«ШИРОКА СМУГА ВІДСТАЛОГО ВАРВАРСТВА»

«ШИРОКА СМУГА ВІДСТАЛОГО ВАРВАРСТВА»

Другого червня Бошкович дістався села Факі, в якому було «88 хатин, усі належать болгарським християнам». Четвертого червня він прибув до Карабунара, «напрочуд великого села, що налічує від п’яти до шести сотень турецьких і болгарських хат». П’ятого червня він проминув татарське село Харманлі, яке султан подарував кримському ханові. Того-таки дня Бошкович побачив цікаву картину: «кози і вівці змішалися в одному стаді»; 6 червня він потрапив на ярмарок у Карнабаті, де снували «турки, греки та євреї, з тисячею звичайних дрібничок». Єврей із Константинополя продавав дзеркала, що могли б знадобитися Бошковичеві як рефлектори для астрономічних чи географічних спостережень. Його щоденні записи вже дають складний етнографічний образ Болгарії, мішанину народів, цікавішу за мішанину кіз і овець. Десятого червня у Чалі-Каваку Бошкович нарахував 200 болгарських і 50 турецьких будинків: «Болгари сказали нам, що вони живуть у добрій згоді з турками; вони також укладають мішані шлюби». Там були навіть цигани, що «грали на якихось інструментах, спонукаючи хлопчика й дівчинку танцювати» 87.

Тринадцятого червня в Єнібазарі, «містечку, де перемішалися турки й християни», Бошкович нарахував п’ятдесят (із трьохсот) будинків, що належали болгарським християнам, але сам зупинився у валаській родині. Релігійне невігластво панувало і тут: «Розмовляючи з різними християнами цього міста, я побачив, що і вони не мали нічого спільного з християнством, крім імен, обряду хрещення та хреста, не знаючи, як і багато хто у цих нещасних землях, навіть «Отче наш»». Готовий до подальших узагальнень, 15 червня (259) Бошкович потрапив до Козлуджи *, «великого селища, яке нараховує 200 християнських і 300 турецьких будинків».

* Нині с. Суворово в Болгарії.

Мандрівники зупинилися у будинках християн, що виявилися цілком пристойними, порівняно з «болгарськими звичаями і злиднями цих земель». Бошкович читав книжку, коли до нього прийшов православний священик: «Я тримав у руках Светонія, якого читав, аби розвіятися». Бошкович міг спілкуватися «рідною слов’янською мовою», а книжка допомагала йому утвердити невігластво свого співрозмовника:

Про Рим він не знав нічого, як і про папу та релігійні суперечки; він запитав мене, чи у Римі є священики. Аби переконатися в його невігластві, не покладаючись лише на власне розуміння, я користувався послугами кількох перекладачів 88.

Знову погане знання мови ставало засобом, за допомоги якого Бошкович переконувався в невігластві людей, яких він розумів лише наполовину. Православний священик ще яскравіше довів свою віддаленість від цивілізації, коли поцікавився, чому ані Бошкович, ані Портер не носять бороди. «Він запитав мене, — повідомляв єзуїт, — чи не наклали на мене покаяння, змусивши зголити бороду, і здивувався, що в наших землях такий звичай» 89. Тож Бошкович дивився на все очима Італії та Англії, протиставивши «звичаї болгар» звичаям «наших земель».

Дев’ятнадцятого червня подорожні прибули до Балтаджикоя, «села, поділеного на дві частини», турецьку й болгарську. Вони переговорили з кількома болгарами і дізналися, «що мешканці їхньої частини завжди були досить здорові, а в турецькій — траплялися смертні випадки, підозрювали, що це чума» 90. Не без поганих передчуттів мандрівники рушили далі й 21 червня досягли Дунаю, що відокремлював Болгарію від Молдавії. Цей кордон порушив цілу низку мовних, етнографічних і географічних проблем.

Тепер Бошкович зустрічав людей, що «розмовляли валаською мовою, цілком відмінною від болгарської». Завдяки дитинству, проведеному в Далмації, він розумів (260) болгарську і міг також розуміти румунську, якою говорили у Волощині та Молдавії, бо валаська, як він зауважив, була «мішаниною (miscuglio) різних мов, переважно італійської та латини». Бошкович жив в Італії з чотирнадцяти років (тепер йому йшов п’ятдесят перший), і його латина напевно була досконала, позаяк свої наукові трактати він писав нею, не згадуючи вже епічної поеми про сонячне затемнення. Але, здається, румунська давалася Бошковичеві важче, ніж болгарська. Приїхавши до Пуцені 29 червня, він помітив, що будинки були «трохи кращі, ніж у Болгарії»; аби дізнатися більше, він відшукав місцевих православних священиків: «Молдавани за походженням, вони розмовляли лише молдавською, тож я не розумів їх, а вони не розуміли мене». Він міг лише проаналізувати складники цієї «мішанини» і знайшов у ній не лише латину та італійську, а й «щось від слов’янської і від турецької мов». Це саме слово визначало і його перші враження після перетину Дунаю, адже населення Молдавії було «мішаниною (miscuglio) вихідців із настільки різних країн», що Бошковичу, який вираховував у Болгарії етнічний склад населення сіл, довелося забути свої математичні нахили. Він побачив таку саму плутанину на найвищому рівні, де його спантеличили турецьке панування у Молдавії, її грецький господар, її православна церква, підпорядкована Константинопольському патріархові, й, урешті-решт, її католицька меншість, що перебувала під протекцією Польщі. Проте, зупинившись на ночівлю, Бошкович переконався, що у Молдавії він таки трохи наблизився до цивілізації. Подорожні провели ніч у монастирі на шляху до Ясс, і незважаючи на те, що він видався «бідним порівняно з будинками у розвинених країнах Європи», однак був «величним порівняно з будинками чи, радше, хатинами у болгарських селах» 91. Бошкович вважав, що нерозвинені країни Європи можна було впорядкувати на шкалі відсутності культури.

Слов’янське походження Бошковича допомогло йому провести потрібні вимірювання, а на Дунаї він зробив деякі етимологічні спостереження, що дозволили пов’язати Болгарію та Польщу, стрибнувши через Молдавію. Взявши до уваги, що турецький правитель Болгарії звався Алі-аґа Войвода, він пояснював, що «Войвода — слово слов’янського походження», а «в Польщі правителі провінцій називаються (261)

Деталь Європи на карті Робера-де-Воґонді, географа номінального короля Польщі Станіслава Лещинського. З «Nouvel Atlas Portatif», Париж, 1762 рік. До земель Східної Європи входили європейська Туреччина й європейська Росія, чиї володіння збігалися в «Малій Татарії», а також Польща, Угорщина й Богемія, відокремлені жирною лінією, аби показати, що вони не входять до сусідньої Німеччини. Робер-де-Воґонді навіть написав статтю «Географія» до просвітницької «Енциклопедії», заявивши, що XVIII століття «має вважатися епохою загального відновлення географії У Франції і відтак у всіх інших європейських землях, яким Франція, здається, подала приклад». (З Гарвардського зібрання карт, Гарвардський університет.) (262)

«Подорож датчанина» 1744 року, на цій особистій карті показано Європу, якою мандрував пересічний мандрівник. Маршрут закінчується у Відні, а південно-східну Європу взагалі не картографовано: на її місці зображено гори й шатра. Датчанин подорожував із півночі на південь, але вказівний палець на карті показує напрямок зі сходу на захід. (З Гарвардського зібрання карт, Гарвардський університет.) (263)

воєводами». На маленькому острові на Дунаї він знайшов село під назвою Мокрова і зауважив, що «мокро слов’янською мовою означає «вологий»». У Молдавії він звернув увагу на вживання слов’янського слова място — «так тут, а також у Польщі, називають міста». Йшлося про місто Бирлад, що видалося Бошковичу звичайнісіньким селом. Тут зв’язок із Польщею для нього підтверджувала й присутність євреїв: «…Вони одягаються так, як і у Польщі, — в якусь довгу чорну одежу». Він також довідався, що кілька років тому містечко захопили і зруйнували татари 92. Тож відчуття слов’янської мови допомогло йому впорядкувати власні враження і пов’язати в одне ціле подорож з Болгарії через Молдавію до Польщі.

Молдавія здалася Бошковичу «напрочуд гарною», але водночас занехаяною та необробленою, «наче пустеля». Якось подорожні побачили вершника, але той, зауваживши їх, утік, через побоювання, що турки, які їх супроводжували, відберуть у нього коня (так би воно й сталося). Бошкович почув, що господарі Молдавії, які походили з греків-фанаріотів, купували свої посади у Константинополі й намагалися повернути витрати «у будь-який спосіб — крадіжками, стягненнями, пограбуваннями» своїх підданців. Як справжній син доби Просвітництва мандрівник засуджував «дикий деспотизм» у «нещасній країні». Втім, йому було приємно, коли господар Григорій Каллімах особисто запросив його до себе: «…Він сказав мені, що вже чув про мене, і дуже зрадів, дізнавшись, що я їхатиму через Ясси». Господар привітав свого знаменитого гостя, почастувавши його кавою та солодощами. «Я був щиро здивований, — писав Бошкович, — адже не сподівався такої вишуканості у цій країні», й не думав, що такий «книжник», як він, міг потрапити на «чудовий прийом у країні невігластва і варварства» 93. Ця, вочевидь, приємна несподіванка означала, що Молдавія мала зв’язок із Республікою листів і визнавала її провідних світил.

Така другосортна причетність до цивілізації була ще виразнішою в Польщі, якою її побачив Бошкович. На польській Україні він став почесним гостем Станіслава Понятовського, чиї землі від османської Молдавії відокремлював лише Дністер. Його син, Станіслав-Авґуст, згодом стане королем Польщі, але Бошкович виявив пошану саме до батька, (264) «великий геній котрого знаний усій Європі». Цією славою слід було завдячувати «Історії Карла XII» Вольтера, цій справжній біблії в усьому, що стосувалося Східної Європи; серед іншого там ішлося про військову й дипломатичну службу Понятовського у шведського короля на початку століття. Тепер Бошкович захоплювався зразковим містом Понятовського під назвою Заліщики. Бошкович розмістився в недобудованому палаці «у чудовому помешканні, мебльованому за звичаєм цивілізованих країн Європи, куди ми врешті дісталися і де знову дихнули вільно після такої широкої смуги відсталого варварства». Османська Європа була «відсталою» землею, але і Польща тоді ще не належала до «цивілізованих країн Європи». Бошкович зауважив, що тут жили німецькі колоністи, які «сприяли численним мистецтвам і ремеслам, неймовірно занедбаним у Польщі». Вочевидь, для Бошковича Заліщики втілювали лише можливість розвитку цивілізації в Польщі, і саме ця можливість, а не переконаність у варварстві місцевих мешканців, зумовлювала у XVIII сторіччі уявлення про Східну Європу. Знов-таки, коли Бошкович повідомляв, що за обідом у палаці він зустрів «усіх найкультурніших людей країни», їхній «розвиток» він оцінював вельми критично 94.

Спіткнувшися на поганих сходах у Болгарії, Бошкович прокульгав усією Східною Європою і вже у Польщі серйозно занепокоївся: «Моїй нозі ставало дедалі гірше, на ній почали утворюватися чорні плями, які скидалися на ґанґрену». Пізніше, у Заліщиках, неуважний учений впав «до чогось на кшталт великого колодязя», що мав якийсь зв’язок з міською зразковою мануфактурою. Це викликало пошкодження стегна, безпосередньо над старою раною, і майже не давало змоги пересуватися. Його швидко перевезли до єзуїтської колеґії у Кам’янці, де він очікував належної медичної допомоги від своїх братів по ордену:

Мій власний (лікар), послугами якого я користувався в Римі, лікував мене з усією належною увагою, але позаяк тут не було ані доброго лікаря, він десь поїхав, ані доброго хірурга, я потрапив, на моє превелике нещастя, до рук справжнього невігласа, що просто покалічив мене, довівши до внутрішніх розладів і запалення крові, внаслідок чого у мене почалася страшна лихоманка 95. (265)

Ось так Бошкович мусив відмовитися від поїздки до Санкт-Петербурґа і провести деякий час у Варшаві, відновлюючи сили. Нездійснені надії знайти доброго лікаря у Кам’янці стали підсумком подорожі, протягом якої його власні жалі, на додачу до постійних чуток про чуму, перетворили Східну Європу на край хвороб і нещасть, що їм не могла зарадити медицина. «Та все ж навіть тут, — писав Бошкович у Болгарії, прагнучи зберегти філософський настрій, — хворі одужують і вмирають, (а люди) доживають до різного віку, як і деінде» 96.

Останні слова про хворобу в Східній Європі належали мадам Портер, що «байдуже» залишила нещасного Бошковича з ґанґреною у Заліщиках (в її написанні «Салічиках») і вирушила з маєтків Понятовського до маєтків Чарторийських.

Зазвичай, виходячи з екіпажа, я потрапляла до вестибюля, повного дрібних дворян, утриманців чи васалів князя, зодягнених у вишуканий польський одяг. Наближаючись до мене, вони схилялися на одне коліно, підносячи край мого вбрання до уст чи чола, цілували його й бажали мені процвітання. Серед них траплялися деякі з ковтуном, бідою цієї країни. Мені здається, один з її симптомів — просочування крові з коренів волосся 97.

Ця сцена яскраво відбивала відносини між Західною Європою та Європою Східною. Голландка стояла, коли поляки на колінах цілували поділ її вбрання на знак пошани, чи то пак покори. Коли вони схилялися, вона не марнувала нагоди вивчити їхнє волосся на предмет ганебних симптомів польського ковтуна. Ця недуга вказувала на їхню польськість навіть більше за їхній «вишуканий польський одяг», підтверджуючи медичними фактами їхню відсталість: хвороба була позначена кров’ю. Цей проникливий і владний погляд Західної Європи був поєднанням цивілізації і клініки. Згодом, коли мадам Портер повернулася до Голландії, вона занотувала свої враження: «Мені здавалося, що я в раю, я була такою щасливою, що повернулася до Голландії — довколишня чистота безмежно тішила мене і ще більше вражала тому, що я провела так багато місяців у країні, яка перебуває у цілком протилежному стані» 98.

У Варшаві Бошкович гостював у молодшого Понятовського, майбутнього короля, й так зацікавився польськими (266) справами, що написав «Essai politique sur la Pologne» *, виданий 1764 року в Парижі, у рік виборів нового короля в Польщі. Натоді Бошкович уже повернувся до Рима, де видав технічний трактат про осушення Понтінських боліт. Того самого року він поїхав до Мілана, де заснував й очолив нову астрономічну обсерваторію з найсучаснішим обладнанням. Але заздрісні колеґи плели проти нього інтриґи, і через цілком надумані звинувачення у надмірних витратах він був змушений звільнитися 1773 року. Цей рік був насправді нещасливим для Бошковича, позаяк саме тоді папа ліквідував єзуїтство, позбавивши його церковного ордену й ідентичності, тож він залишився, за його ж словами, «майже сиротою» 99. Наступні десять років він мешкав у Парижі, де провадив дослідження для французького флоту й видав французький переклад своєї поеми про затемнення Сонця з присвятою новому покровителеві, Людовику XVI. У 1782 році він повернувся до Італії, аби простежити за публікацією зібрання своїх творів, укупі з «Щоденником подорожі з Константинополя до Польщі».

* «Політичне есе про Польщу» (фр.).

Цей опис південно-східної Європи був значним кроком уперед, порівняно з концепціями середини століття. Мапа Гааса 1743 року, передрукована 1777-го, зображувала Болгарію, Молдавію, Волощину та Сербію у складі великої «Угорщини». На туристичній карті 1744 року під назвою «Подорож датчанина» європейські маршрути не сягали далі Відня, а у порожньому південно-східному кутку були зображені гори й шатра 100. Звіт Бошковича, у якому підкреслювалися мовні й релігійні характеристики етнічності, пропонував набагато витонченішу карту Східної Європи.

Можливо, для самого Бошковича його подорож не минула безслідно. У 1768 році в Мілані він звернувся, свідомий свого слов’янського походження, до австрійського намісника Ломбардії, протестуючи проти неправильного написання (stroppiatura) свого імені як «Boscovik» замість належного «Boscovich» у каталозі університетської бібліотеки Павії. Не втрачаючи зацікавлення незвичайними народами, 1785 року він писав про існування життя на інших планетах: (267)

Величезний простір між нами і зірками значно більше населений, ніж можна собі уявити. Один Бог знає, скільки істот і яких видів, — можливо, щось на кшталт кротів, котрим не потрібне світло, — існує в тих велетенських просторах, які ми вимірюємо відповідно до власної незмірної дрібноти; у просторах, що можуть вмістити безліч істот, і таких, як ми, і набагато більших за нас 101.

Якщо «Atlas Universel» зображав османську частину Європи краєм пітьми, позбавленим «світла» просвітницької географії, то її мешканці теж були чимось «на кшталт кротів». На 1785 рік Бошкович уже страждав від психічних розладів, що проявлялися у меланхолії, маячні, нав’язливих ідеях, спробах самогубства тощо. Він помер 1787 року. Пам’ятником цьому географові стало його власне ім’я, котре тепер має не якесь там болгарське село, а кратер на Місяці.