ, 1981, де саме про це й собі писнуло таке щось як К. Є. Дмітрук («Бесперспективная ставка» с. 78–95). Усі замахи на Львівський собор 1946 рішуче спростовуються, бо (зберігаємо рідну мову автора):

В то же время Львовский собор 1946 г. – последний собор греко-католической церкви, который проходил под председательством известного противника униатства, претопресвитера Гавриила Костельника, по-злодейски убитого через два года бандеровцами, как хорошо знают и сами авторы цитированного заявления и их нынешние хозяева, носил широкий представительный характер. В его заседаниях принимали участие экзарх Украины митрополит Киевский и Галицкий Иоанн, епископ Львовский и Тернопольский Макарий, епископ Закарпатский Нестор, другие епископы православной церкви, 216 греко-католических священников, среди которых почти все деканы, и 19 мирян.

(с. 81)

Але, давайте з нашим досвідом мерщій впіймаємо цього автора за руку. Бо, слова «другие епископы православной церкви» не полишають і тіні сумнівів у тому, що й перелічені перед ними владики теж належали до православ’я, аж до голови – «известного противника униатства». А як воно так, то й малій дитині має бути ясно, що до уніатства цей собор, були там, чи не були оті «грєко-католічєскіє свящєннікі», – вже жодного відношення мати не міг, як був незаконним. А, щодо отих «19 мірян», то це й були, мабуть, головні на ньому енкаведешники, хіба ні? Цей автор не шкодує реторики, розписуючи нам про те, що:

Иерархи проклятой украинским народом унии благословили создание 14-й ваффен СС дивизии «Галичина» и буржуазно-националистических банд, участники которых обесчестили себя страшными злодеяниями против мирного населения как во время фашистской оккупации, так и в первые послевоенные годы.

(с. 79).

(див. далі Доп. 4)

Поб’ємо ми далі й цього козирного аса московськой пропаґанди, показавши як двічі два його фальшивість; поб’ємо звичайною логічною двійкою. Бо брехня, здебільшого, не може не бути алогічною.

Як бачимо, якщо в Україні так і не оцінили – унікальних можливостей греко-католицтва для звільнення від Росії, то більшовики триста років потім – як же вірно та добре оцінили! – та поквапились ліквідувати греко-католицтво в першу чергу.

Годі казати, що українська церква не підкорилася, пішла до підпілля та вклала свій чималий внесок у справу національного визволення.