«МІЖ СХІДНИМ ТА ЗАХІДНИМ СВІТОМ»

«МІЖ СХІДНИМ ТА ЗАХІДНИМ СВІТОМ»

Прагнучи дочекатися «кінця своєї нещасливої подорожі невинного в’язня», Ледьярд спершу радів, що залишає Росію і в’їжджає до Польщі, стаючи там вільним мандрівником. «О свободо, о свободо! Які солодкі твої обійми!» — вигукував він. «Зустрівши тебе у Польщі, я благословляю цю країну; і справді, я гадаю, вона потребує (490) благословення кожної милосердної душі». Іронічна зверхність, відтак, стримувала його захват від самого початку, а його милосердя зменшилось, тільки-но він зупинився в одного єврея, у «великому брудному будинку, де багато сміття, галасу й дітей». Він виявив, що польсько-російські пограничні землі були «населені лише неймовірно надокучливими євреями». Але не чисельність євреїв, а злиденність селянства змусила Ледьярда відмовитися від свого благословення Польщі. Якщо «зло на російську імператрицю» зробило його «прихильником польського короля», щойно він опинився у його володіннях, то через три дні він хотів тільки «чимшвидше полишити країну». Його нажахало, що «не лише селянство, але всі люди були найбіднішими з усіх, яких мені доводилось бачити». Вони були «надзвичайно маленькі, кволі, недогодовані, обшарпані й непривабливі». Зі своєю пристрастю до вимірювань, він виявив, що «середній зріст тих, кого я бачив, — 5 футів і 2, 4 або 5 дюймів; вони всі кривоногі, клишоногі та шкутильгають» 55. Отже, утиски селян, яких сприймали за рабів, для мандрівників XVIII століття були чи не найголовнішими ознаками Східної Європи, але Ледьярд переміщає цю проблему в площину фізичної антропології; співчуття у нього явно змішувалось із огидою.

Прямуючи з Азії просто до Західної Європи, Ледьярд не міг утриматися, аби не зауважити серединного розташування Польщі, яку він поспішав перетнути. Зрозуміло, він тлумачив це з антропологічного погляду, тож звичаї та манери окреслювали в нього територію Східної Європи:

В одязі і в звичаях тут усе перемішане. Важко описати, як впливає на мешканців географічне розташування їхньої країни між східним і західним світом. Євреї цілковито перебувають на східному боці. (…) А поляки (якщо зараховувати сюди дам, які, на мою думку, найкращі судді, коли йдеться про одяг та чистоту) мають у собі більше європейського, ніж азійського, але як і одяг, так і звичаї Європи погано їм пасують 56.

Європейська мода та звичаї, котрі, здавалося, «погано пасували» полякам, нагадували «вбрання цивілізації», яке, з погляду Ледьярда, не личило татарам. Одним сміливим риторичним ходом він відокремив Східну Європу від Європи (491) Західної, проголосивши, що «грубі, нерозвинуті, примхливі, фантастичні смаки відділяють Польщу й Росію від духу Європи» 57. Звичайно, саме Ледьярд, цей «ексцентричний геній» з Америки, відмовляв Польщі й Росії у «дусі Європи», керуючись своїми власними смаками, які могли бути примхливими й фантастичними, але водночас близькими до традиційного погляду Просвітництва. Вольтер відрізняв «нашу частину Європи», із притаманною їй вищістю «звичаїв та духу», від іншої, нижчої частини, яка простягалася від Фракії до Татарії. «Сьогодні після обіду я покинув Вільно, західні околиці якого дуже гарні», — занотував Ледьярд у своєму щоденнику. Однак він не барився там, бо «західні околиці» Вільна, напевно, були недостатньо західні.

Я радісно залишив їх заради божественних країв Заходу. Не здійснивши цієї маленької подорожі, я би ніколи не мав правильного уявлення про те, наскільки східний світ нижчий проти західного, і що така велика різниця існує у серцях і навіть у мізках людей. Якщо культура дає такі плоди, то я не бачу жодного перебільшення у припущенні, що західні люди можуть стати янголами 58.

Отож «дух Європи» належав «божественним краям Заходу». Із таким сильним напрямковим відчуттям контрасту між Сходом і Заходом «маленька подорож» Ледьярда продемонструвала застарілість Паркінсонового уявлення про «північну подорож».

Ледьярдове сприйняття «західних людей» яко янголів разюче відрізняється від сприйняття польських селян «нижчого роду людей, рабів, на яких я не можу навіть дивитися». Хоч би де він бачив раба, він відчував потребу «подумати і зробити щось замість нього», але «не мав часу ані на те, ані на інше». Йому дуже бракувало часу, бо він поспішав покинути Польщу якнайшвидше, при цьому немилосердно її картаючи:

Чудова погода як на цю пору року. Я не можу знайти анічогісінько у поляках, що б мене зацікавило; можливо, це через мою тупість або неуважність, і я волів би, щоб саме це їх виправдовувало, але у глибині душі я в цьому сумніваюся 59. (492)

Зрозуміло, йшлося не про тупість Ледьярда, а про тупість поляків; саме їхній, а не його примхливий смак позбавив Польщу й Росію європейського духу. Позбиткувавшись у такий спосіб над поляками і змішавши їх в одну купу з росіянами, йому залишалося тільки прирівняти їх усіх до сибірських татар, оскільки «східний світ нижчий проти західного». Ледьярдів підхід був типово антропологічним, а євреї, яких він сюди докинув («цілковито на східному боці»), стали для нього добрим критерієм:

Молоді жінки і незайманиці ходять простоволосі, а заміжні — покривають голову. Дуже цікаво, що євреї твердо дотримуються цього звичаю. Взагалі, вони дуже ревні у всіх своїх звичаях, і якщо колись вони були б хорошим народом, то тепер були б найкращими на землі. Такої самої традиції тримаються поляки, росіяни і татари. Ось ще один східний звичай, який породили східні ревнощі. Коли жінка одружується, її начебто таврують, як ми тавруємо придбану коняку. Заховати волосся — це те саме, що обрізати його, але відрізати з цією метою вуха було б теж смішно. Так завжди поводилися чоловіки у примітивних та нецивілізованих суспільствах з цією безневинною і привабливою половиною людського роду 60.

Євреїв, поляків, росіян і татар антропологічно об’єднують тут «східні звичаї», котрі, творячи загальну концепцію Східної Європи, виглядають «смішними» та «нецивілізованими». Цікаво, що Ледьярд іронізує стосовно відрізання вух, хоча й сам виявляв особливе наукове зацікавлення до цієї частини тіла, адже навіть замірявся (мабуть, жартома) відправити до Лондона голову татарина заради подальшого наукового вивчення.

Цілісний і послідовний «східний світ» раптово закінчився того дня, коли Ледьярд перетнув кордон між Польщею та Пруссією. Три роки перед тим Сеґюр перетнув цей кордон у зворотному напрямку, з Пруссії до Польщі, відчуваючи, що «Європа повністю лишилася позаду». Тепер Ледьярд нарешті не мав сумнівів, що повернувся до «божественних країв Заходу». Він скористався усім своїм антропологічним знанням та досвідом навколосвітніх мандрів, аби дослідити природу завіси, яка відокремлювала Східну Європу від Західної: (493)

Швидкі переходи, які я здійснював із одного королівства до іншого, пасивно спостерігаючи їхні різні звичаї, привчив мене фіксувати й обмірковувати все, що я бачу, і я глибоко переконаний, що нічого не упустив. Мені відомі найтонші особливості, і, як у старого індіанського мисливця, мої очі та вуха цілком пристосувалися до такого становища. (…) На інших етапах подорожі цей перехід був настільки поступовий через відмінності у характерах різних народів, що я часом не помічав ґрадацій. (…) Були й інші, досить раптові, але жоден із них не можна порівняти зі зміною, яку я зауважив сьогодні, в’їхавши у володіння покійного короля Пруссії 61.

Зодягнувши на себе іншу ідентичність, Ледьярд пригадав свої студентські роки у Дартмуті, уявивши себе індіанським мисливцем, що йде по слідах самої цивілізації. Поступові переходи та ґрадації, які зустрічалися йому, були ті самі, що їх він зауважував, рухаючись із заходу на схід: «тонка ґрадація від цивілізації до нецивілізації». Тепер, прямуючи зі сходу на захід, він повертався назад до цивілізації, але перехід не був таким легким і поступовим, як раніше. Переїзд від Польщі до Пруссії, в’їзд до Західної Європи виявився «досить раптовим».

Усе це він підсумував у переліку вад і чеснот, які визначали «нижчість східного світу проти західного» і водночас вищість цивілізації:

Проїхавши якихось три англійські милі, я перестрибнув через великий бар’єр між азійськими та європейськими звичаями, між світом рабства, ледарства, бруду, марнославства, нечесності, підозріливості, ревнощів, боягузтва, шахрайства, потаємності, невігластва, малодушності і не знаю, чого ще, — і світом усього, що протилежне йому, — активної працьовитості, щирості, чистоти, багатих столів, добрих манер, чемної уваги, твердості, розуму і, дякувати Богові, бадьорості, й понад усе — чесності, якій, я присягаюся, не зазирав в обличчя відтоді, коли вперше вирушив у північно-східному напрямку Балтійським морем. Ще раз вітаю Європу і палко обіймаю її 62.

Попереднє відчуття «тонкої ґрадації» поступилося місцем «великому бар’єрові», який він розмістив із подиву (494) гідною точністю. У тому, що так багато моральних, духовних та економічних характеристик опинялися по різні боки бар’єра, котрий відокремлював дух Європи від «усього, що протилежне йому», відрізняючи «азійські та європейські манери», містився географічний парадокс. Бо фактично Ледьярд мандрував Європою вже більше тисячі миль — відтоді як перетнув Урал або принаймні від Волги. Цей парадокс можна вирішити лише за допомоги ідеї Східної Європи.

Але тут ішлося не про звичайну географію, а, за словами Ледьярда, про «філософську географію» — інтелектуальний винахід епохи Просвітництва.

Я не уявляю, де розмістити філософську географію інших частин Європи, але якщо моє марнославство коли-небудь підштовхне мене це зробити, я знатиму, на що зорієнтувати стрілку мого компаса принаймні в одному місці. Межі, які встановив тут великий Фрідріх, видаються дуже важливими. Я молю Бога, аби він був татарином; його великий геній не став би прокляттям для всієї Азії, як безглузді завоювання напівдикого Чингісхана, а з тим же запалом та завзяттям він позбавив би цю ганебну й майже непридатну ні до чого частину світу від згубних джерел тих вад, які дотепер уповільнюють сміливі та шляхетні діяння синів Європи на користь суспільства, гідного людства і, наважусь додати, угодного Богові 63.

Фрідріх помер за два роки перед тим, 1786-го, але у 1788 році Ледьярд усе ще згадував його, вважаючи його «великий дух» символом «духу Європи». Ледьярд звертався до Фрідріха з тією самою метою, з якою Вольтер писав хроніку подвигів Карла XII — аби пофантазувати про завоювання Східної Європи та інших земель. Бо коли увагу зосереджували на Східній Європі, дух Європи ставав одночасно духом завоювання й панування, причому завжди в ім’я «сміливих та шляхетних діянь» цивілізації. І Сеґюр, вважаючи, що цілковито покинув Європу, і Ледьярд, який рухався в іншому напрямку й вітав Європу своїми палкими обіймами, — вони обидва мали на увазі Західну Європу. Проте водночас вони відкрили Східну Європу, бо потребували її у вигляді додаткової території, чия відсталість становила би протилежність духові Європи — тим янголам цивілізації, які мешкали у божественних землях Заходу. (495)