«ВИКОНАТИ ПЛАН ЦИВІЛІЗУВАННЯ»

«ВИКОНАТИ ПЛАН ЦИВІЛІЗУВАННЯ»

Дідро міг спілкуватися з Катериною, хапати і тримати її за руку, але коли доходило до розмов про Росію, він починав говорити сам із собою. Його пасивна присутність була потрібна для «зустрічі філософа з імператрицею», але відвести філософії активнішу роль він так і не зважився. В одній із бесід Дідро насмілився дати конкретну пораду, але при цьому розсипався у численних вибаченнях за свою самовпевненість, і саме ця конкретність підкреслювала неможливість масштабнішого філософування. Казанова порадив Катерині поміняти календарі, а Дідро порадив їй поміняти столицю. Нарис називався «Про столицю і про справжній центр імперії. Міркування сліпця, який судить про кольори». Епістемологічна позиція сліпця, котра завжди цікавила Дідро і Просвітництво загалом, тут знову позначала бар’єри між філософією і владою, а також між Західною Європою та Європою Східною. Дідро розпочав з висміювання Мерсьє і з упослідження себе:

Я не писав з Риги до Петербурґа, як це робив француз — із Берліна до Москви, людина гідна і чесна, але до смішного самовпевнена, вважаючи, ніби її обдарування й колишні посади роблять її великою. «Мадам, зачекайте: не можна зробити нічого доброго, не послухавши спершу мене; якщо хтось знає, як керувати імперією, то це я (c’est moi)!» Навіть якщо він і мав рацію, сам цей тон уже викликав сміх 92. (325)

За 15 років до прем’єри «Реґіманії» в Ермітажі Дідро, щоб розважити Катерину, представив у своїх листах Мерсьє як бурлескного персонажа. Одначе саме Дідро рекомендував Мерсьє Катерині у 1767 році, і згадки про це можна знайти у бесідах: зрештою, це була «людина гідна і чесна». Дідро підозрював, що також міг видатися «мислителем, який вбив у свою нерозумну голову, що може керувати великою імперією», тому намагався згладити це враження глибокою рефлексією та постійними обмовками. Вибачаючись за себе, він визнавав, що Катерина потурала йому так само, «як вона дозволила б комусь зі своїх дітей казати всі ті невинні дурниці, які спадають їм на думку» 93. Потім він запропонував, щоб цариця перенесла столицю з Петербурґа до Москви.

Усе це були спекулятивні маніпуляції, які Західна Європа здійснювала на мапі Східної Європи протягом XVIII століття, адже фактично вже кілька років Вольтеровим улюбленим заняттям були міркування про переміщення Катерининої столиці до Києва, до Азова, а то й до Константинополя. XX сторіччя показало, що Дідро був ближчим до мети, але у XVIII столітті обидва філософи доходили до зухвальства, якому Катерина потурала, бо їхні настанови виглядали нешкідливими фантазіями. Дідро турбували манери (moeurs) Петербурґа — «мішанина всіх націй світу», тому місто набуло «манер Арлекіна». Напевно, він мав на увазі різнолику юрбу митців, акторок і перукарів, які пливли на одному кораблі разом із Бернарденом де Сен-П’єром. Серед них могли бути навіть виконавці італійської комедії дель арте, вкупі з самим Арлекіном. Звичайно, тут часом траплялися французькі філософи, на кшталт Дідро. Всіх цих чужоземців можна було розглядати як супутників цивілізації, але зневажливе ставлення до них Дідро, ймовірно, свідчило про зародження недовіри до просвітницької цивілізаційної програми для Східної Європи. Можливо, він сам був лише Арлекіном при дворі Катерини? Притлумивши свої сумніви, він гадав, що у Москві все буде інакше: «Чи Ваша Величність збирається освітлювати (?clairer) величезне приміщення лише одним світильником? Де вона має поставити світильник, аби весь навколишній простір був освітленим якнайкраще?» 94. Звичайно, у центрі, тобто у Москві, але він не уточнював, чия ж (326) рука повинна тримати світильник просвіти — його чи цариці. Так само він не подумав, що танцівники та перукарі, яких світильник притягуватиме, наче вогонь метеликів, також неминуче посунуть слідом за двором до Москви.

Віра Дідро у Москву також була ще одним мріянням, бо він ніколи її не бачив. «Я втратив нагоду побувати у Москві і трохи шкодую про це», — писав він. «Петербурґ — це лише імператорський двір, мішанина палаців і хат». У типовий для XVIII сторіччя спосіб його власне спантеличення було перенесене на ціле місто. Він зізнавався, що «ледве бачив щось інше, крім самої імператриці» 95. А якщо він бачив лише імператрицю, то як він міг розмовляти з нею про Росію, бо що він міг знати про неї? Завершуючи свої бесіди, Дідро благав її вибачити йому «мріяння» та вітав її зі «звільненням» від дитячого «заїкання» того, «хто називає себе філософом» 96. Висловлювати свої філософські погляди у Східній Європі легше було на епістолярній відстані. Адже в епістолярних стосунках Вольтера і Катерини не було місця для заїкання, а було багато розмов про подорожі, які живилися захватом від своєї постійно відкладуваної консумації.

Дідро залишив Петербурґ у березні 1774 року і, несподівано вирішивши, що особисте прощання буде надто болісним для обох, повідомив Катерині про свій від’їзд листом. Незважаючи на те, що протягом свого перебування у Петербурзі він також писав їй листи — так звані «бесіди», — тепер його від’їзд мав відновити звичний спосіб спілкування за допомоги листування.

Все своє життя я вітатиму себе з поїздкою до Петербурґа. Все своє життя я нагадуватиму собі про ті миті, коли Ваша Величність забула про безмежну відстань, яка розділяла нас, і не погидувала опуститись до мене, аби приховати мою малість. Я згораю від бажання розповісти про це моїм співвітчизникам (entretenir mes compatriotes) 97.

Дідро вже був готовий перейти від бесід із Катериною до нових бесід зі своїми земляками-французами, що було цілком природно, зважаючи на те, як часто він, розмовляючи з Катериною, звертався до своїх співвітчизників: «Ах, мої друзі!» Позаяк Дідро писав прощального листа Катерині (327) на самоті, зрозуміло, що у його міркуваннях з’явився зворотний займенник: він вітав себе і нагадував собі. Хоча він і писав про те, що Катерина поблажливо забула про безмежну відстань між ними, між імператрицею і філософом, проте сам він, провівши пів року в одному місті з нею, часто зустрічаючись і довго розмовляючи, був схильний забувати про реальну близькість між ними. До самого від’їзду дух епістолярних мріянь віддаляв його від Катерини і від Росії.

По дорозі назад у Західну Європу Дідро волів їсти і спати в кареті, не виходячи з неї аж до Гааґи. У Гамбурґу він надіслав Карлу Філіппу Емануелю Баху свої вибачення, відрекомендувавшись йому, що свідчило про спроби повернути свою колишню ідентичність:

Я француз, мене зовуть Дідро. Мене трохи знають у моїй країні як письменника. Я автор кількох п’єс, серед них «Батько сімейства», можливо, вона Вам відома. Я їду з Петербурґа 98.

Рига вже була позаду, і, опинившись удома, в Західній Європі, він знову став самим собою. В листі до Катерини з Гааґи він розповідав про свою подорож, про постійний холод і сніг до самої Риги, після якої настала чудова погода. Він подав їй загальну формулу своїх розмов:

— То чи випала вам честь наблизитися до Її Імператорської Величності?

— Безперечно.

— А часто ви її бачили?

— Часто.

— Чи вона великий правитель?

— Дуже великий 99.

Здавалося, що він не здатен відповісти більше, ніж кількома словами, і вибачався перед Катериною, покликаючись на провали у пам’яті: «Ах! Якби я міг пригадати все, що відчував у присутності Вашої Величності!» Найважливіший досвід їхніх особистих розмов, віч-на-віч, про які він щойно обіцяв пам’ятати все життя, почав зникати з його пам’яті й нарешті залишився десь позаду, може, в Ризі, — бо там він знов став почуватися французом на ім’я Дідро, котрого трохи знають (328) як письменника. Він закінчив листа дуже емоційно: «Знову я омиваю Ваші руки своїми слізьми» 100. У найкращому разі він омив слізьми сторінку листа, позаяк насправді він не пролив їх на її руку навіть під час прощання у Петербурзі, бо і воно відбулося в листах.

Перебуваючи у Гаазі у вересні (збираючись у жовтні повертатися до Парижа), він привітав Катерину із Кучук-Кайнарджійським миром з Османською імперією: «Який мир! Який славний мир!» Дідро, так само як і Вольтер, захоплювався «вістрям меча біля горла ворога» і проголосив себе так само щасливим, як «найкращий з її підданців». Можливо, у такий спосіб він нагадував собі і їй, що хоча він і радіє «як людина, філософ і росіянин», проте не є її підданцем. Як і Вольтер, він міг, коли сам цього хотів, стати росіянином, не стаючи при цьому підданцем Катерини, хоч у записці до Баха він підкреслено відрекомендувався французом, котрий повертається додому із Санкт-Петербурґа. Дідро сподівався, що мир виявиться тривалим і що Катерина доведе свій геній не лише воєнними тріумфами: «Завдяки поступові розуму наше захоплення викликають не ті доблесті, якими пишалися александри та цезарі». Тут, на безпечній епістолярній відстані, у Західній Європі, філософи-просвітителі впевненіше визначали, хто вартий «нашого захоплення». Дідро нагадував Катерині про наміри Петра щодо Росії, протиставляючи її Франції: «Ви маєте створити нову націю, а ми повинні омолодити стару». Він провіщав, що коли імператриця досягне «певного ступеня досконалості» у реформуванні Росії, світ стане свідком того, що «як колись відвідували Спарту, Єгипет і Грецію, так відвідуватимуть Росію» 101. Варто зазначити, що Дідро писав так, начебто відвідини Росії належали до утопічного майбутнього і неначебто він сам не повернувся звідти пів року тому. Отож, хоча він там уже побував, ця подорож до Росії видавалася йому, як і Вольтерові, чимось уявним, надуманим, відкладеним і в кінцевому підсумку фантастичним.

У тому-таки листі Дідро, щоб зробити приємне Катерині, пообіцяв виправити статтю Жокура про Росію у новому виданні «Енциклопедії», але при цьому натякнув, що і саму Катерину треба виправляти: її «Наказ» він «набрався зухвалості перечитати з пером у руці» 102. Однак слідом за цією свідомою (329) декларацією філософської самовпевненості не йшло жодних критичних коментарів. Тому, коли Катерина одержала після смерті Дідро у 1784 році його книжки і папери, які вона придбала 1765 року, вона, напевно, вже й забула, на що він «набрався зухвалості». Серед цих паперів був рукопис під назвою «Спостереження про «Наказ» російської імператриці», які викликали у неї невдоволення. «Цей твір, — писала розгнівана Катерина завжди вірному Ґрімму, — справжнісінький дитячий белькіт (babil)». Так само Дідро описував власне дитяче белькотіння і заїкання у своїх «Бесідах». «Напевно, він написав оце, коли повернувся додому, — припустила Катерина, бо в розмовах зі мною ніколи не згадував про це» 103. У 1787 році, коли їй довелося розмовляти про Дідро із Сеґюром, вона, очевидно прочитавши його посмертну критику, цілком змінила думку про його відвідини. Вона твердила, що під час розмов Дідро хотів усе «перевернути догори ногами» у Росії, «замінити непрактичними теоріями». Вона запевняла, що він без угаву говорив і «якби нас хтось побачив, подумав би, що він строгий учитель, а я — його слухняна учениця». Дідро читав їй лекції з права, управління, політики, економіки. Нарешті, «щиро кажучи», вона поставила його на місце:

Месьє Дідро, я прослухала з превеликою приємністю те, що надихнув вам ваш блискучий розум, але з усіма вашими високими принципами, які я дуже добре розумію, можна писати чудові книжки і чинити недобрі діяння. У своїх реформаторських планах ви забуваєте різницю між нами; ви, ви творите лише на папері, який усе стерпить; він гладенький, податливий і не чинить перешкод ні вашій уяві, ні вашому перу; тоді як я, бідолашна імператриця, творю на людській шкірі, а вона чутлива і делікатна 104.

Ось це, згідно з її запевненнями Сеґюрові 1787 року, вона буцімто сказала Дідро у 1774 році; без сумніву, вона захотіла так сказати Дідро, ознайомившись із його критикою «Наказу». Однак із записів самого Дідро видно, що у Санкт-Петербурзі він так і не зважився напучувати Катерину в царині законодавства чи політики і що його найсміливіші фантазії зводились лише до поради перенести столицю в Москву. Отже, гостра відповідь, яку дала йому Катерина, можливо, (330) була апокрифом, але вона свідчила, що цариця чудово розуміла прагнення філософів «працювати» над Східною Європою, яка приваблювала їх як абстрактна царина, яка «не чинить жодних перешкод» ні уяві, ні перу.

Дідро, тільки-но повернувшись із Росії у 1774 році, одразу взявся за перо і зауважив, що у політиці єдиним носієм суверенітету є нація, а єдиним законодавцем — народ. Далі він заявив, що Катерина — «деспот», і засумнівався у тому, що її «Наказ» передбачав запровадження такого правового кодексу, завдяки якому вона насправді «зречеться» свого деспотизму. Саме цю проблему йому хотілося б порушити у Санкт-Петербурзі, на що він так і не зважився, тому тепер, пишучи лише для себе самого, він уявляв, що перебуває поруч із жінкою, з якою недавно бачився так часто, але якої більше ніколи не побачить:

Якщо, читаючи те, що я написав щойно, і дослухаючись до свого сумління, її серце затріпоче від радості, тоді вона більше не хоче правити рабами; якщо вона затремтить, якщо її кров похолоне, якщо вона зблідне, тоді вона вважає себе кращою, ніж є насправді 105.

У своїх фантазіях філософ прагнув сказати імператриці правду, розбудити її сумління, здобути над нею майже сексуальну перемогу та залишити її у тремтінні і трепеті. Проте Катерина прочитала це вже після смерті Дідро і помстилась йому у розмові з Сеґюром, сказавши, що в Дідро вона розчарувалась із самого початку. Те, що Дідро та Катерині довелося згодом штучно виправляти й переробляти чимало своїх розмов, свідчило, наскільки скутими вони були під час безпосереднього спілкування у Петербурзі.

«Росія — європейська держава» — проголосила Катерина у своєму «Наказі». Це було не просто постулювання географічного факту, а радше програмова політична заява, яка відштовхувалася від відкриття Просвітництвом Східної Європи. «Мало важить, — коментував Дідро з пером у руці, чи вона азійська, чи європейська», а щодо манер у цілому, то про них можна судити як погані або добрі, а «не африканські, азійські чи європейські» 106. Дідро відкидав усталену концепцію особливих континентальних впливів, оскільки (331) невизначене розташування Східної Європи не вкладалося у дихотомію Монтеск’є між Азією та Європою. В «Наказі» Катерини було сказано, що «Російська імперія простягається на 32 градуси широти і 165 градусів довготи» — це якнайкраще підтверджувало, що така величезна держава потребує абсолютного монарха. Однак Дідро гадав, що це не так проблема політики, як цивілізації: «Цивілізування такої величезної країни одразу видається мені справою, яка перевищує людські можливості». Далі він дав три поради, і перша, безумовно, полягала в перенесенні столиці до Москви. По-друге, він запропонував створити у Російській імперії взірцеву область, де можна було б «виконати план цивілізування». Саме у цьому найкраще проявилася суть Просвітництва: створювати плани цивілізування земель, яких немає. Дідро пояснив можливі наслідки свого плану за допомоги аналогії: «Ця область стосовно решти імперії буде тим, чим Франція є в Європі стосовно країн, які її оточують» 107. Те, що Дідро обрав Францію за головний взірець цивілізації в Європі, свідчило про його власну культурну упередженість. Він міг удавати, що не проводить жодної різниці між манерами Африки, Азії та Європи, але тільки тому, що ці три континенти керувалися однією моделлю розвитку із тією самою референтною країною.

Увага Дідро до Росії не була такою всебічною порівняно із Вольтеровим баченням Східної Європи. Натомість він був набагато радикальніший у своїх філософських амбіціях, коли виводив зі свого російського досвіду універсальну схему відсталості і розвитку, яку скеровує план цивілізування. Третя порада Дідро для Росії, — після зміни столиці й створення взірцевої области, — заснувати швейцарську колонію 108. У своїх листах до Катерини цю фантазію постійно плекав і Вольтер, який хотів створити колонію годинникарів в Астрахані чи Азові.