«НАЙПАЛКІША УЯВА»

«НАЙПАЛКІША УЯВА»

Леді Елізабет Крейвен здійснила таку саму мандрівку, що й Отрів, наступного 1786 року. Вирушивши із Константинополя, вона відмовилася від дороги на Белґрад, бо там нібито кишіло розбійниками: «Я проглянула мапи, спитала поради найдосвідченіших тутешніх мандрівників і переконалася, що зможу легко й швидко дістатися Відня через Болгарію, Волощину і Семигород». Згодом, правда, її знову попередили, що «новий маршрут ще небезпечніший, бо там щомилі я натраплю на голови на палях, адже ці краї набагато більше кишать грабіжниками й убивцями, аніж інші» 79. Вона вирішила не йняти віри цьому, але все-таки подорожувала із «парою добрих маленьких англійських пістолів за поясом». Вона припускала, що «більшість жінок злякалися би мандрівки, яку я обираю, проте мені треба було вибратися з цієї країни Магомета, що я й зроблю охоче й радісно». Те, що вона жінка, додавало особливої авантюрності й самій подорожі, й оповіді про неї. Леді Крейвен сама зіграла на цьому в подорожніх нотатках про Болгарію: (186)

Болгарію цивілізація зачепила зовсім мало, і там, де я бачила турка, що працював у полі, він завжди був з рушницею (…). Це видовище, а також ліси, через які пролягав мій шлях, — мандрівники так мало уторували їх, що дерева і кущі відірвали дверцята мого екіпажа, — змусили б тремтіти кожну шляхетну пані 80.

В такий спосіб читача — «кожну витончену пані» — запросили тремтіти разом з нею. Насправді в леді Крейвен була супутниця — «мадемуазель», француженка з білим песиком, а ще обидві шляхетні пані мали офіційного турецького провідника — «мого страхітливого чоадара» — для залагодження всіх подорожніх непорозумінь.

Господар Волощини та його дружина набридали леді Крейвен проханнями лишитися на рік, либонь, вважаючи її ще кращою знахідкою, ніж Отріва, який перебував тоді в сусідній Молдавії, «але я запевнила їх, що не залишуся в Бухаресті й двадцяти чотирьох годин». Водночас її приємно здивувало, що Волощина — не зовсім Схід: «Вечеря на більш європейський манер, ніж я могла собі уявити: я не сподівалася побачити стіл на ніжках та стільці для сидіння». На згадку леді Крейвен узяла із собою «кілька дуже гарно вигаптуваних хусточок» 81. Її захопила краса гір та лісів Волощини: «Годі уявити щось дикіше та романтичніше… проте такі краєвиди навряд чи можуть компенсувати жахливий стан доріг». І справді, хоча через гори її екіпаж тягнули двадцятеро селян, він все одно перекинувся, а сама леді опинилася на землі, тоді як мадемуазель позаду неї раз у раз несамовито стогнала: «Je suis morte» *.

* «Я померла» (фр.).

Суто по-англійському дивлячись на рільництво, вона захоплювалася валаськими ґрунтами, «масним чорноземом», підсумовуючи: «Цю країну можна було б назвати діамантом у поганих руках. Але ж якою вона б стала в руках доброго смаку й працьовитості». Метафора «діаманта в поганих руках» цілком відповідала уявленням леді Крейвен про Східну Європу, натякаючи на брак відшліфованості й завершеності, які зробили б ці землі хоча б почасти гідними леді. Про Семигородські Альпи, або Південні Карпати, що (187) простяглися уздовж кордону між Османською Волощиною та Габсбурзькою імперією, вона пише: «Ці чарівні гори, напевно, Бог призначав не для того, аби давати притулок пригнобленим підданцям і вбивцям-утікачам». Їй відлягло від серця, коли, в’їжджаючи до Семигороду, вона побачила габсбурзького орла та «відчула себе під імператорським захистом», а старий митник повідомив їй, що «досі не бачив і не чув, щоб леді перетинала цей кордон». Усю свою оповідь, від початку до кінця, вона перетворила на драматичні пригоди леді, що відкриває землі, де доти шукали пригод здебільшого чоловіки. Імператор Йосиф II оглядав свої семигородські полки саме тоді, коли леді Крейвен перетнула кордон, тож він «надіслав мені звістку, що чекатиме мене, так і зробивши». Його особливо зацікавили карти, які вона зібрала перед мандрівкою, вони, «здається, дуже йому сподобалися» 82. Всього через рік, 1787-го, Йосиф оголосив війну Османській імперії, і це була його остання велика авантюра у міжнародній політиці. Він сподівався захопити Волощину та Молдавію, отож у 1786 році карти й спостереження леді Крейвен особливо його зацікавили. Імператор зажадав заволодіти діамантом, хай той був і в поганих руках. Якби Габсбурґи дісталися Бухареста, вони, напевно, пробули б там довше, ніж один день.

Для леді Крейвен мандрівка від Константинополя до Відня була лише останнім етапом значно довшої мандрівки Східною Європою 1786 року. Вона залишила свого чоловіка у 1783 році і, перебуваючи 1785 року в Італії, вирішила податися на північ: «Тепер я вирушаю в дорогу і побачу двори та людей, яких мало хто з жінок бачив». Її шлях простягся з Відня до Кракова та Варшави, потім до Санкт-Петербурґа; звідти — довга мандрівка на південь до Криму, потім човном через Чорне море до Константинополя і, врешті-решт, знову до Відня через Болгарію та Волощину. Він охоплював усі три напрямки, які визначали для мандрівника XVIII сторіччя Східну Європу: спочатку подорож через Польщу до Санкт-Петербурґа, наприкінці шлях до Константинополя через південно-східну Європу (тут пройдений у зворотному напрямі), а між ними — подорож до Криму, що зв’язувала Санкт-Петербурґ із Константинополем і визначала вісь Східної Європи з півночі на південь. Саме цей відтинок шляху став (188) найзнаменитішим маршрутом десятиріччя, після того як цариця Катерина наступного 1787 року вирушила в Крим. Її супроводжував імператор Йосиф II, який, мабуть, підготувався до цієї подорожі за мапами леді Крейвен. Леді Крейвен відтак могла розраховувати на ажіотаж довкола тієї подорожі двох монархів, що підсилювало інтерес до її власних подорожніх нотаток, виданих 1789 року в Дубліні під назвою «Мандрівка до Константинополя через Крим». Ця книжка мала показати, «де побувала справжня леді Крейвен», бо якась самозванка видавала себе за неї «майже по всіх готелях Франції, Швейцарії та Англії», називаючи себе «дружиною мого чоловіка» 83. Розповідь про подорожі леді Крейвен мала очистити її ім’я від будь-яких скандалів, що вибухнули через «це зухвале ошуканство», та підтвердити, що справжня леді Крейвен мандрувала всією Східною Європою, тоді як самозванка (ймовірно, разом із лордом Крейвеном) здійснила звичнішу поїздку Західною Європою. Ця історія із двома леді, кожна з яких претендувала називатися Крейвен, у своїй частині континенту, перетворювала Східну Європу на терен пригод та автентичності, а Європу Західну на місце облуди та непристойності. Ідея «цивілізації» знову ставала амбівалентною: перший діамант був у поганих руках, а другий виявився підробкою. Книжку леді Крейвен написано у формі подорожніх листів від авторки до маркграфа Бранденбурзького, Ансбахського та Байройтського. Авторка зверталася до нього як до «любого брата», а підписувалася «із сестринським почуттям», проте 1791 року, коли лорд Крейвен помер, а подорожі Східною Європою залишилися позаду, маркграф перестав бути її братом, ставши натомість її другим чоловіком.

Леді Крейвен уперше передчула, що таке Східна Європа, ще в грудні 1785 року у Відні, коли захопилася одностроями угорських і польських офіцерів у габсбурзькій армії, завваживши, що «кожна нація має зберігати моду своєї країни і що людям нема чого мавпувати одне одного в одязі». З Відня вона помандрувала до Кракова, де знайшла «сумне свідчення» політичного краху Польщі. «Якби я народилася польським шляхтичем», міркувала вона, на якусь мить перейнявши чужу ідентичність, то «зреклася б своїх привілеїв, (189) аби врятувати свій край від поділів». У Варшаві, в січні 1786 року, вона довідалася, що блазні та слуги були «цілковитою власністю свого хазяїна». Король Станіслав-Авґуст дуже приязно говорив з нею про Англію, що «могло б засліпити мене стосовно моєї власної країни, якби я тільки могла любити її ще більше, але слово комфорт, яке починаєш розуміти тільки в тих краях, давно закарбувало її цінність у моїй свідомості» 84. Невіддільні один від одного ідеали комфорту та цивілізації завжди визначали в західного мандрівника Східною Європою самовпевнене відчуття власної зверхності.

У лютому, в Санкт-Петербурзі, вона виразніше відчула, що «витонченості, яка є продуктом властивої нам чистоти й порядку, годі шукати поза межами Англії». Її прикро вразили традиційно завважувані контрасти російської столиці, й вона запрошувала маркграфа та своїх читачів придивитися до них: «До вітальні, де підлогу викладено найкращим інкрустованим деревом, ви йдете по грубо зроблених сходах із найгіршої деревини, що смердять брудом. Форейтори тут носять овчинні кожухи». Так само вона не сприймає и манер російських дворян: «Остання мода напрочуд кумедна й недоречна у місцевому кліматі; французькі газові тканини та квіти — не для російських красунь». Та сама Катерина у російському вбранні, «дуже гарному», підтвердила переконання леді Крейвен, що кожна нація має дотримуватися власної моди. Також її вразив «дуже розкішний» бал-карнавал, що його дав у Петербурзі Сеґюр 86.

Головна причина її нарікань на Санкт-Петербурґ виявляє мотиви її мандрів. Це зимовий холод, що «напевно міг заморозити найпалкішу уяву». Тут нема місця поетам і художникам: «квіти фантазії мусять всохнути й померти там, де немає весни». Леді Крейвен подорожувала Східною Європою задля того, аби задовольнити свою фантазію та уяву, і якщо вони не розквітли у Петербурзі, слід було їхати далі. Сидячи за столом поруч із Потьомкіним, вона пригадала, що Крим, який був під його особистим наглядом, ще 1783 року став частиною Російської імперії. Це змусило її замислитись над тим, що, можливо, одного дня «імперія, яка простягається з Півдня на Північ, віддасть перевагу тому, аби ніжитися у променях сонця», і чи не перенесуть тоді столицю до Криму, (190) а Санкт-Петербурґ «перетвориться на склад» 87. Це була та сама північно-південна вісь, яка давала змогу уявити Східну Європу як східну частину континенту. Карл XII та Вольтер майже несподівано зробили це відкриття, зійшовши зі шляху перемог і завоювань на манівці поразки й полону, тобто потрапивши з Росії та Польщі в Україну та Крим. Утім, подорож Катерини до Криму 1787 року аж ніяк не була несподіваною, бо кожну зупинку на її шляху ретельно підготували до пишного привітання почту імператриці. Власне, готуватися почали вже 1786 року, тож леді Крейвен могла скористатися помешканнями, які облаштовували до приїзду імператриці.

Те, що «уява» леді Крейвен кликала її на південь, дивовижно пересуваючи навіть столицю імперії, було притаманне інтелектуальній історії того десятиліття. У 1786 році Ґете також вибрався з Веймара до Італії, живлячи свою мистецьку уяву відкриттям півдня Західної Європи. Він пише, що був «перейнятий непоборним прагненням» до «цієї тривалої самотньої мандрівки до осердя світу», до Рима, де «здійснилися всі мрії моєї юності» 88. Леді Крейвен відчувала аналогічну потребу відкрити для себе південь Східної Європи уздовж осі, паралельної до італійської мандрівки Ґете. Інтелектуальна єдність двох частин Європи, Західної та Східної, залежала від чіткості цих осей — від Німеччини до Італії, з одного боку, та від Балтійського до Чорного моря — з другого. Проте пригоди леді Крейвен були зовсім інакшими, ніж у Ґете, і привели вони її не до осердя, а радше на край світу, до незнаної землі — Криму. І все ж до подорожі їх спонукали однакові мотиви, бо Ґете саме в Італії 1786 року нарешті закінчив драму «Іфігенія в Тавриді». А що таке Таврида, як не Крим у старовину! Врятована Артемідою тоді, коли Агамемнон уже зібрався принести її в жертву, Іфігенія опинилася у далекому Криму «в суворих рабських, хоч священних, путах», проголошуючи своє відчуження: «Ніяк мій дух до цього не привикне» * 89.

* Див.: Ґете Йоганн Вольфґанґ. Іфігенія в Тавріді: Драма на п’ять дій / Пер. з нім. Петро Карманський. Із уводом та поясненнями д-ра Якима Яреми. — Краків-Львів: Українське видавництво, 1944. — С. 20, 19. (191)

Леді Крейвен теж навряд чи почувала себе у Криму як удома, проте уява вабила її туди. У Петербурзі перед мандрівкою до Криму вона знехтувала попередженням, що «повітря (там) нездорове, вода отруйна і що я, напевно, помру, якщо поїду туди». Вона знала, що «тільки-но приєднаній країні, як і щойно прибулій красуні, наклепників не бракує», однак почула принаймні одну прихильну розповідь, яка спонукала її припустити, що вона «не пошкодує, якщо придбає татарський маєток». У березні вона вирушила на південь і була вже у Москві, дедалі більше захоплюючись «тим півостровом, що зветься Тавридою, чий клімат і розташування провіщають, що це чарівна країна, чудовий здобуток Росії, від якого не можна відмовлятися». Леді Крейвен була переконана, що «Таврида, безперечно, має стати скарбом для нащадків» 90. Отже, Крим стає скарбом, так само, як Волощина була діамантом. Така лексика мимохіть перетворювала обидві маловідомі країни на імперські трофеї.

Леді Крейвен зупинилася в Полтаві, в Україні, аби оглянути поле битви, де Петро зламав «буйний дух Карла XII», але її власний невгамовний дух кликав її до Криму. Ще дорогою вона згадує, що Крим за османського правління вважали центром работоргівлі — «великим ринком для черкесів», що його колись заселяли скіфи, а згодом сармати. Вперше і майже випадково її опис історично точний, адже скіфи, чиє гучне ім’я у XVIII столітті химерно пов’язували з кожним куточком Східної Європи, мабуть-таки справді жили на території Криму, аж поки у IV сторіччі до н. е. Їх перемогли сармати. Леді Крейвен перетнула степи — «їх називають степами, а я би назвала пустелею» — й опинилася у землях татар. Вона відіслала до першого татарського селища слугу, чий «страх вельми розважав мене протягом цілої подорожі», й той злякано повідомив, що татари «хворобливо чорношкірі люди». Вона не пише сама про їхню чорноту, але «це село не викликало у мене схвальної думки про татарську охайність, (бо) бруднішого, жалюгіднішого місця мені ще не доводилося бачити». Село було лише купкою хатин, і на тлі «казкових краєвидів» вона потішила себе думкою про «вбогість світу». Цивілізацію вона привезла із собою: «Я зупинилася та приготувала чай». Як справжня англійка, вона завжди мандрувала зі «своїм чайним начинням» 91. (192)

Попри те, що це була Татарія, в леді Крейвен склалося сумбурне враження про її етнос, надто через присутність війська. Тут вона зустріла російського генерала, козацького офіцера і навіть загін албанців. Козак захоплювався її верховою їздою: «Коли я зіскочила з коня, повернувшись додому, він поцілував краєчок моєї спідниці та щось сказав по-своєму. Я нічого не зрозуміла, але генерал повідомив, що той висловив мені найбільший комплімент, який тільки можна уявити: мовляв, я гідна бути козаком» 92. Специфіка Східної Європи, незрозуміла мова та екстравагантні жести покори швидко розпалили її уяву. Згодом вона побувала на козацькому святі й описала «розваги»:

По обіді крізь вікно я побачила чудову вдавану бійку між козаками і спостерегла трьох калмиків, потворніших і лютіших від яких годі було уявити; у них глибоко посаджені очі, розташовані близько до перенісся, та незвично квадратні щелепи. Ці калмики так добре володіють луком, що один з них убив гуску зі ста кроків, а другий — з п’ятдесяти розбив яйце 93.

Ця земля була для леді Крейвен і етнографічним музеєм, і театральною сценою. Вона вивчала щелепи, спостерігаючи, як ті жорстокі люди розігрують лють, аби її розважити. За пів століття після того, як Вольтер описав битви Карла XII, вражаючи просвічену публіку жахливою дикістю козаків і татар, леді Крейвен на тих самих теренах уже могла тішитись удаваною бійкою. Як і Вольтер, котрому, щоправда, тут бракувало особистого досвіду, вона вихваляла татарську «гостинність» 94. Проте її відчуття зверхності, коли козаки гостинно цілували краєчок її спідниці, було наслідком справжнього підкорення Криму іншою жінкою. Наступного року Катерина прибуде побачити цей край на власні очі.

Нарешті леді Крейвен досягла крайньої точки півострова — нової російської гавані та морської бази у Севастополі, звідки вона невдовзі вирушить до Константинополя. Вона оглядала гавань, пильно вивчаючи величезний корабель «Слава Катерини» й міркуючи про те, як «усі флоти Європи в цих бухтах і гаванях захищатимуться від бурі та ворогів» 95. Ця особлива, виразно імперіалістична, фантазія стала не (193) такою вже неймовірною з плином історії, адже у XIX сторіччі європейські кораблі та війська справді прибули до Криму звідусіль, а річна облога Севастополя під час Кримської війни перетворилась на воєнну леґенду. Так само як і багато інших фантазій про завоювання, якими тішилися тодішні мандрівники Східною Європою, ця фантазія леді Крейвен одного дня втілилась у воєнній авантюрі.

Севастополь розпалив в уяві леді Крейвен ще виразніший образ майбутнього Криму, про що вона написала маркграфові Ансбахському:

Хоч я і не скрізь побувала на цьому півострові, мені видається, що я досконало його вивчила, і хоча це знайомство для мене нове, я від щирого серця хочу, аби його заселили люди працьовиті… Чи може хоч якась розумна істота, дорогий сер, споглядати природу без найменшої допомоги з боку мистецтва, що в усій своїй витонченості та красі простягає промисловості свою щедру руку, — і не схотіти віддати їй належне? Так, визнаю, я воліла би бачити тут колонію добрих англійських родин; заснування мануфактур, як це робиться в Англії, і повернення виробів цієї країни до нас 96.

Це вже був справжній імперіалізм. Леді Крейвен скористалася своїми новими знаннями про Крим, що за місяць переросли у «досконале» знайомство, перетворивши їх на справжню просвітницьку фантазію, привабливу для «кожної розумної істоти», байдуже, чоловіка чи жінки. На допомогу витонченості та красі природи вона кликала мистецтво мануфактури й економічної експлуатації. «Це не візіонерство чи поетичні образи», наполягала леді Крейвен, а «щире прагнення людини, що вважає все людство однією родиною» 97. Насправді це було таки візіонерством, і вона знала, що її маркграф та решта читачів саме так і подумають і, можливо, зможуть пофантазувати разом із нею. Попри економічний зміст візії, імперіалізм леді Крейвен залишався справжнісіньким імперіалізмом уяви. Леді Крейвен вирушила до Криму наситити свою уяву, — так само як Ґете обрав паралельний маршрут — до Італії, але справжнім плодом її подорожі стали фантазії про Східну Європу. (194)