Подяки

Подяки

Коли я почав працювати над цим проектом і зрозумів, наскільки неймовірно широкою є проблема, до якої звернувся, в мене з’явилися вагомі підстави належно оцінити поради, допомогу й підтримку, що їх надавали протягом багатьох років мої професори, колеги, друзі та рідні. Я також дуже багато завдячую вченим, яких ніколи не знав, але чиї праці (а деякі з них написано задовго до мого народження) були для мене дороговказом, коли я намагався скласти в одне ціле частини заплутаної шаради. Прикінцевих посилань видається не досить, аби висловити всю мою пошану тим, чиї дослідження прислужилися мені у зібранні матеріалу з різних історичних галузей і, зокрема, допомогли заповнити історіографічну лакуну між Східною і Західною Європою задля вивчення їх взаємодоповнювальних відносин в інтелектуальній історії. Але попри моє велике бажання віддати належне за отриману допомогу, я беру на себе повну відповідальність за запропоновані у цій книжці висновки, тим більше, що деякі з них можуть видатися комусь суперечливими. Питання про те, як саме і чому Просвітництво вирішило поділити Європу на схід і захід, видається мені нагальним як з історичних, так і з політичних міркувань; сподіваюся, що мої тези спровокують подальше критичне обговорення цієї теми. Я свідомий того, що широта історичних питань змусила мене втрутитися у сфери компетенції багатьох моїх колеґ, і сподіваюся, що мої висновки заперечуватимуть, доповнюватимуть і переглядатимуть усі ті, хто так само, як і (12) я, вважає питання ставлення Просвітництва до Східної Європи вкрай важливим.

Найбільший академічний борг я маю перед професором, що так мудро опікувався моїм науковим вишколом у Стенфорді, — Вейном Вучиничем, дядьком Вейном. Саме він заохотив мене зайнятися не лише Західною, а й Східною Європою, він був керівником моєї докторської дисертації про Польщу і Ватикан, саме він показав мені на власному прикладі те, наскільки Східна Європа заслуговує на глибоке, проникливе і цілісне дослідження з боку істориків. Ще давніший академічний борг я маю перед Віктором Вейнтраубом, котрий навчав мене польської мови, літератури й інтелектуальної історії у Гарварді. Книжки, які він мені тоді давав, зокрема «Znasz-li ten kraj» (1) Боя-Желенського та «Rodzinna Europa» (2) Мілоша, змусили мене почати думати про Західну Європу у зв’язку зі Східною. Я користувався порадами Вейнтрауба на перших етапах мого проекту, а після його смерті 1988 року мені дуже бракує його самого та його підтримки. Темою моєї книжки я завдячую також попередньому поколінню вчених, професорів моїх професорів, адже в її основі лежать праці Роберта Кернера про Богемію XVIII століття й Станіслава Кота про польську тему в західноєвропейській політичній літературі.

Коли я навчався в аспірантурі у Стенфорді, два інші професори — Ґордон Райт та Ґордон Крейґ — дали мені академічний вишкіл, необхідний для роботи над цією темою. Зокрема, Ґордон Райт наполіг, аби я прочитав «Storia dell’idea d’Europa» (3) Шабо, а Ґордон Крейґ спонукав мене думати про те, як виглядала Східна Європа з перспективи Відня за часів політичної діяльності князів Євгенія (Савойського) та Кауніца.

З огляду на мої зв’язки зі Стенфордом мені особливо приємно те, що ця книжка виходить у видавництві Стенфордського університету, і я вдячний Норрісові Попу за його редаґування. Маю також подякувати Вільямові Абрагамсу і Дорріт Кон за чудові поради, пов’язані з публікацією мого рукопису.

Я одержав фінансову допомогу для здійснення цього проекту від Бостонського коледжу й Американської ради вчених товариств. За останні кілька років я презентував частини своєї праці на конференціях, і особливо вдячний Алексу Петтіту за заохочення виступити з доповіддю про Вольтера на конференції, присвяченій дослідженню XVIII століття в Сієтлі 1991 року, та Сюзен Сулейман, що запросила мене 1992 року з промовою до Центру вивчення літератури і культури при Гарвардському університеті. Я обговорював проблеми цього проекту на конференції 1988 року в Корнелльському університеті, присвяченій Франції та Польщі. З цієї нагоди Ален Ґвері люб’язно дозволив мені користуватися своєю працею про фізіократів і Польщу. Я також складаю подяку Майклові Вільсону за його допомогу в упорядкуванні інтелектуальних плодів цієї конференції.

Багато вчених відповіло на мій проект цікавою критикою й цінними порадами. Я глибоко вдячний Ґаетано Платанія за допомогу з матеріалами Бошковича і Маріліні Жолтовській-Вейнтрауб за допомогу з Маратом. Пітер Станські допоміг мені ідентифікувати леді Крейвен як маркграфиню Аншпазьку. Діна Ґудман порадила мені не недооцінювати мадам Жоффрен. Саймон Шама надихнув мене братися за дослідження Ґіббона, а Роберт Дарнтон люб’язно відгукнувся на моє прохання допомогти з перебуванням Карра в Молдавії. Ентоні Кросс відповів на моє прохання про допомогу і знайшов час познайомити мене з постаттю Джозефа Маршалла. Стівен Ґрінблатт й Антоні Мончак висловили кілька цінних зауваг щодо мандрівників та подорожньої літератури. Єжи Єдліцький люб’язно дозволив мені скористатися своїм рукописом про Польщу в Європі.

Особливу подяку я маю скласти Леслі Чокетт, яка не лише допомогла щодо маркіза де Сада, а й також критично прочитала першу редакцію цього рукопису. Я також вдячний Кеті Енн Міллер за читання вступу в розпалі урагану. Марія Татар допомагала, давала поради та сприяла мені на кожній стадії цього дослідження; мене по-справжньому надихало її (14) вміння знаходити рівновагу, чи то між історією та літературою, чи то між збереженням здорового глузду й науковою працею. Вона також переконала мене, що справді можна написати третю книжку й не втратити при цьому всіх своїх друзів. Своїм зверненням до історії мандрівок і мандрівників я значною мірою завдячую дружбі з Полом Марксом, моїм колегою — викладачем історії та літератури у Гарварді 1980-х: його інтелектуальний запал підсилював моє власне зацікавлення подорожньою літературою. Мені дуже бракує Пола після його смерті 1989 року.

Мої колеги з історичного факультету Бостонського коледжу надзвичайно підбадьорювали мене від початку до кінця цього проекту. Я особливо вдячний Томові Перрі за наші дискусії про Моцарта, Робін Флемінґ за її оповіді про скіфів та Полові Брейнсу за корисні зауваження стосовно Гердера і Геґеля. Двоє моїх аспірантів — Г’ю Ґільдерсон і Нік Роу — спонукали мене задуматися над деякими важливими проблемами історії XVIII століття. Я вдячний бібліотеці імені О’Ніла Бостонського коледжу та її чудовому бібліотекареві Мері Кронін, що терпляче витримувала зливу моїх бібліотечних замовлень і діставала книжки, що їх я не сподівався знайти у Бостоні.

Джим Кронін — прекрасна людина і приятель, дружба з яким допомагала не просто писати цю книжку, а писати її з насолодою. Його поради були такими розумними, підтримка такою активною, а приклад таким запальним, що я почав зовсім по-новому дивитися на наукову співпрацю. Його глибокі міркування з приводу психології наукової діяльності й академічної політики та вміння побачити всі приємності, які приносить викладання історії, змінили моє життя.

Пері Класс знову, як і багато разів перед тим, не лише терпіла мою душевну неврівноваженість і моє надто серйозне ставлення до страждань, у яких поставала ця книжка, а й допомогла мені напрочуд слушними порадами щодо всіх аспектів проекту, починаючи від означення предмета й закінчуючи найдрібнішими формальними деталями. Її зауваження значно покращили цю книжку — в тих випадках, коли мені вистачало мудрості їх прийняти; і саме вона допомогла мені подивитися на Луїзу Мей Олкотт очима поляків. Вона (Пері (15) Класс, а не Луїза Мей Олкотт) досить довго супроводжувала мене, поділяючи мій інтерес до Східної Європи, й навіть деякий час мешкала у наметі під Краковом. Саме вона відрядила мене назад до Східної Європи, коли я не розумів, що настав час їхати, і саме вона знайшла мені прекрасного компаньйона, професора Ніколаса Франча, таємного спадкоємця трону Бразовії з роману «Принц і патріот», що вийшов під номером 239 у серії «Loveswept Romance». Саме вона правила мені за приклад для наслідування, була улюбленим письменником і справжнім коханням. Разом нам вдавалося вести хатнє господарство, де багато залишається незробленим, але книжки пишуться, на кшталт цієї, та, врешті-решт, діти навіть дістають свій сніданок перед школою. Діти цілком по-спортивному поставилися до винайдення Східної Європи; Орландо спостерігав, як я працюю над книжкою від самого початку, а Жозефіна народилася 1989 року, annus mirabilis(4) для Східної Європи. Вони підтримували мене, як це вміють робити лише діти.

Моя найбільша, найглибша й найдавніша подяка — моїм батькам, яким присвячено цю книжку. Її також присвячено пам’яті моїх дідусів і бабусь, що дали мені певне відчуття особистого зв’язку зі Східною Європою.

Окрім особистих боргів вдячності, я також маю деякі борги перед наукою, перелік яких за час праці над цим проектом значно зріс. Я покладався на висновки інших учених, що могли б доповнити мої скромні пошуки вичерпних відповідей на досить широкі питання. Зокрема, я надзвичайно захопився дослідженнями французьких учених минулих поколінь і навіть попав у певну залежність від них. Французьким філософам належала стрижнева роль у винайденні Просвітництвом Східної Європи, а французькі вчені від початку XX сторіччя відіграли провідну роль у дослідженні ідей та дійових осіб XVIII століття. Я багато завдячую творам Абеля Мансуї про слов’янську тематику у французькій літературі, Марієтти Мартен про мадам Жоффрен, Аліс Шевальє про Рюльєра, Амбруаза Жобера про фізіократів та, понад усе, блискучим студіям Альбера Лортоларі про Росію і Просвітництво й Жана Фабра про Польщу і Просвітництво. Я також у (16) великому боргу перед зовсім недавніми дослідженнями вчених зі Східної Європи — передусім перед працями польського історика Емануеля Ростворовського й угорського історика Бели Кепеші про зв’язки Франції відповідно із Польщею та Угорщиною у XVIII сторіччі. Нарешті, лише завдяки блискучим працям останнього покоління науковців Англії й Америки я спромігся підступитися до титанічних тем, на кшталт тієї, що перебуває у центрі уваги цієї книжки, — стосунків Вольтера і Катерини. Я ніколи б не довів свою розповідь до закінчення, якби не звертався постійно до праць про Вольтера Теодора Бестермана, Пітера Ґея та Керолін Вайлдберґер; коли йшлося про Катерину, я ще більше покладався на твори Ізабели де Мадар’яги, Джона Александра і Девіда Ренсела. Я також визнаю, що маю невідкупний борг перед працями М. С. Андерсона, що писав про англо-російські зв’язки, та П. Дж. Маршалла і Ґліндура Вільямса про зв’язки Англії з рештою світу у XVIII столітті. Тут я мушу знову повторити, що жоден із цих учених не несе відповідальності за мої ідеї та висновки і що фактично я іноді навіть використовував ці чудові праці, дещо відхиляючися від інтерпретацій самих авторів.

Мені справді поталанило писати цю книжку в роки, коли питання про Східну Європу привертає нагальну й пильну увагу на кожному форумі в академічному світі. Особливо після революцій 1989 року чимало надзвичайно проникливих авторів обговорює місце Східної Європи у сучасній Європі, і я уважно стежу за цією дискусією, зокрема за міркуваннями Тімоті Ґартона Еша, Тоні Джадт, Жака Рупніка, Данієля Широ, Ґейла Стокса, Кришана Кумара, Мілана Кундери, Йозефа Скворецького, Станіслава Баранчака, Адама Міхніка і Чеслава Мілоша. Всі вони в останні роки брали участь у переосмисленні ідеї Східної Європи, і я не зміг би вивчати нагальні для мене проблеми XVIII сторіччя, не беручи до уваги драматичних подій і дебатів сучасності. Сподіваючись, що моє зацікавлення XVIII століттям кине нове світло на ці проблеми, я також добре свідомий того, що розвиток моїх власних ідей дуже завдячує — часом погоджуючись, часом суперечачи — поглядам інших, тих, хто реаґував з щирою відданістю й глибокою обізнаністю на новітню історію Східної Європи. (17)

Я відчуваю, що мушу скласти щиру подяку предметові вивчення моєї праці — філософам доби Просвітництва. Саме їхня палка цікавість до Східної Європи викликала мій інтерес до них. Втім, я свідомий того, що моя книжка може видатися суворою критикою самої суті їхнього інтересу, навіть у найпривабливіших своїх проявах спотвореного елементами «панівного дискурсу», «орієнталізму» й уявленнями про певну нормативну «цивілізованість». Я також розумію, що застосування сучасного критичного інструментарію для аналізу творчості великих мислителів Просвітництва виглядає досить свавільно, а самі філософи-просвітителі й досі лишаються серед моїх інтелектуальних героїв. Їхній інтерес до Східної Європи, попри анґажованість, здається мені гідним подиву й захоплення як свідчення їхньої інтелектуальної допитливості, сміливості й блискучого таланту, що їх вони вносили до кожної ділянки власного світу і які, на мою думку, значною мірою створили світ сучасних ідей, до якого ми ментально належимо. Тому їхні ідеї стали предметом для вивчення і мішенню для критики в нашій інтелектуальній історії, а ідея Східної Європи декілька років входила до моїх академічних зацікавлень.

Постать, яка вражає мене найбільше, — це Вольтер. Я, зрештою, розумію, що, виставивши його ідеї на науковий аналіз і зробивши його самого головним об’єктом обговорення впродовж чималої частини цієї книжки, я змалював філософа у критичному, навіть іронічному світлі. Пітер Ґей у «Політичних поглядах Вольтера» делікатно зазначив, що «листування з Катериною показує його не з найкращого боку». Я взяв це листування й детально його проаналізував як головне свідчення просвітницького погляду на Східну Європу. Коротко кажучи, я подав його у такому ракурсі, в якому він виглядає найменш привабливо. Звісно, я вірю у привидів не більше, ніж у них вірив сам Вольтер, але, як пристрасному прихильнику Вольтерової дотепності, мені легко уявити ту зневажливу недбалість, з якою він міг би висміяти й заперечити мою вчену зухвалість. Мене це бентежить тим більше, що у своїй попередній книжці про Відень часів Фрейда я поставився майже так само критично до ще одного з моїх улюблених героїв. Сприймайте мене тепер за дослідника (18) інтелектуальної історії, пов’язаного непростими взаєминами саме з тими мислителями, якими він найбільше захоплюється. Я смиренно визнаю, що епоха Просвітництва була надпотужним інтелектуальним проектом, який, якщо говорити про винайдення Східної Європи, визначив той терен, на якому я тепер вдаюся до своїх пізніших і скромніших вправ у царині інтелектуальної історії.