«Я СТАРШИЙ ЗА ВАШУ ІМПЕРІЮ»

«Я СТАРШИЙ ЗА ВАШУ ІМПЕРІЮ»

Вперше Катерина написала до Вольтера у 1763 році, аби подякувати йому за другий том «Петра Великого». Вихід цього твору й завершення Семирічної війни того-таки року ознаменувало кінець першого етапу відкриття Східної Європи Просвітництвом та початок нової фази ще динамічнішого культурного й дипломатичного інтересу до цього реґіону, причому в центрі уваги опинилася сама дивовижна постать Катерини. Будучи німецькою принцесою, вона прибула чотирнадцятирічною до Росії 1744 року, щоб узяти шлюб зі спадкоємцем престолу, онуком Петра Великого. У 1762 році (за новим стилем) він успадкував трон після Єлизавети під ім’ям Петра III, але незабаром після успішного придворного перевороту Катерина його усунула; згодом цар без корони був убитий. Отож, коли наступного року Катерина писала до Вольтера, їй було 34 роки, вона була царицею лише один рік і намагалася зміцнити свої політичні позиції як удома, так і за кордоном. Вона знала, що імператриця Єлизавета прихильно ставилася до Вольтера, адже на її замовлення він написав історію її батька, Петра I, при цьому одержуючи потрібні матеріали від її фаворита Івана Шувалова. Катерина (287) подякувала Вольтерові за його працю недбалою фразою, котра могла стосуватися як автора, так і самого героя: «Справді, не можна надивуватися генієм цієї великої людини» 7.

У своєму листі 1763 року Катерина спробувала налагодити особисті контакти з Вольтером. Вона чула, що Вольтер улесливо висловлювався про неї; він і справді славився тим, що розсипав похвали на адресу коронованих осіб, а постать Катерини незабаром буде вивищено над усіма іншими. Наразі вона скромно застерегла його від надмірних похвал — аж доки сама не стане гідною їх (адже царювала вона лише один рік), до того ж передчасні привітання можуть зіпсувати «репутацію» їм обом. Це слово якнайточніше характеризує їхні майбутні стосунки, які понад усе були союзом двох гігантських репутацій, на вищому щаблі культури, політики та міжнародних відносин. У 1763 році Вольтер користувався навіть більшим авторитетом, ніж Катерина, бо хоча їй і пощастило зорганізувати один блискучий переворот, філософ уже ціле покоління панував над просвітницькою Європою. Цариця писала, що 1746 рік був поворотним пунктом в її інтелектуальному розвитку, бо саме тоді «ваші твори випадково потрапили мені до рук» і «відтоді я не переставала їх читати». Вона би хотіла прочитати й інші, такі ж добрі книжки, «але де їх узяти?» 8.

Озирнувшись у минуле, Катерина у 1763 році назвала точну дату свого знайомства з творами Вольтера, котра майже збігалася з її прибуттям до Росії і набуттям російської ідентичності. Вона приїхала 1744 року й того-таки року урочисто прийняла російське православ’я: вона відмовилась навіть від свого імені — Софія — і стала Катериною, відтепер і назавжди. Наступного року вона остаточно утверджується як росіянка, взявши шлюб, що, мабуть, так і лишився неконсумованим. Невдовзі, у 1746 році, вона відкрила для себе Вольтера, тож її російськість трохи зменшується, коли вона стає шанувальницею французького Просвітництва — принаймні так вона описувала себе та свої інтереси з висоти 1763 року. 1746 рік був також важливим і для Вольтера у його ставленні до Росії, бо саме тоді його обрали членом Академії наук у Санкт-Петербурзі. Але Академія була загалом невдоволена тим, що писати про Петра доручили саме Вольтерові, й такі академічні стовпи, як німець Ґерард Міллер і росіянин Михайло Ломоносов, (288) розкритикували рукопис Вольтера 9. Згадуючи у своєму листі події 1746 року, Катерина натякає Вольтерові, що він також, можна сказати, був чужоземцем, який прибув до Росії слідом за нею. Вона, велика княгиня, зіткнулася зі значними особистими та політичними неприємностями при дворі, а він, як чужоземний член Академії, мав інтелектуальні непорозуміння з цією установою. Заколот 1762 року приніс Катерині політичну владу, яка суперечила династичній леґітимності, а її листування з Вольтером від 1763 року, попри недоброзичливість академіків, допомогло йому здобути філософську перемогу в Росії і стати дорадником і повірником цариці.

У своєму першому листі 1763 року Катерина зневажливо відгукнулася про Руссо, аби підкреслити свою прихильність до Вольтера. 1762 рік, рік політичного перевороту Катерини, був також роком інтелектуального перевороту Руссо, який видав «Суспільну угоду» та «Еміля», які ознаменували прихід нового покоління просвітителів. Навіть старий Вольтер не міг не відчути у цих творах виклик. У «Суспільній угоді» серед багатьох нових ідей Руссо також сперечався з поглядами Вольтера на Росію.

Геній Петра — геній наслідування, він ніколи не був тим справжнім генієм, що здатен творити, виробляючи усе з нічого. Деякі з його справ були гарними, більшість недоречними. Він бачив, що має варварський народ, але не бачив, що той ще не дозрів до громадянського устрою. Він прагнув його цивілізувати, його ж слід було лише призвичаїти до цивілізації. Він із самого початку хотів створити німців, англійців, тоді як починати слід було із створення росіян. Він завадив своїм підданцям стати коли-небудь тими, ким вони могли б стати, переконуючи їх, що вони є тими, ким вони насправді не були. Це нагадує французького вихователя, який готує свого учня до того, щоб він виблиснув у якусь мить свого дитинства — і більше ніколи. Російська імперія захоче поневолити Європу, але сама зазнає поневолення. Татари, її підданці, чи сусіди стануть її володарями, а також і нашими ** 10.

* Див.: Руссо Жан-Жак. Про суспільну угоду, або Принципи політичного права / Пер. з фр. О. Хома. — К: «Port-Royal», 2001. — С. 54–55. (289)

Бачення Руссо Росії, де він ніколи не бував, до певної міри збігалося із образом Східної Європи у «Карлі XII» Вольтера: нецивілізовані, недисципліновані народи, які разюче відрізнялися від французів, англійців та німців.

У першому томі історії про Петра І, написаному 1759 року, Вольтер в дусі безсоромного самовихваляння називає свого героя «можливо, одним із усіх володарів, чиї діяння найбільше заслуговують на безсмертя». Вольтер майже у біблійному стилі зображував звершення царя: «Петро народився, і постала Росія» 11. Руссо, очевидно, кидав йому виклик, коли вмістив у «Суспільну угоду» зневажливі зауваження про Петра, відмовляючи йому у «справжньому генії» якраз перед виходом другого Вольтерового тому. Коли Катерина шанобливо визнала геній Петра («не можна надивуватися»), вона тим самим ставала на бік Вольтера проти Руссо, обіцяючи, що викриє брехливе «пророцтво» останнього. Тим пророцтвом мала стати перемога татар, а філософський двобій, напевно, збільшив запал, з яким Вольтер підтримував у листах катерининські війни, котрі від 1768 року провадились проти поляків, турків і татар. Зрозуміло, що в ході цих воєн Руссо став ревним захисником поляків. У 1783 році Катерина захопила Крим, а у 1772-му, 1793-му та 1795 роках узяла участь у поділах Польщі. Але якщо на мапі Катерина вийшла переможницею, то два протилежні філософські світогляди — Вольтера й Руссо — зберегли свої впливові ідеологічні позиції й разом задали сучасну політичну концепцію Східної Європи.

Щодо Вольтера, то його листування з Катериною почастішало від 1765 року, коли він присвятив їй свою «Філософію історії», котра вийшла під псевдонімом «абат Базен» і начебто була «відредаґована» небожем цього скандально антицерковного церковника. Вольтер повідомив Катерині, що книгу абата Базена у Франції ще не спалили, а крім того, «гадають, що вона написана у Ваших володіннях, бо істина приходить з півночі» 12. Ніхто впертіше за Вольтера не тримався поняття «півночі», однак саме він позбавив його будь-якого сенсу, відкривши Східну Європу. До того ж йому дуже тонко вдалося подолати відстань між Східною Європою та Європою Західною, вигадавши такого собі Базена, який начебто писав у (290) володіннях Катерини, при тому, що сам Вольтер залишався у своєму маєтку у Фернеї. Цікаво, що 1758 року Вольтер спершу думав осісти у Лотаринґії, у володіннях номінального короля Польщі Станіслава Лещинського 13. Вольтерові не вдалося втілити вигадки у реальність, символічно еміґрувавши у Східну Європу, і він був змушений шукати притулку у Фернеї, на кордоні між Францією та Швейцарією, рятуючись від ворогів Просвітництва з обох боків кордону.

«Небіж Базена повідомив мені, — писав Вольтер Катерині, — що він дуже відданий мадам принцесі Цербстській, матері Вашої Величності, він каже, що вона теж була дуже вродливою і одухотвореною». Насправді сам Вольтер зустрічався з матір’ю Катерини, а «відданість» «небожа» була простим ввічливим перебільшенням його справжнього ставлення. Визнання краси й одухотвореності поряд із великою відданістю до принцеси натякало на можливий роман між Вольтеровим alter ego і матір’ю Катерини, отож сама Катерина ставала дитям французького Просвітництва. Здається, Катерина підхопила цю гру, відповівши: «Відданість небожа Базена моїй покійній матінці викличе до нього ще більшу пошану в мене (chez moi)». Чи означало це, що Базен-небіж перебував з нею у Росії? У наступному Вольтеровому листі виявляється, що Катерина була з ним у Фернеї, хай навіть всього-на-всього на медальйоні, який «зображав» її: «Найкоштовніпшми для мене є медальйони з Вашим зображенням. Риси Вашої Величності нагадують мені Вашу матінку-принцесу» 14. Листування дозволяло їм погратися з часом і простором, поки їхні листи самі рухались по мапі Європи. Вольтер і Катерина використовували власне листування, аби вивчити можливості спілкування між Західною Європою та Європою Східною, і для цього вони спершу вигадали історію стосунків між собою — Катериною, котра зазнайомилась у Санкт-Петербурзі з його книжками, і Вольтером, котрий зустрів у Парижі її матір.

Роль Катерининої матері у листуванні була дуже важливою, бо підкреслювала, що сама Катерина була чужинкою в Росії. У 1770 році Вольтер, зустрівшись із якимось російським князем, зізнався у листі до Катерини, що він «зачарований надзвичайною вишуканістю її підданців». (291) Він приписував цю заслугу самій цариці та її матері: «Ви принесли із собою (apport?) до Вашої імперії всі чесноти її світлості принцеси, Вашої матінки, які ви ще більше прикрасили». Отож Вольтер стверджував, що все, що Катерина дала Росії, вона принесла з-за кордону. «Мене завжди вельми тішить, відповідала Катерина, — що ви зберегли пам’ять про мою матір» 15. У їхніх листах ця пам’ять була нагадуванням про неросійське походження й ідентичність цариці.

Набуту Катериною російську ідентичність Вольтер поставив під сумнів уже у своїх перших листах 1765 року: «Наважуся я, Ваша Величносте, сказати, що трохи серджуся, що Ви називаєте себе Катериною». Адже Катерина — це ім’я святої, а він же з поетичних міркувань волів називати її Юноною, Мінервою або Венерою. Здавалося, Вольтер теж поділяв глибоке переконання Просвітництва, що будь-який чоловік чи жінка, від Казанови до Катерини, прибувши до Росії, могли імпровізувати зі своєю ідентичністю яко владним привілеєм. При цьому Катерина могла стати богинею, а сам Вольтер, огортаючись в ауру міфологічної одвічності, порівнював себе з російським правителем.

Мадам, я старший за місто, в якому Ви пануєте і яке Ви прикрашаєте. Навіть наважуся додати, що я старший за Вашу імперію, якщо відносити її початки до творця Петра Великого, працю якого Ви досконалите 16.

Якщо Росія була царством творчості, де Катерина досконалила працю Петра і примножувала чесноти своєї матері, то Вольтер також випробовував і вдосконалював свою власну інтелектуальну програму, застосовуючи її принципи до незавершеного образу Східної Європи. Вольтер оспівував Катерину як богиню Просвітництва в Росії і оголосив її своєю музою, котра надихатиме його на гармонійне завершення філософської праці свого життя. Отож якщо «Історія Карла XII» у 1731 році знаменувала собою блискавичне й захопливе відкриття Вольтером Східної Європи, то наступним кроком була «Історія Російської імперії за Петра Великого», два томи якої побачили світ у 1759-му та 1763 роках, а фантастичним фіналом стало листування з Катериною, яке Вольтер підтримував від 1763 року і до самої своєї смерті у 1778 році. (292)