«БІДОЛАШНІ, ЖАЛЮГІДНІ РАБИ!»

«БІДОЛАШНІ, ЖАЛЮГІДНІ РАБИ!»

«Особиста залежність, в якій перебувають нижчі класи Польщі, — справжнісіньке рабство, — писав 1772 року Джозеф Маршалл у подорожніх нотатках, — це такий самий деспотизм, з яким плантатори Вест-Індії ставляться до своїх африканських рабів. Порівняно з ними пригноблення російських селян видається повною свободою». Проте Маршалл також вважав, що становище російських селян «дуже близьке до становища чорношкірих на наших цукрових плантаціях». Він навіть гадав, що до початку просвіченого царювання Катерини «вони (російські селяни) були більш поневолені, ніж у Польщі» 77. Маршалл особливо переймався делікатним питанням, де у Східній Європі умови рабства найнестерпніші, але при цьому він чітко заявив те, на що інші тільки натякали: рабство селян у Східній Європі не відрізнялося від становища чорношкірих рабів у Західній півкулі. (131)

Розповідь Маршалла про його мандри Європою, що охоплювали Росію, Україну та Польщу, посідає незвичайне, хоча й не унікальне, місце серед інших творів подорожньої літератури XVIII століття, адже він сам був людиною непомітною, і дехто навіть мав думку, що він узагалі ніколи нікуди не вирушав. Джон Паркінсон, який мандрував Росією в 1790-х, чув у Стокгольмі «кілька цікавих історій» про Маршалла, який «опублікував подорожні нотатки про мандри різними частинами Європи, ніколи не перетинаючи Ла-Маншу» 78. Якщо Маршаллові подорожі справді були лише шахрайством і вигадкою, то цей випадок засвідчує, наскільки сприятливим ґрунтом для авторської уяви стала Східна Європа. Ґрунт, до речі, був його головним заняттям, він називав себе англійським землевласником, що цікавиться науковим поступом у сільському господарстві й мандрував Європою в пошуках необхідних порівнянь. Саме тому він з інтересом поставився до становища селян у Росії, але його зауваження були досить традиційними і могли базуватися на інших подорожніх розповідях. Трохи екзотично виглядає те, що він привіз із собою до Нортгемптоншира не батіг, а величезну картоплину з України розміром з літровий бутель, сподіваючись, що вона прийметься на британському ґрунті.

Маршалл писав, що, подорожуючи Росією, він зреквізовував коней. Він отримав «військовий ордер, за яким селяни мали забезпечувати його харчами». Його супроводжували п’ятеро солдатів, «кожний з яких був озброєний палашем, парою пістолів і карабіном». Це ґарантувало безпеку й коней, але Маршалла турбувало те, що солдати охоче били селян: «Я зупиняв це свавілля, із якого виніс чітке уявлення про природу уряду в Росії». Він назвав цей уряд «найдеспотичнішим в Європі» і додав, що «всі стани рівною мірою є рабами, а не підданцями імператриці». Свідчення цьому карна система, адже навіть «найвищу знать можуть відшмагати батогом, а це означає вірну смерть». Серед інших покарань Маршалл згадує «відрізання язиків, підвішування за ребра та багато інших проявів варварства, що свідчать про жорстокість деспотизму» 79. Отож він створив ланцюг асоціацій: від рабства і тілесного покарання до варварства і деспотизму. Зв’язок між рабством і деспотизмом (132) найочевидніше сформулював у 1748 році Монтеск’є в праці «Про дух законів»: «У деспотичних країнах, що перебувають у стані політичної несвободи, громадянське рабство терпиміше, ніж у країнах з іншою формою правління», позаяк «стан раба і підданця однаково обтяжливі». Маршалл погодився з цією теорією і вдався до свого роду політичної таксономії у дусі Монтеск’є: почав перераховувати «країни чистого деспотизму, як-от Росія, Туреччина, Персія тощо» 80. В цій схемі і рабство, і деспотизм у Росії мали ті східні ознаки, що так часто давалися взнаки у Східній Європі.

Маршалл міркував, як під впливом рабства змінилася демографічна ситуація в Росії, порівняно з «найзахіднішими країнами Європи». Хоча Росія виявилася «краще заселена, ніж я очікував», спростовуючи «поширену ідею про спустошеність цієї країни», вона таки була «дуже мало заселена». Ці зауваження, як і загальний інтерес до сільського господарства, зраджували Маршалла як тогочасного фізіократа. Зростання населення було для нього вирішальним чинником у сільському господарстві, яке, своєю чергою, залишалося єдиним джерелом значущої економічної праці та процвітання. Він писав про величезний простір Росії, який «здивує» людей у «західній частині Європи», і бачив лише один спосіб залюднити такі землі: «Свобода має перемогти, з рабством нижчих класів слід покінчити і дозволити кожній людині стати самостійним хліборобом, якщо вона цього захоче» 81. Йшлося не про пристрасть гуманіста, а про економічну доцільність.

Маршалл був переконаний, що загальне звільнення просто неможливе, бо російські селяни «настільки призвичаєні до рабства». Замість цього він передбачав неминучі міґрації всередині самої Східної Європи. Про Польщу, де суспільство потерпало від кризи, яка незабаром призведе до поділів, Маршалл писав: «Польська знать ставиться до селян як до рабів у найграничнішому сенсі цього слова. Коли почнеться загальний неспокій, вони, звісно, одразу повтікають» 82. Маршалла вразила кількість поляків у прусській Сілезії, куди ті «тікали від польських злиднів». Він думав, що у Польщі «надзвичайно мало людей», оцінюючи втрати населення у «кілька мільйонів осіб» і передбачаючи, що країна перетвориться на «справжню пустку». Богемія, звісно, (133) входила до складу Священної Римської імперії, тож він згадав її в розділі «Подорожі Німеччиною». Втім, Маршалл зауважив, що до селян там «ставляться жахливо», і це «в усьому нагадує польських селян, яким ведеться нічим не ліпше». Відтак Богемія, Польща і Росія були теренами жахливих соціальних утисків і рабства, як у Вест-Індії. Там раби не могли полишити острів, а в Східній Європі селяни, на думку Маршалла, могли податися будь-куди, де сподівалися незначного поліпшення статусу. Якби Катерина заохотила їх тікати «і від безладу в Польщі, і від утисків у Туреччині», вона змогла б перетворити свою імперію на фізіократичну державу заможних хліборобів, а сусідні території — «на справжню пустку» 83.

Вільям Річардсон прожив у Росії чотири роки, з 1768 по 1772-й, саме тоді, коли Маршалл буцімто також там був. Річардсон супроводжував лорда Чарльза Каткарта, англійського надзвичайного посла при дворі Катерини, і був водночас секретарем і вихователем його дітей у Петербурзі 84. Опісля він був професором гуманітарних наук в університеті Ґлазґо, тож його «Анекдоти про Російську імперію», видані у Лондоні 1784 року, помережані академічними цитатами з класиків. Він цитував Верґілія, коли описував холод російської зими, порівнюючи росіян з давніми скіфами, і Тацита, з його оповідями про давніх германців, «вельми подібних до росіян», чиї овечі шкури, бороди й сокири зраджують їхнє варварство 85. Наближаючись до Санкт-Петербурґа Балтійським морем, біля входу до Фінської затоки Річардсон побачив «дикий, чорний і непривабливий острів, перший зразок російських володінь». У 1772 році, щойно він ступив на палубу британського військового корабля у Кронштадтській затоці, його «серце гулко забилось», а на очах «виступили сльози». «Перебуваючи на кораблі й мріючи про Британію», він відчув «невимовний захват» 86. Мандрівка із Західної Європи до Європи Східної й у зворотному напрямку через Балтику виявилася досить швидкою, а відтак втрачалося звичне відчуття цивілізаційного переходу від Європи до Польщі, а разом із цим — нагода поміркувати, де рабство було нестерпнішим: у Польщі чи Росії, Росії чи Польщі. Втім, Річардсон, з головою занурений у класиків, (134) а серцем відданий Англії, нагадував Маршалла — і увагою до умов рабства в Росії, і готовністю просторікувати про його значення.

У червні 1769 року Річардсон з насолодою розглядав на небі проходження Венери, але не забував спуститися й на землю, міркуючи про «Стан сільського господарства у Росії». Це питання непокоїло його значно менше за Маршалла, але він почував себе достатньо компетентним, щоби оголосити маленький російський плуг «насправді кумедною річчю». Він також дозволив собі узагальнити, що «сільське господарство в Росії, через рабство селян, усе ще перебуває на стадії дитинства». Цей вік позначав відсталість, і Річардсон переважно описує росіян як «бородатих дітей». Селяни — «бородаті мужики» поводилися «по-дитячому навіть у розвагах» 87. Відсталість і рабство пов’язувалися між собою, підкреслюючи відмінності між рівнем цивілізованості у Західній Європі та в Європі Східній і доповнюючи друге поєднання — рабства й деспотизму, властиве і для Східної Європи, і власне для Орієнту. З огляду на політичний устрій Річардсон також означував Росію як «велику східну імперію», що, незважаючи на зусилля Петра «уподібнити її до інших європейських держав», надалі перебувала під загрозою «повернення до колишнього східного способу життя». Але, порівнюючи соціальні структури, Річардсон протиставляв не так Орієнт Європі, як російське рабство «феодальній системі, що виникла на заході Європи» 88.

Твір «Рабство російських селян» Річардсон почав з опису свого підходу:

Мешканець Британії, розповідаючи про цю країну англійцеві, не може втриматися від почуттів і міркувань, які природно виникають під час порівняння британського уряду з урядами інших країн.

Селяни в Росії, тобто переважна більшість підданців імперії, перебувають у жалюгідному рабстві, їх вважають такою ж власністю панів, як собак чи коней 89.

Жалюгідність рабства у Східній Європі була в такий спосіб означена через безпосереднє порівняння з Європою Західною. Річардсон пояснював, що селянин у Росії не мав жодної власності, позаяк усе його майно «може забрати його пан». (135) Селянина можна продавати і купувати, навіть «обміняти на собаку чи коня». Рабство мало й інший вимір: «Власник може карати селянина, коли вважатиме за потрібне». Річардсон чув про одну жінку в Москві, яка вбила більше сімдесяти своїх рабів за допомоги батога та «інших варварських тортур»; вона «розважалася, вигадуючи примхливі й незвичні способи страти». Інша жінка використовувала своїх рабів-калмиків для «примхливих послуг», правда, гуманніших, навчаючи їх читати (як Сеґюр учив свого калмицького раба). Вона примушувала їх «читати біля її ліжка, доки не засинала, і читати або розмовляти безперервно, поки вона спала» 90. Якщо російські «розваги» були варварські, примхливі або дитячі, то сам Річардсон розважався оповідями про російські манери. В одному листі, наприклад, він запевняв, що російська освіта «трохи розважить» його давнього приятеля-ітонця, а в іншому — обіцяв англіканському священикові «нариси звичаїв цієї країни, що викличуть у вас посмішку» 91.

Як і Кокс, Річардсон був свідком привселюдного покарання батогом у настільки щільній юрбі, що навіть не бачив жертви: «Батіг здіймався над головами людей, повторювалися удари, і кожний удар супроводжував тихий стриманий стогін страждання» 92. Ця сцена відверто лоскотала Річардсонові нерви, тож він описує звукові ефекти з не меншим збудженням, ніж Кокс — оголену спину злочинця. Побачена брутальність змусила Річардсона замислитися, як рабство впливало на національний характер росіян:

Через постійні тілесні покарання і ставлення як до несвідомих тварин чи можуть вони мати той дух і піднесені почуття, що відрізняють людей, народжених у вільній державі? Якщо до них ставляться так не по-людськи, як вони самі можуть бути людяні? Я переконаний, більшість вад їхнього національного характеру — це наслідок деспотизму російського уряду 93.

Рабство і деспотизм гальмували не лише сільське господарство, а й емоційний розвиток Росії. Згадка Вільяма Річардсона про «піднесені почуття» нагадує іншого Річардсона — Самуельа, чиї «Памела» і «Клариса» викликали цілу революцію почуттів у тогочасних Англії та Франції. Вільям (136) Річардсон, на відміну від інших мандрівників і оглядачів, присвятив значну увагу примусовим шлюбам селян за наказом їхніх панів:

Такі шлюби не приносять щастя — ані чоловік, ані дружина не переймаються подружньою вірністю, тому нижчі класи настільки розпусні, наскільки можна уявити. За таких обставин годі сподіватися, що вони піклуватимуться про своїх дітей 94.

Для Річардсона і почуття стали мірилом цивілізованості. У своїх «Міркуваннях про наслідки деспотизму» він розвинув цю тему, почавши з алюзії на Лукреція і роздумів про ситуацію в Британії:

Відчуваєш певне задоволення, пригадуючи, що в той час, коли інші народи стогнуть під кормигою неволі, мешканці наших щасливих островів тішаться більшою свободою, ніж будь-який народ у минувшині чи теперішності. В усіх інших сенсах не дуже приємно бути свідком пригнічення і страждань роду людського, спостерігати за нещастям та манерами рабів! Бідолашні, жалюгідні раби! 95

Кожен західноєвропейський мандрівник міг відчувати «певне задоволення» від таких спостережень над Східною Європою, адже це допомагало означити свою цивілізацію як вищу. А Річардсон продовжує свій аналіз російського рабства:

Бідолашні, жалюгідні раби! Позбавлені людських прав, а то й прав свідомих істот, вони мусять гарувати, зазнавати найгірших злигоднів і найтяжчих страждань. (…) Від самого народження вони підвладні жорстокому панові, який може їх продати, відбатожити або змусити робити те, що він забажає. Вони не мають власності, навіть хати, нічого, що їхні пихаті пани не могли б забрати собі. Коні та худоба можуть вибирати собі пару за власним уподобанням; росіяни позбавлені і цього привілею. Не досягнувши статевої зрілості, вони мусять одружуватися з будь-якою жінкою, що вибере їхній пан, аби, народжуючи нових рабів, вони зберігали й збільшували його прибуток. У таких родинах немає ані подружнього щастя, ані батьківської чи (137) синівської любові. Там, де чоловік і дружина ненавидять або байдужі одне до одного, там немає вірності. Батько мало піклується про дітей, а мати не завжди їх любить. Бідолашне невинне дитя через це занедбане. (…) Ті, що виживають, не ліпші за дикунів. У перші роки їхнього життя жодне ніжне почуття не пом’якшує їхніх сердець, не додає їм людяності 96.

Згадка про «бідолашне невинне дитя», якому бракує «ніжного почуття» «у перші роки», стає чудовим підсумком згубних наслідків рабства на основі недавньої теорії Руссо про сентиментально-містичне значення дитинства. Брак почуття ставав браком цивілізованості: дитя залишалося «дикуном», не маючи в собі «людяності».

Коли Маршалл порівнював російських селян з «неграми на наших цукрових плантаціях», Річардсон запропонував порівняння з перуанськими інками. Постійні сцени пригнічення надихнули його на створення поеми про рабство: «Як іберійці олюднювали невинні племена перуанських лісів» 97. Курсив у цьому випадку підкреслював саркастичний відтінок речення, адже Річардсон вважав, що поневолення нівелюватиме ці риси: «Ті нещасні чоловіки і жінки, яких продають і купують, б’ють, заковують у кайдани, оцінюють не дорожче за псів, втрачають людську подобу» 98. Вони могли навіть не відчувати наслідків втрати почуттів, стаючи байдужими батьками і подружжям. Описуючи становище рабів, Річардсон мав на меті викликати сльози у своїх англійських читачів, здатних збагнути важливість подружньої та синівської любові. Коли у XIX столітті Гаррієт Бічер-Стоу описала жахи рабства у «Хатині дядька Тома», вона зверталася до сумління своєї епохи, використовуючи такі самі теми: розлучення чоловіків із дружинами, батьків із дітьми.

Від «Міркувань про наслідки деспотизму» Річардсон перейшов до «Національного характеру росіян». Їхня головна вада — не брак емоцій, адже він сам визнавав, що «вони відчувають досить глибоко». Проблема полягала в тому, що вони не вміли застосувати «розум», аби створювати «загальні правила поведінки», наприклад, подружню або синівську відданість, і відтак контролювати «різноманітні й перемінливі емоції». Саме «крайня чутливість, не опанована або не керована (138) розумом», давалася взнаки у надмірних пристрастях і ошуканстві, насильстві та відчаї. Росіяни «рідко озиралися на минуле або думали про майбутнє», тож були «бородатими дітьми, що жили теперішньою хвилиною». У Росії «велика революція» неможлива без допомоги якогось «послідовного чужоземця», котрий зміг би «скористатися їхніми скороминущими пристрастями», тоді як «непостійну чутливість» найкраще можна «виправити найсуворішою дисципліною» в армії 99.

Справжня зміна російського характеру можлива лише тоді, коли росіяни «матимуть абсолютну безпеку життя і власності» — тобто коли буде скасовано рабство. «Безсмертною буде слава монарха, що поверне двадцяти мільйонам людей права розумних і мислячих істот», — писав Річардсон; але не радив Катерині платити таку ціну за безсмертя. Звільнення мусить бути тривалим і повільним, інакше «на людство рине безліч грабіжників і ґвалтівників». Річардсон твердив, що «перш ніж раби отримають необмежену свободу, вони повинні навчитися розуміти, цінувати й використовувати її блага». Просвітництво взагалі не могло позбутися амбівалентного ставлення до рабства, хоч би де воно існувало, і ця Річардсонова невизначеність щодо звільнення була типовою ознакою часу. У висновках він пише: «Я полишаю ці утопічні міркування і висловлю лише побажання, аби та невелика частина людства, що тішиться справжньою свободою, змогла її зберегти і правильно використати». Вкотре мандрівник, відкриваючи існування рабства у Східній Європі, вчився цінувати вищість своєї власної цивілізації. Річардсон залишив Росію 1772 року, переконаний, що росіяни могли б стати «шанованою нацією», якби вдалося «навчити їх діяти на засаді твердих принципів» 100.

Книжка подорожей Кокса вийшла друком у 1784 році, одночасно з книжкою Річардсона. Оцінюючи «сучасний стан цивілізації у Російській імперії», Кокс оголосив, що розчарувався у сподіваннях, що їх підживлювали реформи Петра:

Хоча ця нація, порівняно з попереднім періодом, досягла великих успіхів на шляху вдосконалення, перебільшені розповіді про поширення справжньої цивілізації в усій імперії, що їх я чув і читав, змусили мене сподіватися (139) вишуканіших манер, і, мушу визнати, я був неприємно вражений варварством, у якому надалі животіє більшість населення 101.

Порівняння «манер» дозволяло уявити поступальну шкалу цивілізованості, шкалу «руху до вдосконалення», завдяки якій можна співвідносити націю з її власним минулим і з іншими націями. «Поширення цивілізації серед численного і дуже розпорошеного народу, — писав Кокс, — відбувається не в одну мить, а внаслідок постійного і майже непомітного поступу» 102.

Цивілізованість вважалася такою якістю, яку мандрівник міг виявити лише після уважного обстеження. Чи не найвідомішою частиною леґенди про Петра була його боротьба з бородами росіян. Кокс був не єдиний, хто звертав увагу на ці бороди, а вони впадали у вічі через саме переконання у тому, що Петро начебто давно наказав їх зголити: «Незважаючи на суворі заборони Петра І, переважна кількість жителів і далі носить бороди, дотримуючись цієї патріархальної звички майже так само, як і їхні предки». Кокс дійшов висновку, що «селяни, котрі становлять переважну більшість народу, однаково невправні у ремеслах, як і до царювання Петра». Манери у суспільстві могли бути більш чи менш вишуканими, але селянство зраджувало брак основ цивілізації своєю технологічною невправністю «у ремеслах», послуговуючись скіфською сокирою й сміховинно маленьким плугом. Кокс навіть прирівнює селян до цих примітивних знарядь праці, описуючи людей як «приватну власність поміщиків, подібну до сільськогосподарських знарядь чи худоби» 103.

Так само, як Річардсон вважав рабство перепоною для будь-якого вдосконалення російського народного характеру, Кокс був переконаний, що саме рабство залишалося найбільшим гальмом поступу цивілізації.

Легко зауважити, що, попри рух до цивілізації, вони ще дуже далеко від неї. Загального вдосконалення не можна досягти, доки більшість животіє в абсолютній васальній залежності, народні манери не можуть по-справжньому змінитися, доки люди не відчують повної безпеки життя і власності 104. (140)

Остання фраза Кокса надзвичайно подібна до висновку Річардсона, тому можна припустити, що близько 1784 року на Заході склався консенсус щодо проблеми рабства і цивілізації у Східній Європі. І коли мандрівники на кшталт Кокса запитували: «Як можна назвати цивілізованою країну, де досі існує домашнє рабство?» — у цьому запитанні завжди відчувалися нотки самозамилування 105.