«В АЗІЇ ТА В ЄВРОПІ»

«В АЗІЇ ТА В ЄВРОПІ»

Бошкович визнавав, що написав лише «короткий звіт» про недовгу подорож, і закликав до створення «повнішого і загалом кориснішого твору». Прикметне для XVIII століття прагнення до повноти знань найяскравіше відбилося в «Енциклопедії» Дідро і д’Аламбера, останні томи якої готувалися до публікації саме тоді, коли Бошкович мандрував Східною Європою. В основі «Енциклопедії» лежало припущення, що у XVIII сторіччі знання про всі речі від «А» до «Я» можна переглянути на новій, раціональнішій основі. Країни Східної Європи, що зазвичай розглядалися як географічні об’єкти, були розкидані в абетковій послідовності по всіх сімнадцяти томах видання, але разом узяті ці статті відображали загальний стан просвітницького знання про Східну Європу на середину XVIII століття.

У першому томі, що з’явився 1751 року, серед інших статтей на літеру «А» була одна про «Agnus Scythicus», славнозвісне скіфське ягня, напіврослину, напівтварину, диво російської природи, до якого «Енциклопедія» підійшла дуже критично, аби висміяти релігійні чудеса 102. У другому томі (1752 року) землям Східної Європи було приділено (268) небагато уваги: лише дві статті на літеру «Б»: «Богемія» та «Болгарія». Після кожного терміна в «Енциклопедії» в дужках подавалося скорочення, яке вказувало на галузь знань, до якої цей термін належав, у цьому випадку до географії: «BOHEME (G?og.), royaume de l’Europe», європейське королівство. Далі у короткому абзаці згадувалася столиця Богемії Прага, родючий ґрунт, багаті рудники й скляні мануфактури цього краю. У висновках підсумовувалася політика, звичаї та етнічний склад: «Це королівство належить до Австрійського дому. Богемці дуже працьовиті, їхня мова — один зі склавонських діалектів (l’Esclavon)» 103. Стаття про Болгарію була так само короткою, але цікаво, що йшлося про два географічні об’єкти. З одного боку, «BULGARIE (la grande)», названа «азійською провінцією в російській Татарії», з іншого — «BULGARIE (la petite)», що була «турецькою провінцією в Європі» 104. Розглядаючи Болгарію як суто географічне поняття, «Енциклопедія» розташовувала її як в Азії, так і в Європі, причому азійською частиною, що належала до Російської імперії, управляли з Європи, а європейською частиною, що входила до складу Османської імперії, керували з Азії. Болгарія енциклопедистів, географічно розташована між Європою та Азією, насправді була країною Східної Європи.

Така стратегія географічного розташування найяскравіше далася взнаки у більшій статті про Угорщину — «величезний край в Азії та в Європі», — що з’явилася у восьмому томі «Енциклопедії». Восьмий-сімнадцятий томи побачили світ 1765 року під фіктивною маркою швейцарського видавця, аби обійти королівський декрет 1759 року, що забороняв друкувати їх у Франції. Розлогі статті про Угорщину, Польщу, Росію і Татарію, відповідно у восьмому, дванадцятому, чотирнадцятому і п’ятнадцятому томах, відзначалися певною концептуальною єдністю, оскільки їх усі написала одна людина, вічний енциклопедист, шевальє Луї де Жокур. Вольтер, переглядаючи томи, що вийшли 1765 року, зауважив, що «шевальє де Жокур зробив три чверті з них». Насправді внесок Жокура був дещо скромніший, але також визначний: він написав близько чверти всіх текстів. Француз, що здобув освіту в Женеві, Лейдені й Кембріджі, Жокур зачепив усі ті (269) теми, які лежали в основі західноєвропейського Просвітництва. Хоча він особливо цікавився наукою і медициною, це не завадило йому писати статті для енциклопедії на будь-яку тему; не всі його колеґи-філософи ставилися до цього схвально. Дідро, що мав би бути йому вдячний за чверть енциклопедії, зауважував: «Шевальє де Жокур? Не бійтеся, що йому колись набридне вимучувати з себе статті, сам Бог створив його для цього». Ґрімм писав у тому ж дусі: «Безліч статтей на найрізноманітніші теми, зокрема дуже важливі, було доручено шевальє де Жокуру, людині надзвичайно сумлінній і невтомно працьовитій, але безжальному компіляторові, який лише збирав матеріал з найвідоміших і часто посередніх книжок» 105. Такий метод компіляції ґарантував, що його статті відбивали усталені для XVIII століття думки: розмістивши Угорщину «в Азії і в Європі», де Жокур відобразив не лише власні упередження.

Насправді його погляд на Угорщину в «Енциклопедії» був цілком аналогічним поділові Болгарії на дві частини. В обох випадках там, де сучасна географія розміщувала країну на карті Європи, нехай і Східної, «Енциклопедія» зверталася до стародавньої географії, аби показати зв’язок цієї країни з її азійським минулим.

Азійська Угорщина, або Велика Угорщина, була у старовину батьківщиною гунів, або угорців, що прийшли до Європи під час занепаду Римської імперії: п. Деліль розташовує її на схід від Болгарії в Азії. (…) Волощина лежала на південь від Угорщини; тож усі три народи: болгари, угорці та волохи були сусідами в Азії, подібно до того, як тепер в Європі 106.

Тут суміжне розташування, що поєднує сусідні країни Східної Європи, стає чимось на кшталт географічної долі. Якщо Угорщина, Болгарія та Волощина на тогочасній карті Європи зафарбовувалися одним кольором, то це було наслідком не лише їхньої недавньої належності до східної Османської імперії, але також давніших історичних зв’язків з Азією. Стародавні азійські країни охайно перенесено на сучасну карту Європи разом з народами, що «прийшли до Європи» й відновили там колишні географічні зв’язки. (270)

Середньовічна Угорщина розглядалася крізь призму її складників, що ще більше підкреслювало зв’язки між країнами Східної Європи.

Угорська монархія на початку XIV століття охоплювала власне Угорщину, Семигород, Молдавію, Волощину, Хорватію, Боснію, Далмацію та Сербію; але розширення її меж нагадувало море, що іноді здіймається й виходить з берегів лише для того, аби невдовзі туди повернутися. Успіхи османської зброї надзвичайно зменшили розміри цієї монархії: цілі провінції було відібрано в неї, але за Пожаревацькою мирною угодою Імператор повернув деякі частини Волощини, Болгарії, Сербії, Боснії та Хорватії 107.

Східна Європа нагадувала море, її мінливі кордони рухалися, наче хвилі припливу й відпливу. Ці землі рішуче ухилялися від войовничих зазіхань Європи і Сходу, тож ані географи, ані енциклопедисти не могли сказати з певністю, де ж вони розміщені.

Жокур допускався посутніх помилок, вдаючись до поширених стереотипів. «Мова Угорщини є одним зі слов’янських діалектів, — помилково стверджував він. — А відтак вона частково споріднена з мовами богемців, поляків і росіян» 108. Угорська мова, що належить до угро-фінської мовної родини, не мала жодного стосунку до чеської, польської та російської мов, і ця помилка свідчить не тільки про огріхи «Енциклопедії», а й про притягальність новонародженої ідеї Східної Європи. Аби уявити цілий реґіон, вистачало однієї країни, позаяк Угорщина в «Енциклопедії» географічно була нерозривно пов’язана з Болгарією і Волощиною, а лінґвістично — з Богемією, Польщею та Росією.

Зв’язки Угорщини з Польщею ставали дедалі очевиднішими, особливо у політиці й суспільному устрої: «Колись в Угорщині існувало таке самоуправління, як дотепер у Польщі; угорці самі обирали свого короля на сеймах». До того ж «знать мала такі самі привілеї, як у Польщі», особливо щодо селян, адже «населення було і досі залишається поневоленим» 109. Угорщина і Польща знову згадувалися разом в описі правління Людовика Великого у XIV столітті, який правив обома королівствами: «Його народи справедливо назвали (271) монарха Великим; але він був майже незнаний в Європі; він правив людьми, що не вміли донести до інших народів його славу». Ця опозиція між Угорщиною та Польщею, з одного боку, й Європою, з другого, базувалася на мінливому співвідношенні відомих і невідомих країн, що його підтримувало Просвітництво протягом цілого століття. Цитуючи Вольтера, який вважав, що угорці нездатні скористатись із власних багатств, Жокур приєднався до вже усталених просвітницьких поглядів.

Даремно, каже п. де Вольтер, природа наділила цю землю золотими і срібними копальнями, а також справжніми скарбами — вином і зерном; даремно вона виростила тут людей міцних, добре збудованих і одухотворених! Там не побачиш майже нічого, крім пустки 110.

Отже, Жокур, який, либонь, ніколи не бачив Угорщини, міг просто зацитувати Вольтера, котрий також ніколи не бачив Угорщини, переконуючи, що в цій країні можна побачити тільки пустку. Погляд Просвітництва демонстрував дива своєї проникливості. Згадка про змарновані природні багатства й неторкані скарби цілком природно наштовхувала на думку про ефективніше їх використання, і Жокур наприкінці розсипався у надмірних похвалах Марії-Терезі, «королеві сердець» і королеві Угорщини. Французька енциклопедія, не згадуючи про дражливе тепер ім’я Ракоці, у дусі нового союзу 1756 року вітала входження Угорщини до складу імперії Габсбурґів 111.

Опис Польщі в «Енциклопедії» починався з короткої статті про «географію», розташування «великого європейського королівства», за яким ішла розлога стаття, присвячена «історії та устрою» Польщі. Жокур обіцяв, що «загальний нарис» про Польщу — «її опис, який я збираюся накидати», — буде «корисним» для політичних і філософських дискусій; а також відсилав читача до основного джерела, «Історії Яна Собеського» Койє 112. Ця книга викликала неоднозначну реакцію у монархічній Франції Людовика XV, позаяк автор симпатизував польським республіканським інституціям, підставою яких був маніфест Лещинського про реформи. Хоча Жокур і запозичив багато у Койє й прихильно відгукнувся про (272) Лещинського, він дійшов критичних висновків про політичний устрій Польщі. Захоплюючись «величним видовищем» польського сейму, що його, далебі, ніколи не бачив, він, проте, засуджував право вето, яке «хоча і робить часом добро, все ж приносить більше зла». Загалом, підсумовує він, «це королівство на півночі Європи так невдало використовує свої свободи і право обирати короля, що, здається, стане розрадою для тих сусідніх народів, які втратили обидві ці переваги». Ще нещаднішим був Жокур щодо польського кріпосного права, яке порівнював з рабством в Азії. Він малює образ «голих дітей, що потерпають від холодного клімату, мерзнучи разом з худобою», та співчуває кріпакові, котрий ніколи не зможе сказати «моє поле, мої діти, моя дружина». Жокур цікавився, що швидше зруйнує Польщу — «крайнощі рабства чи надмір свободи» 113.

Поляки, «коли вони ще були сарматами», володіли імперією, яка простягалася від Дону до Вісли і від Чорного моря до Балтійського, тобто охоплювала всю Східну Європу, з Богемією вкупі. Жокур пояснював це «диким інстинктом» «варварського народу». Але полякам не пощастило зберегти «спадщину» своїх сарматських предків, і впродовж століть вони були змушені поступово обмежитися кордонами сучасної Польщі. Уявлення про Польщу як територію, що постійно зменшується, і про польську історію як про процес скорочення передбачало, що «історія і устрій» мали свої географічні наслідки, які провіщали цілковите зникнення Польщі після поділів з карти Європи. Цікаво, чи не тому географія та устрій розглядалися в окремих статтях, що Польща вже уявлялася як приклад невдалого державного устрою, без власної географії. Так само як поляки втратили імперію своїх сарматських пращурів, вони не цілком зберегли свій давній варварський характер: «Поляки менше схожі на своїх сарматських предків, ніж татари на своїх». Але Жокур пояснював цю різницю, в дусі Руссо, як зміну на гірше: «Вони забули простоту й поміркованість своїх предків сарматів». Він не схвалював того, що поляки переймають французьку моду, «змішану зі східними розкошами». В окремій примітці про церемонію коронації польського короля Жокур описав її так, наче бачив на власні очі: «Тут бачиш азійську розкіш, змішану з (273) європейським смаком» 114. Саме завдяки цьому змішуванню європейського і східного, варварства і цивілізації Польща належала до Східної Європи.

З огляду на антиклерикальний дух «Енциклопедії», прийняття Польщею у X столітті християнства навряд чи могло свідчити про кінець варварства. Жокур описував епоху, коли навернення відбувалося за допомоги тортур: тим, хто їв м’ясо на Великий піст, виривали зуби, а перелюбників вішали на цвяху, вбитому в «знаряддя їхнього злочину». А те, що згодом Польща стала толерантнішою в релігійних питаннях, ніж інші країни Європи, і навіть «раєм для євреїв», то це була випадкова перевага, зумовлена її відсталістю: «Польща, проте, перебувала у стані варварства довше, ніж Іспанія, Франція, Англія чи Німеччина; це доводить, що напівученість небезпечніша за грубе невігластво». Вказані країни підкреслювали контраст між польським варварством і сумнівною напівцивілізованістю Західної Європи. Католицька ревність поляків додатково свідчила про відсталість, бо «надмірна відданість наказам з Рима», тобто «сліпий послух поляків» пояснювався їхнім «забобонним страхом» 115.

Польщу, як і Угорщину, засуджували за марнування природних багатств: «Природа дала цій державі все, що потрібне для життя, — зерно, мед, віск, рибу, дичину; й усе, що потрібне для того, аби розбагатіти, — збіжжя, пасовиська, худобу, вовну, шкіру, сіль, метали, мінерали. Але в Європі немає біднішого народу». Це поєднання багатої землі й бідного народу вказувало на парадоксальну невідповідність суспільства навколишньому середовищу. Жокур описував брак економічного розвитку як географічне безглуздя, коли земля варта не більше за її абстрактний образ, нанесений на мапу:

І земля, і вода — все закликає тут до розвитку торгівлі, але торгівлею тут і не пахне. Безліч струмків і чудових річок — Дунай, Буг, Дністер, Вісла, Німан, Дніпро — слугують лише позначками на географічних мапах. Давно помітили, що було б легко поєднати каналами північний океан і Чорне море і, відповідно, комерцію Сходу і Заходу. Польща, на яку вже кілька разів нападали ворожі флотилії, не те що не побудувала торгових суден, а й не подумала навіть про маленьку військову ескадру 116. (274)

Отож польські річки були лише лініями на мапі, непотрібними самим полякам, але водночас розпалювали уяву західноєвропейських географів, котрі цілком природно розглядали Східну Європу як місце зустрічі Сходу й Заходу. Дезорієнтацію викликав намір поєднати схід із заходом за допомоги річок, які фактично текли з півночі на південь. До того ж «Енциклопедія» припускалася елементарної помилки, згадуючи про вихід Польщі до «північного океану», коли насправді північне узбережжя Польщі омивалося Балтійським морем. Хоч би якою поширеною була думка, що Польща — північна країна, вона таки не була арктичною.

Можливо, Жокур сплутав Польщу з Росією, бо лише Росія могла з’єднати Чорне море з Арктичним океаном, до того ж будівництво штучних каналів у Росії також зацікавило спостерігачів із Західної Європи у XVIII столітті. «Подорожі Росією» Кокса також містили «План Вишневолоцького каналу, що з’єднає Балтику з Каспієм» і незавершений «План Ладозького каналу», який мав поєднати Біле море з Балтійським 117. Існував ще один довготривалий проект Волго-Донського каналу, що сполучив би Чорне і Каспійське моря з Балтійським. Волго-Донський проект Петро довірив англійському інженерові Джону Перрі. Упродовж цілого сторіччя такі плани для Польщі й Росії надавали комерційного забарвлення самій ідеї Східної Європи, зображаючи на карті її суто східні терени у вигляді внутрішніх водних шляхів від північних до південних морів.

«Ця держава, більша за Францію, нараховує лише п’ять мільйонів мешканців», — повідомляла «Енциклопедія» про Польщу, але просвітницька демографія, як і просвітницька географія, теж могла помилятися. Насправді населення Польщі становило близько дванадцяти мільйонів. «Енциклопедія» настирливо пропонувала картину змарнованих природних ресурсів і нерозвиненої економіки, підкреслюючи в такий спосіб саму ідею розвитку. Жокур далі перераховував неґативні культурні риси Польщі: «Там немає своєї школи живопису, немає театру, архітектура перебуває в зародковому стані, на історії ніхто не розуміється, математика малорозвинена, поважна філософія майже невідома». Але залишалася надія на розвиток за західними зразками: «З часом дозріває все. (275) Можливо, колись і Польща досягне всього того, що вдосконалено в інших кліматичних умовах». Поняття незрілості й недосконалості допомагали означити недорозвиненість Східної Європи у стосунку до Європи Західної. Жокур залишив Угорщину Марії-Терези й підсумував статтю про Польщу закликом знайти «великого короля». Описуючи такого короля, він цитував Койє: потрібен той, «хто, побачивши навколо родючі землі, чудові річки, Балтійське і Чорне моря, дасть своєму королівству кораблі, мануфактури, комерцію, фінанси й людей», той, хто, скасувавши кріпацтво, зможе принести в Польщу «конкуренцію, ремесла, мистецтва, науки, честь і процвітання» 118. Такий король зважатиме на географічну ситуацію Польщі й скерує країну на курс розвитку, виводячи цивілізаційні форми з географічних фактів.