Ярослав Грицак Післямова *

Ярослав Грицак

Післямова *

(* Це скорочений і перероблений варіант есе «Реґіон уявний і наявний: Східна Європа на мапі цивілізації», що був надрукований у книжці: Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмом. Історичні есеї. Київ: Критика, 2004, с. 298–308.)

Можна заризикувати тезою, що від часу появи перекладів російської класики жоден інший твір про Східну Європу не досяг на Заході такого успіху, як книжка американського історика Ларрі Вульфа «Винайдення Східної Європи». Таємниця її успіху сама могла би стати предметом окремих досліджень. Я вбачаю її передовсім у щасливому поєднанні фахової майстерності зі сприятливою кон’юнктурою. «Винайдення Східної Європи» вийшло п’ять років після падіння Берлінської стіни й три роки після розпаду Радянського Союзу. На короткий час умовно кажучи, від 9 листопада 1989 року до 11 вересня 2001 року — колишня комуністична Східна Європа потрапила в центр уваги Заходу. Тут, як здавалося, творилася нова історія. Або, навпаки: як сказав би Френсіс Фукуяма, власне тут історії наставав кінець. У кожному випадку, у цій частині світу діялося щось дуже важливе: щось, що могло справити вирішальний вплив на світ узагалі, і це «щось важливе» у той чи той спосіб було пов’язане з історією. Книжка Ларрі Вульфа підходила до Східної Європи власне з історичної перспективи, а тому конче мусила привернути увагу інтелігентної читацької публіки.

До політичної кон’юнктури додалася кон’юнктура академічна. 1980-1990-ті роки стали поворотними у розвитку суспільних наук на Заході. За браком кращого узагальнювального терміна цей поворот можна означити як занепад модернізаційних теорій. Ця парадигма домінувала в академічному світі в повоєнні десятиліття, аж доки її витиснули постмодерністські інтерпретації. У світі історіописання це означало крах великої й амбітної мрії виробити тотально наукову візію минулого — історію, що ґрунтувалась би на великих структурах, довготривалих процесах та амбітних узагальненнях *. До цього часу історики могли обходитися без імен і дат, принаймні без розповіді про них, замінюючи їх формулами, таблицями, графіками й діаграмами. Однак наскільки у 1950-1970-х роках часто говорили про «смерть наративу», настільки у 1980-1990-х роках стало заведено говорити про його повернення. Стисло наукове пізнання минулого було проголошено неможливим, й історіографія пережила радикальний поворот до дискурсивного аналізу, або, словами одного теоретика, «до символічних систем і кодів, котрі є залом дзеркал, що відображають ніщо інше, як одне одного, і не кидають світло на істину, якої не існує». Із цього погляду, «реальність є такою ж уявленою, як і сама уява» **. Уявлення (чи, відповідно, винайдення) тих чи тих суспільних явищ стало найпотужнішою метафорою у писанні нової історії ***.

* Тут повторюю назву відомої книжки: Charles Tilly. Big Structures, Large Processes, Huge Comparisons. — New York: SAGE, 1984.!!** Lawrence Stone. «The Revival of Narrative». Past and Present 85, November 1979, c. 19; Lawrence Stone. «History and Post-Modernism». Past and Present 131, August 1991, c. 217–218; цит. за: Georg G. Iggers. Historiography in the Twentieth Century. From Scientific Objectivity to the Postmodern Challenge. — Hanover, London, 1997, c. 118, 134.

*** Серед праць, котрі утвердили цей спосіб писання, окремо варто виділити піонерську монографію Бенедикта Андерсона «Увлені спільноти» і збірку статтей під редакцією Еріка Гобсбаума й Теренса Рейджера «Винайдення традицій»: Eric Hobsbawm, Terence Ranger, eds. The Invention of Tradition. — Cambridge, 1992; Benedice Anderson. Imagined Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism. London, 1983; 2nd ed. (London, 1991). Обидві книжки вийшли також у перекладі українською.

Тому книжка, що мала у назві «Винайдення», вдало резонувала з тоном загальних дискусій, що тоді вже повним ходом відбувалися в західному науковому світі.

Зміни в академічному світі не тільки збігалися зі зміною кон’юнктури політичної, але й, певною мірою, відображали її. Падіння комунізму в свій спосіб підтвердило кінець «метанаративу» — всеохопного раціон ального пояснення, останнім живим утіленням якого донедавна залишався марксизм. Своєю чергою, цей метанаратив був породженням великого західноєвропейського проекту під назвою «Просвітництво». Воно було таким собі «хлопчиком для биття» для теоретиків постмодернізму. Відповідно, книжка, що деконструювала спадщину Просвітництва, та ще й у стосунку до Східної Європи, значною мірою була приречена на успіх.

Сам факт, що книжка Ларрі Вульфа з’явилася у певній кон’юнктурі, ще не означає, що вона є кон’юнктурною. Досить сказати, що від часу її появи вийшли ще декілька книжок із подібною темою і методологією *. Жодна з них, однак, не може зрівнятися в популярності з «Винайденням Східної Європи». Як на мене, Ларрі Вульфа відрізняє від інших авторів передовсім майстерність розповіді. Межі між академічною арґументацією і добрим есеїстичним стилем у ній майже затерті. У книжці навіть немає звичного для майже наукової монографії покликання на ті історіографічні течії чи теорії, з якими ідентифікує себе автор. Sapienti sat: фаховий читач досить легко відчитає теоретичні джерела цієї праці, нефаховий же просто вдовольнятиметься авторським стилем, розповіддю та арґументами.

Однак першому є що сказати другому. Особливо у специфічно українських умовах, де місцевий читач внаслідок довгих років штучної ізольованості й провінціалізації був позбавлений знання західного академічного контексту. А незнання ж контекстів часто не дає змоги адекватно зрозуміти сам текст. Ця передмова має на меті застерегти від певних непорозумінь, котрі можуть виникнути після прочитання книжки Ларрі Вульфа.

* Див.: Maria Todorova. Imagining the Balkans. — New York, 1997; Iver B. Neumann. Uses of the Other. «The East» in European Identity Formation. Minneapolis, 1999.

Уже тепер можна побачити *, що, по-перше, найбільш звульґаризованим її прочитанням є заперечення вартості поділу Європи на західну й східну частини. І справді: Ларрі Вульф переконливо доводить, що сучасна Східна Європа є західноєвропейським інтелектуальним винаходом. Авторське право на цей винахід належить великим просвітителям XVIII століття. Більшість із них ніколи не мандрували далі на схід від Ельби, а тому писали про речі, яких насправді ніколи не бачили і мало знали. Просвітницька концепція «Східної Європи» присмачена всякими фантастичними деталями, смішними перекрученнями, а то й просто помилками. Хоча з дальшим ходом історії та розвитком комунікацій західноєвропейці все більше й більше відвідували — у каретах, пасажирських поїздах, у складі дипломатичних корпусів чи в обозах великих армій — Угорщину, Чехію, Польщу чи Росію й бачили там лише те, що хотіли бачити і в чому їх переконали просвітителі: таку собі «Недоєвропу», суміш варварства з цивілізацією. Українці, як і інші народи тієї частини світу, дуже постраждали від того, що Захід — в образі чи то Антанти, чи то союзників СРСР із часів Другої світової війни, чи повоєнного Вашинґтона, а чи навіть теперішнього Брюсселю — поміщав Україну в таке собі східноєвропейське чистилище, куди західній ліберальній демократії краще не пхатися, з огляду на нібито природну схильність місцевих народів до авторитаризму, анархії, насильства та ксенофобії. Природно, що українським читачам може припасти до смаку висновок про сконструйований образ «Східної України», бо він, із одного боку, перекладає частину відповідальності за їхнє нещасне минуле на плечі Заходу, а з другого — його деконструкція допомагає їм ствердити свій «нормальний» європейський характер.

* Див. дискусії у «Критиці», що їх спровокувала десять років тому стаття Олексія Толочка «The Good, the Bad, and the Ugly» (Критика, Ч. 7–8 (9-10), липень-серпень, 1998, c. 24–29). Критичний огляд цієї дискусії див: Андрій Заярнюк. «Інша Європа». Україна модерна, № 6 (Львів, 2001), с. 159–172.

Однак книжка Ларрі Вульфа не про це, чи, точніше, не тільки про це. Дослідження уявлень про Східну Європу зовсім не рівнозначні твердженню, що Східна Європа є наскрізь вигаданою концепцією. Вона таки існує, і довести існування цього реґіону можна на підставі різних критеріїв: особливостей демографічного розвитку, урбанізації та пізнішої індустріалізації, інтелектуальної продукції, довготривалим збереженням форм підневільної праці і т. ін. *. Однак метою Ларрі Вульфа не є ані нічого доводити, ані спростовувати на підставі «твердих фактів». Його цікавить передовсім, як, коли і чому ці особливості розвитку східної частини перестали трактувати («уявляти») на Заході як особливості розвитку цієї частини європейського континенту, а почали розглядати як ознаки її відсталості, «недоєвропейськості».

По-друге, в читача може скластися враження, що поділ на Східну і Західну Європу виник доволі недавно, у XVIII столітті. До цього головною ментальною віссю, котра відділяла «цивілізацію» від «варварства», була вісь «Південь-Північ». На Півдні були Римська та Візантійська імперії й італійські міста доби середньовіччя та Ренесансу. Звідси променювали цивілізаційні впливи на «варварські» германські та слов’янські народи Півночі. Переорієнтацію осі «Південь-Північ» на «Схід-Захід», як переконливо показує Ларрі Вульф, здійснили ідеологи Просвітництва.

Насправді поділ між Сходом і Заходом існував віддавна, і він є найстарішим культурним поділом в Європі. Його сліди можна побачити вже у Гомера та Геродота. А від початку другого тисячоліття поділ на християнський Захід і християнський Схід був одним із найголовніших і найтривкіших поділів на європейському континенті. Ларрі Вульфу йдеться не про заперечення тривкості цього поділу. Головну вагу його арґументації перенесено на ті значення, яких набув поділ «Захід-Схід» від кінця XVIII століття, коли, серед іншого, під впливом просвітницького проекту релігійні відмінності в уяві дедалі секулярніших чи секуляризованіших еліт починають відігравати щоразу меншу роль.

* Коротко я писав про ці особливості в есе: «І ми в Європі?». Критика, Рік VII, Ч. 4 (66), квітень, 2003, с. 5–8; «Історія від П’ятниці». Український Гуманітарний Огляд, вип. 7 (Київ: Критика, 2002), с. 51–68 (обидва есе передруковано в книжці.: Ярослав Грицак. Страсті за націоналізмом. — Київ: Критика, 2004, с. 24–36, 309–324. Про недавні дискусії довкола поняття «Східна Європа» див. інформативну й багату на ідеї статтю: Андреас Каппелер. «Європа на схід від Європи». Критика, Рік VII, Ч. 4 (66), квітень, 2003, с. 9–11.

Щоби проілюструвати першу й другу тези, звернуся до прикладу «Таблиці народів» (V?lkertafel), яка зберігається у Відні, в Австрійському музеї народного мистецтва. Таблиця має підзаголовок «Короткий опис народів, розташованих в Європі, та їх властивостей», а постала вона в центральній Австрії десь 1720 року, тобто за декілька років до того, як Вольтер написав «Історію Карла XII», книжку, котра, як стверджує Ларрі Вульф, була найпершою і найвпливовішою спробою витворення міфу Східної Європи. Анонімний художник представив на «Таблиці» десять європейських народів в образах іспанця, француза, італійця, німця, англійця, шведа, поляка, угорця, росіянина («московита») й дивовижного турко-грека («турок або грек»). Під кожною фігурою подано головні властивості кожного народу: від занять війною і любов’ю аж до найтиповішої — смерті. Для нашої розмови є важливою та обставина, що «Таблиця» має виразно західно-східний поділ. Його втілено не лише у самому групуванні народів (поляк, угорець, московит і «турко-грек» наприкінці списку), але й у виразній тенденції зображати «західні» народи у позитивнішому світлі, аніж народи «східні». Отож у тій частині таблиці, де йдеться про інтелектуальні здібності, іспанця представлено «розумним і мудрим», француза — «обережним», італійця — «гострим на умисл», німця — «дотепним», англійця — «вишуканим». Мірою наближення до східного кінця таблиці ці здібності девальвуються: поляк є «мало обачним», угорець «іще менш (обачним)», а в московита обачності «взагалі немає». Коли ж, відповідно до цієї таблиці, іспанець помирає «у ліжку», француз «на війні», італієць «у монастирі», то поляк закінчує життя «у стайні», московит «у снігу», а «турко-грек» «в обмані». Характерним є також «ожіночнення» рис Сходу. Найвиразніше це видно в образі «турко-грека»: він і одягається «по-жіночому», і малоздатний до війни, бо проводить час у хворобах, головною з яких є загальна «слабість»; його країна «багата на любов» і переповнена «ніжними та м’якими» речами. Такий опис, згідно з конвенціями орієнталізму, є нічим іншим, як запрошенням до панування: сексуальність пов’язана з володінням і рабством, і подібно, як чоловік панує над жінкою, так і народи з жіночими рисами повинні підкорятися народам із виразним чоловічим началом.

«Таблиця народів» відображає той спосіб мислення, що його описує Ларрі Вульф. Дослідник «Таблиці» Франц Штанцель стверджує *, що вона в свій спосіб підсумовує головні етнічні стереотипи, описи котрих можна знайти у літературі ще з XVI і XVII століть. Тому її можна вважати першим своєрідним опитуванням громадської думки на європейському континенті. Якщо це так, то, очевидно, Просвітництво не «винайшло» нічого радикально нового — воно радше скористалося вже готовим набором стереотипів, що його припасли європейці задовго перед тим. Заслугою просвітителів (якщо це взагалі можна вважати за «заслугу»!) було включення цього набору в цілісний і потужний дискурс, що здомінував спосіб мислення європейських інтелектуалів і політиків у XIX та XX століттях.

* Franz K. Stanzel. Europ?er. Ein imagologischer Essay. 2., aktualisierte Aufl. Heidelberg: Winter, 1998, c. 14, 16, 19, 21, 26, 44.

Є, однак, засаднича різниця між анонімним автором «Таблиці» та героями розповіді Ларрі Вульфа. Навряд чи першому, а разом із ним і більшості освічених європейців перед Вольтером, коли-небудь спадало на думку, що «турко-грек» чи «московит» може, за відповідного перевиховання, стати схожим на цивілізованих «англійця» чи «іспанця». Національний характер вважали функцією, яку в кожній країні визначав панівний клімат: мешканці південних країв відзначалися пристрасністю і мінливістю настроїв, північних — впертістю і витривалістю; ті ж, хто жили посередині, поєднували риси одних і других. Змінити національний характер було так само неможливо, як змінити клімат. Просвітителі ж зробили своєю ідеєю цілу «коперниківську революцію», стверджуючи, що не зовсім цивілізовані, «недоєвропейські» народи можуть змінити свою природу, перейнявши і поширюючи ідеали європейської (читай: західноєвропейської) цивілізації.

По-третє, розповідь Ларрі Вульфа насправді не про Східну Європу. Вона радше про Європу Західну: про те, як та (вкупі зі США, які теж були частиною «західної цивілізації») добивалася світового панування впродовж модерної доби. Східна Європа стала одним із перших майданчиків. На відміну від інших, азіатських чи африканських, східноєвропейський реґіон відігравав, однак, особливу роль: він був мовби дзеркалом, зазираючи в яке, Захід складав собі уявлення про себе. «Винайдення Східної Європи» було частиною — і то дуже важливою! — витворення європейської ідентичності. Процес самоідентифікації доконечно вимагає і передбачає існування «іншого»: без нього просто неможливо скласти уявлення про самого себе. Захід постійно потребує Сходу: другий каже першому, ким він не є, а отже, в такий перверсивний спосіб водночас говорить, ким він є. Іронія ситуації полягає в тому, що і концепція «Заходу», і концепція «Сходу» мають західноєвропейське походження. Вони є винаходом західноєвропейських інтелектуалів і політиків. При цьому винаходом не цілком політично нейтральним чи, точніше кажучи, зовсім не нейтральним. Бо саме в такий спосіб інтелектуали допомагають політикам утвердити політичне домінування над «Сходом» — процес, що його так добре описав Едвард Саїд у книжці «Орієнталізм».

Західні дискусії про Східну Європу мають багато виразних прикмет орієнталізму. А разом із тим вони не вкладаються в орієнталістичний дискурс повністю. Східна Європа посідала особливе місце в самоідентифікації Європи Західної: вона була водночас і «іншим», і «своїм». Або, інакше кажучи, «своїм іншим» *: з одного боку, вона не була по-європейськи цивілізованою, а з другого, в ній проглядали «європейські» риси.

* На чинник християнства у творенні образу «свого іншого» звернув увагу Айвер Нойман. Див.: Iver В. Neumann. Uses of the Other. «The East» in European Identity Formation. — Minneapolis, 1999, c. 65-112.

Найбільше цю впізнаваність забезпечувало місцеве східне християнство, бо, на відміну від мусульманських, буддистських і язичницьких колоній найбільших європейських держав в Азії та Африці, Східна Європа була таки християнською. Свою роль відігравав також факт безпосереднього географічного сусідства Східної Європи із Західною — це допомагало Західній Європі конструювати саму себе. Співвідносячи себе зі Східною Європою і протиставляючись їй, Західна Європа удавала цілісність і монолітність там, де цієї цілості й монолітності насправді не існувало: бо що може об’єднувати такі відмінні країни, як, скажімо, Англія, Австрія та Норвегія, з одного боку, та Росія, Україна, Чехія, Румунія й Албанія, з другого?

Найдивнішим у цій ситуації є те, настільки Східна Європа, її інтелектуали та політики, перейняли ці правила гри. Навіть радянський комунізм, попри його виразно антизахідну риторику, ставив собі за мету «догнати і перегнати Захід», тобто приймав засадничу для Просвітництва й орієнталізму ідею про існування «західно-східного» цивілізаційного спектру, в якому народи, ближчі до східного сектору, до кінця мали наслідувати «цивілізаційні здобутки» народів із протилежного, західного кінця. «Винайдення Західної Європи», до якого вдалися східноєвропейські інтелектуали, є темою, котра давно вже чекає на свого дослідника. Таке дослідження могло би стати важливим доповненням до Вульфової книжки.

Сучасні західні теоретики проголошують кінець доби модернізму, разом із однією з її центральних ідей і практик європейського домінування. Згідно з їхніми передбаченнями, у новому, глобальному світі, як і у Всесвіті, не має бути поділу на «центр» і «периферії», «Схід» і «Захід». Ці передбачення наразі мало справджуються, особливо у світлі подій, що відбулися після 11 вересня 2001 року. Треба прожити довге, а може, навіть дуже довге життя, щоби переконатися, чи вистачить теоретикам постмодерності стільки ж сили і щастя утвердити свою перспективу, як це вдалося зробити ідеологам Просвітництва якихось 250 років тому. Однак сьогодні вже цілком зрозуміло, що руйнування західно-східного двоподілу вимагає об’єднаних зусиль Заходу і Сходу.

Книжка Ларрі Вульфа стала важливим інтелектуальним внеском і в переборення стереотипів щодо Східної Європи у західному світі. Тепер черга за східноєвропейськими інтелектуалами. Залишається тільки сподіватися, що українські голоси теж буде почуто в цій дискусії. Адже образ України й українця як недоцивілізованої країни посідав одне із центральних місць у творенні західноєвропейського міфу про Східну Європу, тому творення альтернативного українського образу словом і ділом стає важливим моментом подолання біполярної моделі світу.

Ярослав Грицак