«ВІД ІЛЮЗІЙ ДО ІЛЮЗІЙ»

«ВІД ІЛЮЗІЙ ДО ІЛЮЗІЙ»

«Кримський півострів, — писав Сеґюр, нарешті діставшись туди, — зі сходу омиває Азовське море, з півдня і заходу — Чорне море, а на півночі обмежують пустельні рівнини стародавньої Скіфії». Для тогочасного мандрівника Східною Європою нав’язлива ідея «стародавньої Скіфії» була таким самим географічним фактом, як і Чорне море, але 2000 років тому Скіфія справді лежала на півночі Криму. Нарешті степ залишився позаду, скрізь були квіти та фрукти, лаври та виноградники, і вже не як прикраси в дусі рококо, але як справжня місцева флора. Холодний північний клімат раптово змінився, як писав Сеґюр, італійським теплом Венеції та Неаполя. Ґете, мандруючи паралельним шляхом у Західній Європі, перебував у Неаполі саме тоді, коли Сеґюр дістався Криму, і також дав волю поетичній уяві: «Різнобарвні квіти та плоди, якими природа сама себе прикрашає, здається, закликають людей прикрасити себе та свій маєток найяскравішими кольорами» 121. Мандрівники насолоджувалися (204) потьомкінським «видовищем Везувія», що освітлювало краєвид і перетворювало ніч на день, саме тоді, коли Ґете оглядав справжній Везувій, який вивергав уночі вогненну лаву 122. Східна Європа ставала фантастичним, ілюзорним відбиттям Європи Західної.

Крим постав перед Сеґюром весь у квітах та фруктах саме тому, що, побачивши перші ґірлянди на шляху, той був налаштований сприймати Східну Європу під кутом мальовничості. Насправді ж іще перед від’їздом Сеґюр оцінював природні ресурси Криму з цілком практичного боку. Переконуючи Потьомкіна, що французька торгівля вигідніша за англійську, яка домінувала у Росії, Сеґюр особливо наголошував на російській «південній комерції». Лише «ми можемо відкрити ринки збуту для товарів з тієї території, величезної, але майже пустельної, — наполягав він, — яку ваша государиня наказала заселити, цивілізувати, збагатити та урядувати». Вони були близькі до укладення безпрецедентної комерційної угоди про торгівлю між провінціями південної Росії та південної Франції, і в цей спосіб Східна Європа знову знаходила географічного аналога в Європі Західній, отож обидва реґіони тепер пов’язувалися планами економічної експлуатації 123. Так само як і леді Крейвен, дивлячись на севастопольську гавань, мріяла про британських колоністів і купців, Сеґюр у Санкт-Петербурзі думав про Крим і уявляв французьку торгівлю, що цивілізуватиме півострів.

Але коли Сеґюр 1787 року таки потрапив до Криму, його фантазії стали значно химернішими. Разом із принцом де Лінем вони уявляли, що подумала б «Європа», якби всіх подорожан, укупі з Йосифом та Катериною, полонили татари і привезли турецькому султанові. Схід був близько, за Чорним морем, і принц уявляв, як усі вони «покидають Європу, якщо можна назвати так те, що ми побачили і що так мало на неї схоже» 124. Крим для нього був частиною Східної Європи, найменш подібною до власне «Європи», хай навіть із погляду географії він і належав до неї. У Бахчисараї, колишній столиці Кримського ханату, де мандрівники зупинилися у ханському палаці, Сеґюр забув про цей факт. Там «можна було повірити, ніби ми наяву перенеслися до турецького або перського міста, з тією лиш відмінністю, що ми могли оглядати (205) все, не боячись тих принижень, від яких християни потерпають на Сході». У Криму Східна Європа стала ілюзорним Сходом, де європейці мали владу, передовсім владу вивчати та досліджувати. Вони навіть потрапили до палацових гаремів, але їм було цього замало: «Підкорені мусульмани не могли нам ні в чому відмовити, тож ми увійшли до мечеті під час молитви». Після такого вияву чемності представники просвіченої цивілізації, природно, були обурені виглядом дервішів, що крутилися поруч, — «одним із тих видовищ, які засмучують людський розум» 125.

Сеґюр створив для себе східну фантазію, відповіднішу його смакам, і під час написання спогадів пригадав усе до деталей.

Пам’ятаю, як, лежачи на дивані, знеможений страхітливою спекою, проте насолоджуючись дзюркотом води, прохолодою затінку та пахощами квітів, я віддався східним лінощам, мріям і неробству, наче справжній паша; тієї самої миті я побачив перед собою маленького старця у довгій одежі, з білою бородою і червоною ярмулкою на лисій голові.

Його вигляд, його скромна поведінка, його азійське привітання довершили ілюзію: на декілька хвилин я повірив, ніби я справді мусульманський володар, чий аґа чи бостанжі прибув виконати мої священні накази. Цей раб трохи володів франкською мовою, а саме ламаною італійською, і я дізнався від нього, що він колись був садівником хана Шагін-Ґерая. Я взяв його до себе провідником 126.

Ця майже казкова, «тієї самої миті», поява раба, що довершила решту деталей східної розкоші, перетворила Сеґюра, звичайнісінького графа, на справжнього хана. Те, що раб, як і Заїра Казанови, трохи володів італійською, перетворило його також на віддзеркалення іншого реґіону — півдня Західної Європи. Подорож, і без того сповнена ілюзій, завершилася найбільшою ілюзією самої Східної Європи: як і Моцарт на шляху до Праги, Сеґюр вигадав собі нову ідентичність.

Коли граф уявляв себе пашею у палаці татарського хана, принц де Лінь пустотливо повідомляв у своїх листах, (206) що Сеґюр мешкає у кімнаті чорношкірого ханського євнуха. Та хоча принц розважався, руйнуючи фантазії свого приятеля, він був готовий поринути у власні. Його уява була «свіжою, рожевою та кругленькою, наче щічки madame la marquise», писав принц із Криму до однієї французької маркізи, далебі, лестячи їй. Мешкаючи у палаці — «нашому палаці», — що був водночас «маврським, арабським, китайським і турецьким», він не зміг уявити себе кимось настільки конкретним, як паша. «Я вже не знаю, ані де я, — писав він, — ані в якому столітті». Уява принца була такою свіжою, рожевою та чутливою, що для нього Крим порушував питання ідентичності у найзагальнішому сенсі. Східна Європа, що лежала десь поміж Європою та Сходом, поміж цивілізацією та варварством, поміж правдивим та робленим, породжувала дилему майже перед усіма мандрівниками XVIII сторіччя. Принц де Лінь бачив рухливі гори, що зблизька виявлялися верблюжими горбами, й дивувався, чи не опинився він разом із трьома царями на шляху до Вифлеєма. Він бачив молодих кавказьких князів на білих скакунах, убраних у срібло й озброєних луком та стрілами, і думав, що потрапив до давньої Персії за Кіра Великого 127. В епоху славнозвісного космополітизму принц де Лінь був одним із найщиріших космополітів без держави, — стан, який він ліпше зрозумів, коли мандрував по Росії: «Мені подобається статус чужоземця скрізь; я француз в Австрії, австрієць у Франції, або той і той водночас у Росії; от як можна всюди відчувати приємність і ніде не потрапити в залежність» 128. Ця незалежність була більше ніж справою громадянства, але у Східній Європі принц також успішно тішився свободою уяви й ідентичності.

У Севастополі Сеґюр захоплювався фортецею та флотом, а одразу за межами нового міста мандрівники ходили дивитися на стародавні руїни, де Іфігенія й Орест, «здавалося, постали перед нашими очима». На цьому місці, кажуть, стояв храм Іфігенії у Тавриді: «Саме в цих околицях, таких щедрих на спогади та ілюзії, імператриця подарувала землю принцу де Ліню. Вона не змогла б знайти нічого ліпшого, що було б йому більш до вподоби» 129. Сеґюр мав рацію, коли вважав, що принц де Лінь сильніше від будь-кого хотів бути власником саме цієї землі, такої багатої на ілюзії. (207)

^{«Karte Tauriens oder der Halbinsel Krim» (Карта Тавриди, або півострова Крим), Відень, 1787 рік, опублікована у рік переможної подорожі Катерини до Криму зі своїм віденським гостем, габсбурзьким імператором Йосифом II, а також у товаристві графа де Сеґюра та принца де Ліня. Тут, у досі маловідомому південно-східному закутку Європи (якщо називати «Європою» те, що, на думку принца, «так мало на неї схоже»), позначений не лише Крим, але також сусідні «Степи, або пустища кочових ногайських татар»}

Принц відвідав свій новий маєток на території храму Іфігенії і там, просто на турецькому килимі, написав листа маркізі. Він описав себе «в оточенні татар, що дивляться, як я пишу, та захоплено підводять очі, ніби я другий Магомет». Навколо — пальмові, оливкові, вишневі, персикові й абрикосові дерева, які прикрашають «найпрекрасніше та найцікавіше місце на землі». Ґете в Італії також куштував фіґи та груші, захоплювався цитриновими деревами та визнавав, що у Римі «здійснилися всі мрії моєї юності». Він був переконаний, що «в цьому місці той, хто пильно роздивляється навколо і має очі, аби бачити, неминуче стане сильнішим за вдачею». Але у Криму було не так: принц де Лінь теж (208) проголосив себе «новою істотою», але, на відміну від Ґете, не знайшов зв’язків зі своєю юністю і не зміцнив своєї вдачі. «Я запитую себе, хто я і через яку випадковість тут опинився», — писав він, коли татари позирали на нього, можливо, задаючи собі такі самі запитання. «Я підсумовую мінливість свого життя». Він знайшов поміж татарами одного албанця, який міг трохи розмовляти італійською, як Моцартові «албанці». За допомоги цього перекладача принц намагався розпитувати татар, чи вони щасливі і чи знають, що тепер належать йому. «Я благословляю ледарів (les paresseux)», записав він, знову і знову тішачись відчуттям милосердного панування, не лише як їхній володар, але і як їхній пророк 130.

Він сам був одним із ледарів, коли лежав на своєму турецькому килимі, але з невгамовною уявою: «Що ж я тут роблю? Чи я турецький в’язень? Чи мене викинуло на цей берег після корабельної аварії?» Такі фантазії здавалися йому не більш неймовірними, аніж справжнє запрошення від Катерини: «Вона запропонувала мені піти за нею у ці чарівні землі, які вона назвала Тавридою, і, свідома моєї схильності до Іфігеній, подарувала мені землю, де стояв храм, в якому донька Агамемнона була жрицею» 131. Його «схильність до Іфігеній» схожа на «схильність до Заїр» Казанови. Іфігенія в Тавриді також перебувала «у важких, священних кайданах рабства», і принц де Лінь міг сподіватися знайти у Таврії з-поміж татарок свого маєтку ту, що припаде йому до смаку, відтак назвавши її згідно з власними фантазіями. Коли принц мріяв про Іфігенію у Тавриді, він, напевно, мав на увазі Евріпідову драму, але, можливо, і нову оперу Хрістофа Ґлюка «Іфігенія у Тавриді», яку поставили у Парижі 1779 року, а у Відні 1781 року, коли Йосиф II приймав у столиці Габсбурґів сина Катерини Павла. Публікація Ґетевої «Іфігенії у Тавриді» 1787 року, можливо, ще поглибила прийняття у Західній Європі свіжої леґенди про подорож Катерини до Криму.

Принц де Лінь несміливо грався з думкою залишитися жити у своєму таврійському маєтку: «Чого б мені, пересиченому всім, не осісти тут?» Він міг би побудувати палац, посадити виноград та «навернути в християнство татар-мусульман, змушуючи їх пити вино». Принц не встиг дописати цього рядка, як його слух вразив заклик до молитви з (209) довколишніх мінаретів; фривольні фантазії про цивілізування Криму миттєво розвіялися: «Я намацую лівою рукою свою бороду, якої в мене немає; кладу праву руку на груди, благословляю ледарів і залишаю їх». Уявна борода змушувала його почуватися як удома в Східній Європі, але гладенько поголені щоки нагадували, що він таки не вдома. Тому принц поїхав звідти:

Я взявся за свій геть розсіяний розум; я ледь-ледь надав ладу своїм розпорошеним думкам. Я роздивляюся навколо зі співчуттям до цих чарівних місць, яких я вже ніколи не побачу і які дозволили мені прожити найпрекрасніший день у моєму житті 132.

Аж ніяк не зміцнивши вдачі принца (та й невідомо, що могло б її зміцнити), Крим розсіяв його розум, сплутав думки і стер його ідентичність. Таке потурання власним жаданням було зумовлене ідеєю Східної Європи як краю фантазії та ілюзії.

Однак тому, хто зазирав за завісу кримських ілюзій, загрожували небезпека та розчарування. Перед від’їздом принц де Лінь та граф де Сеґюр потрапили у халепу, бо принц виявився занадто цікавим і запропонував графові:

Що нам з тих прогулянок у цьому величезному саду, коли ми не зважуємося скуштувати плодів? Перед від’їздом з Татарії я мушу принаймні раз побачити татарську жінку без чадри; і я вже зважився на це. Чи не бажаєте скласти мені компанію в цій виправі? 133

Вони пішли на полювання й натрапили на трьох жінок, котрі купалися у струмку на узліссі: «Але ж, яке розчарування, серед них не було ані молодих, ані привабливих». Жінки помітили, що за ними підглядають, та зчинили галас, після чого за відважними шукачами пригод погналися татарські чоловіки, розмахуючи ятаганами та жбурляючи каміння. Катерина висварила їх, як дітей, за погану поведінку, але дозволила сховатися за ширмою, коли приймала татарську князівну 134. Якщо Потьомкін старанно упорядковував ландшафт для мандрівників, то задля їхньої приємності також можна було влаштувати навіть сцену підглядання. (210)

Проте вправність тих, хто створював ці сцени та ілюзії, було упізнано й належно оцінено. «Я дуже добре знаю, що таке спритність рук», — писав принц де Лінь. Він пишався, що йому пощастило зазирнути за фасади, і вважав, що лише Катерину ввели в оману потьомкінські села, «міста без вулиць, вулиці без будинків і будинки без дахів, дверей та вікон» 135. Цю ілюзорну виставу спланували на такий манер, аби розпалити уяву мандрівників, улестити почуття вищості їхньої цивілізації і, нарешті, змусити їх самих стати винахідниками та літописцями фантастичної леґенди про імперію Катерини. «Нас ведуть від ілюзій до ілюзій», — сказав імператор Йосиф II, підбиваючи підсумок подорожі 136.

Закінчити мандрівку для Сеґюра означало «залишити швидку й мінливу дію роману, повернувшись до повільної та серйозної ходи історії». Якщо мандри Східною Європою спонукали відчувати себе героєм роману, то не дивно, що мандрівники прикрашали свої оповіді фантазіями, а вигаданий барон Мюнхгаузен із повним правом міг опинитися серед них. Щодо історії, то для мандрівників Кримом, як і для багатьох тогочасних мандрівників Східною Європою, була властива неймовірна байдужість до історичних епох та подій. Скажімо, принц де Лінь блукав міфологічною Тавридою та давньою Персією і уявляв себе на шляху до біблійного Вифлеєма, а Сеґюр кидав сумний погляд назад:

Після від’їзду з цієї казкової землі мені вже ніколи не пощастить щокроку натрапляти на нові речі, як під час нашого тріумфального романного (romanesque) походу, які викликатимуть зачудовання: миттєво побудовані флоти, загони козаків і татар, які поспішають із глибин Азії, освітлені дороги, вогняні гори, казкові палаци, розбиті за одну ніч сади, дикі печери, храми Діани, чудові гареми, кочові племена, верблюди і дромадери, що простують пустелею, господарі Волощини, кавказькі князі, переслідувані грузинські королі, котрі пропонують свою вірність та звертають молитви до цариці Півночі.

Слід було вертатися до сухих політичних розрахунків 137.

Політика, так само як і історія, після країни чудес могла принести лише розчарування. Проте, звісно, Сеґюр (211)

вповні збагнув значення цієї казки, підпорядковуючи свої дивовижні спогади могутній постаті Катерини, цариці Півночі. На шляху до Криму вона справді була царицею із півночі, а її казкова імперія, що чарами постала з «глибин Азії», була цілком «східною», незважаючи на те, що лежала у межах Європи. Цей момент в історії XVIII сторіччя найгостріше передавав драму та дилему Східної Європи.

Сеґюр повертався зі «Сходу» саме в той час, коли із Заходу почали надходити перші звістки про «загальну революцію». Французька революція, «предмет роздумів, надій та страхів, значно серйозніших і глибших порівняно з почуттями, навіяними тим коротким та прекрасним сном про Тавриду, цією казкою з «Тисячі й одної ночі», ілюзія якої тільки-но зникла» 138. Настання Французької революції у Західній Європі було явищем політичним та історичним, тоді як Східна Європа здавалася чимось протилежним, — безтілесною імперією снів та ілюзій. Принц де Лінь написав лист із Криму до своєї маркізи 1787 року, вводячи ту саму опозицію: «Підданці цієї імперії, яких через свою доброту ми так часто жаліємо, не переймаються Генеральними Штатами, вони благають філософів не просвічувати їх» 139. Принц-вільнодумець чудово розумів, що Східна Європа могла послужити притулком від нестримного маршу XVIII сторіччя.

Але ще лишалася остання вистава на останній зупинці подорожі від Криму до Санкт-Петербурґа. Мандрівники зупинилися у Полтаві, в Україні, де 1709 року Петро розгромив Карла XII і де Вольтер 1731 року поставив літературний дороговказ, аби відзначити відкриття Східної Європи у своїй «Історії Карла XII». Сеґюр розумів історичне значення Полтави, зобразивши її як протилежність потьомкінського села, — скромний вигляд Полтави применшував її історичну вагу:

Полтава, маленьке містечко, погано укріплене, вельми малозаселене, яке не може запропонувати ані будівлі, ані пам’ятника, гідних, аби на них спиняти зір, було б відоме хіба що ерудитові. Але 1709 року славетна перемога та страхітлива поразка привернули до неї погляди всієї Європи і зробили її безсмертною 140. (212)

Ці слова гідні самого Вольтера, особливо припущення про дві Європи, — ту, яка звертала свою увагу на те, що було її варте, і ту на якій увага могла або не могла спинитися. Сеґюр прибув до Полтави подивитися на те, що вона могла «запропонувати» його «поглядові». У цьому випадку пропозиції були чудові, бо Потьомкін, востаннє виступаючи як імпресаріо, поставив битву під Полтавою для напучення Катерини та її гостей. Сеґюр описав цю «ожилу картину»: вона «жила та рухалася, була, зрештою, майже реальною». Катерина оцінила цей вияв пошани до Петра, і це «велике та величне видовище, що було водночас і романом, і справжньою історичною подією, гідно довершило її подорож» 141.

Сеґюр пояснював історичне значення цієї битви для Росії відповідно до просвітницької концепції поширення цивілізації у Східній Європі: «Якби Петро програв, ця велика імперія повернулася б, можливо назавжди, у темряву та варварство». Ця битва «змінила долю півночі та сходу (l’orient) Європи» 142. Цією ненав’язливою фразою — «схід Європи», або «Орієнт Європи», — Сеґюр увінчав винаходження Східної Європи вісімнадцятим сторіччям, давши їй ім’я. У 1731 році Вольтер, попри те, що йшов слідом за Карлом XII на південь, до Полтави, не міг позбутися традиційного уявлення про Росію як про «північну» країну. 1787 року Сеґюр, який мандрував до Криму і назад, до Санкт-Петербурґа, не міг не зауважити, що Росія вже не лежить на «Півночі» і що існує «Орієнт Європи» — з верблюдами та гаремами, Східна Європа. Велика політична революція, що струсоне світ, мала ось-ось розпочатися у Франції, але у Криму і в Україні, посеред ілюзій і видовищ, завершувався епохальний культурний переворот, покликаний змінити карту Європи під всевладним «поглядом» спостерігача. Західна Європа зосередила свою цивілізовану увагу на Європі Східній, означивши у такий спосіб і себе саму.