«МІСЦЯ, ДЛЯ НАС ГЕТЬ НЕВІДОМІ»

«МІСЦЯ, ДЛЯ НАС ГЕТЬ НЕВІДОМІ»

16 січня 1717 року леді Мері Уортлі Монтеґю, збираючись вирушити з Відня до Константинополя, де її чоловік був англійським послом, схвильовано писала до своєї сестри: «Я тепер, люба сестро, прощаюся з тобою — надовго, а з Віднем — назавжди, вирушаючи завтра у Подорож через Угорщину, незважаючи на надзвичайний Холод і глибокий сніг, що можуть похитнути куди більшу Відвагу, ніж моя». Тяжкі переживання цього епістолярного прощання, навіть попри довільну орфографію, підкреслювали важливість кордону, що його вона збиралася перетнути, й необхідність «прощання», адже вона опиниться на території, де навіть можливість листуватися була непевна. Від’їзд леді Мері з Відня до Угорщини на початку XVIII століття, супроводжуваний драматичною пишномовністю, нагадував від’їзд Сеґюра з Берліна до Польщі наприкінці того самого (75) сторіччя. Вона також відмовилася від найзручнішого шляху морем з Англії до Константинополя й сказала, що попрощалася з Віднем назавжди, адже не планувала повертатися суходолом, навіть на запрошення австрійського імператора й імператриці: «їхні імператорські величності запросили мене на зворотному шляху відвідати Відень, але я навіть і не думаю знову так знесилювати себе». Насправді ця втома від виснажливої подорожі їй тільки уявлялася, бо вона в неї ще навіть не вирушала. У XVIII столітті мандрівка на схід від Відня, як і на схід від Берліна, викликала острах. «Прощавай, люба сестро, — писала вона, — якщо я переживу цю Подорож, ти знову одержиш звістку від мене». Особливо леді Мері переймалася думкою про «втому, від якої страждатиме моє бідне дитя», адже вона мала їхати разом із сином, якому ще не виповнилося чотирьох років 49.

Побоювання леді Мері не можна приписувати віддаленості від Англії чи особливій тендітності англійських аристократок, позаяк такі самі побоювання ще більше ширилися поміж самими віденцями, для яких сприйняття Східної Європи наче якоїсь прірви загострювала географічна близькість Угорщини. «Пані, з котрими я тут познайомилася, так добре ставляться до мене, що, зустрічаючи мене, щоразу плачуть, адже я твердо зважилася здійснити цю подорож», писала вона. «Кожен, кого я бачила, лякає мене якимись новими труднощами». Навіть принц Євгеній Савойський, що здійснив свої воєнні подвиги саме в тих землях, якими мала їхати леді Мері, попереджав її про «пустельні рівнини, вкриті снігом, де холод настільки жорстокий, що вже убив багатьох». Вона погодилася, що він має рацію: «Визнаю, ці жахливі речі справили на мене дуже глибоке враження, бо я думаю, що він каже правду, адже ніхто краще за нього про це не знає». Саме завдяки воєнним перемогам Євгенія Савойського Габсбурґи звільнили Угорщину з-під влади Османської імперії, а 1717 року він знову керував кампанією проти турків, що завершиться його найбільшим тріумфом — узяттям Белґрада. Леді Мері стверджувала, що повірила його попередженням, але в її листі з Відня до Александра Попа глузувала над «страхами» перед Східною Європою: (76)

Я думаю, що маю назавжди попрощатися зі своїми друзями з такою урочистістю, наче збираюся на штурм фортеці, принаймні якщо вірити в усі ті Страхіття, про які мені тут розповідають. (…) Мене лякають, що я замерзну, потону в снігах, потраплю в полон до татар, що спустошують ту частину Угорщини, якою маю їхати. Правда, у нас буде численний конвой, тож, можливо, я матиму нагоду розважитися новим видовищем, опинившися посеред поля битви. Лише Провидіння знає, як скінчаться мої Пригоди, й коли вони скінчаться комічно, ви ще про них почуєте 50.

Уявлення леді Мері про переміщених на шлях до Константинополя татар, яких згодом Кокс догледить на шляху до Санкт-Петербурґа, доводить помислену єдність Східної Європи в свідомості мандрівників. У XVIII столітті слово «Татарія» відсилало до невизначеного, величезного географічного простору від Криму до Сибіру. Дехто з мандрівників справді там побував, але сама назва татарського народу додавала присмак чогось варварського до мандрівок значно розлогішою й аморфнішою територією. Татари були невід’ємною частиною досвіду кожного мандрівника у Східній Європі.

Для леді Мері відвідання Східної Європи скидалося на участь у війні, штурм фортеці, адже землі, якими вона збиралася мандрувати, справді були зоною воєнних дій. Утім, вона не могла настільки серйозно сприйняти страхіття війни, аби відмовитися від нагоди «розважитися новим видовищем» і передовсім пошуком «Пригод», чий передбачуваний результат залишався непевним: чи то трагічним, чи то комічним. У XVIII столітті таке ставлення до Східної Європи, краю пригод, землі, що лежала поза маршрутом традиційної європейської «великої подорожі», стало типовим для мандрівників. У листі до Попа від 16 січня 1717 року леді Мері, здається, вже очікувала на комічну розв’язку; коли її «Листи з турецького посольства» було опубліковано 1763 року, за рік після її смерті, драматична напруга цілого епістолярного циклу мала вже суто літературний характер. Леді Мері писала до своєї сестри 30 січня з Петерварадина, де торік принц Євгеній Савойський здобув визначну перемогу: «Нарешті, люба сестро, я безпечно й у доброму здоров’ї дісталася з усією родиною до Петерварадина, (77) лише трохи постраждавши від суворої Пори року (від якої нас надійно захищали Хутра), і, виславши попереду слуг, знайшла настільки добру Ночівлю, що ледве не сміюся, згадуючи всі ті страхіття, що мені обіцяли під час цієї Подорожі» 51. Це вже був тріумф західноєвропейського почуття гумору, що наставав слідом за тріумфом переможних військ Євгенія Савойського. Такий самий жарт переповів століття по тому, 1839 року, Джон Паджет, публікуючи свої подорожні нотатки про Угорщину, так само натякаючи на комізм ситуації: «Читач, звісно, сміятиметься разом зі мною, якщо я переловім йому бодай половину дурниць, що їх розповіли мені добрі віденці про країну, куди ми вже вирушали. Немає доріг! Немає заїздів! Ніякої поліції!» Паджет належно озброївся, перш ніж їхати, але не мав «нагоди підстрелити щось більше за куріпку або зайця» 52.

За цими жартами стояло відчуття обізнаності й опанування, яке робило Угорщину безпечною. Від жартів леді Мері перейшла до повчання, повідомляючи про свій щоденний маршрут через «Країну, геть невідому тобі і яку самі угорці ще не повністю обходили». Цей типовий намір — пізнати Східну Європу краще навіть за тих, хто населяє її, — пронизував усе знання XVIII сторіччя про цей реґіон. Леді Мері описувала свою подорож «найкращими рівнинами світу, такими пласкими, ніби вимощеними, й напрочуд родючими, але здебільшого безлюдними й необробленими, спустошеними тривалою війною між султаном та імператором», а також недавніми габсбурзькими гоніннями на протестантів. В уяві леді Мері Угорщину спустошували і Габсбурґи, і турки: англійський протестантизм мандрівниці не дозволяв їй однозначно стати на бік католицького завоювання, відтак вона уявляла Угорщину країною, затисненою між Європою та Орієнтом. Її власна емоційна реакція була подібна до Коксової у Варшаві і Сеґюрової у Санкт-Петербурзі: «Немає нічого сумнішого за мандрівку Угорщиною, коли згадуєш про колишнє процвітання цього королівства і бачиш такий шляхетний край майже незаселеним» 53. Вона не лише знайшла відповідне емоційне пояснення, а й типовий для XVIII століття погляд на економіку Східної Європи, краю родючого, але необроблюваного й незаселеного. (78)

Угорські міста, на думку леді Мері, були «доволі підупалі», а місцевість навколо «настільки поросла лісом, і її так рідко навідують, що ми бачили неймовірну кількість дичини». Це означало, що харчів «буде удосталь», укупі з вепрятиною й олениною. Що ж до нечисленних мешканців Угорщини, то «їхній дуже примітивний одяг складався зі звичайної овчини, висушеної на сонці, капелюха і чобіт з того-таки матеріалу». Смушок відтак став тією особливою прикметою, за якою мандрівники впізнавали східноєвропейських селян, і леді Мері для контрасту описує знатну угорську даму «в пурпуровій оксамитовій накидці, підбитій соболями» 54.

Леді Мері показали поле битви під Могачем, де 1526 року після перемоги Сулеймана I більша частина Угорщини стала провінцією Османської імперії; після того вона відвідала «карловицькі поля, де принц Євгеній здобув останню велику Перемогу над турками». Вона споглядала «сліди Славетного кривавого дня» — «Черепи й Кістяки непохованих Людей, Коней і Верблюдів», і «не могла дивитися без жаху на таку силу-силенну пошматованих людських тіл», не відчуваючи «Несправедливості війни» 55. Свідомість мандрівника Угорщиною була вплетена в недавнє відвоювання, навіть коли, як у випадку леді Мері, страхіття війни переважували радість перемоги. Аби відкрити й пізнати Східну Європу, турецький кордон у свідомості сучасників мав відсунутися на схід. Англійський лікар Едвард Браун мандрував Угорщиною 1669 року, за півстоліття до леді Мері, й у своїй «короткій розповіді про Мандри Угорщиною, Сервією, Болгарією (тощо)», виданій 1763 року в Лондоні, він називає Угорщину місцем «найдальшого вторгнення» османів «до західних частин Європи». Якщо Західна Європа в цьому випадку згадувалася безпосередньо, то Східна залишалася чимось невизначеним і незрозумілим. Браун знав, що, перетинаючи кордони Угорщини, «людина залишає наш світ… і доки не потрапить до Буди, наче перебуває в іншій частині світу, зовсім не схожій на західні країни» 56. Наприкінці XVII сторіччя Угорщина стала брамою до Східної Європи, де ідея завоювання й виправлення кривд була напрочуд яскравою, майже так само зримою, як розкидані черепи та кістяки. Найважливішим ідеологічним унеском XVIII сторіччя була інтерпретація (79) цієї ідеї не мовою відмінностей між ісламом і християнством, а мовою відмінностей між відсталістю й просвіченою цивілізацією.

Леді Мері відвідала Белґрад лише за шість місяців перед тим, як його взяли війська принца Євгенія 1717 року. Це, мабуть, був його найбільший тріумф, але він затримався ненадовго, позаяк уже через двадцять років, 1739-го, місто знову перейшло під владу Османів. Перемога 1717 року і навіть поразка 1739 року були важливими для утвердження уявлення про Белґрад і Сербію загалом серед європейського загалу як про відлучувану частину османських володінь, розташовану в тій самій прикордонній зоні, до якої належала й Угорщина, тобто — на пограниччі Європи. В 1717 році Белґрад, однозначно, був для леді Мері Орієнтом, адже тут відбулася її найцікавіша зустріч із Ахмет-беєм, який «розтлумачив мені багато уривків арабської поезії», про що вона в захваті писала Попові. Її вразив опис кохання у цих віршах: «Вони мені так подобаються, що варто було б, либонь, вивчити арабську, якби я лишилася тут на кілька місяців» 57. У 1717 році Белґрад міг видатися відповідним місцем для вивчення арабської. Хоча леді Мері і доводилося зустрічати під час подорожі сербів, вони для неї не асоціювались ані з Белґрадом, ані навіть із Сербією. Вона називала їх «расками», від імені Раски — роду, що передував середньовічній сербській державі. Ця позірно безневинна проекція з минулого означала те саме, що й надибування ознак скіфів і сарматів на інших теренах Східної Європи. І, звісно, коли леді Мері вперше побачила расків у Будапешті, вони жили «в маленьких Хатах, чи, радше, хатинах», що більше скидалися на «солом’яні Намети дивної конструкції» й мали «одну кімнатку під землею і другу на поверхні». В неї були своєрідні уявлення про Сербію — «всі знають, що у дрімучих Лісах Сервії переховуються розбійники», але вона не ототожнювала расків із цією землею або цими розбійниками. Леді Мері повідомила Попові, що раски — це «раса Істот, вельми численних в Угорщині», вони схожі на «бродячих циган», сповідують православну релігію і живуть «у неймовірному Невігластві» 58.

Як і досвід перебування у Белґраді та знайомство з арабською поезією не пов’язувалися у свідомості леді Мері з (80) нотатками про сербів, так і зупинка у Софії не мала нічого спільного з болгарами. Її великі пригоди у Софії були суто східні: відвідини турецьких лазень, де її «страшенно люб’язно» зустріли чистою англійською мовою пані, «попросту кажучи, зовсім голі». Вона відмовилася від запрошення роздягнутися, але запропонувала цю ситуацію — «безліч прекрасних оголених жінок у різних позах» — як тему для англійських художників. У XIX столітті, працюючи над своєю «Турецькою лазнею», француз Жан Енґр виписав це місце з французького перекладу «Листів із турецького посольства». «Болгарських селян» леді Мері зобразила значно менш привабливо: «Їхні хати — всього-на-всього маленькі халупи з глини, обпаленої сонцем». Коли пані в софійських лазнях вражали «сліпучо-білою шкірою», то болгарські селянки носили «рясне різнобарвне скляне намисто» й хоча «не були потворними, мали ясно-брунатний колір шкіри» 59. У Болгарії леді Мері, так само як Кокс у Санкт-Петербурзі, порушує питання про колір шкіри. В її очах ясно-брунатною шкірою вирізнялися не орієнтальні турки, а саме народи, які населяли Східну Європу.

Першого квітня леді Мері сповістила про своє прибуття до Адріанополя, сучасного Едірне, «побувавши в усіх європейських володіннях турків», і виявила, що «все бачене нове для мене, кожен день подібний до нового епізоду якоїсь опери». Вона цікавилася звістками про «те, що відбувається на вашому боці земної кулі». В іншому листі вона писала: «Я тепер потрапила до нового світу, де все, що бачу, здається мені зміною декорацій». Вона хвалилася перед принцесою Уельською: «Тепер я завершила мандрівку, на яку не наважувався жоден християнин від часів грецьких імператорів, і я не жалітимусь на труднощі, коли вони дозволять мені розважити Вашу Королівську Величність розповіддю про місця, для нас геть невідомі» 60. Адріанополь, тимчасова резиденція султана, у 150 милях на захід від Константинополя, здавався їй Орієнтом. Проте сама мандрівка, з її перемінливим довкіллям, невідомими місцями, оперними алюзіями й наближенням до нового світу, пролягала Східною Європою.

В Адріанополі леді Мері могла нарешті вдягнути східний костюм і відвідати східний базар та велику мечеть, захоплюючись красою турецьких панн, оголосивши, що (81) «вже досить добре вивчила Схід» 61. Отож вона відчула Схід ще не діставшись Константинополя у Белґраді, Софії та Адріанополі; а Східна Європа потрапляла у поле її зору лише випадково, у вигляді брудних хатин і жінок із ясно-брунатним кольором шкіри. Впродовж XVIII сторіччя акценти змінилися: народи Східної Європи опинились у центрі уваги разом із політичною ідеєю вигнання турків із Європи. І вже наприкінці XIX століття шлях леді Мері став маршрутом «Східного експреса», що прямував не через Схід, а на Схід, до Константинополя. Там, де леді Мері насолоджувалася османською гостинністю, Аґата Крісті прямуватиме на Схід і назад, не покидаючи звичного затишку французького вагона. Натоді Східна Європа буде відкрита, вивчена, відстояна і навіть визволена, але подорожні й далі волітимуть дивитися на неї з вікна.