«НАЙОСТАННІШИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАРОД»

«НАЙОСТАННІШИЙ ЄВРОПЕЙСЬКИЙ НАРОД»

Сенсаційна подорож мадам Жоффрен до Варшави 1766 року, а також затяжна політична криза в Польщі, яка завершилася поділом 1772 року, викликали небачену досі увагу чужоземців до цієї країни та її місця у Східній Європі. 1765 року стаття Жокура для «Енциклопедії» стала джерелом базового знання і критичних розважань про Польщу, а вже після 1766 року відбувся справжній вибух інтелектуального зацікавлення Польщею і творів про неї. «Міркування» Руссо були лише одним, хоча й найвагомішим для загальної інтелектуальної історії, твором із цього приводу. Напружений інтерес до Польщі у цей час можна порівняти хіба що з інтересом до Угорщини протягом першого десятиріччя XVIII століття. Подібності з Угорщиною стали ще разючішими після вибуху повстання барських конфедератів проти Росії 1768 року. Війна конфедератів проти Катерини поляризувала європейську громадську думку, особливо у Франції, так само, як свого часу і повстання Ракоці проти Габсбурґів 1703 року. Маніфест Ракоці було негайно перекладено і видано у Франції. Так само 1770 року в Парижі було опубліковано маніфест барських конфедератів, аби виправдати Польщу в очах європейської громадськості. Нарешті, цікавість до Угорщини, породжена повстанням Ракоці, завершилася нанесенням її на мапи Європи — звідки Габсбурґи вже не могли її стерти, так само сенсаційна увага до Польщі перед першим поділом справила величезний вплив на нестабільну картографію. (371) Руссо у «Міркуваннях» уже передбачав, що Польща перестане існувати яко держава, але передрікав, що вона назавжди залишиться закарбованою на мапах іншого штибу. Він вітав Барську конфедерацію рішучою настановою: «Треба закарбувати цю велику епоху священними літерами у кожному польському серці» 76. Але заклик Руссо стосувався не лише польських сердець, а передусім його читачів у Західній Європі, їхньої свідомості, пам’яті та ментальних мап.

Запал, з яким Руссо підтримував Барську конфедерацію, частково був реакцією на Вольтерову зневагу до неї, котра, своєю чергою, була неминучим наслідком відданості останнього Катерині. Ідеологічні розходження просвітителів завершилися відкриттям Польщі та Росії як альтернативних втілень Східної Європи. Але зацікавлення Вольтера Польщею було так само старе, хоча й не таке палке, як і його інтерес до Росії, адже ще у «Карлі XII» він представив просвіченій публіці образи Станіслава Лещинського і Станіслава Понятовського, батька Станіслава-Авґуста. Згодом Лещинський приймав Вольтера і опікувався ним у Лотаринґії і навіть ще раз з’явився яко персонаж «Кандіда» посеред шести детронізованих королів: «Провидіння подарувало мені ще одне царство, де мені вдалося зробити більше добра, ніж усі королі сарматів зробили на берегах Вісли». 1761 року Вольтер вказав орієнтири для вимірювання відсталості Польщі у листі до французького дипломатичного представника у Варшаві П’єра Енніна: «Як і раніше, я даю полякам п’ятсот років, аби вони навчилися робити ліонські тканини і севрську порцеляну». Еннін сподівався прихилити Вольтера «на польський бік (du c?t? de la Pologne)», цим самим засвідчивши, що ставлення до Польщі вже стало гострополемічним питанням для філософів. Ідея визначати рівень розвитку у століттях походить з твору маркіза д’Аржансона «Міркування про давній і теперішній устрій Франції», в якому середньовічна Франція порівнювалась із сучасною Польщею. Ця книга вийшла 1764 року, але Вольтер ознайомився з рукописом ще в 1739-му. Саме до д’Аржансона звертався Вольтер, коли проголосив Польщу з її «нещасним урядом» «чудовим предметом для просторікування» 77. Після 1766 року Польща і справді стала предметом для просторікування просвічених авторів. (372)

«Carta seconda geografica del teatro della guerra presente», карта «театру теперішніх бойових дій між Росією, Османською імперією та Польщею, яка охоплює Польське королівство, поділене на воєводства, згідно з останніми спостереженнями і коментарями французьких географів, видана у Парижі 1770 року». Була вміщена у «Storia della Ultima Guerra tra la Russia e la Porta Ottomana», опублікованій у Венеції 1776 року. Ця карта «театру теперішніх бойових дій», призначена для венеціанської або паризької публіки, розміщувала землі Східної Європи в одній міжнародній площині. Польщу 1770 року, котра перебувала вже на грані поділу, виділено жирною лінією як об’єкт міжнародної уваги. Вона межує з Моравією, Молдавією й Московією, — і поділена на воєводства відповідно до «спостережень і коментарів французьких географів». (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) (373)

Катерина це чудово зрозуміла, коли під приводом захисту релігійної толерантності у Польщі втрутилася до її внутрішніх справ, надіславши Вольтерові різноманітні матеріали на цю тему, підготовані у Санкт-Петербурзі. Впродовж 1760-х років Вольтер боровся з «ганьбою» католицької нетерпимості у Франції, зокрема у справах Каласа, Сірвена і Ля Барра. Доля некатоликів у Польщі була дуже близька Вольтерові і дуже вигідна для Катерини, тож 1767 року Вольтер написав «Історико-критичне дослідження про незгоду церков Польщі», яке з’явилося під іменем Жозефа Бурдільйона, вигаданого професора-ерудита. Ця розправа, спрямована проти польського католицизму, була логічним продовженням періодичних видань і памфлетів XVIII сторіччя в протестантській Англії (а також Пруссії), які засуджували польське насильство, зокрема заворушення й екзекуції у Торуні 1724 року. Проблема Польщі у Вольтеровому дослідженні розрослася, охоплюючи й сусідні землі та окреслюючи територію імперських зазіхань Катерини: «Вона не лише встановлює релігійну терпимість вдома, а й хоче відродити її поміж своїх сусідів». Виправляючи закінчення відповідно до реалій поділу 1772 року, Вольтер дійшов висновку: «Таким було розплутування польського хаосу» 78. Це зауваження перегукувалося з Вольтеровою концепцією Східної Європи в цілому, коли він писав про те, як Катерина «розплутувала весь той хаос» від Ґданська до Дунаю.

Вольтерові не досить було розповідати про Польщу, не скориставшись нагодою поміркувати про вдачу поляків. 1767 року, коли Бурдільйон уже висловився на цю тему, Вольтер написав до Станіслава-Авґуста, закликаючи його вести політику просвіченого абсолютизму:

Ваша Величносте, цей Бурдільйон думає собі, що Польща стала б набагато багатшою, населенішою, щасливішою, якби її кріпаків було звільнено, якби вони володіли своєю душею і тілом, якби залишки ґотико-слов’яно-римсько-сарматського врядування були колись знищені володарем, що замість титулу першого сина церкви візьме титул першого сина розуму 79.

Незграбність «ґотико-слов’яно-римсько-сарматського врядування» робила реформи ще потрібнішими для (374) Польщі, а епістолярна форма, лист до Східної Європи, була вектором просвітницького впливу. 1768 року Вольтер виступив із закликом до польської нації у «Зверненні до католицьких конфедератів Кам’янця в Польщі» від імені прусського офіцера Кайзерлінґа. «Мужні поляки, — звернувся він до них, як і Руссо кілька років по тому, — чи хочете ви сьогодні лишатися рабами і прислужниками римської Церкви?» Вони наважилися скаржитися, що Катерина ввела російські війська до Польщі, наважилися питати, за яким правом: «Я відповім вам, що це те право, за яким сусід несе воду до будинку сусіда під час пожежі». Російська армія прийшла «встановити релігійну терпимість у Польщі». Вольтер нагадав полякам, що Катерина придбала бібліотеку Руссо, й зневажливо підсумовував: «Друзі мої, спочатку навчіться читати, а потім хтось придбає бібліотеки для вас» 80. Але, як і прихильніше звернення Руссо до мужніх поляків, ці Вольтерові слова призначалися насамперед для західноєвропейських читачів, котрі в такий спосіб могли стати свідками філософської проповіді для Польщі. Ілюзорність його позірної аудиторії стала ще очевиднішою у Вольтеровій «Проповіді отця Милосердського, виголошеній у церкві святого Терпимського, у литовському селі», написаній 1771 року. Призначення проповіді для парижан, а не для литовських селян, ставало очевидним із того, що з’явилася вона у відповідь на маніфест Барської конфедерації, опублікований торік у Парижі. «Я маю честь надіслати Вашій Імператорській Величності переклад литовської проповіді, писав Вольтер Катерині. — Це скромна відповідь на кричущі і сміховинні наклепи, що їх польські конфедерати надрукували в Парижі». Вольтер настільки перейнявся польською політикою Катерини, що 1769 року Станіслав-Авґуст надумав відкривати дипломатичний фронт у Фернеї й надіслав агента, аби заручитися посередництвом Вольтера і почати мирні переговори з Катериною заради встановлення миру в Польщі 81. Але Вольтер не пішов на співпрацю — або через те, що занадто захоплювався війнами та завоюваннями імператриці, або через те, що не мав достатнього впливу на польську політику імператриці й міг її лише виправдовувати та прославляти.

На те, що Вольтерову проповідь 1771 року звернено до західноєвропейської публіки, вказувало також використання (375) пародійних слов’янських імен, таких як «Милосердський» чи «святий Терпимський», що перетворили польську кризу на східноєвропейську комедію. У той час коли Вольтер обернув польську ситуацію на літературну розвагу, молодий Марат пише роман у листах «Пригоди молодого графа Потовського», використовуючи тогочасну Польщу і війну конфедератів яко тло до романтичної історії. Поширеність інтелектуального зацікавлення Польщею впродовж 1770–1772 років вражає: у той час Руссо і Маблі, натхнені Вієльгорським, писали свої трактати, Вольтер у Фернеї звертався до поляків із сатиричними памфлетами, а майбутній революціонер Марат, котрий працював у Ньюкаслі ветеринаром, писав свій роман. Якщо у «Польських листах» Марат дивиться на Західну Європу очима поляка, то в «Пригодах» він описує, як поляки переживали політичну кризу, що стає перешкодою щасливого союзу двох закоханих. Марат використав польські і псевдопольські прізвища: Потовський, Пулавський, Огіський, Собеський; усі ці герої висловлювали найрізноманітніші погляди на польську ситуацію — від палкої підтримки до не менш палкого осуду Барської конфедерації, що відбивало розбіжності поглядів як у Західній Європі, так і в самій Польщі.

Головний герой, нажаханий страхіттями громадянської війни й чужоземного втручання, врешті засудив конфедератів, назвавши їх «варварським військом». Але саме з розмови із заїжджим французом він по-справжньому зрозумів становище своєї країни. Марат скромно називає поляка «moi» (я), а француза «lui» (він):

Moi: Але ви, здається, добре знаєтесь на цьому; мені було б приємно почути, що ви думаєте про справи нещасної Польщі.

Lui: Ви пропали, можливо, безповоротно; але які б нещастя вас не спіткали, ви їх справді заслужили.

Moi: Поясніть, будь ласка, бо я не розумію вас.

Lui: У стані анархії, в якому ви живете, як одні з вас можуть не стати жертвами інших або здобиччю ваших сусідів? Ваш уряд найгірший з усіх, які тільки бувають 82.

Ця вигадана розмова поляка і француза, котрий виніс суворий вирок, наведена у вигаданому листі одного поляка (376) до іншого, й була частиною роману в листах, що його написав француз, який жив в Англії. Таке нашарування літературного матеріалу підкреслювало першість Західної Європи. Роман Марата про Польщу опубліковано лише 1847 року, але, наприклад, Жан-Батіст Луве дю Кувре написав й опублікував «Любовні походеньки кавалера де Фоблаза» у 1780-х роках, обравши за сюжет події часів Барської конфедерації. Історія кохання Ловзінського до Лодойської настільки сподобалася французам, що її переробили на драматичну комедію «Лодойська і татари». Цю комедію і написану за її мотивами оперу Луїджі Керубіні було поставлено 1791 року в революційному Парижі 83.

Вольтер використав історію Станіслава-Авґуста і барських конфедератів у своїй трагедії «Закони Міноса», написаній приблизно під час першого поділу; дія трагедії відбувалася не в сучасній Польщі, а на давньому Криті. Просвічений володар нарікав: «Фанатизм і повстання вічно тривожать мою нещасну країну» 84. Ця п’єса так і не потрапила на сцену. Ще меншу публічність отримала сатирична поема про Польщу «Війна конфедератів», яку Фрідріх Великий написав 1771 року, аби розважити Вольтера. Руссо, Марат і Фрідріх майже одночасно писали про польську кризу, але якщо Руссо симпатизував полякам, а Марат був радше байдужий, то Фрідріх зловтішався. Він навіть вигадав з цієї нагоди музу дурості:

Втішно озира вона терени Польщі,

Незмінної з часів світу сотворіння,

Грубої, дурної, без просвіти проміння:

Староста, жид, хлоп, воєводи п’янющі

Байдужі, що живуть в такому стидовищі  85.

(Avec plaisir elle vit la Pologne

La m?me encor qu’? la cr?ation

Brute, stupide et sans instruction,

Staroste, juif, serf, palatin ivrogne,

Tous v?g?taux qui vivaient sans vergogne).

(Переклад Тараса Цимбала).

Римуючи Польщу зі словами «п’янющі» та «стидовище» (Pologne-ivrogne-vergogne), Фрідріх ще й принагідно висміяв у своїй комедії Східну Європу, (377) населену «сонмищем бовдурів із прізвищем на — ський». Однак таке поєднання комізму і зневаги, що вийшло з-під отруйного пера Фрідріха, виявляло приховані зв’язки між поезією і владою, типові для всієї літератури про польську кризу із західноєвропейського погляду. Фрідріх саме обмізковував план поділу Польщі, і Вольтер не міг не оцінити аналогію між цією поемою і самим поділом 1772 року: «Ваші вчинки цілком відповідають вашій поемі про конфедератів. Приємно знищити народ та скласти про нього пісню». Вольтер вважав, що обидва ці таланти взаємопов’язані, лестив Фрідріхові, що «ніхто ніколи не складав віршів і не захоплював королівства з такою легкістю». Вольтер фактично славив поділ яко витвір генія, неначебто це була поема: «Вважають, що саме ви, Ваша Величносте, надумали поділити Польщу, і я в це вірю, бо в цьому є щось геніальне». Сам Фрідріх розпочав доленосний 1772 рік з листа Вольтерові, в якому назвав поляків «найостаннішим європейським народом» 86. Саме ця прихована ієрархія європейських народів, що лишалися європейськими попри загарбання та приниження, в остаточному підсумку визначала для Фрідріха поетичне й політичне значення Східної Європи.