«РОЗПЛУТУЮЧИ ХАОС»

«РОЗПЛУТУЮЧИ ХАОС»

Історик Альбер Лортоларі описав «російський міраж у Франції» впродовж XVIII століття — той ілюзорний образ, який створили зачаровані філософи і який розпочався із «міфу про Петра», а закінчився «легендою про Катерину» 17. Перший міф бере початок із візиту самого Петра до Франції у 1717 році й панегірика на смерть Петра, написаного у 1725 році Бернаром де Фонтенелем спеціально для Французької Академії наук. Цей міф особливо розвинувся у творчості Вольтера, чий авторитет і вплив перетворили Петра на головного політичного героя Просвітництва, незважаючи навіть на те, що Руссо в «Суспільній угоді» вдалося зберегти і неґативне тлумачення його діяльності. У 1759 році, коли вийшов перший Вольтерів том про Петра, міф почав побутувати в цілком новому жанрі: Антуан Тома під впливом Вольтера розпочав роботу над епічною поемою «Петреїда», на взірець Верґілієвої «Енеїди». Заохочений самим Вольтером, Тома присвятив решту свого життя цій поемі, навіть влаштовував читання рукописів, але до своєї смерті 1785 року він так і не встиг дописати й надрукувати її. У початкових піснях підкреслювались ті уроки цивілізації, які Петро засвоїв протягом своїх подорожей до Англії, Франції та Голландії. Вірші, у яких Тома викладав уже усталені банальності міфу про Петра, часом були просто жахливі:

Я бачу: деспотизм в твоїх руках повсюду

Зненацька почина служити щастю люду…

(Je vois le despotisme en tes heureuses mains,

Etonn? de servir au bonheur des humains…)

І доля сліпо вже по-звичному не йде,

Десятки-бо століть стискаються в одне

(Et, du trop lent destin changeant l’ordre commun,

Que dix si?cles press?s viennent s’unir en un) 18.

(Переклад Тараса Цимбала).

У міфі про Петра тісно переплелися просвічений деспотизм і пришвидшений поступ, котрі задавали ідею Східної Європи як краю відсталості. (293)

Вольтер стверджував, нібито бачив Петра, коли той прибув до Парижа у 1717 році, але говорити про це він почав лише після 1759 року, вже перед самою публікацією першого тому «Петра Великого». «Побачивши його 40 років тому, коли він заходив у паризькі майстерні, — згадував Вольтер, — ані він, ані я не підозрювали, що колись я стану його істориком» 19. Можливо, молодий Вольтер справді бачив Петра у 1717 році, але спогади про цей епізод, як і про матір Катерини, були частиною гри, що мала налагодити особисті зв’язки в літературному спілкуванні, котре породжувало відмінний матеріал для міфу і легенди. Інші очевидці перебування Петра у Парижі спростовували його причетність до «варварства» Росії. Зокрема, маршал Вілеруа вважав, що «цей начебто варварський володар зовсім не такий». Однак Сен-Сімон стримав своє захоплення Петром, бо зауважив у ньому «чіткий відбиток давнього варварства його країни», тож дещо зловтішно вітав «цього монарха, який хотів підняти себе і свою країну від варварства» 20. Отож розвиток варварської країни залежав від цивілізаційних реформ варварського володаря. Однак рецепт просвіченого абсолютизму як найдієвішого ліку для Східної Європи кінець кінцем оминув цю дилему й тріумфально утвердився, коли правителькою Російської імперії стала Катерина, особа неросійського походження.

У 1717 році Петро відвідав Французьку Академію наук і став її почесним членом. Під час цього візиту він подарував їй дуже високо оцінені мали Росії. На смерть Петра у 1725 році секретар Академії Фонтенель створив панегірик (а через два роки по тому він написав панегірик на смерть сера Ісаака Ньютона). Посмертний панегірик був жанром, який найкраще вдавався Фонтенелю, авторові славнозвісних «Діалогів мерців»; а риторичне відкриття Росії не менше пасувало авторові «Множинності світів». Твір Фонтенеля відбиває основні риси міфу про Петра у XVIII сторіччі, описуючи процес розвитку, в якому сама Росія правила за чисте полотно для царя, перебуваючи на нульовому рівні цивілізації: «Все у Московії належало зробити (tout ?tait ? faire), бо нічого було вдосконалювати». Петро мусив «створити новий народ». Ця теза припускала варіювання рівнів цивілізації, отож Росія могла вчитися у «мудріших і витонченіших націй» і (294) незабаром досягнути «їхнього рівня», пришвидшено крокуючи навздогін «повільному розвитку, через який вони мусили раніше пройти» 21. Ці формули у 1750-х роках явно стали програмними, і Вольтер, працюючи над «Петром Великим», лише трохи змінив означення Фонтенеля, аби чіткіше висловити ідею відносного розвитку допетровської Росії: «майже все ще належало зробити» 22.

Коли Петро уперше з’явився у творах Вольтера як герой і як історична проблема, він був суперником Карла XII у боротьбі за панування над Східною Європою і його погибеллю. Протягом 1730-х років, коли виходили нові успішні видання цієї історії, Вольтера почало бентежити, що він сам зачарований завойовницьким духом Карла. В редакції 1739 року він додав нові матеріали до образу Петра як альтернативного героя: «Одна людина самотужки змінила найбільшу імперію в світі». Але при цьому, на думку Вольтера, який намагався ставитися до Петра критично, цареві бракувало «гуманності»: «Жорстокість у розвагах, дикість у манерах, варварство у помсті поєднувалися з багатьма чеснотами. Він цивілізував (poli?ait) свій народ, хоч сам був дикуном». Петро особисто карав злочинців, і Вольтер не забув згадати, що «в Африці є володарі, котрі власноруч проливають кров своїх підданців, але ці володарі вважаються варварами». Філософ навіть натякав на те, що Петро засудив на смерть власного сина, і це заплямувало «все те добро, яке він зробив своїм підданцям» 23. Перемістивши увагу з Карла на Петра, він трохи видозмінив концепцію панування у Східній Європі: тепер воно уявлялося як процес цивілізування, а не як просте завоювання. Образ Петра ілюстрував проблему місцевого протагоніста — росіянина, котрий скидався на африканця, що вважався варваром, — на противагу чужоземному пройдисвіту зі Швеції або чужоземній принцесі з Німеччини.

У 1748 році Монтеск’є подав кілька зауважень про Петра у праці «Про дух законів», а Вольтер навіть видав «Оповіді про царя Петра Великого» як начерк до майбутньої вичерпнішої праці. Монтеск’є зробив Петра головним героєм розділу про «природні способи міняти манери та звичаї народу». Зміну звичаїв за допомоги законодавства він вважав за щось неприродне, а примусове гоління борід та укорочення одягу (295) за наказом Петра називав «проявами тиранії», зайвими в російських умовах:

Вправність та легкість, з якими цей народ обтесав себе, свідчать про те, що його володар мав гіршу думку про своїх підданців, ніж вони заслуговували, і що вони не були тварюками, хоча йому подобалося їх так називати. Жорстокі заходи, яких він уживав, були зайвими; він незгірш досяг би своїх цілей м’якшими засобами 24.

Монтеск’є віддавав перевагу теорії про «вплив клімату» на звичаї та манери, провівши головне розмежування між Європою та Азією, а також між Північчю та Півднем самої Європи. Увага до клімату як до політичного чинника приховувала виникнення Східної Європи протягом XVIII сторіччя, однак Монтеск’є, котрий невідступно тримався поняття «Північ», без вагань розміщував Росію в Європі. У допетровській Росії звичаї, що їх принесли татари-завойовники, «не відповідали клімату», а отже, варварство було там аномалією. Тому Петро не йшов проти природи, коли «давав європейські манери європейському народу» 25. Припускаючи можливість існування країн Європи без європейських манер, Монтеск’є накреслив контури важливого нового підходу до філософського поділу континенту.

Монтеск’є писав про Росію здалеку, виводячи висновки із суворих кліматичних умов, яких він так і не відчув. У 1728 році він побував у Відні і отримав запрошення відвідати Санкт-Петербурґ; вагаючися, чи їхати, чи ні, він замовив примірник Фонтенелевого панегірика про Петра. Врешті-решт він дістався лише до Угорщини, а звідти подався назад до Венеції. «Я хотів побачити Угорщину, — писав він, — бо колись усі держави Європи перебували у тому стані, в якому Угорщина перебуває досі, і я хотів ознайомитися зі звичаями наших предків» 26. Угорщина, яку він бачив, і Росія, яку він уявляв, на думку Монтеск’є, належали до Європи, але між їхніми звичаями і західноєвропейськими лежала прірва, котру можна було подолати лише за допомоги теорії відсталості й розвитку.

Вольтерові «Оповіді» вийшли 1748 року після відмови росіян надати йому необхідні матеріали для повнішої (296) історії Петрового царювання. У 1745 році він звернувся до Єлизавети з пропозицією написати про її батька, аби «звести монумент на його славу мовою, якою тепер розмовляють майже по всіх дворах Європи» 27. Однак Російська Академія все ще сумнівалася, чи можна сповірити на чужоземця життєпис Петра Великого. Вольтер, якого таким робом відкинули росіяни, був ще більше схильний затято сперечатися з Монтеск’є, стверджуючи, що росіяни всім зобов’язані Петрові. «До нього його народ, — писав він на початку «Оповідей», — засвоїв лише основи ремесел, яких учить необхідність». У висновках гадана примітивність цього народу підкреслювалась пародійними математичними розрахунками, мовляв, малоймовірно, щоб хтось, подібний до Петра, «геній, настільки відмінний від духу свого народу», з’явився поміж варварами, аби цивілізувати їх. Вольтер прирівнював Петра до Прометея; натомість Монтеск’є не бачив у досягненнях Петра нічого титанічного, бо той лише дав європейські манери європейській нації. Однак для Вольтера процес цивілізування Росії означав відверте перенесення ремесел і мистецтв з протилежного кінця континенту: «Наразі у Санкт-Петербурзі є французькі актори та італійські опери. Велич і навіть смак у всьому перевершили варварство». Навіть французька мова при дворі Єлизавети (як «майже по всіх дворах Європи») переважала, «мірою того (? mesure), як ця країна ставала цивілізованою». Тут шкала розвитку стає вимірюваною, і з’являється модель розвитку, яку Вольтер вважав універсальною: «В Африці є такі великі реґіони, де людям потрібен свій цар Петро» 28. Саме у Східній Європі просвічений абсолютизм виявився життєздатним як політична теорія і формула розвитку та цивілізування.

Нарешті у 1757 році, коли Франція та Росія стали союзниками у Семирічній війні, Санкт-Петербурґ згадав про давнішнє зацікавлення Вольтера повною історією Петра. «Ви пропонуєте мені, — відповідав він, — те, що я прагнув от уже 30 років; я не міг би ліпше завершити свою діяльність, ніж присвятивши мої останні дні та зусилля цій праці». Для Вольтера ця праця була логічним продовженням зацікавлення, що з’явилося десятки років тому, і коли через два роки вийшов перший том, він не поставив на ньому свого прізвища, а просто зазначив, що книжку написав «автор (297) «Історії Карла XII»» 29. Попри риторичне пишномовство про «останні дні та зусилля», Вольтерові лишалося жити ще 20 років. Перебільшення власної немічності (у 1757 році йому було 63 роки) пояснювалося наміром Вольтера відхилити запрошення Єлизавети приїхати до Санкт-Петербурґа для архівних досліджень.

Ця відмова означала, що під час роботи Вольтер здебільшого покладався на листування з фаворитом Єлизавети Іваном Шуваловим, який забезпечив йому прихильність цариці й угамовував гнів досі невдоволеної Російської Академії. Майже одразу Шувалов надіслав Вольтерові деякі джерела, тож Петро, цей прославлений мандрівник, вирушив до Європи ще раз — позувати для свого філософського портрета 30. Від самого початку біографію Петра задумано як твір європейського масштабу, її написано французькою для всіх дворів Європи. Вольтер у листі до Шувалова нагадував йому про це, відкидаючи вузький погляд: «Ми говоримо про всю Європу, отже, ні ви, ні я не повинні обмежувати свій погляд петербурзькими дзвіницями» 31. Вольтер, звісно, ніколи не бачив цих дзвіниць, не кажучи вже про те, що з них видно, але в листах він нібито поділяє точку зору свого російського кореспондента («ні ви, ні я») — аби разом вони швидше подолали її обмеженість.

Вольтер був цілком свідомий того, що саме завдяки його авторству книжка про Петра стане загальноєвропейською подією: «Я постану перед усією Європою, піднісши їй цю історію». Саме тому він опирався тискові росіян, які домагалися від його твору ще більшого потоку лестощів. «Чимало освічених людей Європи вже засуджують мене за те, що я збираюся написати панегірик і грати роль підлесника», — писав він Шувалову 1758 року, за рік до виходу твору в світ 32. У 1763 році, коли обидва томи вже було опубліковано, д’Аламбер у приватному листі написав, що цей твір «викликає нудоту своєю ницістю та заяложеними вихваляннями», а принц де Лінь пізніше запевняв, що сам Вольтер нібито зізнавався, мовляв, його підкупили розкішні хутра, які він отримав у подарунок. Двадцяте століття винесло не менш суворий присуд цій книжці. Пітер Ґей називає її «зібранням грубих лестощів, замаскованих під історію» 33. (298)

Безперечно, під час написання твору, протягом 1757–1763 років, Вольтер перебував під тиском Росії, але найбільше він залежав не від лисячого хутра, а все-таки від потреби одержувати документальні джерела про Петра. Вольтер, сам чужоземець, писав історію про Петра, користуючись працями інших чужоземців, зокрема географічним дослідженням Штраленберґа (виданим німецькою у Стокгольмі 1730 року та французькою в Амстердамі 1757-го, коли Вольтер почав працювати над своєю книжкою), а також спогадами Джона Перрі про перебування на московській службі морським інженером (виданими англійською в Лондоні у 1716 році й французькою у Парижі 1717 року, в рік візиту Петра до Франції). Однак Вольтер чекав на російські джерела, і таки дочекався. Спершу, в 1757 році, надіслали карти, потім переклади російських спогадів, із безліччю воєнних деталей. Його вчена робота полягала «в розплутуванні хаосу петербурзьких архівів», що нагадувало його власне бачення імперської місії Катерини, яка мала «розплутати весь той хаос» у Східній Європі, від Ґданська до гирла Дунаю 34.

Вибіркові архівні матеріали, звісно, зумовили форму та зміст праці, але з Росії також надходило листування, в якому пропонувалися конкретні настанови і прискіплива критика, тому Вольтер почав побоюватися, що він справді опиниться «у ролі підлесника». В 1758 році він одержав від Ломоносова три тексти про Петра: «Слово хвалебне Петру Великому», «Порівняння із Александром Великим і Лікургом», а також «Заперечення супроти деяких авторів», котрі не оцінили належно заслуг Петра; серед останніх згадувався і сам Вольтер за його «Карла XII». Такі попередні настанови з боку Ломоносова свідчили, що обурення Петербурзької Академії не зменшується. Це також підтвердила реакція Ґерарда Міллера на Вольтерів завершений рукопис, що містила сотні виправлень, звертаючи особливу увагу на транслітерацію російських імен французькою. Вольтер ухилився від унесення цих правок, видавши свій рукопис 1759 року в Женеві начебто для того, щоб випередити появу піратських версій у Гамбурзі та Гаазі. Отже, непереборна цікавість Західної Європи до Вольтера і Петра, здавалося, звела нанівець зусилля Російської Академії диктувати, яким буде образ царя. У передмові (299) до другого тому в 1763 році Вольтер кепкує з правок, які він одержав до першого тому. Описуючи, наприклад, примітивні народи Російської імперії, він згадав, що вони поклоняються овечій шкурі, а тепер його виправили: не овечій, а ведмежій. «Ведмежа шкура все-таки більше варта поклоніння, ніж овеча, — саркастично прокоментував Вольтер, — і треба носити ослячу шкуру, щоб так багато розводитись про такі дурниці» 35. Отож він перетворив академіків на ослів, але насправді ці «дурниці» були не просто невинними антропологічними неточностями. Адже овчина, яка протягом XVIII сторіччя раз у раз зринає у численних описах Східної Європи, була загальновизнаним символом відсталості, тож, можливо, не випадково саме її Вольтер зробив об’єктом тотемного поклоніння.

Найсерйознішою проблемою, яка постала під час листування, була доля царевича Олексія, сина Петра. «Сумний кінець царевича трохи мене бентежить, — писав Вольтер до Шувалова у 1759 році, міркуючи над другим томом, до якого Міллер уже підготував численні виправлення. Безперечно, Вольтер був готовий виправдати Петра, який засудив на смерть власного сина. Це виправдання зумовлювалося загальними поглядами Вольтера на Петра і Росію, тобто переконаністю в тому, що «одна людина самотужки змінила найбільшу імперію в світі». Олексій хотів повернути Росію до старих порядків, «занурити її знову в темряву (la replonger dans les t?n?bres), і тому Петрові не залишалось нічого іншого, як «принести у жертву свого рідного сина заради безпеки імперії» 36. Такою була позиція Ломоносова, але загалом Вольтер мав дуже неприємний досвід спілкування із Санкт-Петербурґом з приводу загадкової смерті царевича у в’язниці. Вольтера просили повірити, що той помер своєю смертю, ймовірно, приголомшений смертним вироком, але в жодному разі не внаслідок убивства за наказом Петра. Вольтер натомість написав із легкою іронією, що «дуже рідко» молода людина вмирає, тільки-но їй зачитають смертний вирок, але додав: «Лікарі вважають, що це можливо» 37. Смерть царевича Олексія і подібні питання «бентежили» Вольтера, бо нагадували йому власне твердження про Петра: «Він цивілізував свій народ, хоч сам був дикуном». Аби якось обійти ці свої слова, Вольтер пише у листі до Шувалова (300) 1757 року, що його не цікавить приватне життя Петра; працю буде присвячено не стільки життю Петра, скільки «Історії Російської імперії за Петра Великого» 38.

Вже від 1745 року Вольтер називав свій твір «пам’ятником» Петру, а потім і прямо «статуєю», «чарівний ефект» якої залежав від згладжування дрібних деталей та особистих вад. Як і в класичних творінь Фідія, ці дрібниці «затьмарювалися та стиралися тими великими чеснотами, якими Петро був зобов’язаний лише собі, й тими героїчними вчинками, що їх породили його чесноти» 39. Цей твір мав стати скульптурою скульптури, оскільки Петро був творцем і його шедевром була Росія, так само як сам Петро — шедевром Вольтера. Цей шедевр завершено з виходом у1763 році і другого тому, а вже 1766 року Фальконе прибув до Санкт-Петербурґа, щоб розпочати роботу над справжньою статуєю. Бронзовий вершник на кам’яній брилі за проектом Фальконе, як і пам’ятник, що його звів Вольтер, символізував творчу працю героїчного царя, для якого за сирий матеріал правила сама Росія.

У творі Вольтера кам’яним п’єдесталом був довгий вступ до першого тому під назвою «Опис Росії», її примітивних племен, що поклонялись овечим шкурам тощо. Книжка побачила світ якраз учасно, аби стати головним джерелом для статті Жокура про Росію в 14-му томі «Енциклопедії». Вольтер описав землі, де «межі Європи та Азії досі розмиті», де «скіфи, гуни, массагети, слов’яни, кіммерійці, ґети та сармати дотепер є підданцями царів» 40. Перший том закінчувався перемогою Петра над Карлом XII під Полтавою, і хоча колись Вольтер уже побував у Карловому таборі, тепер він став досвідченішим і знав, що на карту було поставлено саму цивілізацію. Якби Петро програв, тоді Росія знову б «поринула у хаос», а якби переміг, тоді зміг би «цивілізувати (policer) велику частину світу» 41.

У праці про «Вольтерову Росію» Каролін Вілберґер дійшла висновку, що «Вольтерів оптимізм стосовно Росії не знав меж, оскільки був проявом його загального оптимізму з приводу цивілізації як такої» 42. Це очевидно з опису Полтави як тріумфу цивілізації, але у 1759 році, коли вийшов у світ перший том, з’явився «Кандід», де оптимізм було безжально висміяно, а провидіння названо безглуздою оманою. (301) На цей критичний поворот в інтелектуальному розвитку Вольтера безумовно вплинула жорстокість Семирічної війни; він дотепно висміяв філософський оптимізм доктора Панґлоса, але сам виявився таким самим Панґлосом, коли з безоглядним оптимізмом вихваляв успіхи цивілізації у петровській Росії. В «Кандіді» Європа постає полем битви примітивних народів-грабіжників Східної Європи — болгар та аварів, а в «Петрі Великому» та сама Європа несе надію цивілізації скіфам, гунам, слов’янам і сарматам. Через рік, 1760-го, працюючи над поемою «Росіянин у Парижі», Вольтер видавався менш упевненим: «Чого ви можете навчитися на берегах Заходу?» 43.

У Вольтеровій історії Петро звертав свій погляд на «нашу частину Європи», він «хотів запровадити у своїх володіннях не турецькі й не перські звичаї, а наші». Перша особа множини вказувала на Західну Європу, «нашу частину Європи». Петро намагався запровадити «вбрання наших народів», на відміну від одягу інших народів, яких перераховує Вольтер, зауваживши подібність російського одягу до одягу «поляків, татар і угорців у давнину» 44. Ці народи не належали до турецького чи перського Сходу або до «нашої частини Європи», це була явно Східна Європа, яка лежала десь поміж цими світами. Працюючи над «Петром Великим», Вольтер постійно консультувався поштою з росіянами, і його твір став своєрідним дзеркалом (але не залізною завісою), в якому читачі могли бачити своє власне відображення, захоплюючись Петром так само, як він захоплювався нашим одягом, нашими звичаями, нашою частиною Європи. Становище обох сторін у книжці нерівне: Вольтер описував мандри Петра по Західній Європі (навіть згадує, що бачив його у Парижі 1717 року), але сам відмовився від дослідницької поїздки до Санкт-Петербурґа. Цей твір, що постав за допомоги листів, спричинився до ще важливішого листування, котре почалося тоді, коли у 1763 році Вольтер надіслав Катерині другий том своєї праці.