8. Післямова до незабутнього 1937

8. Післямова до незабутнього 1937

Зробимо деяку необхідну післямову до розповіді про «Велике Полювання», яка має істотно доповнити попередній формальний аналіз подій. Має перенести нас з ідеологічних вершин, до – так би мовити, повсякденної кухні московського терору. Справа в тому, що не було в Україні міста (поготів – обласного центру), де би тоді, у 1937 (як до нього, так після нього), – не розстрілювали масами ні в чому не винних людей; та місце поховання яких не зберігалося би у стислій таємниці. Хоча й часом, адже була війна, документи про поховання і його місце загубилися й для самого НКВД. Неприємна подія, зокрема, сталася в часи Л. І. Брєжнєва в Дніпропетровську, коли екскаваторник на будові нового «жилмассіва» вздовж Запорізького шосе, копаючи ров під фундамент, витягнув ковшем низку трупів, руки яких були зв’язані за спиною спільним дротом (почерк НКВД). КҐБ тоді негайно закрило доступ до місця, а працю продовжено тільки згодом. Людей сповістили, ясна річ, що то німецька робота. Але, то було з галузі неприємних сюрпризів. Звичайно про такі місця пам’ятали якісь люди, але страхалися про це розголошувати. Але, все це, як і масовий злочин в Катині, було підчас війни викрито німцями; першою стала Вінниця.

Тут потрібне певне пояснення. Німці й самі були майстри розстрілювати, та й розстрілювали тих самих, що й московські більшовики – українців. Власне, за тим і були допущені Сталіним в Україну; та, ще на те, зрозуміло, щоби потім розв’язати руки собі: «сотруднічал с нємцамі!»

Але, були – природно, й розходження. Саме на те, аби відволікнути увагу від власної розстрільної діяльності – їм і було вигідно розкривати світові московські звірства в Україні. Вінниця, як ми вже зауважили, стала першою в довгому листі. З цієї нагоди прокоментуємо дещо свідоцтва безпосереднього учасника цих викривальних подій, перекладача німецької урядової комісії, українця-еміґранта (втім – як же добре знайомого зі совєцькою дійсністю!) Михайла Селешка (Вінниця, Торонто, 1991; книга була ще одночасно видана в Нью Йорку, Лондоні та Сіднеї). Розлеглі витяги з неї оприлюднив 1992 журнал «Україна» (№№ 20–23), з якого й наводимо наступні посилання. Справа почалася з того, що:

До розкриття московського злочину у Вінниці дійшли так: в зимі 1942 на 1943 рік німецьке військо, що стояло у Вінниці, довідалось від місцевого населення, що в одному з передмість був за більшовиків засекречений об’єкт. Той об’єкт – відгороджений від світу високим плотом з дощок і довкола нього постійно стояли стійки НКВД. Серед населення ходили чутки, що на тому відгородженому клапті землі був сад і в саду позакопували більшовики масу постріляних людей. Початково це були тільки чутки. Дня 23 травня 1943 року почали копати землю в саду і дійсно відкрили багато гробів і в них масу трупів. Від того дня прийшла в рух ціла німецька урядова машина.

Як бачимо, повідомлення про макабричну знахідку привело в рух навіть адміністрацію Третього райху в Берліні. Діялося все це в саду на Підлісній вулиці, та автор зауважує:

Перше враження було страшне. Його годі й описати словами! Такі речі треба пережити, щоб відчути їх у повній їхній трагічності.

На місці розкопок знаходилася маса людей. Всюди страшний сморід. Початково мені здавалося, що задушусь у тому смороді… На площі між деревами лікарі оглядають викопані із землі трупи. Сотні трупів розложені на траві. Між ними ходять люди, ніби нічого й не сталось. Оглядають кожен труп, переступають через нього, зупиняються, говорять і т. п. Одні хусточки під носом тримають, інші без хусточок ходять. То один, то другий торкають трупи чоботом, часом перекинуть одного чи другого на іншу сторону. Ходить і маса жіноцтва. Вони оглядають трупи, а найбільше одяг на них.

Ціла площа вкрита ямами і валами землі коло ям. Трупи, що їх вибрано з одної могили, покладені рядком один коло одного, а місцями і один на другому. Старались виймати з ями цілі тіла, але то рідко вдавалось. Видно було в багатьох місцях поодинокі частини тіла. Ось тут голова, а недалеко тулуб, там нога, там рука. Ось з одної купи трупів сторчить протеза якогось безногого чоловіка, там знову видно голову з довгим, як виглядало, жіночим волоссям, а в іншому місці коло жіночого трупа щось маленьке, як дитина. І так без кінця. Куди глянеш оком, всюди ями, трупи, люди й дерева.

Це був гарячий липневий день, тому й сморід був надзвичайний.

До знахідки було допущене й місцеве населення, яке часом, розпізнавало трупи:

Того дня, як комісія оглядала трупи, трапилось кілька випадків, що жінки розпізнавали трупи, як своїх рідних, по різних особливих знаках, як наприклад протеза на руці чи нозі, по ранах ще з Першої Світової війни чи взагалі з війни, може, із часів революції, чи то на тілі, чи то на голові. Між трупами траплялися й жінки, але порівнюючи з цілою кількістю трупів їх було мало. Населення між собою говорило, що енкаведисти дуже знущалися над жінками перед їх розстрілом.

Попри неймовірну кількість полишених Москвою трупів, справи просувалися вперед, та протягом місяця липня 1943 з могил добуто коло 2500 трупів. З них вдалося різними способами зідентифікувати коло 600. Між зідентифікованими були українці, поляки, жиди, словаки, литовці, грузини, партійці й безпартійні, військові, цивільні, енкаведисти. Найменше було москалів, найбільше було безпартійних. По професії були в могилах селяни, робітники, урядовці, вояки, директори, учителі, священники та інші. Було також кілька німців.

Що ж, це підтверджує спостереження Роберта Конквеста, що першим об’єктом терору були іноземці (німці, литовці, поляки), а другим – представники неросійських народів СССР («найменше було москалів»).

З жінками – справа була особливою, бо далі автор додає власні спостереження та міркування, а саме:

Цікаве при тому і те, що трупів жінок викопували здебільш голих. Це могло бути знаком, що вони боронились перед смертю чи знущанням. Їх чомусь бито по головах прикладами від рушниць. Не виключено, що вони й не боронились, і били їх тому, що не згинули від пострілів. Такі значки побоїв бували на головах і по плечах, і лікарі ясно стверджували, що удари походили від рушничних прикладів.

Прокоментуємо дещо й ми. Справа в тому, що в надрах російської тюрмової субкультури, яка є невід’ємною та істотною частиною всієї «Вєлікой русской культури», за століття складаються свої правила та звичаї; якраз тут їх відносно легко відреконструювати. Для прикладу зауважимо хоча би те, що більшовики незмінно розстрілювали свої жертви одягненими, та так і закопували; а от німецькі наці мали інший звичай: розстрілювати голими, всіх. Тому, як десь там знайдено масові розстріли одягнених, а нам брешуть, що то німецька робота, то це є очевидна кожному (крім, хіба, повних дурнів), – брехня. А голість жінок свідчить, єдино, про те, що перед смертю їх роздягали для зручності попереднього зґвалтування (правдоподібно – групового), а потім «товаріщі» комуністи проламували їм голови прикладами, заощаджуючи кулю. «Комуністи» – не описка, бо – знову сподіваюся, не знайдеться дурень, який став би твердити, що до НКВД приймали на працю безпартійних; адже – справа секретна! Втім, вичерпно пояснити, що там воно було, може лише хтось з отих московських фахівців справи, згодом – персональних пенсіонерів.

Цікаво буде навести до цього й більш загальні роздуми нашого автора, людини, яка довгий час прожила в нормальному, не совєцькому суспільстві. Його міркування, зауважимо це, можуть пролити певне світло й на дещо з нашої сьогоденності.

При похоронах плакали в першій мірі жінки, чоловіки втирали сльози, не вибухали плачем, а молоді люди якось байдуже ставились до всього, зокрема смерті і похоронів.

За тим я пізніше глядів окремо і бачив, що молодь совєтського виховання заховувалась і при розкопках і на похоронах інакше, як наприклад молодь в Середній Європі, де мені доводилось довгі літа жити, чи навіть як молодь в Карпатах, де я також довгі літа проживав. Якось так вичувалось, що в обличчі маєстату смерті молодь, а часто й люди середнього віку, гляділи на все якось обоятно, як на щось необхідне, і взагалі не виявляли поваги перед смертю. Пізніше в розмовах з різними людьми я ствердив, що це отупіння до таких справ як смерть витворила більшовицька система. В тій системі смерть чекала на кожну людину кожної хвилі. З тим вже всякий зживався і чекав її на кожному кроці. Ходив по землі, як по якійсь вузькій кладці, і в кожній хвилі міг провалитись у безодню і загинути без сліду. Люди так привикли були до того, що й з самої смерті нічого собі не робили.

Все так, але до цього додався, напевно, ще й атеїзм. Замість підвищити цінність людського життя, як єдиного, неповторного та короткого, він – дивно – діяв якраз навпаки. Але, було в усьому цьому ще й інше, та набагато гірше, бо:

Нічною порою коло розкопок не було варти. Туди заходили різні чоловіки й жінки, набирали повні коші чи мішки витягнених з гробів чи навіть стягнених з трупів одягів, несли це додому. Там це прали, сушили і відтак виносили на базар і продавали чи за гроші чи міняли на інші продукти. Правда, що на місці відчувався великий брак одягів і дехто пробував тим пояснити ті вчинки. Інші казали, що це робили бездушні спекулянти, яким все було добре, на чому можна було заробити.

Я і ще деякі люди пояснювали собі це прямо отупінням людини до всього того, що в нормальному житті і при нормальному вихованні являється святим, непорушним, або, як кажуть – табу.

Нужда була всюди і за більшовиків і ще більше за німців, але вже не аж така, щоб допускатись таких святотатств.

Що ж, із цим висновком можна тільки погодитись. Розтління та отупіння були двома кінцевими цілями совєцького виховання, яке звело в такий спосіб до рівня худоби мільйони людей – «інтєрнаціоналістов» або ж інтер-люмпенів. Цьому, шкода, ніколи й нічого орґанізовано не протиставлялось. А без організованого спротиву годі сподіватися, що ця естафета розтління, запущена совєтами, – колись перерветься. Вона може лише (найкраще!) повільно затухати, не підкріплювана комуністичними діями, але в такому разі здатна зіпсувати невідому кількість майбутніх поколінь. Бо не було би це комуністичне потваринення аж так успішним, якби не спиралося на від’ємні якості людської психіки: байдужість, заздрість, ксенофобію. Одне слово, на все те, що складає підвалини дотеперішньої, так званої «россійськой культури».

Але, підемо далі.

У цитованого автора зустрічаємо й прямі свідоцтва про отих «українськіх поліцаєв», якими – з московської подачі, звісно, повниться світова антиукраїнська пропаґанда. Автор свідчить натомість, хоч і цілком побіжно:

Тут треба сказати, що українська помічна поліція складалася зі всякого зброду людей з цілого Совєтського Союзу, і між ними було мало національно свідомих українців.

Практика НКВД, щодо приховання власних неймовірних злочинів, змінювалася, в залежності від їх масштабів. Заховувати трупи де прийдеться прийшлося, схоже, потім, коли їх було вже стільки, що нема куди подіти. А спочатку, можливо, вживали іншої, більш складної та підступної техніки, про яку нас повідомляє автор:

Далі комісію повезли ще і на старий православний цвинтар. Там було ще багато хрестів і старих пам’ятників, навіть з минулого XIX ст. Все те було в запущеному стані. Слухи ходили, що і там більшовики ховали трупи постріляних людей. На цвинтарі вони вжили іншу методу. Вони копали глибокі ями, викидали рештки старих домовин із рештками тіл. У ті глибокі ями викидали нові трупи, на них сипали землю, в ту землю клали старі домовини, те знову засипали землею і на верху підробляли все так, що виглядало на старий гроб із хрестом чи іншим пам’ятником. То вже був рафінований спосіб затаювання свого звірства.

Місцеве населення теж, пригадувало й собі щось подібне, бо далі автор свідчить:

До 1930 року, як розказували місцеві люди, ҐПУ, пізніше НКВД, явно копали глибокі ями, скидали трупи туди і прикривали грубо землею. В пізніших часах на тих самих місцях, але вже не так глибоко, закопували трупи нормально померлих людей. Звичайно, верхні гроби були дуже плиткі, а нижні – дуже глибокі.

Населення говорило, що в той спосіб більшовики закопали на цвинтарі декілька тисяч людей.

Але то були для совєцької каральної машини часи, так би мовити, патріархальні. Пізніших закопували вже де прийдеться – життя примушувало, то були вже свіжі, масштабніші жертви нелюдського московського режиму.

Розкопувані могили були, як про те свідчили й документи й вигляд трупів, з років 1937 і 1938, а поодинокі гроби були молодші, бо з років 1939 чи навіть 1940.

Система закопування жертв була різна. Часами розкопували могилу і находили в ній кілька трупів. Під ними дальше земля. Коли копали глибше, під тими кількома трупами находили масу трупів. Початково важко було вияснити, чому це так більшовики робили. В ході часу і це вияснилось. НКВД заставляло в’язнів копати глибокі ями, скидати до них постріляних людей і їх закопувати. Коли робота наближалася до кінця, тоді стріляли і тих, що копали ями, скидали в них трупів і їх присипували землею та згладжували сліди своєї роботи. За таким виясненням промовляло те, що трупи в могили клали менше – більше рядами, щоби більше їх в ямі вмістилось, на них скидали їх речі, клунки, одяги, коли трупи були голі, й у всіх руки були пов’язані шнурами взад, а трупи наверху були всі в одягах і з незв’язаними руками.

Але, перед розстрілом людину треба заарештувати, та якийсь час тримати в тюрмі, бо арештовувати, зганяти разом та розстрілювати, – на це й у більшовиків було замало сил. Із матеріалів німецької урядової комісії можна дещо довідатися й про тюремний режим колишнього концтабору народів, – Союза Совєтскіх Соціалістічєскіх Рєспублік.

У днях 10, 11 і 12 липня 1943 року комісія провела допити таких в’язнів, які сиділи в цих тюрмах за більшовиків. З тих допитів виходив такий образ: за більшовиків усі камери були до тої міри переповнені в’язнями, що не те, що не було де сісти, в них навіть стояти було важко. Комісія допитувала про режим в’язнів різних років за більшовиків і довідалась, що таке переповнення було майже постійне. Харчування в різні часи було різне, але голоду не було. Так видно було, що харчування було більш-менш таке, як і по інших тюрмах у світі.

Але, таке щось, як оте переповнення, можна було списати на «врємєнниє трудності», пов’язані з різким підвищенням кількості «врагов народа». Однак, були речі й дещо цікавіші, як от наприклад:

Комісія довідалась, що в міській тюрмі було кілька камер з бетоновими ліжками, в які напускали більшовики води і в тій воді тримали в’язнів, від яких хотіли щось довідатися чи вимусити з них зізнання. Вода була холодна, ліжко під водою, і в’язня залишали жити там тижнями.

В одній з камер не було нічого іншого, тільки бетоновий стовп яких 25 сантиметрів у квадраті. Двері були щільні, вікна високо. В ту камеру заводили в’язня і напускали в неі воду. Людина, щоб не втопитись, мусила стояти тільки на тому стовпі у воді.

Такі камери лежали в партеровій частині тюрми. Їх звали камерами смертників. Навпроти них лежали камери, звідки виводили людей на розстріл.

Від нього ж довідуємося й цікавих відомостей щодо особистого складу НКВД, бо тут, здається – бувало, брехали не тільки більшовики, а часом грішили в цьому й чимало з антибільшовиків; у першу чергу, щодо його національного складу.

З усього, що мені доводилось чути, бачити і читати з актів, виходило, що в обласному НКВД у Вінниці не було на вищих постах українців. Зате їх мало бути багато на найнижчих постах і головне серед усякого роду виконавців енкаведистських діл. Секретарками в НКВД працювали і жидівки, хоч жиди були в меншості.

Установлення істини щодо такого важливого питання – і було метою цієї, створеної у Вінниці німецької урядової комісії, на яку працював і цитований нами автор, українець Михайло Селешко.

Комісія між іншим збирала й дані про особовий склад, вищий і нижчий, цілого НКВД у Вінниці. З того виходило, що між начальниками і комісарами НКВД було менше жидів, як москалів. То не зовсім підходило під смак поліції, бо вона мала інструкції дістати в руки матеріал про працю НКВД і роль жидів у ньому. Так само не до смаку поліції було й те, що між викопаними трупами ідентифіковано посередньо кілька жидів. Ремствував на те і кримінальний радник Клясс, але фактів годі було змінити. Усім членам комісії заборонено було про те говорити, щоб хто-небудь посторонній не довідався про цей факт. Німецька теза була, що цілий більшовизм – це жидівська робота, і ту тезу треба було доказати. А у Вінниці таких доказів було мало.

Тут так і пригадується оте, знаменне, сталінське: «Что ж, єслі факти протів нас – тєм хужє для фактов!»

* * *

Але, ми тут наближаємося, нарешті, до понад цікавого питання про тодішні взаємовідносини національно свідомих українців з німцями Третього райху; як їх тоді називали одні й другі від отого колишнього пакту Молотова-Ріббентропа (яка ж зворушлива єдність, тільки подумати!): «украінскіє націоналісти» – «украініше націоналістен». Це варто буде з’ясувати не з огляду на більшовиків, які завжди достеменно знали де брешуть, а радше заради тих недоумків, які їм і досі вірять.

Загалом, справа виглядала так:

За більшовиків було злощасне слово «ворог народу», а за німців «украінский націоналіст». Більшовики не щадили «ворогів народу», а німці, може дещо в слабшій мірі, не щадили «українських націоналістів».

(теж там)

А деякі цікаві подробиці цього відношення, яких автор дізнався, так би мовити, з першоджерела, – були не менш визначальні:

Одного разу я розмовляв з комісаром Реедером про німецькі розстріли українців і про своєрідне протегування комуністів. А було це з приводу відступу німецьких армій на лінію Дніпра. Я його прямо питав, чому німці не використовують для паралізування московського комунізму український національний рух? Реедер мені прямо сказав, що є така інструкція Націонал-Соціалістичної партїї, яка каже, що комунізм – це вже розбита і тому нешкідлива сила, а український націоналізм – це свіжа, нова для місцевого населення ідея. Тому партія доручила винищувати українських націоналістів більш ґрунтовно, як комуністів.

Завдяки таким людям та подібним інструкціям, – і сталося те, що мало статися. Історія німецького Третього райху – є чи не найбільш повчальною у XX ст. Ці люди мали все для реваншу – мільйони ретельних та дисциплінованих солдатів; мали розумних та освічених ґенералів; мали чудову зброю, і все пішло на марне. А все для того, що ці люди, як ніхто інший у цілому світі – досконало уміли та любили створювати собі ворогів. Воістину своєрідне психічне відхилення, єдине й неповторне. Нема великого труду й простежити становлення принципу: як це все формувалося. Від загально-звищеної арійської писанини Гвідо фон Ліста на рубежі століть, через імперську маячню Альфреда Розенберга та по бовканину Юппі Гьоббельса, який насмілювався цитувати Лєніна частіше від свого принципала Гітлера.

Зовсім непогано, а часом – навіть конструктивно, буває вважати себе й вищим від інших, але саме в цьому – не дай Боже перебрати міру…

* * *

Отаким воно було та є насправді, оте вигадане брудною московською пропаґандою «сотруднічєство украінскіх буржуазних націоналістов с нємєцкімі фашістамі». Якби й націоналісти забажали, то німці би заперечили. Але, все це не заважало тому, що окупаційна влада була зацікавленою в тому, щоби привернути на свій бік симпатії окупованого населення, та вони навіть на власний рахунок возили людей на оглядини того, що полишилося по більшовицьких звірствах.

Між іншим, німці орґанізували по тій території, яку ще мали в своїх руках, українські робітничі делегації виправляли на розкопки. Їм ішло і про те, щоб якраз робітництво бачило ту сторінку совєцького раю, що була за більшовиків засекречена.

Отже, німці постаралися надати справі совєцьких злочинів якнайбільшого розголосу, але… Західні союзники, налаштовані на найбільш тісне співробітництво зі самим злочинним режимом людської історії, – ладні були радше замовчувати подібні відкриття, а Москва… Що ж, Москва? – вона могла тільки брехати й далі, копичити створені нею за століття еверести брехні; бо, як буде Москва якимось дивом позбавлена можливості брехати, – вона загине, зникне без сліду.

Московська пропаґанда поширювала всякі все нові, вигадані версії про розкопки, щоб скинути вину на німців. Одні казали, що в гробах, що їх розкопували, самі німці поховали 40 тисяч жидів, що їх розстріляно, чи як тоді казали – зліквідовано у Вінниці й околиці. Другі твердили, що це трупи тих українців із Західної України, які в 1940 і 1942 році домогалися самостійної України, за що їх німці розстріляли. Ще інші казали, що це трупи совєцьких воєнних полонених, яких німці масово ліквідували в Україні…

Втім, і німці, попри їх демаскування більшовиків, самі не були янголами. Було би несправедливо не навести того, що з цього приводу довідався наш свідок безпосередньо від згадуваного вже гебітскомісара Вінницького гестапо Реедера; того, що повертає нас до самого початку.

В подальшій розмові ми зійшли і на тему розкопок. Він мені сказав, що розкопки у Вінниці німці почали тільки тому, щоб паралізувати московську пропаґанду, яка твердила, що німці масово стріляють людей на окупованій території. Йшло політично про те, що треба було доказати, що й більшовики масово стріляли людей, переважно в Україні, де більшовики ще до війни масово стріляли людей і їх закопували в землю, і тому не виключено, що комісія по закінченні розкопок у Вінниці поїде в інші місця на такі ж розкопки. В урядових колах малося на увазі Київ або Одесу.

Так, дійсно, масові захоронення жертв більшовицького терору в Биківні під Київом та в Одесі – було відкрито саме ними, німецькими окупантами України, хоч самі вони мало порізнювалися від демаскованих ними.

В серпні, вересні й жовтні місяцях екзекуції по Правобережній Україні були частіші, тому що посилювались партизанки. Німці стріляли наліво і направо всіх, хто тільки був підозрілий в партизанщині, чи й тих, що на них хто-небудь вчинив донос. Справи довго не досліджували. Для форми писали протокол, але свідків не переслуховували. Присуд смерті видавав сам начальник поліції на пропозицію поліциста, що вів справу на підставі доносу і протоколу. Так виглядало, що життя чи смерть людини залежали від волі поліциста й у великій мірі від спроможності допитуваного порозумітись з німцем при допитах. Перекладачів було мало, а й ті, які були, не все вірно перекладали те, що оскаржений говорив, бо між ними було багато замаскованих комуністів чи навіть енкаведистів.

(теж там)

Найважливішим є тут, мабуть саме останнє речення, яке підкріплюється свідоцтвами інших людей, що пережили німецьку окупацію. Не забудемо, що комуністи були життєво зацікавлені у якнайбільшій кількості жертв, спричинених окупантами: на те й віддали Україну під окупацію.

Побіжно довідуємося від автора й про деякі загальні, доволі цікаві риси німецького окупаційного режиму. Так, в одному місці він мимохідь пригадує, що:

Між людьми, яких я переслухував, трапилось і кілька так званих одноосібників, які розказували, як вони терпіли за більшовиків за те, що втримали свое невеличке одноосібне господарство. Вони нарікали на те, що німці їх змушують вступити в колгоспи та в них працювати.

З тих розповідей виходило, що німці закінчували колективізацію, яку започаткував Сталін…

Вірте своїм очам, – так дійсно було, бо так само свідчать численні інші люди. В іншому місці він роз’яснює це більш достеменно, представляючи справу у такий спосіб:

Раз мав я розмову з начальником Немирівського району. Він мені коротко і ясно розказав про положення по селах. Казав, що народ радо працює на своїх участках землі, і до розенбергівських колгоспів йдуть тільки під примусом. Розенбергівські колгоспи були такі самі, як сталінські, з малими змінами. Селян, які зуміли при більшовицькому режимі втриматись, як самостійники, німці силою заганяли в колгоспи. Хлібоздачі були високі. Народ пояснював собі високі хлібоздачі потребами війни, і багато мали надію, що по війні буде легше. Про німецьку аграрну реформу селянство нічого не чуло, чи, краще сказати, її зовсім не відчувало…

Отже, в справі колгоспів сталося так само, як з таборами та душогубками: учені німці цілком розчинилися в могутньому інтелекті російського народу, якого для чогось, вважали нижчим від себе.

До речі, й ринкова на початку економіка Німеччини, почала, під проводом наці, – перетворюватися на зовсім іншу. Купа приватної власності, спочатку за рахунок політичних репресій, з наступними конфіскаціями, а потім – взагалі, невідомо як, – переходить у власність НСДАП та СС. Нема сумніву, протягни Третій рейх ще хоч десяток років, він впритул наблизився би державної командно-адміністративної економіки СССР. Саме тут і сталася би ота «конверґенція», якої пізніше А. Сахаров марно очікував від СССР та Америки. У нього – це було очевидною утопією; тут це було незаперечною реальністю. Завершитись якій – не дала історія.