Доповнення 2 Як вони нас «колективізували»

Доповнення 2

Як вони нас «колективізували»

Досі ми всю увагу віддавали боротьбі та військовим діям. Настав час подивитись зблизька на побудову «нового общєства» у Галичині московськими окупантами, бо – віддамо їм і належне, – вони не тільки грабували, убивали, закатовували та депортували до ҐУЛАҐу і Сибіру українських людей, але робили все це прагнучи «наладіть мірную жізнь»; та – й наладнали, врешті. Всі бачили.

Ми попередньо, за більш важливими справами, дещо оминули отой їх «год вєлікого пєрєлома» 1930, що так полегшив керування голодоморами; то й компенсуємо це тепер. Бо й тут, на заході України, припізнена «коллєктівізація сєльского хозяйства» була один в один такою самою: ґвалтівницькою, протиправною (навіть за їх законами) та безглуздою для справи. Як і будь де; як і в іншій Україні того пам’ятного 1930.

Так от, придивимося дещо, а як це ними робилося.

Розглянемо один-єдиний приклад, цього стане задосить. Бо, ми ж знаємо, розмахом уяви ця потолоч не відзначається. Використаємо те, що було свого часу викладене в статті Р. Пастуха «Правда про Мужиловичі» (ґаз. «За вільну Україну», Львів № 128 (488), від 27.10.1992); дамо це у вільній переповіді, але стисло дотримуючись наведених фактів. А факти ці були викладені ще десь у 1950, гектографічній листівці підпільного проводу ОУН, яка випадком потрапила до рук автора згаданої статті.

Московська більшовичня ризикнула проводити свою «коллєктівізацію» лише тоді, коли збройний опір ОУН–УПА вже дещо виснажився та послабнув. Але, самі люди добре знали, що «коллєктівізація» несе їм працю за так, загальне зубожіння та голодомори. А комуністи, зі свого боку, теж це добре знали та прагнули цим тримати селянство у карбах постійною погрозою голоду. Пам’ятаєте, що з цього приводу учив їх божевільний садист В. Лєнін – «нашє срєдство – хлєбная карточка…» «Срєдство» – примусити задарма працювати.

Отже, простежимо хроніку та динаміку проведення «коллєктівізаціі» в селі Мужиловичі, Яворівського району Львівськоі області, на початку 1950. Селяни якого однодухо об’єдналися на тому, що ніяк не бажали об’єднуватися в «колхоз».

Тоді, 3.01.1950, до їх села заявилися біля 200 озброєних окупантів та намагалися багнетами зігнати селян на загальні збори. До них додався 5.01.1950 якийсь «прєдставітєль» зі самого Києва, що рясно наливав їм про оте «свєтлоє будущєє», але не мав успіху. Та відбуваючи, наказав війську, що зайняло село, – вдатися до випробуваних методів.

Тоді 7.01.1950 окупанти вивезли 14 селянських родин до Сибіру, а селянина В. Бубися побили до непритомності, зломавши ребро. Тільки за те, що відмовився подавати заяву щодо вступу в «колхоз»: «на прімєрє одного – научіть всєх!»

Тяжкими були три дні – 12–14.01.1950, коли, як доповідає листівка ОУН:

… зігнали людей до одного приміщення, розбираючи донага, по кільканадцять виводили на двір та клали на сніг, придержуючи зверху ногами. Подержавши так деякий час, виводили до теплої кімнати, де били їх і виводили інших.

До цих же днів відносяться тяжкі побиття тих, хто відмовлявся подавати вступні заяви до «колхоза». Били не жаліючи, за російським звичаєм – усі одного, до крові, до втрати притомності; ламали, часом, руки й ребра.

У міжчасі прибули підкріплення, бо 200, хоч і озброєних по зуби бандитів, – все було мало. Військовий «гарнізон» мирного села Мужиловичі збільшено вже десь до 700 бандитів. Бо, як повідомляє листівка:

В днях 17, 18, 22, 30 січня коло 700 більшовиків, озброєні в автомати, кулемети і протитанкову зброю, перевели чотири стислі облави, підчас яких розбивали речі, стодоли, кіпці з бараболею та в неймовірний спосіб знущалися над селянами. В час облави дівчина Дусик Софія, літ 27, яка скривалася перед більшовиками, щоб не попасти живою, скочила в криницю.

Потім, 5.03.1950 до Сибіру було відправлено ще 40 українських родин, у повному складі. Хоча… внаслідок всієї цієї совєцько-бандитської колотнечі вдалося, поки, вибити з людей всього кілька заяв.

Однак, попри це, районна ґазетка зайд – «Вільне життя» (помилуйтеся на саму назву – це оте, з поламанням ребер та з покладанням голяка на сніг!) орґан «Яворовского райкома КП(б)У», ще 5.02 надрукувала статтю «Село Мужиловичі стало селом суцільної колективізації», роботи якогось там Буквіна.

Тут теж варто буде надати слова представникові другої сторони, прибічникові «свєтлого будущєго»:

На допомогу біднякам і середнякам прийшов сільський актив, прийшли комуністи й комсомольці з району, які розгорнули в селі роз’яснювальну роботу, довели до свідомості хліборобів, що єдино вірний шлях селянина – це колгоспний шлях… Селяни масою приходили з заявами.

А тепер, коли всі крапки над «і» виставлені, розважимо дещо юридичний бік справи: на підставі яких законів діяли «комуністи і комсомольці», підтримувані 700 озброєними по зуби вояками («автомати, кулемети і протитанкова зброя»)? Задамося питанням: а, чи існував у цій державі якийсь закон, що зобов‘язував би селянина вступати до «колхоза»? Та передбачав би за відмову від цього відповідні покарання? У вигляді, скажімо, – побиття до непритомності (з поламанням ребра)? або депортації до Сибіру?

Підозрюю, що «господа товаріщі» мені такого закону – не покажуть. З самої простої причини, що такого закону ніколи не було і немає. А тоді й виходить, що усі ці «разъяснєнія», як побиття до непритомності або вигнання голими на мороз (де «придержують ногами»), чи адміністративні заслання, – є кримінальним свавіллям, яке підлягає відповідному суворому покаранню; згідно законів же країни.

Напрошується порівняння. Червоний тоталітаризм не одного разу хизувався тим, що врятував світ від гітлерізму. Добре, приймемо виклик. Придивимося – хто був хто? Коли у Третьому райху відправляли до концтабору антифашиста або звичайного жида, то це – вибачайте, робилося за законом. В першому випадку – за законом про охорону держави, у другому за расовими законами. Які достеменно й виконувалися. Та й судили в Нюрнберзі юстицію Німечини, – не за якісь беззаконня, в жодному разі. Судили – за нелюдські закони.

Бо, саме виконання законів (або ні) відділяє правову державу від неправової, яка – по суті справи, й не може вважатися державою.

Отже, німецький жид був приречений за законом (хоч йому від цього легше ніяк не було). Але, інша справа, кажуть, як він був ветераном Першої світової, та міг це довести. Тоді він був повноправним громадянином гітлерівського райху, знову ж – за законом, та ніхто не міг його переслідувати за те, що він є жид. А тому в гітлерівській Німеччині ніколи не могло би відбутися щось подібне до 1930, 1933 або 1937 в СССР. От такі – бачите, істотні різниці поміж двома тоталітаризмами. То й виникає природне запитання: а чи дійсно їх було два?

А тому й не слід дивуватися, що автор часом і розглядає Третю російську імперію не як великодержаву, а радше як найбільшу у світі кримінальну банду. Підстави для цього, як бачите, є. Бо саме це (а, що ж інше?) й порізнює банду від держави: у держави є відомі всім закони, без потаємних інструкцій (або нормативних актів), які достеменно виконуються, для всіх громадян абсолютно.