«НІКЧЕМНІСТЬ ПОЛЯКІВ»

«НІКЧЕМНІСТЬ ПОЛЯКІВ»

«Я прибула до Варшави так, наче просто підвелася з крісла», — повідомляла мадам Жоффрен своїй доньці в Парижі, тим самим приймаючи версію про чарівний переліт, неначебто вона заснула у Відні й прокинулася вже у Варшаві. Король теж, вітаючи гостю, сприймав її прибуття як вдалий трюк штукаря: «Voil?, maman!» Вона потім пригадувала його «вибухи радості» при зустрічі, як у неї калаталося серце й тремтіли руки та ноги, коли він обійняв її. «Я не говоритиму про те, що може потішити моє самолюбство», — запевнила мадам Жоффрен свою доньку, але одразу ж почала описувати свій «блискучий почет» у Варшаві: «старі та молоді панове, весь королівський двір до моїх послуг». Позбавлена будь-якої політичної проникливості, вона захоплено повідомила, що короля «обожнювали всі, хто його оточував». Позаяк у Західній Європі її подорож стала сенсацією, вона не втрималася від того, аби не виміряти зацікавлення до своєї персони: «Якщо люди говорили про мою подорож у Парижі, запевняю вас, у Відні про неї говорили ще більше». Мадам Жоффрен трохи покартала свою доньку за те, що та давала читати її листи до Парижа всім — «думаю, ви трохи винні у тому галасі (tintamarre), який мені так не подобається». Але насправді цей галас не тільки не обурював мадам Жоффрен, а, навпаки, вона сама підігрівала цікавість парижан: «Оскільки скромність не дозволяє мені самій розповісти про свої успіхи у всіх сферах, повернувшись до Парижа, я зроблю так, як робили у лицарських романах: візьму зброєносця, і нехай він про все розкаже» 45. Польща, звісно, лежала біля її ніг, «до моїх послуг», але лише Париж міг стати місцем її справжнього тріумфу.

Образ «зброєносця (?cuyer)», котрий розповідатиме про її пригоди, цілком відповідав тій ролі, яку пророкував (360) Мармонтелеві Вольтер: «Коли цариця Савська вирушила зустрітися з Соломоном, у неї, безперечно, був зброєносець». Зрештою, природно, що філософи, особливо завсідники її салону, прославляли її подорож; коли мадам Жоффрен перебувала у Варшаві, вона листувалася і з Мармонтелем, і з Вольтером. Мармонтель почав свого листа згадкою про абата де Сен-П’єра та його «Проект вічного миру» 1713 року — хартію своєрідної ліґи націй XVIII сторіччя для збереження миру в Європі. Як міркував Мармонтель, абат, либонь, сподівався, що «колись Істина подорожуватиме дворами Європи». Тут під Істиною Мармонтель цілком прозоро натякав на мадам Жоффрен, у будинку якої він власне і проживав, і цілком виправдано намагався надати міжнародної ваги її подорожі:

Наш добрий абат вірив, що не лише знайдуться володарі, такі добрі, що дозволять їй зворушити і переконати себе, а що такі володарі з’являться навіть у краях, де протягом багатьох століть народжувалися лише біди людства, які були джерелом тих спустошень, які руйнували всесвіт 46.

Візит мадам Жоффрен до короля Станіслава-Авґуста був «щасливим передвісником» майбутнього Європи, коли «вічний мир» запанує навіть у цих «краях», щоправда, вже врятованих від темних сутінків татарського жаху, тобто на землях Східної Європи. Саме такі уявлення оточували подорож шістдесятисемирічної мадам Жоффрен, знаної з буржуазної респектабельності й розсудливості жінки, яка раптом опинилася в тих землях, що їх традиційно пов’язували з бідами та спустошеннями. Як посланниця Просвітництва вона мала зворушити і переконати монарха. Вольтер, який також писав до неї у Варшаву, порадив їй «стати свідком» того, чого міг досягти просвічений суверен. Цей останній лист до мадам Жоффрен мав дуже мало спільного з приватною кореспонденцією, і в написі на конверті королю пропонувалося відкрити його, якщо вона вже виїхала з Варшави 47.

Хоч як це дивно, але про зміст найвідкритішого листа до мадам Жоффрен ніхто нічого не дізнався. Надіслав його абат де Бретейль, почерк якого був геть нерозбірливий. Мадам Жоффрен писала до Парижа про ці кривулі (griffonage): (361)

Аби віддати належне цьому чудовому посланню, я поклала його на стіл і закричала: поспішайте всі, князі і княгині, воєводи і воєводині, каштеляни і каштелянниці, старости і старостки, і ти, простий народе, поспішай: ось тут ієрогліфи, що їх треба розтлумачити, даю десять дукатів переможцеві. Прибули всі стани, але дукати лишилися в мене 48.

Перед нами цілий польський двір, поділений за статтю і ранґами, до послуг мадам Жоффрен. Жарт полягав у тому, що ніхто не міг прочитати листа з Парижа, але цей жарт справив відповідне враження лише тоді, коли мадам Жоффрен описала парижанам, як цього листа сприйняли у Варшаві. Копії листа розійшлися Парижем, і, як стверджує Ґрімм, його прочитало все паризьке товариство 49. Загалом, ідеться про два сприйняття: сприйняття «ієрогліфів» придворними у Варшаві і сприйняття її власного розбірливого листа у паризьких салонах. Природа цього подвійного жарту полягала в тому, що жарт про невміння француза писати розбірливо став жартом про невміння поляків читати, їхню розгубленість перед таїною ієрогліфів. Листа розшифрувала сама мадам Жоффрен, покладаючися на своє «прозорливе» серце. Лист з ієрогліфами, його сприйняття і розповідь про це сприйняття разом узяті ставали своєрідним «уроком письма», на кшталт того, про який згадує Клод Леві-Стросс, описуючи плем’я намбіквара у Бразилії XX сторіччя. Згодом Жак Дерріда витлумачив цей епізод як ключ до розуміння дисципліни граматології, що виникла за часів Руссо 50. Влада і престиж писаного слова, ієрогліфічного знака, допомогли мадам Жоффрен розіграти пародійну містифікацію, яка, своєю чергою, переконала Париж, що в неї є власний польський двір — «до моїх послуг».

Проте невідомо, як розвивалася в Польщі її дружба з королем — те, що найбільше її пов’язувало з Польщею, — адже поки мадам Жоффрен три місяці жила у Варшаві, їхнє листування перервалося. Незважаючи на те, що її зустріли «вибухами радості» і що вона рекомендувала Вольтерові короля яко зразкового просвіченого монарха, вочевидь, у Варшаві трапилося щось таке, що вельми її стурбувало. Вона поїхала додому у вересні, і, пересилаючи їй до Відня Вольтерового листа, король у своєму власному листі вперше за весь час їхнього (362) листування звернувся до неї на «ти». Але вона так розгнівалася, що у відповіді безцеремонно відкинула цю інтимність: «Для мене це «ти» схоже на сатанинську ману» 51. Лише через два роки, 1768-го, вона вибухнула гнівом і висловила все своє обурення щодо того, що трапилося під час її візиту, але той лист було або загублено, або знищено, і залишилася тільки ця згадка про нього.

Лист, який Ваша Величність називає «жахливим листом», був украй потрібним, щоб я могла полегшити своє серце. Відколи я повернулася з Польщі, я робила все можливе, аби стриматися, але серце моє було таке переповнене, що я не могла мовчати: тепер воно чисте і більше гіркота його не вразить 52.

Згадки про пропалий «жахливий лист» 1768 року вистачає, аби припустити, що безпосереднє спілкування мадам Жоффрен зі Станіславом-Авґустом у Польщі було так само невдале, як і зустріч Дідро з Катериною в Росії. 1772 року мадам Жоффрен нарешті зізналася в листі до мадам Неккер, господині ще одного салону, що вона ненавидить свою подорож до Польщі шестирічної давнини. Сталося майже так, як і побоювався король перед її від’їздом: якщо він не встигне підготувати «чудові дороги, мости, гарний нічліг», вона вважатиме Польщу «паскудним королівством». І справді, мадам Жоффрен яскраво пригадувала «дороги, що їх не випадає назвати дорогами, ночівлі у стайнях, звідки треба було вигнати спочатку тварин, неїстівний хліб, огидну воду» 53. Тут мало що залишилося від «казкового дива». І це вже нічим не відрізнялося від звичних нарікань подорожніх Східною Європою. Можливо, не випадково мадам Жоффрен вирішила оприлюднити свої неґативні враження саме 1772 року — коли Польща зазнала повного приниження внаслідок першого поділу.

Спогади Станіслава-Авґуста натякають на суперечки між ним і його гостею щодо смаків у мистецтві й декорі. У Варшаві хтось переказав мадам Жоффрен, що король зневажливо висловлювався про її смак; це її дуже зачепило й обурило. Після цього вона влаштовувала королю «найбурхливіші сцени», які йому видавалися «навіть комічними», внаслідок чого спілкування з нею стало для нього радше обтяжливим, (363) ніж приємним. А крім того, він хвилювався, що вона оповість, коли повернеться до Парижа: «Вона така запальна, так не вміє стримувати свій язик, що коли її роздратувати, то може дуже нашкодити королю в очах чужоземного загалу». Він залишив за собою останнє слово у своїх спогадах, яких їй не довелося прочитати, запевнивши нащадків у тому, що «претензій» у неї набагато більше, ніж доброго смаку 54.

Так виглядала ретроспективна версія самого короля про те, що не склалося в них у Варшаві. Але існує також версія політичного ворога Станіслава-Авґуста, Каєтана Солтика, єпископа Краківського, який стверджував, що до незгод між королем і мадам Жоффрен спричинилося ширше коло речей, аніж звичайне розходження у смаках і зачеплене самолюбство. У кінці серпня, за кілька тижнів до того, як вона залишила Варшаву, єпископ зауважив у листі, що «королю, либонь, мадам Жоффрен уже остогидла, бо вона завжди говорить йому правду». Хоча єпископ і не був просвітителем, його уявлення про мадам Жоффрен майже збігалося з уявленням Мармонтеля. Для Солтика вона — втілення неприємних істин, для Мармонтеля — сама Істина. Мадам Жоффрен прибула до Варшави, налаштувавшись на «щирість, щирість і ще раз щирість», але реальна зустріч західноєвропейського Просвітництва зі Східною Європою, поза будь-яким літературним контекстом та епістолярним відстороненням, могла виявитися жахливо травматичною. На думку Жана Фабра, який аналізував стосунки Станіслава-Авґуста і Просвітництва, в даному випадку «чари не витримали реальної зустрічі» 55.

У липні мадам Жоффрен повідомляла д’Аламберові з Варшави, що її щирість наштовхнулася на обмеження: «Це жахливо бути королем Польщі! Я навіть не наважуюся йому сказати, наскільки він мені здається нещасним». Вочевидь, його нещаслива доля була якось пов’язана із самою природою його королівства, та й сама мадам Жоффрен нарікала, що в Польщі не могла вільно висловлювати свою думку. Ще задовго до поїздки вона передбачала, що не визнає Польщу «гідною» її сина, а побувавши там, дійшла висновку, що ця країна ще менш гідна її самої. Скажімо, вона писала д’Аламберові: «Все, що я бачила відтоді, як залишила свої пенати, змушує мене подякувати Богові за те, що я народилася француженкою і приватною особою!» 56. (364) Саме так конструювали Східну Європу у XVIII столітті, підкреслюючи гадану вищість західноєвропейської цивілізації. Виглядало це так, ніби мадам Жоффрен вирушила до Польщі тільки для того, аби відчути, як добре бути француженкою. Її радість, що вона приватна особа, а не монарх, могла б видатись несуттєвою, якби не той факт, що, побувавши у Польщі, вона приміряла корону цариці Савської. Того-таки літа д’Аламбер одержав ще одного листа зі Східної Європи, цим разом від справжнього монарха. Це був лист від Катерини, яка дізналася про перебування мадам Жоффрен у Варшаві й розцінила цю подорож яко нехтування Санкт-Петербурґом і своєю власною особою. У серпні вона холодно відписала д’Аламберові: «Я дізналася про подорож мадам Жоффрен лише після її від’їзду. Я ніколи її не запрошувала і ніколи не запрошуватиму сюди». «Суворість клімату» буде нестерпною. Мадам Жоффрен після повернення до Парижа отримала останнього довгого листа від Катерини, де та хвалилася своїми стосунками з Вольтером і Дідро, а також тим, що «здобула для Санкт-Петербурґа Фальконе» 57. Катерина так і не пробачила парижанці, що та воліла відчувати всі переваги свого французького походження в Польщі, а не в Росії.

Хоча мадам Жоффрен ще влітку 1766 року співчувала «жахливому становищу» польського короля, справжні проблеми у нього почалися тільки на початку осені, після її від’їзду. На сеймі 1766 року Катерина заблокувала його програму інституційних реформ і викликала затяжну політичну кризу з російським втручанням у справи Польщі. Це призвело до утворення Барської конфедерації 1768 року, спрямованої проти короля і Росії. Станіслава-Авґуста усунули від влади, викрали і ледь не забили. Йому вдалося зберегти корону лише завдяки втручанню російських військ і коштом принизливого поділу королівства 1772 року. Руссо, який підтримував Конфедерацію і зневажав короля за його зв’язки з Росією, в своїх «Міркуваннях» підсумував, що «він сьогодні всього-навсього невдаха». Як і мадам Жоффрен, Руссо співчував польському королю й навіть насмілився приміряти польську корону — «якби я був на його місці» 58.

Незважаючи на те, що мадам Жоффрен була незадоволена подорожжю до Польщі, вона, повернувшись до Парижа, нічим не проявила цього. Її розповідь про прибуття (365) до Варшави — «так, наче просто підвелася з крісла» — повторювала розповіді Ґрімма про те, якою вона прибула до Парижа: «трохи втомлена, неначе поверталася з прогулянки». На його думку, її подорож була «просто неймовірна», особливо зважаючи на її вік 59. Перший лист, який мадам Жоффрен у Парижі одержала від Станіслава-Авґуста, напередодні доленосного сейму, відновив між ними епістолярну дистанцію, роблячи їхнє спілкування зрозумілим для парижан і прийнятним для неї:

Ma ch?re maman! Ox, ma ch?re maman! Ви уже так далеко звідси! Тим гірше для мене і тим краще для вас! Ви б не змогли витримати моїх клопотів, якби побачили їх зблизька 60.

Можливо, у цих словах ще звучав натяк на їхні незгоди у Варшаві, але вже наступної весни конвенції та ілюзії епістолярного спілкування взяли гору над усіма неприємними спогадами. «Ma ch?re maman, ви за п’ятсот льє від мене, — писав король, — але дружба, ця потреба душі, наближає мене до вас і спонукає мене писати вам так, наче я розмовляю з вами» 61. Листування відновило чари, які була зруйнувала реальна зустріч.

На початку 1767 року мадам Жоффрен знову заопікувалася станом цивілізації в Польщі. Вона цікавилася, чи можливо, зважаючи на певні політичні обставини, аби відома французька акторка мадемуазель Клерон виступила на варшавській сцені. Вона влаштувала так, що Станіславові-Авґусту почала надходити Ґріммова газета «Correspondance Litt?raire» з оглядом поточних культурних новин Просвітництва. Вона надіслала до Варшави примірник «Велізарія» Мармонтеля. До того ж вона відправила королю погруддя Вольтера, але відмовилася надіслати свій власний портрет, уперто пишучи про себе у третій особі:

Ось що мадам Жоффрен з вулиці Сен-Оноре відповідає з приводу свого портрета. Вона визнає, що у Варшаві, забувшись одного разу від любові до свого короля, вона пообіцяла йому надіслати ориґінал свого портрета роботи Натьє, але, повернувшись додому і почуваючи себе трохи більш sang-froid *, вона подумала, що надсилати свій портрет до Польщі було б з її боку зухвальством 62.

* Стримано (фр.). (366)

Вона боялася стати «посміховиськом», зчиняючи галас навколо власного портрета, хоча те саме можна було закинути й усій торішній подорожі до Польщі. Вона подала свою адресу на вулиці Сен-Оноре, аби підкреслити, що вона більше не збирається до Польщі, навіть у вигляді власного портрета.

Наприкінці 1767 року вона визнала свою мандрівку до Польщі за «одинокий надзвичайний випадок» у своєму загалом розміреному й добре впорядкованому житті, із щотижневими понеділками для митців і середами для філософів. Зрештою, вона запевнила Станіслава-Авґуста, що подорож таки була успішною:

Вона минула для мене дуже добре. Я побачила свого короля, я побачила його оточення, і, нарешті, те, що бачила, я роздивилася дуже добре, і я задоволена, що мені вистачило мужності здійснити цю подорож, і щаслива, що вона завершилася без пригод. Прибувши додому, я знову повернулася до свого звичного трибу життя 63.

Схвалення мадам Жоффрен на адресу Польщі було висловлено дуже загадковою фразою: «те, що бачила, я роздивилася дуже добре»; цього було достатньо, аби показати гордість за те, що вона побачила Польщу на власні очі. На початку 1768 року вона, прагнучи виявити молодість духу, зауважила, що всупереч «здоровому глузду, мудрості й розмірковуванням» її серце, «можливо, змусить її повернутися до Польщі». Відтепер для неї, як і для Руссо, Польща стала землею, куди серце має безпосередній доступ. Розмовляючи з одним польським гостем про Станіслава-Авґуста, вона уявляла себе біля нього: «Мені здається, що я досі у Варшаві» 64.

1769 року, коли політичне становище Станіслава-Авґуста ставало дедалі скрутнішим, мадам Жоффрен не мала сили думати про Польщу: «Я затуляю вуха й заплющую очі» 65. Але вже в наступному листі вона фантазує, що було б, якби вона залишилася у Польщі навічно: «Певна річ, якби я досі була у Варшаві, це все одно сталося б». Політичні вороги короля намагалися б очорнити її дружнє ставлення до нього, аби перешкодити будь-яким впливам з її боку. Зрештою, припущення, ніби вона могла залишитися в Польщі, можливо, було не таке фантастичне, як думка, що її присутність (367) могла б змінити політичну долю країни, — мадам Жоффрен міркувала про це, хай навіть і не була в цьому цілком переконана. До того ж мадам Жоффрен вважала, що завдяки своєму візитові до Польщі вона добре орієнтується в украй складних політичних проблемах цієї країни.

Тільки дружні почуття привели мене до Вашого двору, де я чудово побачила те, чого не могла побачити здалеку; але я побачила це так добре, що тепер звідси бачу все, що там відбувається 66.

Хоча вона поїхала саме напередодні сеймової кризи 1766 року, після її подорожі Польща стала для неї дуже прозорою навіть із паризької відстані, навіть коли вона затуляла вуха й заплющувала очі. Руссо, ясна річ, прагнув досягти такої глибини бачення навіть без відповідної подорожі. Хіба світло Просвітництва не могло сягати навіть найтемніших закутків?

Мадам Жоффрен зберегла у пам’яті майже фотографічний образ Польщі літа 1766 року, вважаючи, що він досконалий, і оновлювати новими подіями його не слід. 1770 року вона відмовлялася розпитувати поляків, котрі приїжджали до Парижа, «боячись почути про нові нещастя». Вона навіть повідомила королеві: «Я не можу чути саме слово «Польща» не здригаючись» 67. Її переляк від самої назви поєднувався з дивною байдужістю до будь-яких географічних деталей у її листуванні зі Станіславом-Авґустом, яка кардинально відрізнялася від листування Вольтера з Катериною, які смакували різні географічні назви, «про які досі ніхто не чув» — назви на мапі Східної Європи. Станіслав-Авґуст час від часу виносив деякі назви на сторінки своїх листів, але мадам Жоффрен ніколи не виявляла до них жодної цікавості, що так пасувало тому, хто подорожував із заплющеними очима і наче силою чар матеріалізувався вже у самій Варшаві. 1768 року король писав про Барську конфедерацію, яка виникла «на Поділлі, у сусідстві з татарами і турками» — такі відомості дуже зацікавили б Вольтера. Король повідомляв, що французький агент у Криму підбивав турків оголосити війну Росії 68. Він писав їй про селянське повстання в Україні, про те, що почалася різанина, але подібні новини дуже рідко виринали й були чужими духові їхнього спілкування. (368)

Я не можу вам сказати, висловити вам, наскільки моє серце просякнуте вами, вашою приязню і наскільки іноді, як-от зараз, коли я вам пишу, мені хотілося б поговорити з вами. Мені іноді здається, що я бачу вас, і, забувши про титули й пристрасті, ми сідаємо невимушено потеревенити, називаючи все своїми іменами і сміючись із усіх важливих нещасть, на які нам доводиться зважати 69.

Образ мадам Жоффрен для короля був майже галюцинацією, а їй самій Польща з’являлася яко видіння, причому подільські конфедерати, українські селяни, кримські агенти маячіли наче примари за спиною короля, але, пишучи листа, він забував про них, а вона їх не помічала, позаяк побувала у Варшаві і цього їй було досить. 1772 року Станіслав-Авґуст у своєму листі розміщує для неї останню твердиню конфедератів у Ченстохові — «маленькій фортеці біля кордону із Сілезією, відомій завдяки чудотворній іконі Богоматері» 70.

Напередодні свого сімдесятиріччя мадам Жоффрен повідомила Станіслава-Авґуста про те, що вона готується до смерті, «так само весело, як збиралася у подорож до Польщі». Тут Польща стає метафорою її останньої подорожі. І коли 1770 року король попросив її переслати трохи паризьких веселощів за п’ятсот льє до Польщі, вона відповіла, що прислати їй нічого. «Я бачила у Варшаві зародок усіх ваших невдач», — понуро твердила вона 71. 1773 року, після першого поділу, вона наполягала на тому, що вона все це передбачала, засуджуючи Польщу ще більше:

Я зізнаюся Вашій Величності, що несправедливість, нерозсудливість і нікчемність поляків завдали мені болю, але зовсім не здивували. Я бачила протягом тих двох місяців, що провела у Варшаві, зародки всього, що тепер вийшло назовні. Мені здається, що я дала змогу Вашій Величності кинути оком на них, але мені не хотілося показувати їх надто явно, бо я майже не бачила ліків і не хотіла позбавляти надії, яка так підтримувала Вас 72.

Погляд цей був пророчий, принаймні у ретроспективі. Польщі вже нічим не могла допомогти паризька філософія: «У мене немає жодних думок, мені нічого порадити, нічим утішити Вашу Величність». Їй не було що сказати про (369) Польщу, і вона лише повторила: «коли хтось говорить про Польщу, я затуляю вуха і заплющую очі». Станіславові-Авґусту вона радила зректися престолу, додавши: «Я би поїхала до Рима». Востаннє вона приміряла його корону і лише для того, аби показати, як її зневажати і як від неї відмовитися. Вона порадила йому стати кардиналом і жити у спокої. «Я прошу пробачення за цю нісенітницю (radotage), — писала вона, — але Ваша держава виводить мене з рівноваги» 73. Дідро, що був тоді в Санкт-Петербурзі, подаючи Катерині свої пропозиції у письмовій формі, так само недоладно просив у неї пробачення за нісенітниці.

Подорож Дідро до Санкт-Петербурґа згадувалася в листах мадам Жоффрен і Станіслава-Авґуста через те, що філософ не зупинився у Варшаві. Дідро цим образив Станіслава-Авґуста, так само як мадам Жоффрен образила Катерину, не захотівши завітати після Польщі до Росії. 1774 року мадам Жоффрен втішала короля тим, що з Дідро все одно нецікаво, він занадто великий «мрійник», рекомендуючи натомість Ґрімма, який дорогою із Санкт-Петербурґа був не від того, щоби познайомитися ще з однією коронованою особою 74. У тому самому листі вона писала про нового короля Франції Людовика XVI і висловлювала думку, що парижани, на відміну від поляків, уміють «любити свого короля». Але тут мадам Жоффрен виявилася поганою пророчицею, бо з усіх тодішніх королів лише Людовик XVI завершив своє правління нещасливіше за Станіслава-Авґуста. Коли парижани вітали нового короля, мадам Жоффрен чекала на повернення Ґрімма: «Мені буде дуже приємно поговорити про Вашу Величність». Але коли вона нарешті зустрілася з Ґріммом і порозмовляла з ним про Польщу, приємність затьмарилася гіркотою:

На жаль, він каже, що у Варшаві він побачив засмученим лише Вашу Величність. Я обурилася, коли почула, що люди там веселяться, танцюють і співають; загалом, що Варшава ніяк не реаґує на громадські лиха. Такому нечутливому народові призначено бути поневоленим 75.

Вона вже засудила поляків за їхню «нікчемність», а тепер, під впливом злісних розповідей Ґрімма, остаточно погодилася з Вольтеровими поглядами на поділ Польщі. Адже поляки не (370) лише нікчемні, їм також «призначено бути поневоленими». Відданість Руссо польській справі завершилася появою блискучої концепції Східної Європи, в основі якої лежала національна ідентичність, яку не можна поділити чи підкорити. Мадам Жоффрен у своєму листуванні зі Станіславом-Авґустом схилялася до традиційнішої концепції просвіченого абсолютизму, поєднання Філософії і Влади, що правитимуть у відсталих землях, де «дороги не випадає назвати дорогами» і навіть вода була «огидна». Зрештою, вона сама в образі алегоричної Істини мандрувала Східною Європою і те, що бачила, роздивилася дуже добре.