«ПОСТУП ГЕОГРАФІЇ»

«ПОСТУП ГЕОГРАФІЇ»

Міжнародні конфлікти перших двох десятиліть XVIII століття привернули до карти Східної Європи увагу Європи Західної, порушивши підходи і питання, що лишалися актуальними до самого кінця сторіччя. Карловицька угода 1699 року, битва під Полтавою 1709 року, Сатмарський мир 1711 року, падіння Белґрада 1717 року і, нарешті, Ніштадтська угода 1721 року — все це викликало геополітичні проблеми, пов’язані з російською експансією і османським відступом, а також підкреслило невизначеність польської та угорської корон. Ставленик Карла XII — Станіслав Лещинський пробув польським королем з 1704 до 1709 року, не змігши втриматися на троні після поразки свого покровителя під Полтавою. Авґуст II, курфюрст Саксонії, знову отримав польську корону в 1709 році, за два роки перед тим, як Габсбурґи 1711 року закріпилися в Угорському королівстві. Ракоці знайшов притулок в Османській імперії, оселився на березі Чорного моря; його спогади було посмертно опубліковано в Парижі. Лещинський, втративши трон, осів у Франції. У 1725 році його донька стала королевою Франції — їй випало бути багатостраждальною дружиною велелюбного Людовика XV, а сам Лещинський залишився королем без королівства, людиною, що шукала свого місця на карті. Вирішення територіальних проблем короля Станіслава, тестя французького короля, викликало міжнародний конфлікт і Війну за польську спадщину, що завершилася у 1730-х роках мирною угодою.

В 1731 році Вольтерова «Історія Карла XII» надала широкого розголосу короткому правлінню Лещинського у Польщі за двадцять років перед тим. Вольтер скористався його свідченнями яко першоджерелом: (246) «Король Станіслав виявив мені честь, переповівши свою латиномовну розмову з королем Швеції». Лещинський також виявив Вольтерові честь, підтвердивши достовірність його оповіді про Польщу: «Він розповідав про Польщу й усі події, що там відбулися, так, наче він був їх свідком» 58. 1733 року помер Авґуст II, і польська шляхта знову обрала королем Лещинського, який цим разом протримався на троні лише шість місяців. Під час Війни за польську спадщину російська армія вигнала короля Станіслава й посадила на трон Авґуста III, законного сина померлого короля Авґуста II (який мав понад три сотні незаконних нащадків). Французька військова допомога прибула запізно, аби зберегти за Станіславом трон, але Віденський мир 1738 року нарешті вирішив його проблеми: він став герцоґом Лотаринґії та Бара, зберігши за собою також титул короля Польщі. Бар з його герцоґського титулу стосувався міста Бар-ле-Дюк у Лотаринґії, але існував ще один Бар, на Поділлі, в польській Україні, місто, яке у наступному поколінні стане відомим символом антиросійського опору. Можливість такої двозначності підкреслювала ненормальність ситуації, за якої Польща мала ще одного короля, що правив Лотаринґією, пародіюючи справжнього короля Польщі, двір якого перебував у Саксонії. Карта Східної Європи стала об’єктом поділів і переділів в атмосфері дедалі більшої непевності, що пронизувала уяву, політику і владу. Двір Станіслава Лещинського, короля Польщі, розміщувався в Люневілі, також він відкрив академію в Нансі, де бували всі філософи-просвітителі. Саме в Люневілі Вольтер утратив своє найбільше кохання, маркізу де Шатле: 1748 року вона пішла до іншого, а 1749-го — померла під час пологів. У 1749 році Лещинський опублікував у Франції книжку про свободу й устрій Польщі «Вільний голос». 1751 року він захищав мистецтва й науки від закидів із трактату Руссо «Роздуми про науки і мистецтва». 1761 року абат Ґабріель-Франсуа Койє під впливом «Вільного голосу» видав «Історію Яна Собеського», що зажила великої популярності, і 1763 року його вже вітали в академії у Нансі 59. Ця книга стала головним джерелом для Луї Жокура, котрий писав статтю про Польщу для великої «Енциклопедії» — головного проекту Просвітництва. Жокур замкнув (247) інтелектуальне коло, згадавши у статті того, «хто в одній із французьких провінцій показує, чого б він досяг у королівстві» 60. Лотаринґія Лещинського стала невеличкою моделлю Польщі, перенесеною на карту Західної Європи, й ілюструвала можливість поступу просвіти супроти припущення про відсталість Східної Європи.

У Нансійській академії був також свій географ. Паризький «Atlas Universel» 1757 року створив придворний географ Людовика XV Робер разом зі своїм сином Робером де Воґонді, членом Нансійської академії, що називав себе географом польського короля, герцоґа Лотаринґії та Бара. Започаткований у 1740-х роках, цей атлас був виразно просвітницьким, адже виходив із принципу, що «науки, які скрізь розвиваються у наш вік, дуже посприяли поступові географії» 61. Тут карта Польщі, яку створив французький географ, що служив польському королю, котрий правив французькою провінцією, наслідувала французькі зразки. Найважливішим із них була карта Польщі, котру уклав Ніколя Сансон у кінці XVII століття і котра, своєю чергою, містила карту України Боплана. Але упорядники істотно покращили її, додавши карту Литви авторства якогось польського єзуїта, видану 1749 року в Нюрнберґу. Цей атлас уклали батько і син; відповідно географ Людовика XV і географ Лещинського. Серед замовників на атлас були коханка короля мадам де Помпадур, міністр закордонних справ Шуазель, секретар французького посольства у Варшаві та пів десятка людей із двору Авґуста III, саксонського курфюрста, справжнього короля Польщі. Отож французька географія стала посередницею між двома королями Польщі, адже академія в Нансі постачала карти Польщі до Варшави. Робер-де-Воґонді також створив карту Європи, опубліковану 1770 року в Лондоні, яка пояснювала політичний устрій Польщі так: «Поляки мають одного правителя, що має титул і живе у розкоші як король, але його влада настільки обмежена, що фактично він посідає не більше місце, ніж перший, або головний реґент Республіки» 62. Така оцінка польського устрою в XVIII столітті була звичною, але ніхто не знав ліпше за Робера де Воґонді, «члена Академії Нансі», що з 1738 року і до самої смерті Станіслава Лещинського у 1766 році, коли Лотаринґія знову перейшла у французьке (248) володіння, Польща фактично мала двох «правителів», один з яких був ще номінальнішим за іншого.

Габсбурзько-російський союз проти Лещинського у Війні за польську спадщину 1733 року переріс у спільну війну проти Османської імперії. В міжнародних стосунках склався зв’язок між Османською імперією та Річчю Посполитою: обидві стали об’єктами агресії, анексії та панування. Цей зв’язок сприяв кристалізації ідеї Східної Європи. У 1732 році в Гаазі Луїджі Фердинандо Марсільї надрукував італійською мовою свій твір про військову слабкість Османської імперії, доводячи, що іслам можна витіснити «до найвіддаленіших закутків Аравії». Князь Євгеній помер 1736 року, а 1739 року Габсбурґи мусили віддати Белґрад. Незважаючи на те, що росіяни повернули собі Азов, ця війна була цікава радше масштабними амбіціями учасників, аніж реальними успіхами. У 1737 році військове міністерство Габсбурґів мріяло про загарбання майже всієї османської частини Європи й навіть перераховувало землі, що начебто будуть завойовані: «Такий кордон об’єднає під владою імператора Сербське королівство, більшу частину Болгарського королівства, королівство Македонське, турецьку Далмацію, ціле Боснійське королівство, а також провінції Албанію, Епір, Фессалію, Ахею». Водночас Росія дала зрозуміти, що планує захопити Волощину, Молдавію і Крим 63. Підвищений інтерес військовиків і дипломатів до цих країн оприявнив недосконалість тогочасної картографії, адже, наприклад, у Лондоні годі було дістати мапу театру російсько-турецької війни. Двадцять років по тому «Atlas Universel» і далі скаржився на брак географічних відомостей для карти «Turquie d’Europe»: «Щодо Молдавії, Болгарії і решти Туреччини ми взагалі не маємо потрібних відомостей» 64. Габсбурзькі й російські державні мужі прагнули завоювати саме ті землі, що їх географи хотіли вивчити. Обидва бажання неминуче пов’язувалися й залежали одне від одного.

Якщо в 1730-х роках у центрі міжнародних подій перебували Польща й Османська Європа, то в середині століття Європа стежила за Війною за австрійську спадщину 1740–1749 років і Семирічною війною 1756–1763 років. Постійна боротьба між Марією-Терезою і Фрідріхом Великим почалася із захоплення Фрідріхом Сілезії в 1740 році (249) й зусиль імператриці повернути її. Сілезія належала до володінь богемських королів і потрапила 1526 року під владу Габсбурґів разом із Богемією. Тож, приєднавши Сілезію до Пруссії, Фрідріх відняв Сілезію від віденського уряду, Богемського королівства й від самої ідеї Східної Європи. Втім, Сілезія згодом знову повернеться до Східної Європи, відійшовши 1945 року до Польщі після поразки Німеччини. З моменту вторгнення Фрідріха до Сілезії 1740 року ця війна у свідомості Європи асоціювалася саме з цієї провінцією, хоча не меншу увагу буде приділено Богемії як головному поприщу битви. «Погляди всієї Європи було звернено до Праги», — писав, до речі, сам Вольтер. Як придворний історик Людовика XV він видав у 1752 році свою «Історію Війни 1741 року» 65. Погляд Вольтера був поглядом Просвітництва, а двір і король теж цікавилися цими подіями, позаяк саме французька армія окупувала Богемію після того, як Фрідріх захопив Сілезію. Одним із французьких офіцерів був батько де Сеґюра. Вольтер, пишучи про Богемію, так само, як і про Польщу в «Історії Карла XII», виступав «очевидцем» подій, дарма що спостерігав за ними на віддалі.

1741 року Прагу взяли французи і баварці, а 1742 року Марія-Тереза, котру Вольтер і Фрідріх визнавали лише «королевою Угорщини», відрядила свої війська повернути Прагу. Для Вольтера королева Угорщини з її угорськими військами асоціювалася з чимось варварським. Він розповідає своїм читачам, як Марія-Тереза замовила «костюм амазонки для переможного в’їзду верхи до Праги». Марія-Тереза, звісно, не була амазонкою, але Вольтер відверто співчував французьким військам в обложеному місті, яке здалося наприкінці 1742 року: вони «…опинилися в такій ситуації, далеко від батьківщини, серед людей, мови яких вони не розуміли і які їх ненавиділи» 66. Вольтерова чуткість на незрозумілі мови, коли він привернув увагу Європи до Праги, зробила Богемію ще чужішою. Французька окупація і падіння Праги 1742 року, які так зацікавили Вольтера, що він заходився читати про Яна Гуса й релігійну історію Богемії, були першою із кількох битв, які Празі доведеться пережити в найближчі роки 67. В 1744 році Фрідріх сам узяв Прагу і знову здав її — на початку Семирічної війни; 1757 року він виграв (250) битву за місто, але був змушений зняти облогу фортеці. Ці облоги й захоплення за декілька десятиліть перетворили Прагу на основний воєнний об’єкт, подібний до Белґрада чи Азова в першій половині століття. Якщо Азов стояв на Дону, на розмитому східному кордоні, а Белґрад на Дунаї був прикордонною твердинею османського Сходу, то Прага стала — і надалі залишилася — найзахіднішим рубежем Східної Європи.

Посмертне видання 1739 року у Франції спогадів Ракоці відображало антигабсбурзькі настрої, що поширилися наприкінці Війни за польську спадщину в 1738 році й передували вибуху Війни за австрійську спадщину в 1740 році 68. Втім, під час Семирічної війни такі настрої стали недоречними, позаяк 1756 року французи й австрійці раптово подружилися проти Пруссії та Англії. Тепер Франція розраховувала на вірність угорських вояків Марії-Терези, а ім’я Ракоці викликало лише збентеження. Натомість ім’я Петра Великого набуло у Франції нової популярності, адже союзницею Людовика XV виявилася російська цариця Єлизавета, Петрова донька. Не дивно, що перший том Вольтерової історії Петра з’явився саме 1759 року, в розпал Семирічної війни.

Петро свого часу сподівався віддати свою доньку Єлизавету за Людовика XV і зробити її королевою Франції. Натомість саме французький посол у Санкт-Петербурзі став душею змови, що 1741 року звела Єлизавету на російський трон. Упродовж її царювання в Росію прийшли французька культура, французька мода, манери й мова. В Росії з’явилися актори та митці з Франції; французький лікар, присланий Людовиком XV стежити за здоров’ям цариці; сюди прибув навіть географ Жозеф-Ніколя Деліль, який нарешті завершив працю над довгоочікуваним атласом Росії, що побачив світ 1745 року. Росія приєдналася до Франції та Австрії під час Семирічної війни і 1757 року вторглася до Східної Пруссії. Вольтерова «Історія Петра Великого», яка з’явилася 1759 року, містила описи козаків у російській армії, що набули несподіваної актуальності, адже тепер козаки стали союзниками французів: «Вони служать в армії як нереґулярні війська, й горе тому, хто потрапляє до їхніх рук» 69. У 1760 році до рук козаків потрапив Берлін, тож російська армія дісталася кордонів Західної Європи. В листі до Вольтера Фрідріх (251) без особливого захоплення відгукнувся про «Історію Петра Великого»:

Скажіть мені, благаю, що змусило вас написати історію сибірських вовків і ведмедів? І що ви можете розповісти про царя, чого немає у «Житті Карла XII»? Я не читатиму про життя цих варварів, мені хотілося б узагалі не зважати на те, що вони живуть у нашій півкулі 70.

Але росіяни були не лише у тій самій півкулі, що й Фрідріх; вони вже були в Берліні. Сам Фрідріх в «Історії мого часу», написаній 1746 року, але виданій з доповненнями 1775-го, пояснював успіхи росіян «незліченністю татар, козаків і калмиків, що були в їхньому війську». «Сусіди» Росії мали всі підстави боятися цих «мандрівних орд розбійників і паліїв» 71. Це й були вовки та ведмеді.

Семирічна війна засвідчила, що Західна Європа й Європа Східна були географічними сусідами. У 1760–1761 роках у Лондоні Олівер Ґолдсміт видав у журналі «Паблік леджер» (The Public Ledger) свої «Китайські листи», які 1762 року ввійшли до книжки під назвою «Громадянин світу». Фум Хоум писав до Лянь Чі Альтанчжі: «Я не можу не вбачати в Російській імперії природного ворога західніших частин Європи». Ґолдсмітові китайці вважали, що Росія перебуває «на етапі розвитку між вишуканістю й варварством, який найсприятливіший для воєнних звитяг», і загрожує «затопити цілий світ варварським нашестям» 72. Цариця померла 1762 року, а її наступник Петро III вийшов із війни проти Пруссії, але натоді Лондон уже знав про географічну поляризацію між східною і західною частинами Європи.